Арабський халіфат

1. Вступ.

2. Утворення Арабського Халіфату.

3. Суспільний лад Халіфату.

4. Ісламська держава.

5. Джерела мусульманського права.

6. Майнові та сімейні відносини.

7. Злочин й покарання.

8. Судовий процес.

9. Висновки.

10. Список використаної літератури.

Вступ.

Історія держави й права зарубіжних краї належить до тихий суспільних наук, котрі прийнято називати історико-правовими, оскільки смердоті мають пряме ставлення як до науки історія то й до науки про державу й право.

У зв’язку конкретно-історичним підходом до державно-правових явищ й процесів, що притаманні тому чи іншому суспільству на певному етапі його розвитку, історія держави й права оперує великою кількістю фактів, конкретних подій політичного життя, діяльності держав, урядів, класів, партій й т.д. Алі у тій годину, історія держави й права й не просто набір знань про минуле держави й права.

Наука історії держави й права зарубіжних країн має власну історію. Еволюція східного середньовічного суспільства пройшла особливий шлях, що відрізняє його від розвитку феодального Заходу. Панування соціально-економічних й соціально-політичних традиційних структур визначало надзвичайно уповільнений характер цієї еволюції. Отже, поняття феодалізму, що застосовується в навчальній літературі до цого суспільства є в значній мірі умовним. Рабство на Сході ніколи не відігравало значної ролі в суспільному виробництві, але й воно та продовжувало існувати в середні віки, а деякі соціальні інститути європейського феодалізму були притаманні й давньому й середньовічному Сходу.

Уявлення про Середньовіччя сформувалися в буржуазній історіографії разом із поняттям нова історія в епоху революційних змін ХVII-XVIII ст. При цьому, нова історія Західної Європи протиставлялась її минулому, яку на свій чергу, сприймалось як зміну двох попередніх періодів: античної давнини й середньовіччя. Ця трьох етапна схема набула завершеної форми, коли антична давнина пов’язуватись із рабовласництвом, а феодалізм — із середньовіччям й розглядався в буржуазній історіографії як особливий соціально-політичний лад, політична організація середньовічного суспільства із притаманною централізацією й системою васальних відносин.

Жорстку соціально-економічну детермінованість поняття феодалізму набуло в марксистській літературі, у вченні про формацію як особливому способі виробництва.

При формаційних підходах в якості основних виділяються виробничі відносини, а кожне конкретне сус-пільство розглядається як система, в котрі усі інші суспільні зв’язки вважаються виробничими надбудовами з них. Це і визначило моністично-матеріалістичний погляд формаційної періодизації історичного процесу, в якому на зміну рабовласництву приходити феодалізм, потім капіталізм й, нарешті, комунізм.

Повна неможливість вкласти в цю схему історію багатьох суспільств призвела самого До. Маркса в його ранніх творах до вчення про особливий «азіятський спосіб виробництва», спори щодо якого велися в нашій науковій літературі до недавнього години. До беззастережного визнання соціально-економічної й соціально — політичної специфіки й давнього, й середньовічного східних суспільств з їхнім уповільненим характером розвитку, глибоким на суспільний розвиток традицій, релігійної ідеології і ін. Феномен цих суспільств свідчить про багатоваріантність самої суспільної еволюції.

Ос-кільки в Європі середньовіччя є синонімом феодалізму, тієї і досить умовними треба вважати й застосування поняття середньовіччя до східних суспільств у силу крайніх труднощів визначення його нижніх й верхніх хронологічних границь. Тім годиною у суто методичному плані необхідність визначеної періодизації настільки тривалого періоду в історії Сходу пов’язується із комплексом історичних факторів, із якісними змінами в політичній структурі, зі створенням централізованих імперій, з завершенням формування найбільших цивілізованих центрів, світових релігій й їхнім могутнім впливом на периферійні зони і ін.

Виділяючи найбільш загальні риси подібності соціально-економічної еволюції середньовічних країн Сходу, слід зазначити, що жодна із цих країн не досягла в епоху середньовіччя європейського рівня пізнього феодалізму, коли в його надрах почали розвиватися капіталістичні відносини. Тут у порівнянні із основними середньовічними європейськими країнами різко відставав розвиток промисловості, товарно-грошових, ринкових відносин.

