Щоправда — кодекс давньоруського права

1 Правове положення населения.

2 Походження і источники.

3 Спадкове право.

4 Злочин і наказание.

5 Суд і процесс.

Укладання.

Список використовуваної литературы.

Найбільшими пам’ятником російського права є Російська Щоправда. Списки Російської Правди сягнули нашій велику кількість та їх єдина класифікація досі відсутня. Російська Щоправда була кодексом давньоруського феодального права Її норми лежать у основі Псковської та Новгородської судных грамот та всіх наступних законодавчих актів російського, а й литовського права. У статтях Російської Правди ідеться про встановленні права феодальної власності як на грішну землю і угіддя, а й у рухоме майно коней бобрів засоби виробництва та інших. Для епохи що передувала Російської Правді характерним об'єднанням сільського населення була сусідська громада Вона у процесі розкладання сімейної громади. Найдавніша частина Руської Правди є записом старіших норм зробленою при князя Ярославлі Володимировича. Її іноді називають «Правдою Ярослава». Ця частина складається з перших 16 статей «Стислого Правди». За ній варто «Щоправда Ярославичей», тобто. синів Ярослава Широка редакція складніша за складом і включає у собі безліч княжих законів виданих між серединою XI та початком XIII ст., систематизованих і хронологічно перемішаних. Основний зміст Російської Правди відбиває інтереси княжого господарства управління. При порівнянні її частин ясно помітив зростання княжої влади й розширення княжого суду.

1 Правове положення населения.

Усі феодальні суспільства були суворо стратифицированы, тобто. складалася з станів, правничий та обов’язки яких чітко визначено Законом як нерівні стосовно друг до друга і до держави. Інакше кажучи, кожне стан мало свій юридичного статусу. Було великим спрощенням розглядати феодальне суспільство з погляду експлуататорів й експлуатованих. Стан феодалів, становлячи бойову силу княжих дружин, попри всі свої матеріальні вигоди, могло втратити життя — найцінніше — простіше й імовірніше, ніж бідне стан селян. Феодальне суспільство було религиозно-статичным, не схильною до різкій еволюції. Прагнучи закріпити цю статичність, держава консервувало відносини з станами у законодавчому порядку. Не склавшись в глобальної системи виробництва, рабство Русі поширився як громадський уклад. Джерелом рабства був передусім полон, народження від рабині. У рабство потрапляли за тяжкі кримінальні злочини (потік і розграбування), залежний закуп звертався до раба у разі уникнення господаря і крадіжки, в рабство звертався злісний банкрут (ст. ст. 56, 64, 55 Розлогій Правди). Стаття 110 Розлогій Правди встановлює ще три випадку холопства: одруження на рабі без договору, вступ у услужение ключником-тиуном без договору свободі, самопродажа в рабство хоча за «наготу».

У першому тисячолітті н.е. рабство слов’ян, за повідомленням римські авторів, мало патріархальний характер, полонених рабів відпускали за викуп чи включали у складі племені; Найбільш жорстких форм притаманні рабству на ранніх етапах державності, в IХ-Х ст. раби слов’ян є предметом продаж і збагачення. У договорах з Візантією (Х в.) фігурує спеціальна «челядинная ціна». У ХІ ст. у російському праві діє принцип, за яким раб може бути суб'єктом правовідносин, розпочинати договори. Російська Щоправда вважала холопів власністю пана, самі де вони мали власністю. За кримінальні злочини холопів і завданий ними майновий збитки відповідальність з його відшкодуванню несли господарі. За вбивство холопа потрібно було відшкодування збитків в 5−6 гривень (за знищення речі). Хазяїн холопа над його вбивство не залучався до відповідальності - в подібних випадках призначалося церковне покаяние.

У російській Правді позначилися процеси, аналогічні римському праву, де раб наділявся особливим майном (пекулием), з правом розпоряджатися їм у господарських цілях на користь пана. У Статуті про холопах (ст. ст. 117, 119 Розлогій Правди) говориться щодо проведення торгових операцій холопами за дорученням хозяев.

