Партійно-державний апарат у 1945-1964 рр.: пошук оптимальної моделі

Закінчення Другої світової війни поставило масу проблем відбудовного характеру, серед яких — відновлення діяльності органів партійної і радянської влади, господарських установ та їх кадрове забезпечення. Стихія війни мала наслідком не лише загибель управлінців, але й їхню географічну розпорошеність по тиловим районам, зміну профілю діяльності. По республіці з різних причин вибуло понад 60% депутатів місцевих рад. В обласних радах наявні депутати становили близько половини, у міських і районних — 20−28%, селищних і сільських — близько 40% від загальної кількості обраних. На 1 травня 1945 р. на території України перебувало 289 з 400 депутатів республіканської Верховної Ради. Відновили діяльність 25 міністерств, 13 Управлінь при Раді Міністрів і 23 інші республіканські організації, профспілкова мережа. На початку 1946 р. в Україні діяли 25 обкомів, 13 окружкомів, 77 міськкомів, 82 міських і 743 сільських райкомів КП (б)У. Загальний дефіцит кадрів складав близько 300 тис. осіб, з яких 50 тис. належало підібрати на керівну роботу в обласні, міські, районні партійні, радянські і господарські організації .

Відбувалося не лише відновлення функціонування довоєнних органів влади, але й створення нових, що краще відповідали розмаїттю соціально-економічного життя. У 1945 р. були утворені Комітет у справах фізичної культури і спорту, Управління у справах вищої школи, Головне управління у справах мисливського господарства тощо. У 1953 р. Комітет у справах фізичної культури і спорту при Раді Міністрів було ліквідовано, а його функції передано Міністерству охорони здоров’я. Розширення компетенції торкнулося укрупненого Міністерства сільського господарства і закупівель УРСР, якому того ж року були підпорядковані колишні Міністерства сільського господарства, заготівель, Управління гідрометеорологічної служби, Переселенське управління (створене 1950 р.).

Після війни було продовжено справу скорочення і здешевлення управлінського апарату, започатковану ще 1934 р. і продовжену в 1939 і 1940 рр. Так, постановою РНК СРСР від 24 лютого 1946 р. передбачалося скорочення 597 штатних одиниць по центральному апарату міністерств і відомств, а по підприємствам, установам і організаціям — 15 362. 15 серпня 1946 р. постанова Ради Міністрів УРСР № 1459 забороняла будь-яке розширення штатів адміністративно-управлінського апарату державних, радянських, господарських, кооперативних і громадських організацій. Проводити реорганізації радянських органів заборонялося без дозволу Державної штатної комісії. Згідно з постановою Ради Міністрів СРСР від 9 червня 1947 р. по УРСР апарат скорочено на 12 150 осіб, а вже наступного — на 14 548. Розпорядженням Ради Міністрів СРСР від 31 грудня 1950 р. управлінський апарат по республіці скорочувався на 5%. Очікуваним ефектом від такого скорочення було зменшення витрат на заробітну плату та адміністративні видатки.

Кількість співробітників партійних і державних органів УРСР залежала від адміністративно-територіального устрою УРСР. У повоєнні роки постали Закарпатська (1946 р.), Черкаська (1954 р.) області; у 1954 р. до складу Української РСР було передано Кримську область. Того ж року Ізмаїльська область була об'єднана з Одеською, а 1959 р. Дрогобицька увійшла до складу Львівської. Кожна зміна тягнула збільшення або зменшення кількості партійних комітетів та виконкомів. На місцевому рівні до 1959 р. кількість партійних комітетів фактично дорівнювала кількості виконкомів Рад депутатів трудящих, згодом партійних комітетів стає на десятки менше.

Складна ситуація, що утворилася в адміністративно-управлінській сфері УРСР у перші повоєнні роки, на початку 1950;х рр. поступово покращувалася. Вдалося стабілізувати плинність кадрів, впорядкувати діяльність центральних та регіональних органів виконавчої влади тапартійних осередків, налагодити канали обміну інформацією та механізми ретрансляції рішень. Ліквідації та об'єднання міністерств, закономірно, на певний час дезорганізовували роботу злагодженого механізму. Наприклад, після об'єднання в 1953 р. в єдине Міністерство сільського господарства і заготівель міністерств сільського господарства, радгоспів, бавовнярства, лісового господарства і Уповноважених Міністерства заготівель, його робота налагоджувалося досить повільно, адже тривалого часу вимагала передача документів, затвердження штатного розпису і перерозподіл обов’язків і функцій, налагодження діловодства тощо.

