Межнациональные протиріччя России

АКАДЕМІЯ ПРАЦІ І СОЦІАЛЬНИХ ОТНОШЕНИЙ.

Фінансовий факультет.

Наукова робота на тему:

«МЕЖНАЦИОНАЛЬНЫЕ ПРОТИВОРЕЧИЯ».

Виконав: студент II курсу гр.№ 7 Гаврилов А.В.

Науковий керівник: Кандидат наук, професор Сабиров Х.Ф.

Москва 2000.

План:

1. Причини міжнаціональних конфликтов.

2. Основна часть.

3.Национальные протиріччя місцевого характера.

Заключение

.

Упродовж років міжнаціонального співжиття народи Росії у значної мері перемішалися, розсіялися, розселилися з різних її регіонам. Поруч із компактно які мешкають тому чи іншому регіоні національним більшістю з’явилися б і національні меншини. Їх соціальне становище, їхніх прав, доступом до матеріальним і культурних благ суттєво відрізнялися від становища національного большинства.

Після встановлення радянської влади Росія перестав бути колоніальної імперією у «класичному значенні цього поняття. Центр стосовно до околиць проводив політику, яку можна визначити однозначно: надання їм посильної допомоги, насамперед економічної та напрямів культурної, з одного боку, і уніфікація життя, ігнорування етнічної і культурної специфіки, з іншого. Не можна замовчати і факти етнічного геноциду й масові репресій стосовно цілим народам.

У був пануючій нації, тому що їм правила номенклатура, яка своєї діяльності тоталітарну систему, як таку. Шляхом насадження «механічного інтернаціоналізму» остання глушила національну життя. Національне питання оголосили вирішеним, що означає практично згортання культури, на яку залишилася лише форма при ідентичності всім «національного содержания».

У безвиході люди багато в чому змирилася з цією ситуацією і рідко протестували проти нього. У нових умов, народжених перебудовою, з’явилися змогу відкритими і малоприємною реакцію сформовану ситуацію, і її виявилася несподівано бурхливої і негативної. Колись освічені волюнтаристичним способом республіки і вирішили стати справді суверенними, придбати реальний статус самостійних державних утворень, захистити свою мову культуру, забезпечувати їхню нормальний розвиток. У цих демократичних власне прагненнях, до жалю були і перекоси. Зокрема, це із метою в ряді республік забезпечити пріоритетні права корінний нації з допомогою інших національностей. І це викликало негативну реакцію. Виникла напруженість у тому однині і у взаєминах, наприклад, між російськими та представниками корінних націй. Росіяни раптом України відчули себе національною меншиною, стосовно якому виявлена дискримінація. Упродовж років радянської влади в російських сформувалося відчуття, що батьківщина — це вся країна, все соціалістичне батьківщину — СРСР. І саме це відчуття, підкріплене свідомістю свого істинного переваги та ролі «старшому братові» у ній радянських народів, прийшло сьогодні у в протиріччя з реальним статусом російських письменників у ряді республік, де їх відчули себе меншістю, а й меншістю дискримінованою. «Мігранти», «окупанти» і інші щонайменше міцні ярлики було неможливо не зачепити національного самосвідомості російських, не викликати протесту зі своїми стороны.

Російської Федерації початку новий виток своєї історії держави та, аби ми не могли зробити якісно новий крок у її розвитку, треба дуже уважно і зацікавлено оцінити своє минуле існує і знайти у ньому джерела сили та розвитку, здатні забезпечити прогрес России.

1.Причины міжнаціональних конфликтов.

До 1986 р. про міжнаціональних конфліктах у СРСР публічно щось говорилося. Вважалося, що він національне питання був остаточно вирішене. І слід визнати, що великих відкритих міжнаціональних конфліктів не було. На побутовому рівні існували багато міжнаціональні антипатії і тертя, і навіть спостерігалося злочини цьому грунті. Останні ніколи окремо не враховувалися і отслеживались.