Клас феодалів формувався поступово. До нього входили князі, бояри, дружина, місцева знати, посадники, тиуны тощо. Феодали здійснювали громадянське управління економіки й відповідали за професійну військову організацію. Вони мусили взаємно пов’язані системою васалітету, регулюючої правничий та обов’язки друг перед ще й перед державою. Задля більшої функцій управління населення сплачувало данину й судові штрафи. Матеріальні потреби військової організації забезпечувалися земельної власністю. Васальні і земельні відносини феодалів, їх зв’язку з великим князем регулювалися, швидше за все, спеціальними договорами. У Російській Правді розкрито лише ті аспекти правового статусу цього стану. Вона встановлює подвійну виру (штраф за вбивство) в 80 гривень за вбивство княжих слуг, тортів, конюхів, огнищан. Але самих боярах і дружинниках кодекс мовчить. Мабуть, за зазіхання ними застосовувалася смертну кару. У літописах неодноразово описується застосування страти під час народних заворушень.

Наступна група статей Російської Правди захищає власність. Встановлюється штраф о 12-й гривень порушення земельної межу. Деякі дослідники вважають, що висока ставка штрафу свідчить про приналежність власності феодалові. Той самий штраф слід за руйнування пчельников, бояриных угідь, про крадіжку ловчих соколів і яструбів. Вищі штрафи о 12-й гривень встановлюються за побої, вибиті зуби, пошкоджену бороду, — певне, корпоративне розуміння честі найчастіше зумовлювало фізичним сутичкам.

У феодальної прошарку раніше, всього відбулася скасування обмежень на жіноче успадкування. У церковних статутах за насильства над боярськими дружинами і дочками встановлюються високі штрафи — від 1 до 5 гривень золота, за інших — до 5 гривень серебра.

Обов’язки селянського населення за держави виражалися у сплаті податків у формі данини і оброков й у збройної захисту у разі бойових дій. На селян поширювалися державна юрисдикція і князівський суд.

У науці існує низка думок про смердах, їх не вважають вільними селянами, феодально-зависимыми, особами рабського стану, кріпаками і навіть категорією, подібна до дрібним лицарством. Але основна полеміка ведеться за лінії: вільні залежні (раби). Важливе місце у обгрунтуванні думок мають дві статті Російської Правды.

Стаття 26 Стислого Правди, що встановлює штраф за вбивство рабів, щодо одного прочитанні говорить: «Ав смерде й у холопі 5 гривень» (Академічний список). У Археографическом списку читаємо: «На смердьи в холопі 5 гривень». У першому прочитанні виходить, у разі вбивства смерда і холопа виплачується однаковий штраф. З другого списку слід, що смерд має холопа, якого вбивають. Розв’язати ситуацію неможливо.

Стаття 90 Розлогій Правди говорить: «Якщо смерд помре, то спадщину князю; якщо буде дочки в нього, то обрати посаг…» Деякі дослідники трактують її атом сенсі, що тепер після смерті смерда його майно переходило повністю до князю і він «мертвої руки», тобто нездатна передавати спадщину. Але подальші статті роз’яснюють ситуацію — йдеться лише про те смердах, які померли, які мають синів, а усунення жінок спадщини властиво певному етапі всім народам Европы.

Проте труднощі визначення статусу смерда у цьому не закінчуються. Смерд за іншими джерелами постає як селянин, володіє домом, майном, конем. За крадіжку його коня закон встановлює штраф 2 гривні. За «борошно» смерда встановлюється штраф в 3 гривні. Російська Щоправда ніде конкретно не свідчить про обмеження правоздатності смердів, є свідчення про те, що виплачують штрафи (продаж), характерні для вільних граждан.

Російська Щоправда завжди вказує за необхідності на належність до конкретної соціальної групи (дружинник, хлоп тощо.). У масі статей про вільних людях, саме що вільні та маються на увазі, про смердах заходить мова лише там, де з їхніми статус необхідно спеціально выделите.

У давньоруському суспільстві важливого значення мала власність. Ставлення до постаті визначалося насамперед саме наявністю власності. Людина, позбавлений власності, чи промотавший її, міг забезпечити майнові зв’язки з іншими особами єдиним, що він залишилося, власної личностью.