Відновлення їх діяльності відбувалося на старій, довоєнній платформі. Номенклатурна побудова владної вертикалі обумовила прагнення партійних комітетів включити більше посад радянських і господарських органів до свого списку, тобто впливати на призначення якомога більшої кількості управлінців. Це обтяжувало їх кадровою роботою, уповільнюючи процедуру затвердження кадрів. Так, на початок 1953 р. по відділу партійних, профспілкових і комсомольських органів ЦК КПУ 11 осіб понад півроку очікували затвердження свого обрання. Іноді це траплялося з вини обкомів, які представляли у ЦК неповний пакет документів, незадовільно вивчали кадри тощо. Окремі особи працювали на номенклатурній посаді без затвердження вищим партійним комітетом, що було недопустимим.

22 квітня 1953 р. секретаріат ЦК КПУ прийняв постанову «Про деякі недоліки у підборі кадрів». Звітуючи про її виконання, низка відділів ЦК скаржилися на переобтяження канцелярською роботою з підбору і затвердження кадрів, а тому виступали за зміни. Так, відділ міського господарства пропонував «переглянути номенклатуру ЦК КП України по Міністерству житлово-комунального будівництва УРСР», а відділи важкої промисловості, адміністративний і сільгоспвідділ просили скоротити номенклатуру своїх посад. Адміністративний відділ вважав за доцільне залишити в своїй номенклатурі лише «посади керівників обласних і республіканських організацій». У нових реаліях повоєнного світу довоєнна модель адміністративно-кадрової роботи поступово вичерпувала себе. Події внутрішньополітичного життя СРСР поставили питання про реформування управлінського апарату до лав актуальних.

На пропозицію М. Хрущова 16 липня 1953 р. президія ЦК КПРС поділила номенклатуру посад на дві групи: основну і обліково-контрольну. Якщо на посади основної номенклатури призначалися президією або секретаріатом ЦК, то кандидатури на посади обліково-контрольної затверджувалися нижчими інстанціями, а у відділах ЦК лише проходили перевірку. За рахунок посад перших секретарів райкомів областей союзних республік, голів райвиконкомів РРФСР, уповноважених по заготівлям та інших номенклатура ЦК КПРС скоротилася з 45 до 25,3 тис. осіб, у тому числі 11,4 тис. осіб обліково-контрольного списку. У списку ЦК КПУ станом на 1 січня 1954 р. налічувалось 5889 посад основної і 4200 посад обліково-контрольної номенклатури, тобто на 30% менше порівняно з початком 1953 року. Оптимізувавши кількість функціонерів парторганів, належало впорядкувати перелік найважливіших посад державного і господарського апарату. Таким чином ЦК КПРС полегшив кадрову роботу центральним управлінням і службам, перенісши значний обсяг роботи на низові ланки і залишивши за центром контролюючі функції.

Отже, особливість розвитку партійно-радянського апарату в УРСР у пізньосталінський період полягає в безсистемних спробах скоротити і здешевити органи управління. Йшов пошук оптимальної моделі, яка б максимально відповідала потребам держави-переможця.

Недоліки в управлінській сфері та кадровій роботі як засіб політичної боротьби використав М. Хрущов у ході переділу «сталінської спадщини». Відомо, що Г. Маленков як перша особа неформальної ієрархії післясталінського ареопагу віддав перевагу посаді голови Ради міністрів СРСР, тоді як М. Хрущов «зосередився» на партійній роботі. Кампанія зі скорочення і здешевлення апарату 1954 р. стала виявом боротьби двох центрів влади. Як слушно зазначає В. Даниленко, проголошена М. Хрущовим «широкомасштабна антибюрократична кампанія незабаром дала свої результати. Уособленням бюрократичного стилю роботи був визначений Г. Маленков», критика його з боку В. Молотова і Л. Кагановича коштувала главі уряду посади. Звернімо увагу й на той факт, що в жовтневій постанові 1954 р., про яку мова піде нижче, критикувалася структура і передбачалося звільнення управлінців винятково державних органів, тоді як у січневій — критика торкалась і Комуністичної партії. Зайнятий питанням реформування та оптимізації своїх лав, уряд, очолюваний Г. Маленковим, не міг активно протистояти перетіканню реальної влади в партійні органи. У 1954;1955 рр. реорганізації зазнали також силові органи. Хоча перестановки пов’язувались з критикою Л. Берії та усуненням його прибічників, закидами у непідконтрольності силових органів партійним, вони дозволяли як провести чистку найодіозніших фігур, так і продемонструвати «силовикам» справжній центр влади у СРСР.