Уповільнений характер розвитку визначив стійку багатоукладність східних середньовічних суспільств, тривале співіснування патріархально-родових, кланових, рабовласницьких, напівфеодальних й інших укладів. Вагомий вплив все хід історичного розвитку країн Сходу здійснило поширення державної власності на грішну землю, що сполучалася із іншою формою власності - общинним. Державна власність у її вузькому розумінні включала лише велике землеволодіння монарха й державної скарбниці. У широкому ж змісті вона не зводилася до власності монарха, а охоплювала й земельні дарування й присвоєння ренти-податку із визначеної територї.

Алі в середньовічних суспільствах Сходу держава всіляко державну власність на грішну землю із властивої їй традиційною системою експлуатації подібних селян, стримувала розвиток приватної власності, перешкоджало створенню тут західноєвропейської системи панського господарства.

Сполучення різних форм земельної власності, особлива контрольно-регулююча роль економіці знаходили вираження, насамперед в особливій структурі пануючого класу, в всіх неєвропейських середньовічних суспільствах. Якщо в західній середньовічній Європі сформований клас приватних земельні власників, що експлуатують працю залежних селян, спирався на феодальну державу, що про «єктивно виражала його волю, то пануючий клас у країнах Сходу — це сама держава в особі саново-бюрократичного соціального прошарку, причетного до влади, що живий за рахунок ренти-податку головним чином із формально — вільних хліборобів-селян.

Для середньовічних суспільств Сходу характерний й менший ступінь залежності безпосередніх виробників-селян, відносно більший обсяг їхніх прав, зв «язаних із Розпорядженням своєю земельною ділянкою. Відсутність панського господарства й панщини призвело доти, що тут селяни не були прикріплені, а зв «язані податковим тягарем, підтримуваним за допомогою державного апарата, чиновництва. Ця залежність, що виражалася в становій неповноцінності «простолюдина », скріплювалося правами, релігією, общинними порядками.

Специфічне місце займало і східне середньовічне місто. Низький рівень суспільного поділу роботи в країнах Сходу знаходив вираження в тім, що місто не стало організуючою й направляючою силою суспільного прогресу. Воно жило за рахунок перерозподілу ренти-податку, бо прибавочний продукт, що концентрується до рук окремих соціальних груп, не ставав капіталом, не включився у виробництво. Реміснича продукція йшла не так на ринок, але в задоволення потреб правлячих сановно-бюрократичних, у тому числі й військових кіл. Купецький ж капітал виконував при цьому функції своєрідного агенту між ними й ремісниками-виробниками.

Східна сільська громада, що являла собою замкнутий господарський світло зі спадкоємним, незалежним від ринку поділом ремесла й землеробства, гальмувала розвиток двостороннього товарообігу між містом й селом, а разом із тім й формування стану городян, купецтва міського типу.

Це у свою чергу визначило й порядки, що існували в східному місті. Ремісник перебував под повторюємо контролем бюрократичного державного апарату, був скований правовими, релігійними розпорядженнями, становими, кастовими обмеженнями. У східному середньовічному місті не існувало особливого міського права. Правовий статус міського жителя не відрізнявся від сільського.

На відміну від європейського східне місто Герасимчука ареною політичної боротьби, що безпосередньо впливає на зміну форм держави. Не стало воно та і опорою центральної влади у боротьбі із роздробленістю, як це мало — в Європі.

Специфічні риси соціально-політичного розвитку країн Сходу визначалися тією обставиною, що не склалися державні форми, властиві феодальній Західній Європі. Не було б сеньйориальної монархії як своєрідного союзу феодалів сеньйорів, що володіють суверенними правами в межах територій своїх доменів. Ця форма могла скластися в суспільстві, де процес утворення класів носивши завершень характер. Не могла скластися й станово-представницька монархія в суспільстві, у якому місто було б позбавлено будь-якої було б самостійності, де не сформувався стан городян зі своїми становими цілями і інтересами.

Розповсюдженою формою східної середьновічної держави стала спадкова монархія, в якій були відсутні інституційні форми обмеження влади правителя. разом із тім, ці державні форми не були ідентичні. Різним був й рівень централізації в цих державах, ступінь застосування військово-деспотичних засобів й методів здійснення державної влади. Більш того, смердоті мінялися й на окремих етапах розвитку конкретних східних середньовічних держав.

