Соціологія марксизму

МОСКОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ МЕДУНАРОДНЫХ ВІДНОСИН (УНИВЕРСИТЕТ).

МЗС РФ.

Кафедра социологии.

СООБЩЕНИЕ.

«Соціологія Марксизма».

СТАНОВИВ: Студент 1 курса.

МЭО, 4 академ. гр.

Аверьянов Алексей.

НАУКОВИЙ РУКОВОДИТЕЛЬ:

Корнєєв Микола Сергеевич.

МОСКВА 1998.

Соціологія марксизму — це теорія соціального розвитку суспільства, створена К. Марксом (1818— 1883) і ФЭнгельсом (1820—1895) у середині — другої половини в XIX ст. Її місце і у історії соціологічною думки визначаються тим, що функціонування суспільства, свідомість і поведінку що у ньому людей аналізуються, передусім, через призму матеріальних умов його життя, через протиріччя, та конфлікти у у справжньому способі производства.

Слід передусім відзначити два принципових соображения.

Перше. Їх ідеї розглядаються у тих соціокультурних цінностей тогочасна і простору, де й коли вони. Тому неправомірно ототожнювати їх погляди з ленінізмом, сталінізмом, троцькізмом, маоизмом тощо., де використовуються авторитет і окремо взяті ідеї марксизму як навести життя політичні ідеї самого різного роду. Одне слово, є соціологія марксизму і безліч постмарксистських течій, шкіл, які називаються марксистскими.

Друге. Маркс і Енгельс серед перших використовують емпіричні соціологічні дослідження, у своїх теоретичних роботах — «Анкета для робочих», «Становище робітничого класу Англії» і др

Діалектичний матеріалізм і социология.

Принципове питання, має для соціології першорядне значення, — це питання взаємодії матеріальних й духовні цінності в життя общества.

Маркс висунув та обґрунтував ту незалежну зміну, яка, по її думки, грає на вирішальній ролі, —спосіб матеріального виробництва. При цьому він відстоював положення про первинність буття стосовно громадянської свідомості над сенсі появи у часі спочатку першого, а потім другого, а плані визнання вирішальну роль першого процесі взаємодії. За відправний пункт аналізу всіх суспільств для Маркса було з’ясування стану продуктивних сил, наукового і технічного знання, матеріальних відносин для людей. Ідеї ж, суб'єктивні сподівання людей відбиток передусім цих взаємин держави і тому можуть виступати у ролі головного, вирішальний чинник громадських змін. «Спосіб виробництва матеріальної життя, — зазначав Маркс у роботі „До критики політичної економії (Передмова)“, — обумовлює соціальний, політичне, і духовний процеси життя загалом. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх громадське буття визначає їх сознание».

Мабуть, жоден інший становище, як і (верб минулому, і сьогодні), не піддається найінтенсивнішої критиці, що Маркс виходить із економічного детермінізму, тобто. пояснює виникнення певних соціальних структур і стосунків, політичних лідеріва і культурних інститутів повністю з тенденції економічного розвитку, хоча у життя часто-густо можна спостерігати зворотний зв’язок, бо відзначені явища самі впливають на економіку, на характер реального производства.

Можна погоджуватися чи ні з опонентами Маркса, проте очевидно, що різке акцентування ролі способу виробництва матеріальної життя свідомо чи несвідомо применшує значимість культурних, духовних, релігійних цінностей на розвитку суспільства. Слід зазначити, що чимало радянські і інші послідовники марксизму настільки абсолютизували цю марксову думку, зовсім ігнорували значної ролі культурних цінностей. Разом із цим у висловлюваннях самого Маркса, неможливо проглядається прагнення звести дію всіх згаданих чинників життя тільки одного — економічному, заперечується їхню взаємодію. Понад те, за життя сам Маркс всіляко відхрещувався від економічної детермінізму, заявляючи, що не можна тлумачити економічну необхідність так, ніби лише вона активним чинником, проте інше — лише пасивне следствие.

Маркс був охарактеризований першим соціологом, що розглядав суспільство як об'єктивну саморазвивающуюся реальність. Джерелом цього саморозвитку є суперечності та насамперед у матеріальної життя. «На відомої щаблі свого розвитку, — пише він, — матеріальні продуктивні сили громади майже остаточно дійшли суперечність із існуючими виробничими відносинами, чи — що лише юридичним вираженням останніх — із гармонійними стосунками власності, всередині що вони до цього часу розвивалися. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються на їх пута. Тоді настає епоха соціальної революції… Свідомість треба пояснювати з протиріч матеріальної життя, з існуючого конфлікту між громадськими продуктивними силами і виробничими отношениями».

Слід звернути увагу до три принципових. Рушійною силою розвитку суспільства виступає протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Соціальна революція — не політична випадковість, а закономірне вияв історичної необхідності. Свідомість людей відбиває реальні життєві протиріччя. Інакше кажучи, незалежно від суб'єктивних бажань окремих осіб, правлячих верхів маси думають і діють у залежність від характеру протиріч насамперед у матеріальної життя. Змінюються протиріччя, та конфлікти — відповідно змінюються форми мислення людей, відбувається переоцінка цінностей. Якщо постійно не враховуються матеріальні інтереси мас, якщо протиріччя наростають і заглиблюються, виникає революційне свідомість, який підвів маси рух, і крізь соціальну революцію відбувається радикальне зміна, якісне відновлення громадських отношений.