Міське населення складався з ремісників, малих торговців, купецтва тощо. У науці питання про його проворам становищі, в належним чином не вирішене через брак джерел. Важко визначити, якою мірою населення російських міст користувалося міськими вільностями, аналогічними європейським, що його й надалі розвитку капіталізму у містах. За підрахунками М. Н. Тихомирова, на Русі у домонгольский період існувало до 300 міст. Міська життя було настільки розвинена, що це дозволило В.0. Ключевскому із теорією «торгового капіталізму» у Стародавній Русі. МЛ. Тихомиров думав, що у Русі «повітря міста робив людини вільним», й у містах приховувалося безліч швидких холопів.

Вільні жителі міст користувалися правової захистом Російської Правди, ними поширювалися всі про захист честі, гідності й життя. Особливу роль відігравало купецтво. Воно рано початок об'єднуватись у корпорації (гільдії), які називались сотнями. Зазвичай «купецьке сто» діяло при будь-якої церкви. «Іванівське сто» в Новгороді було з перших купецьких організацій Европы.

Давня Русь розвивалася у тому напрямі, як і найбільші країни Європи. Вона мала величезним культурним потенціалом, високорозвиненою юридичної сферою. Політична роздробленість країни збіглася з ординським розоренням, і це викликало дуже важкі наслідки, обумовило деформацію природного ходу політико-правового розвитку.

2 Походження і источники.

Російська Щоправда — найдавніший російський збірник законів сформувалася протягом Х1-Х11 ст., але окремі її статті йдуть" в поганську старовину. Перший текст виявили і підготовленою до друку В. М. Татищев в 173 Г. р. Зараз зазвичай більше ста списків, сильно різняться за складом, обсягу і структурі. Назва пам’ятника відмінно від європейських традицій, де аналогічні збірники права отримували суто юридичні заголовки — закон, законник. На Русі у цей час були відомі поняття «статут». «закон», «звичай». але кодекс вказано легально-нравственным терміном «Щоправда».

Прийнято ділити збірник втричі редакції (великі групи статей. Об'єднані хронологічним і смисловим змістом): Стислий. Розлогу і Скорочену. У Стислий редакцію входять дві складові: Щоправда Ярослава (чи Найдавніша) і Щоправда Ярославичей — синів Ярослав Мудрий. Щоправда Ярослава включає - перші 18 статей Стислого Правди і повністю присвячена карному праву. Найімовірніше, вона під час боротьби за престол між Ярославом та її братом Святополком (1015−1019 рр.). Наймана варязька дружина Ярослава вступив у конфлікт за новгородцями, що супроводжувався вбивствами та побоями. Прагнучи врегулювати ситуацію. Ярослав задобрив новгородців «надавши їм Правду, і статут списавши, тако рекши їм: з її грамоті ходите». За цими словами в Новгородської літописі поміщений текст Найдавніша Правди.

Щоправда Ярославичей включає ст. ст. 19−43 Стислого Правди (Академічний список). У його заголовку зазначено, що збірник розроблявся трьома синами Ярослав Мудрий з участю найбільших осіб. З феодального оточення. За наявними тестами є уточнення. із яких укласти, що збірник затверджений не раніше року смерті Ярослава (1054 р.) і пізніше 1072 р. (рік смерті однієї з його синів).

З другого половини ХI в. стала формуватися Широка Щоправда (121 стаття по Троїцькому списку), що склалася у остаточному варіанті у XII в. За рівнем розвитку правових інститутів социально-хозяйствейному змісту то це вже дуже розвиненою пам’ятник права. Поруч із новими постановами він включав і видозмінені норми Стислого Правди. Широка Правда ніби з об'єднаних єдиним змістом груп статей. У ньому представлено кримінальна і спадкове право, грунтовно розроблений юридичного статусу тих категорій населення і холопів, міститься банкротский статут тощо. На початку XII в. Широка Щоправда сформувалася.

У ХIII-XIV ст. виникла Скорочена редакція, дошедшая всього у кількох списках (50 статей по IV Троїцькому списку). Це вибірку з Розлогій Правди, пристосованої більш розвинутих громадських відносин періодам раздробленности.

3 Злочин і наказание.