Безперечну специфіку соціально-політичній структурі східного суспільства додавала пануюча релігійна ідеологія, саме ставлення членів суспільства до релігії й влади. При цьому до релігії смердоті відносилися як до вчення, що могло бути використано лише для влади.

Утворення Халіфату.

У VІІ столітті в арабських племен, центром розселення які був Аравійський півострів, почався розпад родоплемінного ладу. Підсилилася майнова, а потім й соціальна диференціація. Шейх (глава племен) й сайди (племінні старійшини) захоплюють кращі землі оазисів. У їхню власність переходити велика кількість худоби. З «є рабі. Право займати суспільні посади стає спадковим привілеєм найбільш багатих родин.

Розпад родоплемінних відносин особливо далеко зайшло в Хіджазу (район узбережжя Червоного моря). Тут навколо оазисів концентрувалися напівосілі племена, що займалися не лише скотарством, але й й землеробством. У цьому районі були торгово-ремісничі міста: Мекка, Ясриб, через котрі пролягав великий караванні шлях із півдня на північ. У містах домінували багаті купці-лихварі. Відокремившись у привілейовану групу, смердоті, проте, не порвали родинних зв «язків із визначеними племенами й їхньою знаттю. У цих районах перебувала велика кількість знедолених бедуїнів. Руйнувалися вікові зв «язки, узи й традиції взаємодопомоги, що зв «язували всіх одноплемінників. Нещастям для простих людей був міжплемінна ворожнеча, котра все підсилювалася. Постійні взаємні військові набіги супроводжувалися убивствами, викраденням людей й худоби.

Так було в обстановці глибокої соціально-економічної кризи народжувалося нове (класове) сус-пільство. І, як це мало — в інших народів, ідеологія суспільного руху, що про «єктивно виступив за новий лад, набула релігійної форми.

Виникнення нової релігії - Ісламу — заговорили українською у «язано із ім «ям Мухаммеда (приблизно 570−632 р.). Мухаммед проголошував необхідність нового порядку, що виключав колишню племінну ворожнечу. Всі араби незалежно від свого племінного походження покликані були скласти єдину народність. На чолі їхні винен бути Пророк — «намісник Бога на землі «. Єдиною умовою вступу в цю спільноту було б визнання нової релігії й жорстке дотримання її норм.

Серед простих людей нові ідеї знайшли своїх прихильників. Вони прийняли Іслам, бо давно зневірилися у могутності племінних божків, котрі не захистили їхнього від нещасть й руйнувань.

Народний характер первісного руху відлякував багатих, але й це продовжувалося не довго. Спостерігаючи за дією прихильників Ісламу, смердоті почали розуміти, що нова релігія не загрожує їхні корінним інтересам. Незабаром представники родоплемінних й торгових верхівок увійшли у склад правлячої еліти мусульман.

До цого години (20−30 р. VІІ століття) було б довершене організаційне оформлення релігійної мусульманської громади, очолюваної Мухаммедом. Створені військові зажени вели боротьбу за про «єднання країни под прапором Ісламу. Діяльність цієї релігійної військової організації поступово здобувала політичний характер.

Нова держава вирішувала одну із найважливіших завдань, що стояла перед країною — подолання племінного сепаратизму. До середини VІІ століття про «єднання Аравії було б в основному довершено.

Суспільний лад Халіфату.

Смерть Мухаммеда поставила запитання про його послідовників на посаді верховного глави мусульман. До цого години його найближчі родичі й сподвижники (родоплемінна й купецька знати) консолідувалися в привілейовану групу. З її середовища й стали вибирати нових одноособових вождів мусульман — халіфів («заступників Пророка »).

Під їхнім керівництвом у VІІ-VІІІ століттях були завойовані величезні територї, включаючи Ближній й Середній схід, Північну Африку й деякі інші райони. Одним із найважливіших стимулів руху арабів на нові землі стала відносна перенаселеність Аравії. Корінні мешканці завойованих земель майже не лагодили опір прибульцям, бо до цого знаходилися под ярмом інших держав, що їхні нещадно експлуатували. Вони над захисті старих панів й їхніх порядків.