• 25 січня 1954 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про серйозні недоліки в роботі державного і партійного апарату». У ній критиці було піддано надмірне захоплення директивами, резолюціями в роботі різних органів, що породжувало хаос, тяганину, безвідповідальність і призводило до розростання управлінського апарату. Постанова констатувала наявність випадків надмірної обережності й боязні керівників, які за вирішенням найдрібніших питань зверталися до вищого керівництва. ЦК КПРС вимагав розглянути роботу державного і партійного апарату, викрити помилки і недоліки, ліквідувати практику канцелярсько-бюрократичного керівництва, скоротити потік паперів і покращити виконавську дисципліну, забезпечити поліпшення кадрової політики тощо. Невеликий за обсягом документ поклав початок кількарічному періоду реорганізацій адміністративно-управлінського апарату в СРСР.
• 2 лютого постанова була продубльована президією ЦК КПУ, яка зобов’язала міністерства й обкоми до 5 березня 1954 р. внести пропозиції щодо розширення прав і підвищення відповідальності районних, обласних і центральних органів виконавчої влади. Постанова була ретрансльована на місця та спричинила потік нарад, засідань і звітів, інформацій, хоча націлювала апарат і управлінців саме на скорочення потоку паперів, переорієнтовувала на виробничу діяльність, живе керівництво.

Надіслані обкомами і міністерствами пропозиції часто сягали за обсягом кількох десятків сторінок і засвідчили давно назрілу потребу наведення порядку в цій сфері. Підготовка звітів у вищі органи, констатували працівники Станіславського обкому КПУ, забирала близько половини робочого часу через надмірну кількість рішень, постанов, розпоряджень, що їх необхідно було ретранслювати на місця. Наприклад, Галицький райком партії за 1953 р. відправляв підлеглим органам по 18 рішень за день. «Робота райвиконкомів у більшості своїй зводиться до засідательської суїти», — гірко підсумовував в інформації О. Кириченку завідувач відділу партійних, профспілкових і комсомольських органів Станіславського обкому КПУ Чернов. Гостро ставилося питання про оновлення законодавства про функції і права облвиконкомів, райвиконкомів, рад депутатів трудящих, чіткого розмежування повноважень виконавчих органів та їх відділів. Обкоми виступали за зменшення кількості засідань та їх тривалості.

Після вивчення республіканських пропозицій та їх узагальнення, 14 жовтня 1954 р. з’явилася постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про істотні хиби в структурі міністерств та відомств СРСР і заходи для поліпшення роботи державного апарату», яка поглиблювала і конкретизувала січневу постанову. Кадрова робота, окремі недоліки в структурі, недостатня увага до якості кадрів траплялося, як зазначено вище, критикувалися і раніше, однак лише нині ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР підійшли до реформування управлінського штабу досить радикально. Передбачалося звільнення близько 450 тис. управлінців, економія від чого у масштабах Радянського Союзу очікувалася у розмірі 5 млрд рублів на рік. Кінцевою метою такої реорганізації називались здешевлення й удосконалення діяльності державного апарату, підвищення його ефективності. 2 листопада 1954 р. Президія ЦК КПУ і Рада міністрів УРСР прийняли постанову «Про істотні недоліки в структурі міністерств і відомств УРСР та заходи з поліпшення роботи державного апарату», в якій визнали, що перелічені недоліки в Україні «повністю мають місце» і конкретизували заходи щодо виконання директиви Кремля.

Як і слід було очікувати, постанова ЦК КПРС та її український аналог були «схвально» сприйняті на місцях. Міністерства та відомства, обкоми та райкоми без надзусиль знаходили перелічені недоліки в своїй практиці, викривали канцелярсько-бюрократичний стиль керівництва, наводили широкий перелік заходів і пропозицій на виконання.