Кримінальну право як сукупність норм, що становлять обособившуюся галузь права, сформувалося на стадії пізнього феодалізму і продовжувало повинна розвиватися у буржуазний період. Тож більш раннього часу правильніше говорити про кримінальному законодавстві, у якого стоять дві каті, горни — злочин покарання. У Х-ХV ст. поняття провини, співучасті, підготовки до вчинення злочину перебувають у зародковому стані, поступово, протягом ХV1-ХV11 ст., а формувалися, і у Уложенні 1649 р. вони знаходять більш-менш повне відбиток.

У арабських джерелах, літописах, договорах Русі з Візантією є достатньо даних про караемых державою кримінальних зазіханнях в 1Х-Х ст. Йдеться крадіжках, у вбивствах, побоях тощо. буд., але вони характеризуються певними особливими термінами. Злочинні дії літописах іменуються злими справами. Головний елемент злочинного дії - карність. Як об'єкт порушення могли виступати державний закон, звичаї, релігійно-моральні встановлення. У літературі прийнято вважати, що як перша спроба визначити злочинну зробив у Російської Правді, де заподіяння шкоди особистості іменується «образою». Наприклад, під час побоїв слід було «передплачувати образу 12 гривень».

Суб'єктами злочинів, тобто особами, здатними відповідати за кримінальні дії, були вільні люди. Будь-яке злочин передбачало виплату штрафів та майнові стягнення, навіщо вимагалося наявність власності. Холопи і раби, самі будучи різновидом власності, таким мали й майнову відповідальність них несли господарі. Дуже важко сказати вплив «а становище суб'єкта станового статусу. Не маємо відомостей документів про наслідки, наприклад бійки дружинника і селянина, хоча найбільш правдоподібна версія виникнення Найдавніша Правди пов’язується саме з побоїщем між княжої дружиною Ярослав Мудрий і. новогородськими городянами. Найімовірніше, що за часів Російської Правди при усних привілеї феодалів за образи, безчестя тощо. весь вільний населення відповідало за кримінальні діями щодо представника іншого стану. Російська Щоправда щось говорить про скоєння злочинів жінками, про віці злочинців. З прийняттям християнства вік злочинця став визначатися з урахуванням церковних установлень.

Можна припустити, що у древній період селянських громадах практикувалися покарання з урахуванням звичайного права, але конкретних джерел до нас потребу не дійшло. У Російській Правді відбиті лише 2 виду злочинів: проти особистості (вбивство, тілесних ушкоджень, образи, побої) та запровадження проти власності (розбій, крадіжка, порушення земельних кордонів, не законне користування чужим майном). Закон захищав інтереси індивідуума, який, выделившись з общинної системи, потребував охороні як зрадництво своєї особистості, таки свого хозяйства.

4 Державні злочину.

У Російській Правді не згадуються, дуже нечітко змальовані діяння проти княжої адміністрації (наприклад, вбивство конюха). На цьому етапі ще було абстрактного розуміння держави та її інтересів, шкода державі ототожнювали шкодою князю, і зазіхання проти князів розглядалися як тяжкі діяння. До учасників повстань застосовувалася страту дома злочину, часто — масова. Князі у боротьбі влада часом вдавалися до дуже недостойним прийомів, але питання про відповідальність вирішувався вихід у середовищі. Зрада князю як і розглядалася в княжому оточенні, відповідальність багато в чому від розстановку політичних сил.

У Російській Правді домінують штрафи, хоча практиці арсенал кримінальних кар був досить великий. Затверджений невдовзі після ухвалення християнства кодекс, будучи державним законодавством, поривав з морально моральних установок язичництва, на нові християнські цінності засвоювалися поступово. За цих умов єдиний критерій інтересів індивідуума міг бути лише грошовому еквівалентові заподіяного, як і закріплювала система штрафів. Зіграло роль і те, що жорсткі види покарань суперечили християнської доктрині гуманності, вони у кодекс — не ввійшли. З цієї причини Російська Щоправда є суто світської, кримінальні покарання проти інтересів церкви встановлювалися в церковних статутах.

У практиці застосовувалися такі види покарань: кревна помста (її лише умовно можна зарахувати до покаранням), «потік і розграбування», смертну кару, кримінальні штрафи, укладання темниці, членовредительные кари. Кримінальні штрафи за зазіхання на особистість носять виражений становий характер, при зазіхання на майно виявляється менш резко.