як наслідок, на завойованих землях виникла нова велика держава — Арабський Халіфат. У його склад ввійшла і Аравія. Давши своїй новій батьківщині нову релігію, араби здобули взамін продуктивні сили, що знаходилися на відносно високому ступені розвитку. Вступивши в райони древньої культури (Месопотамію, Сирію, Єгипет), смердоті опинилися под впливом глибокого соціального перевороту, основним напрямком якого було б формування феодалізму.

Одночасно із утворенням Халіфату формувалося й його право — шаріат. Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали Коран — священна книга ісламу, що містить норми, котрі носять характер моральних установ; сунна — збірник переказів про вчинки й виречення Мухаммеда, що містить норми сімейно-спадкоємного й суднового права; іджма — рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавцями, із питань, не відбитим у Корані й сунне, фетва — письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя.

Під впливом цих процесів розкладання первіснообщинного ладу в арабів було б швидко довершене.

Арабський феодалізм поряд із головними, загальними для феодального суспільства будь-якої країни рисами, мав важливі особливості. Рівень розвитку феодалізму в західних областях Халіфату не був однаковою. Вона перебувала в прямій залежності від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, що був до завоювання. Якщо в Сирії, Іракові, Єгипті феодалізм панував практично роздільно, то більшій частині Аравії збереглися значні пережитки родоплемінного ладу.

Ісламська держава.

Державний апарат Халіфату був досить централізованим. Цьому значно сприяла концентрація до рук глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) й світська (емірат) — перебувала до рук халіфа. Перші халіфи обиралися мусульманської знаттю зі свого середовища. Однак досить швидко влада Халіфату стала спадковою. Арабська держава набула форми централізованої теократичної монархії. Влада Халіфа в принципі визнавалася необмеженою. Реально він винен був рахуватися із найбільшими феодалами країни, що нерідко організовували двірські перевороти, скидали неугодних їм правителів.

Центральними органами державного керування вважалися наступні відомства (дивани):

1) Диван-ал-Джуід, що завідував оснащенням й озброєнням війська. Під його контролем працювали чиновники, котрі складали списки ополченців й найманців, а також визначали розміри оплати й земельні пожалувань за службу.

2) Диван-ал-Харадж, що контролював діяльність центральних фінансових органів, зайнятих обліком податкових й інших надходжень у скарбницю.

3) Диван-ал-Барид — керування доріг й пошти, будівництво доріг, колодязів й т.д. Будучи фактично єдиною організацією, здатною якнайшвидше забезпечити передачу інформації, це відомство здійснювало й таємне спостереження за діяльністю й політичним настроєм місцевої влади й населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підпорядкувалися посадовим особам у провінціях.

Вищі лагодь відомств призначалися халіфом й були безпосередньо проти нього відповідальні. Серед них перше місце належало візиру (чи візирю). Спираючи на підтримку знаті, візири поступово зосередили у своїх руках керування й тім самим відтіснили у певній мірі халіфів від їхньої реальної влади.

У кінці 8 століття намітилися нові тенденції в розвитку арабської держави. Місцева знати, зміцнившись на завойованих територіях, втрачає колишню зацікавленість у єдності Халіфату. До цого години еміри здобули можливість створювати своє, у ряді районів дуже численне військо. Вони отримують зважується на власну користь податкові платежі. Розкол Халіфату на окремі незалежні держави стало питанням часу.

Мусульманське право.

Одним із найвидатніших явищ у середньовічній цивілізації на Сході стало мусульманське право (шаріат). Це правова система, що згодом набула світового значення.

Шаріат з самого початку склався й розвивався як конфесійне право. Воно було б органічно злите остеологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями.

Для шаріату, особливо на перших стадіях його розвитку, характерна увага не дуже до прав мусульманина, а до його обов «язку, що досить широко представлено в шаріаті й саме ці обов’язки визначали все життя правовірного мусульманина.

Однієї із характерних рис середньовічного мусульманського права був його відносна цілісність. Разом з явленнями про єдиного бога Аллаха — затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний характер. Більш того, виникнувши спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право в міру розширення кордонів Халіфату поширило свій вплив на нові території.

Алі усе ж таки таке мусульманське декларація про перший план висувало не територіальний, а конфесійний принцип.