Такого погляду на суспільство ввійшов у історію суспільной думці як діалектичний матеріалізм. Він застосували Марксом до конкретного аналізу капіталізму його часу. «Буржуазні виробничі відносини, — зазначав він, — є останньою антагоністичної формою громадського процесу виробництва, антагоністичної над сенсі індивідуального антагонізму, а себто антагонізму, вырастающего з представників громадських умов життя індивідуумів; але що розвиваються у надрах буржуазного суспільства продуктивні сили створюють водночас матеріальні умови для вирішення цієї антагонізму. Тому буржуазної громадської формацією завершується передісторія людського общества».

(((((Отже, за Марксом, певному рівні продуктивних сил буржуазні відносини стають перешкодою по дорозі прогресу, яке усувається внаслідок соціальної революції. Разом з тим, останніми роками життя Маркс шукав і альтернативні варіанти, мають прямий стосунок до соціологічному аналізу виникаючих нових реалій капіталістичного ладу. Так" у третій томі «Капіталу» він зазначав серйозні трансформації у самому способі виробництва капіталістичного суспільства. Наведемо окремі, з погляду, найважливіші витримки, котрі і були піддані серйозного науковому аналізу в догматичних версіях марксизму. «Освіта акціонерних товариств. Завдяки цьому: 1. Колосальний розширення масштабів виробництва та виникнення підприємств, хто був неможливі для окремого капіталіста. Разом про те на такі підприємства, які раніше урядовими, стають громадськими. 2. Капітал, що сам собі спочиває у громадському способі виробництва та •передбачає концентрацію коштів виробництва та робочої сили в, отримує тут безпосередню форму громадського капіталу (капіталу безпосередньо асоційованих індивідуумів) на противагу приватному капіталу, яке підприємства виступають як громадські підприємства у протилежність приватним підприємствам. Це — скасування капіталу як приватної власності у межах самого капіталістичного способу виробництва. 3. Перетворення справді функціонуючого капіталіста в простого управляючого, що розпоряджається чужими капиталами…».

Проблеми ці Маркс встиг лише намітити. Але й одне з згадка свідчить, що соціолог усвідомив виникнення якісно нового суспільства, якого не можна некритично застосовувати характеристики традиційного капіталізму. Зовсім випадково вже по смерті Маркса Енгельс з особливою силою підкреслював, що у соціології марксизму цінні не ті чи інші окремо взяті становища, а диалектико-материалистический — підхід до аналізу общества.))))).

Соціологія класів та класової борьбы.

Соціологічна теорія марксизму включає у собі системний аналіз класів, соціальних взаємини спікера та класової боротьби. За Марксом, приналежність людини до класу, його соціальні інтереси обумовлені передусім економічними відносинами. В усіх життєвих відомих йому суспільствах характер цих відносин був такий, що соціальне становище основної маси індивідів досить жорстко регламентувалося від часу народження і по смерті. Такий стан речей у принципі не виключало певну соціальну мобільність. Але вона обмежувалася лише окремими індивідами, що ні справляло істотно на соціальне життя загалом. Класове розподіл призводила до того, що навколо лише групи людей завдяки своєму соціальному становищу мали матеріальні, політичні та інші привілеї, інші, навпаки, позбавлялися який буде необхідний існування й виживання. У соціальної поляризації Маркс бачив джерело антагонізму класів, глибинну причину класової боротьби. Отже, за Марксом, люди є продуктом нашого суспільства та передусім об'єктивного положення у процесі виробництва. Але, будучи втягнутими в класову боротьбу, вони стають самі творцями суспільства. Такий загальний погляд на класи і класову боротьбу, який, проте, для Маркса ніколи було догмою й суттєво коректувався відповідно до зміни соціальних реалий.

У працях початкового періоду Маркс акцентує жорстку соціальну диференціацію, характер якої призводив би до рельєфно висловленому діленню всіх людей на дві групи — гнобителів і пригноблених, а класова боротьба трактується не інакше як серцевина історичного процесу. З цих позицій соціолог характеризує сучасне йому капіталістичне суспільство як суспільство антагоністичне — буржуазія і пролетаріат основні силами, що у непримиренну боротьбу друг з одним. Крім зазначених класів, в капіталістичному суспільстві є ще багато проміжних груп — ремісники, торговці, селяни і другие.

У наступних роботах — «Класова боротьба мови у Франції» «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» — Маркс більш грунтовно аналізує соціальну структуру капіталістичного суспільства, виділяючи промислову, фінансову, торгову, дрібну буржуазію, селянство, пролетаріат і люмпен-пролетаріат. Заодно він вводить уточнюючі критерії класу, зазначаючи як ставлення до засобів виробництва, а й спільність діяльності, способів мислення та життя. Особливо важливим є для вичленування класу, на думку Маркса, — усвідомлення приналежність до соціальному єдності, відчуття відмінних інтересів від інтересів інших груп, наявність волі до спільних дій. Він підкреслював, що відмінність класових інтересів виникає ні з суб'єктивного мислення індивідів, а з їхньої об'єктивного суспільного стану і у процесі виробництва. Люди можуть усвідомлювати своїх класових інтересів і тих не менш керуватися ними на своїх действиях.