Про убивствах згадується у договорі з Візантією 911 г. (у разі вбивства когось убивця повинен «померти дома» (кревна помста). Якщо ж винний встигав сховатися, вступала на дію майнова відповідальність: імущі особи віддавали свій шматок власності як викупу, не які мали власністю родичі вбитого переслідували до помсти. Стаття 1 Правди Ярослав Мудрий також передбачає помста родичів за вбивство, якщо месників «нічого очікувати», виплачується штраф у 50 гривень. У статті що немає соціальна диференціація винних при виплаті штрафу, але вбивство визнається найнебезпечнішим злочином від нього починаються все редакції Російської Правди. У Правді Ярославичей за вбивство огнищан, конюхів князя, тіуна передбачено вже підвищений штраф в 80 гривень, за вбивство вільної людини виплачувався штраф у 50 гривен.

Нанесення побоїв, образи, тілесних ушкоджень каралися грошовими штрафами. За ушкодження пальця виплачувалося 3 гривні, за удари жердиною, палицею, за виривання бороди і вусів — 12 гривень. За відрубування руки покладався штраф 40 гривень. Загроза зброєю каралася штрафом один гривню. Хоча штрафи диференційовані залежно від тяжкості каліцтва, чіткого розуміння ступеня шкоди у Російській Правді немає, можна говорити про принципі казуальности: у кодексі перераховуються факти порушення тілесної недоторканності з конкретними штрафами, але не матимуть спроб обобщения.

Найбільше уваги Російської Правді приділяється крадіжці. Докладно розписується, який штраф зобов’язаний сплатити викриту злодій за коня, корову, качку, дрова, сіно, холопки т.д. Законодавець, прагнучи щось прогаяти, включає до цього списку і зерно, і ловчих птахів, і мисливських собак. Загальний принцип такий, що постраждалому слід повністю компенсувати матеріальний шкоди, тому винний повинен виплатити вартість украденого і заплатити штраф. Станову захист майна зустрічається рідко. Наприклад, про крадіжку княжого коня встановлювався штраф в 3 гривні, за коня смерда — 2 гривні. У Розлогій Правді про крадіжку коней (основною робочою сили) злодій видавався «на потік і розграбування». Убивство злодія, дома злочину не вважалося злочином і кари не волочило. Усі інші види зазіхань на чужу власність каралися штрафами (порушення земельних кордонів, спалювання бджіл, піків, самовільне захоплення чужого коня чи зброї, поломка чужих речей) розміром до 12 гривен.

Російська Щоправда не знає страти, але він застосовувалася практично за антидержавну діяльність, за в повстаннях, розбійницьких зграях. Цікаво, що у Х-Х1 ст. це регулювалися державою.

Дані, про застосування страти правителем русичів є у арабських джерелах 1Х-Х ст. За свідченням ібн Ласта і ібн Фадлана, розбійника могли позбавити життя через повішення. Застосовували варварські страти княгиню Ольгу і князь Святослав (до 972 р.) в обложеному місті Доростоле. Відповідно до арабським судженням, існувала альтернатива страти: злочинця могли «вислати» на околиці держави (варіант вигнання із громади). Приблизно о XX ст. страту поступилося місцем кримінальним штрафів за злочину: майнові та запровадження проти особистості. Наприкінці XX ст. Володимир 1 через усилившихся «розбоїв» обговорював питання про запровадження них страти, причому побоювався цього, «боючись гріха». Отже, в обмеження смертних вироків зіграло роль прийняття християнства. Але княже оточення санкціонувало посилення репресій, оскільки князь зобов’язаний «боротися з злом». Введені страти за розбої сприяли збіднінням скарбниці, куди перестали надходити штрафи, і пішла заміна позбавлення життя штрафами. Причому йдеться, певне, йшла, як про розбоях, йдеться про широке коло зазіхань на власність й послабити особистість.

У такому стані система кримінальних штрафів увійшла у Російську Правду в XIв. Смертна страту стала прерогативою экстраординарйых повноважень княжої влади у державної неполітичної сфері, і за звичайні злочину не застосовувалася довгий час. У той самий час відсутність законодавчої регламентації способів страти призводило часом до неприборканої жорстокості князів. Наприклад, межі ХЦ-ХШ ст. галицький князь Роман закопував непокірних бояр живцем в землю, четвертовал його з бузувірської повчальністю: «Не розчавивши бджіл, меду не съесть».