як конфесійне право шаріат відрізнявся й від канонічного права в країнах Європи тім, що він регулював не суворо окреслені сфери суспільного церковного життя, а виступав у якості всеохоплюючої й всеосягаючої нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді сторін Азії і Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього й Середнього Сходу, поширили свій вплив на Середню Азію й частину Закавказзя, на Північну, а також частково Східну й Західну Африку, на цілий ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе й широке поширення ісламу й шаріату потягло за собою і усє більший прояв в ньому місцевих особливостей й відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів й рішень у конкретних правових суперечках. Так, згодом з утвердженням двох головних напрямків у ісламі, відбувся розкол у шаріаті, де поряд із ортодоксальним напрямком виник й інший напрямок — шиїзм, що і до нашого години має домінуючі позиції в Ірані, а так саме частково в Лівані й Йомені. Протиборство між цими напрямами знайшло своє закріплення у правових нормах, що стосуються самих різних сторін життя держави й суспільства. То в шиїзмі передбачається правовий порядок передачі державної влади в спадщину, зосередження світського й релігійного авторитету до рук духовних осіб — імамів, що вважалися непогрішними. Більш того, імами визнавали лише тих перекази про пророка Мухаммеда, котрі були їм правовими вказівками, що сягали праведного останнього халіфа Алі.

Поступово й прихильники ортодоксального напрямі шаріату згрупувалися у чотири основних групи, що являли собою власне кажучи самостійні правові школи, зв «язані із іменами перерахованих нижче чотирьох провідних мусульманських правознавців: Ханифіти, маликіти, шафіїти, ханболіти. Більш розповсюджений із них ханифітський мазхаб (від Абу Ханифа) мав своїх послідовників, насамперед, таким країнах, як Єгипет, Туреччина, Індія, але в територї теперішньої Росії.

Ряд самостійних шкіл виник й на базі шиїзму: ісламом, джафаритська, зейдитськая і ін. Таким чином, до кінця середньовіччя доктринальна й нормативна основа шаріату ускладнилася й зазнала істотних змін, але й усе ж таки таки залишилася надзвичайно складним й незвичайним правовим явищем.

Джерела мусульманського права.

Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран — священна книга мусульман, що складається із притч, молитов й проповідей, приписуваних пророку Муххамеду. Дослідники знаходять у Корані положення, що запозичені із более ранніх правових пам «ятників Сходу й зі звичаїв доісламської Аравії. Складання Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізування його змісту й складання остаточної редакції відбулося при халіфі Омарі (644 — 656 р.).

Велика частина положень Корану носити казуальний характер й являє собою конкретні тлумачення, дані пророком по конкретним випадкам життя. Алі багато настанов мають дуже невизначений вид й можуть набувати різного значення в залежності від того, який зміст у яких вкладається.

Іншим авторитетним й обов «язкової для всіх мусульман джерелом права був Сунна, що складається із численних розповідей про судження й вчинки самого Муххамеда. З сунни виводяться норми шлюбного й спадкового, доказового й суднового права, правила про рабів й т.д.

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала іджма, що розглядалася як «загальна згода мусульманської громади ». Поряд із Кораном й Сунной вон відносилася до групи авторитетних джерел шаріату. Іджма розвивалася як у виді інтерпретації тексту чи Корану Сунни, то й шляхом формування нових норм, що не були заговорили українською у «язані із Муххамедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки й ставали обов «язковими з одностайної підтримки муфтіїв й муджтахидів.

Одним із найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликав гострі розбіжності між різними напрямами, був кіяс — рішення правових справ за аналогією. Згідно кіясу, правило, встановлене в Корані, Сунні чи Іджмі, може бути застосоване до справ, Яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кіяс не лише дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але й й сприяв звільненню шаріату як в цілому, то й в ряді моментів від теологічного нальоту. Алі до рук мусульманських суддів кіяс часто ставав знаряддям відвертої сваволі.

Нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського права були укази й розпорядження халіфів — фірмани. У наступному в інших мусульманських державах із розвитком законодавчої діяльності як джерело права стали розглядатися й відігравати все зростаючу роль закони — кануни. Фірмани й кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату й доповнювали його, насамперед, нормами, що регламентують діяльність державних органів та регулюють адміністративно-правові відносини державної влади із населенням.

Майнові й сімейні відносини.