Разом про те йшов інтенсивний процес русифікації неросійських народів. Небажання вивчати російську волочило будь-яких санкцій, як і намагаються зробити на Естонії чи Молдові, а й сам його вивчення було поставлено ранг природно необхідного. У той самий час знання російської мови, як федерального, відкривало перед неросійськими народами великі змогу навчання, професіоналізації і самореалізації. Російську мову дозволяв прилучитися до культури всіх народів СРСР, і навіть до світової культурі. Він виконував і виконує таку ж функцію, яка випала частку англійської мови міжнародному спілкуванні. Було б блюзнірством забувати і те, що околиці Союзу, будучи більш відсталими, розвивалися з допомогою обмеження інтересів народів Центральної России.

Усе це, проте, не виключало формування латентних этноконфликтных ситуацій, обумовлених ущербної національної політикою радянської влади. Проголошення більшовиками привабливого, але лукавого на той час політичного гасла на право націй на самовизначення призвело до у себе лавиноподібний процес суверенізації територій. Ще за часів громадянської війни була створена 35 республік червоних режимів і 37 — білих. Ця тенденція посилилася після перемоги більшовиків. Проте її повна реалізація була неможливою. Так більшовики і збиралися втілити її у життя. З принципу «розділяй і владарюй», вони дали формальну самостійність як національного найменування території лише «опорним» націям. Тому з більш як 130 національностей, які населяють СРСР, близько 80 не одержали ніяких національних утворень. Причому «видача» державності здійснювалася дивним чином. Естонці, наприклад, загальна кількість що у Україні, переписом населення 1989 р., становила 1027 тис., мали союзну державність; татари, чисельність яких більш ніж в 6 разів перевищує число естонців (6649 тис.) — автономію, а поляки (1126 тис.) чи німці (2 039 тис.) або не мали ніяких національних образований.

Фіктивні федералізація і автономізація країни знайомилися з чотирма нерівноправними рівнями національно — державних підприємств і національно — адміністративних утворень (союзна республіка, автономна республіка, національна область, національний округ) на волюнтаристськи нарізаних територіях, у яких історично мешкали й інші народи, заклали під національне питання у СРСР міну уповільненої дії. Наступні вольові зміни кордонів національних утворень і передачі величезних територій (наприклад, Криму) з однієї республіки до іншу не враховуючи історичних і етнічних особливостей, депортація цілих народів з рідних земель і розсіювання їх серед інших національностей, величезні міграційні потоки, пов’язані з масовим виселенням людей за політичними мотивами, великими будовами, освоєнням цілини та інші процесами, остаточно перемішали народи СССР.

За переписом 1989 р. самих лише російських проживає поза межами Росії 25 млн. 290 тис. людина. Крім російських поза межами Росії виявилося 3 млн. російськомовних представники інших народів. А скільки росіян і російськомовних громадян, перебуваючи в Росії, відносини із своїми споконвічними землями було приєднано ще території інших національно — державних утворень чи прибутку туди з якого — або «заклику», у яких незалежно від міста своєї частки (о 9-й республіках з 21 титульні народи не становлять більшості населення, та ще у вісім республіках число російських, українців та інших нетитульних націй становить від 30% і більше) не значаться у числі національних меншин з усіма звідси наслідками. Основна проблема у тому, що титульні нації за будь-якої своєї чисельності претендують на винятковий контроль державних інститутів власності та власності, нерідко створеної руками «сторонніх» народів та за рахунок загальносоюзного бюджету, як це було Естонії, Литві, Казахстані. У деяких випадках російськомовного населення залишається заручником націоналістичних злочинних авантюр, як з 250-тысячным російськомовним населенням Чечне.

Отже, національна політика, проведена в багатонаціональній СРСР і продолжаемая нині у Росії (з допомогою нерівноправних суб'єктів федерації) та країнах пострадянського простору, сформульована ще Леніним з допомогою формального принципу «право націй на самовизначення», зруйнувала старороссийскую національно — територіальну систему поставила на чільне місце не людини з його невід'ємними правами і законними, зокрема національними інтересами, а окремі нації зі своїми особливими правами і особливими національно — владно — територіальними претензіями, реалізованими на шкоду інших народів, нерідко століттями котрі живуть тій самій території, на шкоду загальновизнаним прав людини. Національно — культурна автономія, прийнята в усьому світу і що дозволяє без заподіяння шкоди інших народів задовольняти свої національно — культурні потреби у єдиному загальноправовому просторі, було відкинуто більшовиками, швидше за все, не випадково, бо в такому вирішенні питання важче було управляти страной.