На початку грудня 1954 р. міністерством державного контролю УРСР спільно з міністерством фінансів УРСР і Контрольно-ревізійним управлінням міністерства фінансів СРСР по УРСР була проведена перевірка виконання спільного рішення Комуністичної партії і уряду від 14 жовтня 1954 р. Контролери констатували, що «більшість перевірених міністерств і відомств Української РСР незадовільно виконують вищезазначену постанову ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР». Станом на 8 грудня практична робота зі скорочення чисельності адміністративно-управлінського персоналу багатьма органами ще не була розпочата, хоча в грудні закінчувалися строки звільнення. Причинами незадовільного виконання постанови називались невизначеність з обсягом скорочення і новим штатним розписом у республіці з вини центральних міністерств і відомств (міністерства промисловості продовольчих товарів, промисловості будівельних матеріалів та ін.) і несвоєчасне доведення завдань до відповідних українських органів (міністерства колгоспів УРСР, товарів широкого споживання УРСР та ін.). Більш-менш задовільна ситуація спостерігалась у республіканських міністерствах культури, промисловості м’ясних і молочних продуктів, сільського господарства, Українському геологічному управлінню та ін.

Схожого висновку дійшов і головний контролер-ревізор Контрольно-ревізійного управління міністерства фінансів СРСР по УРСР Н. Приходько, який на підставі аналізу 125 підприємств міністерства вугільної промисловості, чорної металургії, промисловості продовольчих товарів, промисловості товарів широкого споживання УРСР констатував, що згадана постанова «окремими підприємствами виконується незадовільно». Попри випадки перевиконання за обсягами скорочення кількості адміністративно-управлінського персоналу (у тому числі за рахунок вакантних посад), його доповідна секретарю ЦК КПУ О. Іващенко містила факти наявності позаштатних посад, формального скорочення і горизонтального переміщення управлінців тощо. В інформації Н. Приходька наводяться дані, що на виробництво спрямовувалося лише понад 60% звільнених, частина відправлялась на навчання, десятки осіб вийшли на пенсію.

При оцінці кількості ліквідованих за постановою від 14 жовтня 1954 р. відомств і управлінь в історичній літературі подекуди сприймається за чисту монету, як доконаний факт інформація із самої постанови: скорочення по 46 міністерствам і відомствах СРСР 200 головних управлінь, управлінь і самостійних відділів, 147 трестів, 93 місцеві управління, 898 постачальницьких організацій, близько 10 тис. дрібних структурних підрозділів. При цьому оминається увагою суттєва деталь: кількість ліквідованих управлінських ланок у постанові вживається разом з дієсловом «скасовується» (рос. — упраздняется), яке має недоконаний вид, а отже, виражає радше наміри, аніж констатує виконання, завершеність. Поставити під сумнів зазначений обсяг дає підстави і хід виконання жовтневого рішення, яке, як свідчать звіти з місць, відбувався досить повільно. Тому дані результати оптимізації адміністративно-управлінського апарату потребують коригування.

У цьому зв’язку буде корисною доповідна записка від 18 січня 1957 р. відділу партійних органів при ЦК КПРС по союзним республікам у секретаріат ЦК КПРС про перевірку виконання постанови від 25 січня 1954 р., яка констатувала проведення «низки заходів зі спрощення структури і скорочення штатів партійних і державних органів». Зокрема, апарат ЦК Компартій, обкомів, міськкомів і райкомів партії зменшився на 4429 осіб, апарат виконкомів обласних, міських і районних рад та їх відділів був скорочений на 46 405 осіб, апарат органів державного і господарського управління (без Російської Федерації) був «полегшений» на 52 132 особи. У цілому з адміністративно-управлінського апарату СРСР звільнено 180 тис. осіб. У центральних апаратах низки республіканських міністерств було ліквідовано кожний четвертий відділ і сектор.