Особлива увага в шаріаті приділялося «праву особистого статусу ». Повноправний особистий статус по шаріату малі лише мусульмани. Особи, що сповідали християнство чи іудаїзм, знаходилися в приниженому положенні й були вол «язані сплачувати державний податок. Розвиток соціальних відносин вплинув на положення рабів. Вони не визнавалися суб «єктами права, але й могли за згодою своїх хазяїв вести торгові операції й здобувати майно. Відпустка рабів — мусульман за грати розглядалася як шляхетна справа. Характерною рисою правового статусу особистості по шаріату був також нерівність чоловіка й жінки.

Важливе місце в мусульманській правовій доктрині займали норми, регламентуючі майнові відносини. Насамперед, у правовій доктрині було б закріплене уявлення про майно як про «єкт речових прав. Особливу категорію складали речі, що було неможливо чи не повинні були знаходитися у власності мусульманина (повітря, море, мечеті і ін.). Не визнавалася власність мусульман й на так називані «нечисті речі «- вино, свинину, книжки й т.д.

Сформований у мусульманських державах лад відносин власності ретельно регламентувався і охоронявся нормами шаріату.

Особливий правовий режим малі землі, що складали первісну територію мусульманської громади, що називали Хіджаз. На ці землі могли селитися лише мусульмани, не можна було б рубати дерева, полювати й т.д.

Приватна феодальна власність в Арабському халіфаті мала підлегле значення в порівнянні із державною власністю і общинним землекористуванням й не здобула широкого поширення.

Своєрідним інститутом шаріату, заговорили українською у «язаним із речовими правами, був вакуф, що перебувши собою майно, передане власникам на які-небудь релігійні чи благодійні цілі. Особа, що встановило вакуф, втрачала право власності на дане майно, але й зберігала за собою право виступати в якості керуючого вакуфом й резервувати визначених дохід із вакуфа для собі й своїх спадкоємців.

У шаріаті на відміну від римського права й не формулювалася загальна концепція вол «язання, але й практичні запитання договірного права, торгово-грошового обороту набули всебічну розробку. Вол «язання ділилися на оплатні й безоплатні, двосторонні і односторонні, термінові й безстрокові. Характерним для мусульманського суспільства було б поширення односторонніх специфічних вол «язань-обітниць.

Договір по шаріату розглядався як зв «язок, що виникає за взаємної згоди сторін, однак в умовах майнової нерівності мав суто формальний характер. Умови договору могли бути виражені в будь-якому виді: у документі, у неофіційному листі, усно. Укладені домов розглядалися як непорушні. Обов «язок дотримувати «свої домов «розглядався у Корані як священний. Недійсними вважалися домов, укладені із аморальними цілями, із використанням «нечесних «чи вилучених із обороту речей.

Договір купівлі-продажу допускався у відношенні реально існуючих промов й лише в ханифитському мазхабі визнавався продажів промов, що повинні бути зроблені в майбутньому. У випадку виявлення схованих недоліків речі, покупець міг розірвати договір.

У шаріаті містилися положення, що формально засуджували марнотратство.

Велика увага в мусульманському праві приділялося відносинам майнового найму, насамперед оренді землі. Широке поширення в арабському суспільстві здобули домов союзу й товариства.

Мусульманська релігія й шаріат розглядають безшлюбність як бажаний стан, а шлюб як релігійний обов «язок мусульманина. Алі на самом деле шлюбний договір нерідко виступав як своєрідна торгова сумка.

Коран визнавав за мусульманином право матір до чотирьох дружин одночасно. Алі Чоловік вол «язувався надати кожній дружині майно, житло і одяг, що відповідали його положенню.

Мусульманська релігія обґрунтовувала принижене й залежне положення жінки в родині.

Дружина не в витратах по господарству, що покладалися на чоловіка, але й був вол «язана вести домашнє господарство, виховувати дітей. Її право брати доля самостійно в майновому обороті, було б вкрай обмежене.

Надзвичайно складним й заплутаним було б спадкове право, що доти ж мало істотні розходження в різних правових школах. Визнавалися два порядки спадкування: за заповітом й за законом. Більш досконало розробленим був порядок спадкування за законом. З майна померлого покривалися витрати, заговорили українською у «язані із його власним споживанням, потім виплачувалися усі його борги. Особливістю шаріату було б ті, що спадкуванню підлягали лише майнові права померлого, а чи не обов «язки, котрі було неможливо переходити спадкоємцям.