Штрафи були провідним і основними видами покарання по Російської Правді, застосовувалися на види злочинів і служили джерелом істотного поповнення державної скарбниці від. Розмір штрафу коливався від 1 до 80 гривень срібла, а церковних статутах — до 100 гривень. З точністю визначити, яка частина йшла потерпілим, яка — державі, видається возможным.

Продаж — найпоширеніший штраф, виплачуваний заподіяння побоїв, зазіхання на власність, образи. Його розмір становив від 1 до 12 гривень. Наприклад, за удар не оголеним мечем, за виривання бороди потрібно було 12 гривень. У деяких статтях лише зазначена сума штрафу без згадки «продажу». У кодексі є прямі вказівки, що продаж платиться князю, це — публічний штраф, який свідчив про вільному стані виновного.

Віра — являла собою кримінальний штраф, який виплачувався лише убивство дружин і лише вільної людини. У Російській Правді немає згадувань про вбивство феодалів, при цьому потрібно було суворіше покарання, ніж віра. За 40 гривень за цінами на той час можна було купити 20 коней. Виплата таких сум була кожному під силу. Тому існував колективний інститут «дикої вири», куди робили внески члени громади, щоб у разі потреби внести викуп за вбивство. Дика віра виплачувалася громадою у разі розбійного вбивства, якщо вона розшукувала злочинця. Мабуть, дехто з феодальних верхів був не проти отримати зайвий кримінальний штраф за випадково знайдене тіло, і Російська Щоправда забороняла тому стягувати дикі вири за невпізнаних убитих і скелети (ст. 3−8, 19 Розлогій Правди). Не робили в дику виру внесків у разі вбивства самостійно виплачували всю сумму.

Уроками називалися штрафи за винищування власності і розбазарювання майна. Наприклад «хто має намір коня заріже чи худобу, то платить 12 гривень продажу, а хазяїну урок» (ст. 84 Розлогій Правди). Оскільки раби і холопи прирівнювалися до майна господарів, за, їх вбивство виплачувався урок, а чи не віра. Вартість холопів Російська Щоправда оцінює в, 5−6 гривень, причому більше високопоставлених холопів (тіуна, ремісника) — о 12-й гривен.

Російська Щоправда щось говорить про тілесних покарання і позбавлення волі. В’язниць у Стародавній Русі не було, як усвідомлення тюремного впливу злочинця. Застосовувався ув’язнення в «проруб» (підвал) високих осіб, князів, посадників, осіб княжого оточення. Це була тимчасовим обмеженням свободи до певних подій. Наприклад, в 1067 р. великий князь Ізяслав посадив в «ополонці «князя Усеслава з цими двома синами. Після смерті Ярослав Мудрий його сини випустили з «проруба» дядька Судислава й силоміць підстригли в ченці. Тілесні покарання також застосовувалися, але держава все-таки віддавала перевагу штрафам.

Законодавець усвідомлював, що рівень тяжкості злочину може залежати як від злочинця, і від зовнішніх обставин. Але ці елементи не міг формулювати в абстрактному вигляді, обтяжуючі обставини, співучасть, форми провини тощо. — продукт пізніших часів. І все-таки зі станом сп’яніння (при руйнуванні купця) Російська Щоправда пов’язує тяжчі наслідки. У випадках вона передбачає групові крадіжки худоби (ст. ст. 40, 41, 43 Розлогій Правди) й встановлює, кожен учасник має сплатити штраф повному обсязі. Розумів законодавець та різноманітну спрямованість наміру злочинця, у кодексі розмежовані випадкові вбивства чи необережні (скривдити), вбивства розбої, вбивства на Світу «явлено», «в сваде». За «розбій зволікається без жодної свады» потрібно було суворе покарання. Проте. відділяючи злочину навмисні від побутових, законодавець керувався принципом казуальности і фіксував їх без теоретичних узагальнень. У Російській Правді лише намічається розподіл на навмисні і необережні деяния.

Каральні норми Російської Правди продовжували діяти, але кінцю XV в. було підготовлено база для якісно нового рівня кримінального права. Це з тим, що з’явилися нові види злочинів до держави, його апарату, і посадових осіб, злочинність стала масштабнішою і кримінальна законодавство відреагувало цього посиленням репрессий.