Однак не варто переоцінювати значення цих даних. У цьому ж документі вказувалося слабкі місця реформи: скорочення переважно низових ланок периферійних органів управління, тоді як центральні апарати республіканських міністерств і відомств суттєвих змін не зазнали; вивільнені у ході скорочення робітники поповнювали кабінети міністерств, створених з метою розширення повноважень республік. Тобто задум направити людей з кабінетів на виробництво, по-суті, утілений не був: при збільшенні за 3 роки по СРСР кількості робітників і службовців на 5,2% питома вага зайнятих у промисловості та будівництві зросла лише на 0,1%. По-суті, доповідна записка констатувала пробуксовування, якщо не провал, спроби зробити апарат управління ефективнішим та економнішим.

У листопаді 1955 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР надіслали закритий лист «Центральним комітетам Компартій союзних республік, крайкомам и обкомам партії, Раді Міністрів союзних і автономних республік, крайвиконкомам і облвиконкомам» з вимогою проводити подальшу роботу зі скорочення і здешевлення адміністративно-управлінського апарату, пошуку шляхів ефективнішого управління сільським господарством.

Надіслані регіональними і місцевими органами влади пропозиції містили широкий перелік заходів, що, на їхню думку, могли сприяти оптимізації апарату управління і піднесенню сільського господарства.

Зокрема, пропонувалося скасувати інструкторські групи райкомів партії по зонах МТС на чолі з секретарями. Суттєвого реформування вимагали заготівельні органи в напрямку ліквідації паралелізму, усунення зайвих ланок, скорочення персоналу тощо. Фактично в кожному листі до ЦК КПУ містилася пропозиція переглянути в бік збільшення заробітну плату партійного і радянського апарату, підвищення матеріальної зацікавленості управлінців, стимулювання їх старанності шляхом встановлення премій за перевиконання планів з вирощування сільськогосподарських культурі і вигодовування худоби, запровадження пенсій тощо.

Незважаючи на заходи зі скорочення номенклатури в обкомах і апараті ЦК у середині 1950;х рр. управлінський штат навпаки розростався. Як свідчить доповідна записка відділу партійних органів ЦК КПРС по РРФСР і союзних республіках спільно з Управлінням справами ЦК КПРС у секретаріат ЦК КПРС від 8 березня 1956 р., з 1940 року апарат ЦК КПУ збільшився на 52,6%. За результатами виконання постанови ЦК КПРС від 25 січня 1954 р. «Про серйозні недоліки в роботі державного і партійного апарату» в адміністративно-управлінській вертикалі УРСР було скорочено 88,8 тис. осіб, відбулося спрощення структури — ліквідовано майже кожен четвертий сектор і відділ. Однак реальна ситуація відрізнялася від звітного документу і мала не такий оптимістичний вигляд. Скорочення торкнулося низової ланки периферійних органів, тоді як апарати республіканських міністерств і відомств зазнали незначних змін. Парадокс — проводячи зменшення апарату він одночасно виріс на 28,8 тис. осіб. Тож не дивно, що у доповідній записці відділу партійних органів ЦК КПРС по союзних республіках від 18 січня 1957 р. констатувалося, що «в республіках все ще є великі резерви, у багатьох установах штати надмірно великі, структура залишається громіздкою». Мотивацією уповільнення звільнення управлінців слугувала та обставина, що «на місцях висловлювались побоювання про неможливість працевлаштувати всіх звільнених з установ робітників».

Ліквідація більшості міністерств і створення Раднаргоспів потягнули не лише значні структурні адміністративно-управлінські зміни, але й кадрові перестановки. У столиці України утворився надлишок вільних кадрів — співробітників колишніх міністерств, тоді як на місцях виник дефіцит кваліфікованих спеціалістів для апаратів Раднаргоспів. Як констатувало 6 липня 1957 р. бюро Херсонського обкому КПУ, постанова ЦК КПУ про закінчення комплектування раднаргоспів кадрами до 25 червня була невиконана: з 460 штатних посад заповнено лише 302. «Вкрай незадовільно йде комплектування відділу праці і зарплати та головної бухгалтерії Раднаргоспу. В ряді галузевих управлінь не укомплектовані посади головних інженерів, заступників начальників управлінь і начальників відділів», — констатувало бюро обкому. У зв’язку з цим херсонці просили кадрової допомоги ЦК КПУ, Миколаївського і Кримського обкомів. У вересні 1957 р. ЦК КПУ направив туди Гриценка — заступником голови раднаргоспу, Сергучова — начальником відділу праці і заробітної плати раднаргоспу, Юхименка — головним інженером, заступником управління м’ясної і молочної промисловості Херсонського раднаргоспу .