Майно, що залишилося, переходило до законних спадкоємців померлого; смердоті поділялися на кілька категорій, всередині які установлювалося своя черговість. То в першу чергу спадщину здобули діти померлого, потім його брати, дядьки й т.д. Спадкоємна частка жінок був вдвічі менше частки чоловіків. На одержання спадщини помиляюся віровідступники, розведені чоловіки, особини, що хоча б й ненавмисними діями, викликали смерть спадкодавця. Лише маликіти визнавали декларація про спадщину за убивцею, якщо він керувався справедливими мотивами.

лочин й покарання.

Норми кримінального права являли собою найменш розроблену частину шаріату. Вони відрізнялися архаїчністю, відбивали порівняно низький рівень юридичної техніки. Було відсутнє загальне поняття злочину, слабко були розроблені такі інститути, як замах, співучасть, обставини, що пом «якшують й обтяжуються провину й т.п.

Покарання за мусульманським правом містили як архаїчні й додержавні способи відплати, то й досить розроблені міри цілеспрямованої кримінально-правової репресії.

Судовий процес.

Процес за мусульманським правом носивши, як правило, обвинувальний характер. Справи порушувалися не від імені державних органів, а зацікавленими особами. Розходження між кримінальними й цивільними справами практично були відсутні. Судові справ розглядалися привселюдно, зазвичай в мечеті, де могли бути присутніми усі бажаючі, сторони повинні були сам вести справц, не прибігаючи до допомоги адвокатів.

Процес проходив усно, письмове діловодство не застосовувалося. Основними доказами були визнання сторін, показання свідків, клятви. При винесенні рішення суддя, за винятком порівняно невеликої категорії справ, мав волю розсуду, що давало йому можливість керуватися особистими симпатіями й враховувати соціальний стан сторін. Особливістю процесуального права шаріату було б ті, що судове рішення не розглядалося як остаточне й безповоротне.

Висновки.

Своєрідності держави Арабського халіфату і інших держав мусульманського світу було б безпосереднє заговорили українською у «язано із їхнього релігією. Універсальна релігія іслам, що скидатися із неподільності духовної й світської влади, був органічно заговорили українською у «язана теократичною ідеєю про всемогутність, всесилля й неподільність самого Аллаха, що знайшла вираження в Корані: «Немає Бога крім Аллаха, й Мухаммед — пророк його ». Іслам визначав у мусульманському світі й характер соціальної структури, й державних установ, й правових інститутів й моралі - всю духовну сферу мусульман. Так, релігійно-правовим основам мусульманського суспільства відповідала особлива соціальна структура, що характеризується відсутністю системи титулів, привілеїв, вибраності, що передаються спадково. Тут були усі рівні, а скоріше в однаковій мірі безправні перед теократичною Державою й її главоюхаліфом, султаном.

Іслам виключав невір «я, проти нього не можна було б виступати ані прямо, ані побічно, навіть сперечаючись по його окремих положеннях, не бо єретиків, як у Європі, спалювали на багатті, а бо це означало протипоставити, виключити собі із мусульманського суспільства.

Універсалізм ісламу, основна ідея мусульманської ідеології й політичної теорії про злитість духовного й світського визначили і особливе місце держави в ісламському суспільстві, її безумовне абсолютне панування над суспільством, її теократично-авторитарну форму.

Не одна із країн Сходу ніколи не відрізнялися тім ступенем всесилля держави, що був властива Арабському халіфату.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

1. Алексєєв С.С. Теорія права — М.: Вид-во БЕК, 1994. 224с.

2. Загальна історія держави й права: Учеб. посібник /Під ред. К. И. Батиря — М.: Манускрипт, 1993. 374с.

3. Хрестоматія по загальної держави і право: Учеб. посібник /Під ред. проф. З. М. Черниловского — М., 1994. 413с.

4. Загальна теорія права: Учеб. пособ. для юридич. вузів /Під ред. О. С. Пиголкина — М.: Манускрипт, 1994. 396с.

5. Федоров К. Г., Лисневский Е. В. Історія держави й права розвинених країн: Учеб. пособ. для вузів. 4.1. — Ростов на/Д.: Вид-во Зростання, ун-ту, 1994.-272с.

6. Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави// Маркс До., Енгельс Ф., Тв. Т21-С.135−155.