При цілісності жорстко централізованого і буде унітарного Радянського держави міжнаціональні відносини викликали особливої тривоги. З одного боку, людина будь-який національності усвідомлював себе громадянином всього федерального простору, з іншого — партійні та державні структури твердо утримували народи у межах інтернаціоналізму. Навіть окремі націоналістичні висловлювання деяких керівників в союзних і автономних республіках нещадно припинялися. Послаблення союзних «обручів» у процесі розпочатої перебудови, гласності та суверенізації національно — територіальних утворень оголили багато пороки комуністичного режиму, його національної політики і актуалізували дрімаючі міжнаціональні тертя. Націоналістично налаштовані і прагнуть до влади власності групи у багатьох союзних і автономних республіках, відразу які є національними героями, кинулися пояснювати всі біди народні діями союзних органів прокуратури та експлуататорським інтернаціоналізмом. І це була частка рації. Проте, як незалежно від масовому психозі, в темах міжнаціональних стосунків стали домінувати крайности.

Силою утримати міжнаціональні конфлікти було неможливо, а досвіду самостійних цивілізованих рішень й без участі сильного центру у народів був. Не без допомоги націоналістичних екстремістів багатьом із них, миттєво позабывшим реальну інтернаціональну допомогу, стало здаватися, що й убоге життя зумовлена тим, що вони на шкоду собі «годують» Центру європейських і інші народи. Згодом багато республіки, «наковтавшись суверенітетів» (за словами М. Назарбаєва), стануть поволі усвідомлювати собі істинні причини даної своїх бід, а початку перебудови націоналістична ейфорія була домінуючою. Поступовий розпад СРСР спустив курок обвальним міжнаціональним конфліктів у багатьох союзних і автономних республіках. Після легального розпаду СРСР його територія стала зоною етнічного бедствия.

2.Основная часть.

Останніми роками у різних частин світла палахкотіла полум’я понад 40 кримінальних збройних конфліктів: в Югославії, Анголі, Сомалі, Грузії, Азербайджані, Вірменії, Афганістані, Таджикистані, Узбекистані, Киргизстані, СевероКавказькому регіоні Росії та інших. Абсолютна більшість конфліктів носить міжнаціональний, міжплемінний характер. Вони розгорталися біля одній або кількох країн, переходячи нерідко повномасштабні сучасні війни. Чимало їх ми ускладнювалися релігійними і клановими протиріччями. Деякі тягнуться століттями, як, наприклад, близькосхідний конфлікт між євреями і арабами, закавказький конфлікт між вірменами і турками (азербайджанцями). Першопричини які тривають конфліктів часто стираються часом, йдуть у підсвідомість і висловлюючись в труднообъяснимой майже патологічної національної нетерпимості. Безпосередніми причинами (приводами) періодично возобновляющихся сутичок зазвичай виступають найближчі «несправедливості». Ставлячи в лапки це слово, маємо у вигляді те що більшості міжнаціональних конфліктів справедливого рішення всіх ворогуючих сторін об'єктивно немає, адже кожна керується своєї правдою, своїми історичними періодами, подіями, фактами.

Конфліктна ситуація у країнах, освічених біля колишнього СРСР, обумовлена багатьма причинами, давніми і сьогоднішніми, політичними (централізм і унітаризм влади, репрессирование і завоювання народів), економічними (економічну кризу, безробіття, зубожіння), соціальнопсихологічними (міжнаціональні бар'єри спілкування, негативні форми національного самоствердження, відкритий націоналізм, амбіції національних вождів), територіальними та інші. Конфліктна ситуація у більшості випадків складається як результуюча складова комплексу про причини і умов. Конфлікт виникає тоді, коли об'єктивно, а чи не рідко суб'єктивно, міжнаціональні порівняння, які що він виявляється (реально чи ні) у чомусь ущемленим, скривдженим, обійденою, пригнобленим; як у психології народів; коли рішення багатьох проблем бачиться лише національному самоутверждении.