Децентралізація управління господарським комплексом і передача значних повноважень на місця потягнула за собою створення апаратів раднаргоспів. Для столичної номенклатури це несло ризики, адже Київ був переповнений управлінцями й для них існувала загроза покинути столицю.

Перспектива опинитися на периферії не приваблювала номенклатуру. Попри можливе підвищення на посаді, географічна мобільність означала втрату статусу через неприналежність до центральної установи. По-друге, наближеність до безпосереднього виробництва, «живе» управління вимагало підтвердження власної кваліфікації на ділі, що, вочевидь, імпонувало не всім. Під різними приводами столичні управлінці прагнули залишитися у Києві. Наприклад, заступнику начальника Укрголовшкрівзуття С. Бершадеру пропонували очолити виробничо-технічний відділ управління легкої промисловості Станіславського раднаргоспу. С. Бершадер від цієї пропозиції відмовився, посилаючись на недостатній досвід керівної роботи. На пропозицію отримати іншу посаду в цьому ж відділі — старшим інженером — не погодився під приводом малого обсягу запропонованої для нього роботи. ЦК КПУ визнав ці пояснення необґрунтованими. Лише під загрозою отримати сувору догану і все рівно бути направленим у Станіслав, у червні 1957 р. С. Бершадер погодився перебратися з Києва.

Після створення раднаргоспів ЦК КПУ проводив моніторинг ефективності управління й розвитку промисловості і будівництва в нових умовах. Відповідно до постанови ЦК КПУ від 21 лютого 1958 р. навесні того ж року обкоми і раднаргоспи надіслали інформації про діяльність Держплану, що став центральним органом у нових умовах, та пропозиції щодо подальшого удосконалення організації управління промисловістю і будівництвом.

Майже усі обкоми і раднаргоспи були одностайні в тому, що Держплан УРСР має громіздку, забюрократизовану структуру, повторюючи, по-суті, міністерські недоліки. Відгуки багатьох регіонів зводилися до думки, що «Існуюча структура Держплану УРСР з багатьма галузевими відділами і відділами зведених планів є громіздкою і багатоступінчатою». Як констатував Станіславський раднаргосп і обком, «відділи Держплану УРСР в практичній роботі повторюють методи роботи ліквідованих міністерств, складають плани по кожному виду робіт і підприємству, в той час як раднаргоспи мають можливість, на основі державного плану, самі встановлювати плани для підприємств, виходячи з конкретних умов роботи». Схожу оцінку діяльності Держплану давали в Житомирі: «Апарат Держплану дуже громіздкий. Галузеві відділи Держплану УРСР, повторюючи практику роботи міністерств, у деяких випадках керують підприємствами, оминаючи Раднаргосп і місцеві Ради, вносячи корінні зміни в плани, розроблені Раднаргоспами і місцевими Радами без узгодження з останніми» .

Для покращення роботи Держплану пропонувалося спростити його структуру, ліквідувати паралелізм у роботі окремих відділів, передати більше повноважень при складанні плану на місця, залишаючи за Центром лише контрольні показники.

Викликало нерозуміння ускладнення і збільшення звітності. Багато обкомів указували на тенденцію зростання обсягу планово-статистичних показників. «Якщо в 1955 році план розвитку сільського господарства в районному розрізі був складений в обсязі 17 сторінок, в 1956 році він був доведений до 44 сторінок, в 1957 році до 167 сторінок, а в 1958 році до 264 сторінок», — з гіркотою констатували в Миколаєві. Всі ці параметри необхідно було узгоджувати у багатьох кабінетах, що надзвичайно затягувало складання узгодженого плану, який, як скаржились регіональні установи, набував підсумкового вигляду лише в середині року. «Невідомо навіщо, але існує декадна телеграфна звітність по випуску пива, кондитерських виробів, виноградних і плодоягідних вин, макаронів», — обурювались у Кримському обкомі. Складання звітів та заповнення планів знову забирало левову частку робочого часу і відволікало сотні працівників.

