Західноукраїнська преса часів Другої Світової війни

Західноукраїнська преса часів Другої Світової війни

Дещо по-іншому складалася частка української преси в західних областях.

17 вересня 1939 року Червона армія розпочала так звань визвольний похід згідно із пактом Молотова-Ріббентропа, за яким територію Польщі було б розділено між Германією та СРСР. Результатом цого походу стало приєднання Галичини до Великої України. Встановлюється радянська влада на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, Волині тощо.

Відразу розпочинають вихід нові обласні газета, органи відповідних обкомів КПУ: «Вільна Україна», «Львівска щоправда», «Прикарпатська щоправда». Майже одночасно починають виходити низові партійно-радянські газети — органи міських й районних комітетів комуністичної партії та виконкомів новостворених радий. У створенні нових видань значну роль зіграли журналісти, відряджені партією зі східних областей УРСР.

До початку Великої Вітчизняної війни в Галичині розпочалося створення колгоспів, у відповідь на репресії НКВС розгортається рух національного опору. Відбувається відтік національно мислячих кадрів у підпілля ОУН-УПА, на чолі якого стояв С.Бандера.

22 червня 1941 року II Світова війна перекидається на територію Радянського Союзу. За кілька днів було б припинено видання партійно-радянських газет в Галичині внаслідок поразки Червоної армії на першому етапі війни. До кінця 1941 року практично вся Україна був окупована. Український радянський уряд опинився в евакуації.

30 червня 1941 року у Львові було б проголошено відновлення української незалежності у вигляді Української Самостійної держави. Її очолив Ярослав Стецько. Першою ластівкою" відновленої української преси можна вважати газету «Самостійна Україна» (у Станіславі вийшло 4 номери). Крайові управи німецької окупаційної влади починають видавати офіційні газета. Поруч із ними деякий годину існувала незалежна українська преса.

Гітлер через півтора місяці скасував самостійну Україну, створив на її місці генерал-губернаторство.

Радянські війська так швидко залишали галицькі міста, що кидали готові до використання друкарні, запаси паперу тощо. Цим відразу скористалися діячі національного відродження, котрі не були репресовані НКВС й щойно вийшли із підпілля. Невдовзі после заміни влади тут почали одна за одною виходити незалежні й одну годину навіть непідцензурні новій владі укра-їнські газети.

Від червні по серпень військову уладові в Галичині утримувало командування мадьярських (угорських) військ, їхнього окупаційний хортистський режим був порівняно м’якішим, ніж гітлерівський, що прийшов йому на заміну. На перебіг подій значний вплив мав й факт проголошення та існування протягом майже двох місяців Українського уряду на чолі із Ярославом Стецьком, скасованого згодом за наказом із Берліну. Я. Стецько потрапив до концтабору.

З кінця июля, вказує дослідник зі Львова Про. Луцький у збірці «Українська періодика: історія й сучасність», «практично вся газетна періодика Галичини виходила як пресові органи місцевої влади — повітових й міських управ». Прихильність їхнього до Організації українських націоналістів спочатку виголошувалася відверто на сторінках газет, але й потім, із огляду на ворожко ставлення німецьких нацистів до ОУН, вказівки ці щезли, але й суті це не змінилося.

Серед цих видань слід особливо відзначити дрогобицьку «Вільне слово», «Золотий тризуб» (Калуш), «Тризуб» (Чортків), «Воля» (Копичинці).

На початку серпня 1941 р. уладові на Галичині перейняли у угорців німці. Відразу почалися более жорсткі порядки, зокрема, ряд незалежних низових газет та «Самостійна Україна» були закриті. Через день замість неї почала виходити газета «Українське слово», видання в українському національному дусі. Алі її редакція мусила швидко перейти до згоди та співпрацю із окупантами, зокрема щодо висвітлення подій на східному фронті, забезпечення поставок продовольства і фуражу для німецької армії. Про це свідчать назви окремих статей: «Обов'язок сіла б у воєнний годину», «Мобілізуйтеся на господарський фронт».

Провідною темою цієї газета, як й решти інших, стає антибільшовизм. Висвітлюючи розвиток українського життя, газета віддзеркалювала роздробленість руху за незалежність України. Провину за чергову невдачу у визвольних змаганнях українського народу за власну державність самі покладали на його вождів, інші - власне на народ, який не зміг об'єднати власні сили на черговому історичному переломі.

Водночас газетярі друкували історичні розвідки, літературні твори, критичні з статтею щодо творчости Лесі Українки, Богдана Лепкого, Миколи Хвильового. Інколи редакція дозволяла собі поодинокі антигітлерівські нотки. Так, 7 серпня 1942 року, до річниці із дня народження М. Міхновського, цитували його «Самостійну Україну»: «Доки хоч один ворог-чужинець позбутися на нашій землі, ми помиляюся скласти зброю».

Німці поставилися до справ створення нової мережі засобів масової інформації на підкорених землях дуже серйозно. В частности, передбачили постачання свіжої інформації до Львова спочатку поїздом із Берліна та Відня, а потім телеграфом. Тім самим було б вирішено запитання забезпечення всіх часописів одноманітною офіційною інформацією щодо подій в Німеччині, в світі, на фронтах тощо.

Для керування цією справою створили прес-службу генерал-губернаторства й, зокрема, «дістрікту Галичина». Шеф преси призначив виголосити, що державна мова на територї Галичини — німецька. Окремо дозволявся вихід офіційної преси російською і польською мовами. Нова влада перейняла до своїх рук й забезпечення газет необхідними матеріалами й папером. Прес-служба в Галичині тепер видавала дозвіл на придбання паперу кожній редакції окремо. Друкарні теж могли видавати тиражі лише із дозволу влади, а експедіювати (розповсюджувати) можна було б лише дозволені владою видання.