5 Суд та інформаційний процес.

Найдавніша формою судовий процес був суд громади, члени якої у однаковою мірою мали правами і обов’язками в судових розглядах. Змагальність сторін зберігалася довгий час, тому процес у Київської Русі називають змагальним (рідше — обвинувальним). Йому притаманні такі відмітні год ерты, як відносне рівність сторін та його активність під час розгляду справи в самісінький зборі доказів і доказів. Водночас у Х-Х1 ст. зміцнюється процес, де провідної ролі грали князь нього адміністрація: вони порушували процес, самі збирали відома і виносили вирок, часто у поєднанні зі смертним результатом. Прототипом такого процесу може бути суд княгині Ольги над послами деревлян під час повстання чи суд князів над повсталими в 1068 р. і 1113 р.

Приводами до порушення процесу служили скарги позивачів, захоплення злочинця дома злочину, факт скоєння злочину. Однією форму початку процесу був такий званий «заклич»: публічне оголошення про зникнення майна України та початку пошуку викрадача (зазвичай на торгу). Давався триденний термін повернення викраденого, після чого обличчя, яка має виявляли шукані речі, вважалося винним і мало повернути майно й доводити законність придбання. Можна припустити, що використовувалися различнее види доказів: усні, письмові, свидетельские, докази. Очевидці події називалися видоками. Існували «послухи», яких лише дослідники вважають очевидцями слухом", інші - свідками «доброї слави» обвинувачуваного були лише вільні люди: «на холопа послушества не складають, оскільки вона зв вільний», — говорить Російська Щоправда. Рівність, сторін у процесі диктувало притягнення до свідоцтву стільки вільних. Лише «малої тяжбі» і з нужді можна було «посилатися на закупа». Якщо було вільних, то посилалися на тіуна боярського, але в «інших не складати» (ст. 66 Розлогій Правди).

У Російській Правді передбачена особлива форма виявлення втраченого майна — звід. Якщо після «заклича» зникла річ виявлялася у особи, заявив себе сумлінним покупцем, починався звід. Вказувався людина, яка має купували річ, той, своєю чергою, символізував іншого, тощо. Хто було вказати джерело придбання, вважався злодієм, мусив віддати річ (вартість) і заплатити штраф. У межах одного територіальної одиниці звід йшов аж до останнього особи, якщо у ньому участь жителі інший території (міста), він пішов до третя особа, яке виплачувало підвищену відшкодування і починало звід за своїм місцем проживання (ст. 35−39 Розлогій Правди).

Інше процесуальне дію — гоніння сліду — була розшук Злочинця слідами. Що стосується вбивства наявність злочинця у будь-якій громаді зобов’язувало її виплачувати «дику виру» чи розшукувати винну особу. При терявшихся сліди на пустищах і дорогах пошуки припинялися (ст. 77 Розлогій Правды).

Норми Російської Правди, які у «російських князівствах в ХII-ХV ст., продовжували залучити до судовий процес аналізованого періоду. За збереження состязательных почав у судовий процес посилювалися роль і активність державної адміністрації. Повсюдно виросло значення судового поєдинку при неможливості з’ясування причини іншими засобами. Ордалії сягало ще минуле оскільки суперечили християнському розумінню з’ясування істини, судные клятви позбавлялися язичницької атрибутики. Одночасно зросла роль письмових документів, особливо у земельних суперечках і тяжбах.

Для епохи, що передувала Російської Правді, характерними об'єднанням сільського населення була сусідська громада. Вона у процесі розкладання колишньої сімейної громади. Приватна власність на грішну землю поступово розкладає колись однорідну масу общинників: поруч із заможними, з’являються бідняки, терявшие свої ділянки. Виходячи із громади, вони у пошуках роботи потрапляли залежить від багатих землевласників — князів і бояр.

Найдавніша Щоправда («Суд Ярослава») зберегла сліди живучих звичаїв родового ладу, котрі були зжиті в раннефеодальном державі. У розділі ст. 1 визнає ще інститут кревної родової помсти за вбивство, але вводить обмеження кола месників найближчими родичами вбитого. «Убьеть мужь чоловіка, то мстити братові брата, чи сыновни, чи братові чаду, любо сестрину сынови…». Але відразу князівський закон встановлює, у разі відсутності месника убивця має сплатити грошовий штраф на користь князя: «аше нічого очікувати хто бажаючи помститися, то 40 гривень за голову…».