Регіональні обкоми фактично одностайно виступили за доцільність перепідпорядкування значної кількості постачальних і збутових організацій єдиним структурам раднаргоспів. Часто висловлювалась думка про необхідність ліквідації міністерства промисловості будівельних матеріалів, міністерство автомобільного транспорту і шляхів сполучення тощо. Раднаргоспи і обкоми позитивно оцінювали скасування відомчих перешкод, зменшення «зустрічних перевезень» тощо. Указувалось на необхідність підпорядкування науково-дослідних і проектних інститутів раднаргоспам.

Серед пропозицій, спрямованих на розширення прав нових структур, містилися прохання дозволити керівникам змінювати штатний розпис, встановлювати посадові оклади та преміювати працівників у рамках виділених фондів.

Надіслані інформації містили чимало прикладів позитивного ефекту ліквідації відомчих вертикалей, надання певного динамізму виробничим і будівельним структурам. Водночас, за кадром залишилися люди, управлінці, керівники, які також мусили призвичаюватися до нових умов. Створення нових структур — апаратів раднаргоспів — вимагало налагодження горизонтальних і вертикальних зв’язків, у т.ч. на особистісному рівні.

Ріст лав комуністичної партії свідчив не лише про піднесення авторитету КПРС у міру успіхів «комуністичного будівництва», але й про її привабливість як інструмент у реалізації власної кар'єри. Членство відкривало шлях до першої партійної посади, наприклад, секретаря первинної парторганізації. Одним з найпривабливіших місць цього рівня була посада звільненого секретаря такої парторганізації, що звільняла партфункціонера від виконання виробничих функцій і дозволяла зосередитися виключно на партійній роботі в колективі. Однак встановити ставку звільненого секретаря первинної організації було проблематично, адже для цього був потрібен дозвіл ЦК КПРС. Необхідність встановлення нової посади або звільнення існуючого секретаря від інших обов’язків пояснювалася значною кількістю комуністів на підприємстві, великим виробничим потенціалом підприємства (що, мовляв, випускало продукцію для всього Союзу), віддаленістю структурних одиниць один від одного, що забирало багато часу на партійну роботу тощо. Брак коштів, точніше відсутність призначень у партбюджеті, змушували ЦК КПУ відтерміновувати вирішення питань на кінець календарного року, до складання нового бюджету. На початку 1963 р. обкоми партії внесли на розгляд ЦК КПУ пропозиції про встановлення в первинних парторганізаціях 128 посад звільнених секретарів. Секретаріат ЦК КПУ «відфільтрував» всі пропозиції і порушив перед Москвою питання про встановлення лише 104 таких посад.

Адміністративно-управлінський апарат СРСР вирізнявся потужними мобілізаційними можливостями для вирішення стратегічних (актуальних, масштабних) завдань. Однак зворотнім боком медалі була неповороткість, громіздкість такого апарату, жорстка зарегламентованість його роботи. Вирішуючи питання, що стосувалися усіх сфер життя держави, партійний і державний апарат запізнювався з реагуванням на актуальні виклики, працював у навздогінному режимі. Працювати на випередження він не міг, адже «самодіяльність» у розв’язанні актуальних проблем була небезпечною. Для санкціонування вирішення локальних проблем серйозного масштабу треба було докласти значних зусиль. Непередбачувані наслідки від зміни пріоритетів могли коштувати дорого. Виходячи з цього, постанови, закриті листи ЦК слід розглядати як такі, що констатують проблему не на початковому етапі (етапі її зародження, виявлення), а як таку, що набула значних масштабів.

Окреме місце в історії адміністративно-територіальних перетворень посідає кінець 1962;1964 рр., коли у результаті укрупнень замість 604 сільських районів постало 251 виробниче колгоспно-радгоспне управління, кожним з яких керував партком. Було утворено також 78 промислово-виробничих партійних комітетів, що керували промисловими підприємствами і будівництвом, розташованими на території сільських районів. Кількість міських / міськрайонних комітетів партії при цьому суттєво не змінилася.

Структурне переформатування адміністративно-управлінських органів хрущовської доби оголювало кадрову проблему. Кращі управлінці з радянських і господарських органів поповнювали лави партійних комітетів. Підібрати освічених, досвідчених та відповідальних керівників було складно, частину претендентів відсівали кадрові служби на підставі їх перебування на окупованій території в роки війни або «заплямування» співпрацею з ворогом їх родичів.