Так протягом короткого години було б уніфіковано інформаційне життя в пресі. Окупаційна влада вела політику зменшення кількості українських видань, тому протягом перших місяців 8 газет перестали виходити. Деякі редакції прагнули пристосуватися до нових умів й вижити, зберегти свою корисність й новій владі, й читачам, наприклад, друкували «Самоучку німецької мови», що теж може бути розцінено як вчинку в національній справі та колабораціонізм із нацистами.

Під командою шефа прес-служби Лемана було б створено інформаційне агентство «Телепрес». Місцева інформація теж почала «фільтруватися» через гітлерівську цензуру. А із 1 грудня 1941 р. було б заборонено вміщувати у львівських виданнях будь-які матеріали без попереднього перегляду особисто Леманом.

Всі газета в обов’язковому порядку друкували офіційні матеріали, інформацію про стан на фронтах, котрі створювалися безпосередньо в геббельсівському міністерстві інформації в Берліні.

Найважливішим у справі підкорення преси Галичини новій владі виявилося ті, що кадри в редакції та інформагентства теж призначалися за узгодженням із Леманом. Зауважимо, що, на якісну відміну від попереднього етапу, на роботу в редакції не залучали журналістів та редакторів із Германії чи східної України.

Місцеві газети виходили із дозволу окупантів за умови повної підтримки нової влади й всіх без виключення її рішень й дій, наприклад, «У бій» (Косів) й «Воля Покутя» (Коломия), «Рогатинське слово». Серед українського населення ці видання ставали все менш авторитетними, бо співпрацювали із німцями.

В Станіславі існувала обласна газета «Вісник Станіславської обласної управи», у Львові - «Щоденні вісти», У більшості своїй ці газета поліграфічно злиденні, на їхні сторінках мало помітно творчости. Співробітники цих газет утекли в Німеччину после приходу Радянської армії, побоюючись звинувачень у колабраціонізмі та націоналізмі.

В 1941;1943 роках починає знову виходити українська преса в діаспорі. У Бухаресті Дмитро Донцов видавав журнал «Батава», в Берліні - «Український вісник».

Найактуальніша публіцистика Степана Бандери й її тема — боротьба із більшовизмом. Бандера сидів в німецькій тюрмі й звідти писавши: «Ворогом нації є не режим, царський чи більшовицький, а сама московська нація».

Дмитро Донцов — дуже емоційний публіцист, який виступав із крайніх націоналістичних позицій (стаття «Atrophia cerebre», в ній стверджував, що Україна терпить утиски через ті, що у її лідерів «атрофія мозку»). Він негативно ставився до місцевої української преси за її інертність, невміння пропагувати національну українську ідею.

Натомість стрімко зростає популярність підпільної преси ОУН-УПА (листівок, прокламацій, котрі друкувались на машинці, переписувались від руки). Вони містили заклик до боротьби й проти Сталіна, й проти Гітлера, за відродження національно й державно незалежної України. Ця преса проіснувала до приходу на Галичину Червоної армії, продовжувала працювати і пізніше, знову в підпіллі, виходячи у схронах-бункерах серед лісів чи поблизу сіл. Яскрава історія цієї преси міститься у монографії З. І. Горєвалова, із якою обов’язково мусять ознайомитися студенти.

Прогітлерівська тенденційність відштовхнула від колабораціоністських видань широкий читацький загал. А підпільна преса ОУН-УПА в період від 1942 по вухо 1950 рр. набуває великого впливу та авторитету, хоч й не має ані серйозної друкарської бази, ані фахівців. Саме тому поруч із часописами «За самостійну Україну», «До зброї», «Самостійник» та ін. видаються неперіодичні «Чорний ліс» (місце розташування однієї із крупних баз повстанців), «Маківка» (місце перемоги УСС над російською армією под годину І світової війни). Найцікавіше, що в підпіллі випускалися офіційні видання «Вісник УГВР», «Бюро інформації УГВР», «Самостійність». Серед провідних публіцистів слід, на думку львівського вченого З. Костя, назвати П. Полтаву, Про. Горнового, П. Думу, Л. Кужіля та ін.

Історичний досвід виходу української періодики в Галичині под годину гітлерівської окупації дозволяє зробити кілька висновків:

за будь-якої найменшої можливості, зміни історичних обставин українська інтеліґенція, населення відновляли вихід незалежних друкованих видань національно-патріотичного, самостійніцького характеру;

до кінця 1930;х років українська преса опинилася под сильним впливом й відверто співпрацювала із ОУН, а потім й із УПА, отримуючи від них підтримку та вбачаючи в них реальну силу, що може відстояти українську ідею та захистити інтереси місцевого населення. Наступний історичний досвід показавши, що того годину такої сили забракло;

окупаційний німецько-фашистський режим встановив структуру керування пресою, що мало чим відрізнялася від «партійного керівництва» нею под годину встановлення радянської влади: механізми розподілу кадрів, цензурування, забезпечення папером й друкарськими послугами й навіть експедіювання були дзеркально схожі між собою. Різниця полягала лише бо компартійна пропаганда видавала свої дії як заходь боротьби із буржуазно-націоналістичним рухом на користь трудящих Галичини, простих українців, й тому мала певну підтримку, а гітлерівська окупаційна влада все робила задля Фатерлянду, не прикриваючи своїх намірів надто складними пропагандистськими вигадками;

прислужництво гітлерівському окупаційному режиму привело друковані часописи до найстрашнішого: втрати народного довір'я, тобто до самознищення.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.