Украина і Росія після Андрусовского перемирия

Украина і Росія після Андрусовского перемирия.

Далека від зовнішнього й внутрішньої злагоди, шматована соціальними протиріччями, боротьбою козацьких угруповань, Україна відчувала у собі пильні погляди відразу кількох що у її долі держав — як Росії та Польщі, але й Туреччини та Криму. Змінювалися одна одною гетьмани — Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Іван Брюховецький, Дем’ян Многогрішний і др.

Усі вони дотримувалися пропольской і протурецькою орієнтації й був у кращому разі невірними союзниками Москви, а гіршому — її прямими ворогами. Глуховская рада, що пройшла березні 1669 року, на кокое-то час поліпшила відносини верхів української спільноти з російським адміністрацією в Україні. Глава Малоросійського наказу (вищого російського установи, який би відав українськими справами) Артамон Сергійович Матвєєв зі свого боку прагнув контролювати ситуацію з допомогою таємних агентів. Він вишукував можливості, аби схилити «під царську руку» Дорошенком та правобережне козацтво, серед якого треба було чимало людей, які симпатизували России.

Натомість Польща, провідна тяжёлую війну з турками, і Дорошенко погодилися на розділ Правобережжя з турецьким султаном і гетьманом. У 1676 року король Ян Собєський уклав із Туреччиною Журавинский договір і віддав султанові Подолию. Завдяки цьому він зрадив свого союзника Росію у боротьби з османами і татарами.

Росія протягом кілька років готувалася надати відсіч туркам, вела дипломатичну розвідку Європі, а 1673 році після початку воєнних дій проти турків, татар і козаків Дорошенко. У результаті боїв відзначилися війська Григорія Івановича Косыгова, запорізького кошового отамана Серко і воронезька флотилія. У 1676 року Косыгов і Леонтій Полуботок без бою зайняли Чигирин — столицю прийняв турецьке підданство гетьмана. Дорошенко капітулював (через 3 роки вона вже благополучно сидів воєводою в багатою Вятке).

Торішнього серпня 1677 року 60-тысячная армія Ромодановського і гетьмана Самойловича прийшла на виручку Чигирину, осаждённому 120-тисячним військом Ибрагим-паши. Перевага російських письменників у артилерії, соціальній та бойової виучки повною мірою проявилося під час бої 26−28 серпня. Наступним влітку Ромодановський і Самойлович знову переправилися через Дніпро біля Чигирина опиратися 125-тысячной армії великого візира Кара Мустафи. У військових дій, що розгорталися у липні і серпні, російсько-українські полки знову завдали туркам і татарам ряд чутливих поразок. Останнім усе ж таки вдалося захопити місто, який був після цього зруйнований. Деякі історики припускають, що дії Ромодановського, доти неодноразово котрий демонстрував полководницьке мистецтво особисту відвагу, контролювалися його «товаришем» (другим воєводою), князем Василем Васильовичем Голіциним, що з Москви з секретної місією і які прагнули продовження війни. Втім, спроба турків розвинути наступ була відразу припинили. Тиск їх армій в Україну вдалося відкинути. У 1686 року після довгих зволікань із боку поляків, чвар, суперечок і здійснення психологічного тиску у Москві був заключён «вічний світ» із Польщею, затверджений 24 листопада до Львова Яном Собесским. Світ встановлювався за умов Андрусовского перемир’я. Короля душили сльози, що він ставив на документі свою подпись.

Тож питання про остаточне вирішення долі України та Білорусі зняли з порядку денного до наступного, вісімнадцятого столетия.