Соціологія революции.

Маркс допускав різні форми класової боротьби. Він заперечував значимість мирних форм боротьби у межах профспілкового руху, однак вважав, що реформістська боротьба, по крайнього заходу, ранній період розвитку капіталізму, не дозволить проблему антагонізму, не призведе до подолання відчуження трудящих засоби виробництва. Кардинальне вирішення проблеми він вбачав у соціальній революции.

Погляди Маркса до цієї проблеми, особливо їхнього еволюція досі глибоко не проаналізовані та не вивчені. Широко відомі його «революції — локомотиви історії» й те водночас незатребувані його думок у тому, що революційну боротьбу важко регулювати, що його конечні результати найчастіше виявляються мало схожими на декларировавшиеся революціонерами мети. А Енгельс прямо вказував, що «у будь-якій революції неминуче робиться безліч глупостей».

Головним питанням революції Маркс вважав питання влади. Це дуже багатогранна проблема, яка зовсім на зводилася соціологом до ідеї диктатури пролетаріату, як це уявлялося в «радянському» марксизмі. Передусім слід торкнутися того, які елементи політичної реальності марксистська соціологія відносить корумпованої влади. У ранніх роботах Маркс і Енгельсжиттєдіяльність громадянського суспільства характеризували як «істинний осередок і арену всієї історії». На більш зрілих роботах, підкреслюючи єдність громадянського й держави, вони прямо вказували, перше постає як зміст, а друге — ніж формою: «По крайнього заходу в новітньої історії, держава, політичний устрій, є підлеглим, а громадянське суспільство, царство економічних відносин, — вирішальним елементом. За давнім погляду на держава… воно вважалося, навпаки, визначальним, а громадянське суспільство — обумовлених элементом».

У цьому Маркс і Енгельс відзначали, власне державна влада, її монополія будь-коли забезпечить свободу; навпаки, справжня свобода можлива лише там, де є эмансипированное громадянське суспільство, здатне диктувати своєї волі державі. «Свобода у тому, —йшлося у „Критиці Готської програми“, — щоб перетворити держава з органу, стоїть над суспільством, направляти до органу, цього суспільства повністю підлеглий». І ще: «Усі потреби громадянського суспільства — незалежно від того, який клас у тепер панує, — неминуче проходили через волю держави, щоб у формі законів отримати загальне значення… Державна воля загалом і в цілому визначається изменяющимися потребами громадянського общества».

Дуже суперечливі і однобічні інтерпретації ідей Маркса про «зламі» буржуазного держави у процесі революції. У працях початку 50-х все рр. Маркс беззастережно відстоював ту ідею «зламу» і зокрема, писав: «Усі перевороти вдосконалили цю машину натомість, щоб зламати її». Однак пізніше Маркс і Енгельс відзначили весь значимий для характеристики влади «поворотний пункт», від якого і його отримує розвиток тенденція відділення держави від економічно панівного класу: буржуазія «втрачає спроможність до винятковому політичного панування; вона шукає собі союзників, із якими, дивлячись для розслідування обставин, вона чи ділить своє панування, чи поступається його повністю». Така держава вже не треба «ламати», а «переробляти»: «Йдеться просто про вказуванні те що, що переможець пролетаріат повинен наново переробити бюрократичний, административно-централизованный апарат, як використовувати її своїх целей».

Важливе місце у марксистської соціології революції займає ідея про «відмирання» держави, яка постійно коректувалася і шліфувалася. За Марксом, необхідним етапом шляху до безгосударственному самоврядуванню є з’ясування політичної влади робітничого класу вигляді диктатури пролетаріату. Проте за основі аналізу конкретного революційного досвіду Паризької Комуни Маркс усвідомив багато негативні сторони дуже короткій практики диктатури пролетаріату, істотно переглянувши низку колишніх міркувань. Так було в роботі «Громадянська війна мови у Франції» він зробив висновки у тому, що насильство яких би не пішли соціальних груп з інших зрештою обертається несвободою всім; що робітничого класу надалі необхідно боротися «найбільш раціональним і гуманним шляхом». У цьому для Маркса було важливо, що державна влада має складну, по крайнього заходу, двоїсту природу: це інструмент, з допомогою якого економічно панівний клас стає ще й політично панівним класом, а й механізм до виконання загальних управлінських завдань, що випливають із природи будь-якого общества.

Отже, якщо на марксову соціологію революції з різних тимчасових координат, то ній можна знайти й протиріччя, і двозначності, і помилки. Частина, відповідаючи мінливою життєвої практикою, виправив сам Маркс; щось скоригував саме його смерті Енгельс, а щось просто більше не витримало випробування часом — абсолютизація социально-классовых антагонізмів свого часу, применшення ролі формального демократизму, трактування демократії, як історично минущого явища і др.