Стрій процесу з Російської Правді є безперечно змагальним (чи обвинувальним), що вирізняло епохи раннього феодалізму. Російська Щоправда описувала особливі форми досудового встановлення відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і гаданим відповідачем (обвинувачуваним). Це правда званий «звід» і «гоніння сліду». «Звід» перебував у знаходженні позивачем належного відповідача шляхом «закличи», зводу у тісному сенсі програми та присяги.

Щоправда, існування у Київської Русі судового поєдинку заперечується багатьма дослідниками. Їх доказ, який повністю, відсутність згадування про поєдинку у Російській Правді. Але з тим гаслам і вказівки арабських письменників, подібні хіба що наведеному, та установчий договір з німцями, 1229 року (ст. ст. 15 і 16), і юридичні приказки («У центрі дві волі, кому бог допоможе») підтверджують давнина походження і міцність інституту судового поединка.

Про причини відсутності вказівок на поєдинок в «Російської Правді» можна тільки робити припущення. Не можна заперечити можливості деякого впливу, як кажуть, механічного порядку на текст «Правди» із боку церковників. Поєдинок, безперечно що мав місце у житті Київської Русі ХI-ХII ст., мав позначитися у сприйнятті сучасних законах й у першої кодифікації - у Російській Правді. Але потім міг зникнути зі шпальт цієї збірки або «майже зникнути, як найбільш гидкий духу християнства, йод пером перших благочестивих переписувачів памятника.

Заключение

.

Безперечно, Російська Щоправда є унікальним пам’ятником давньоруського права. Будучи першим писаним склепінням законів, вона, тим щонайменше, досить повно охоплює дуже велику сферу тодішніх відносин. Це звід розвиненого феодального права, у якому було використано норми кримінального і цивільного правничий та процесу.

Російська Щоправда є офіційним актом. У самому її тексті містяться свідчення про князів, які взяли чи изменявших закон (Ярослава Мудрого, Ярославичи, Володимир Мономах).

Російська Щоправда — пам’ятник феодального права. Вона всебічно захищає інтереси панівного класу тут і відверто проголошує безправ’я невільних трудівників — холопів, челяди.

Російська Щоправда настільки добре задовольняла потреби княжих судів, що її включали в юридичні збірники до XV в. Списки Російської Правди активно поширювалися ще XV — XVI ст. І лише 1497 року було видано Судебник Івана III Васильовича, який замінив ПП як основне джерела права територій, об'єднаних у складі централізованого Російського государства.

Російська Щоправда — пам’ятник феодального права. Вона всебічно захищала інтереси панівного класу тут і відверто проголошує безправ’я невільних трудівників — холопів, челяди.

Список використовуваної литературы.

1. Владимирский-Буданов М. Ф. Огляд історії російського права. М. 1995 р.

2. Рогів В.А. Історія держави й права Росії. М. 1995 р.

3. Свердлов М. Б. Від закону Російського до Російської Правді. М. 1988 р,.

4. Свердлов М. Б. Генезис і структура феодального суспільства на Київської Русі. М. 1987 р.

5. Ключевський В.0. Російська історія. Повний курс лекцій в З-х книгах. Кн.1.М. 1995 р.

6. Чельцов Бебутов М. А. Курс кримінально-процесуального права. СПб. 1995 р.

7. Юшков С. В. Суспільно-політичний лад право Київської Русі. М. 1950 г.

8. Янин В. Л. Законодавство Київської Русі. М. 1984 г.

9. Ісаєв І. А. Історія держави й права Росії: Повний курс лекцій. — М.: Юристъ, 1996. 448 с.

10. Краснов Ю. К. Історія держави й права Росії. Навчальний посібник. Ч. 1. — М.:

11. Російське педагогічне агентство, 1997. — 288 с.

12. Російське законодавство X — XX століть. У дев’яти томах. Т.1.

13. Законодавство Київської Русі" Москва, вид. «Юридична література», 1984.