Конфліктні люди (групи) у разі завжди перебувають. Які Прагнуть до влади власності націонал політичні сили спритно використовують стихійне невдоволення. Підігріваючи його, вони виставляють себе захисниками нації. І хоча давно відомо, що націоналізм і этнократизм ірраціональні, деструктивні, безперспективні і руйнівні, взбунтовавшемуся народу вони, зазвичай, такими не здаються. Навпаки, саме этнократизм і націоналізм стають самої зрозумілою, найближчій і об'єднуючою ідеологією. Єдність мови, звичаїв, традицій, віри згуртовує людей півслова, з полудвижения. «Що може бути легше, аніж мати загальний об'єкт заперечення і засвоїти загальну „ідеологію кривди“, в ім'я яка повинна цей об'єкт відкинути? Сказати, наприклад, що у всіх нещастях світу — і передусім кожної скривдженої душі - винні євреї, цигани, німці, араби, негри, в'єтнамці, угорці чи чехи. И завжди знайдеться достатню кількість в'єтнамців, угорців, чехів, циган, чи євреїв, вчинками яких можна проілюструвати думку, що вони в усьому виноваты».

Комуністична ідеологія, яка спирається репресії, утримувала національні конфлікти лише на рівні одиничних проявів. Вітер свободи, подувший під час перебудови, хоч і припускав зміни на краще, але одночасно з’явився значним умовою міжнаціональної нестабільності. Тому перші прояви демократії, ринкової економіки та суверенізації стали запорукою формування націоналістичних, авантюристичних, екстремістських, кримінальних і корумпованих сил. За словами американського політолога Д. Саймса, над не висять ні комуністичні, ні імперські ідеї, «…змінюють „імперії зла“, де основний влади, було сила і примус, прийшли кілька зол: прояв міжнаціональної ненависті, зіткнення амбіцій різних політичних еліт. Мільйони людей раптово втратили спільності, …зіштовхнулися з нетерпимістю і екстремізмом. Криваві війни, що супроводжуються тисячами жертв, бушують у різних частинах Радянського Союза».

Під час вивчення причин деяких міжнаціональних конфліктів на на території СРСР можна й шукати серйозних національних обставин. Останні можуть приймати лише національний «колір» політичні, соціальні, економічні, територіальний, екологічні й інші проблеми. Націоналізм у разі є солидаризирующей складової, яка виконує функції соціального «клею». Останній свідомості конфліктуючих сторін може цілком підмінити суть проблеми. Про неї у певною мірою можуть пробачити, але пам’ятати: наші - чужі. У такій психологічної атмосфері загальновизнані багатовікові закони людського суспільства підмінюються «національної справедливістю», а криваві розправи над чужими стають священної помстою, яка сприймається злочинної. Поведінка одного боку згідно із законом дзеркального відображення миттєво відтворюється інший. Обидві вони невблаганно входять у жорстоку сутичку між собою, котра, за принципу «воронки» втягує в себе всі більш і більше широкий загал единокровников. У цьому круговерті пропадають праві й винні, а залишаються самі бідні і з тієї, і з інший стороны.

Розбірки в стихійних міжнаціональних зіткненнях можуть обмежитися масовими заворушеннями, скоєнням тяжких злочинів проти особистості, власності, суспільного ладу, а політично й ідеологічно організованих — вилитись у повномасштабні збройні бою. Вони злочину стосовно протиборчої боку вершаться з потроєною енергією і з поглибленим свідомістю моєму переконанню. Убивства мирних жителів, захоплення заручників, згвалтування, грабежі, підпали, розбої, руйнація селищ, підприємств та шкільних установ стають відповідними. Під виглядом священної помсти все, що дає шкода інший нації. Взаємне Знищення триває до загального божевілля. Нові витки насильства стають дедалі більше жорстокими. Вони стимулюються хіба що понесеними жертвами, новими образами і цілеспрямованої пропагандою зацікавленої у розпалюванні конфлікту відкритих кордонів та таємних сил, використовують у особистих злочинних цілях механізм наростання нетерпимості, агресивності і ненависти.

У разі міжнаціонального конфлікту всередині одного держави, судячи з гіркого досвіду країн, освічених біля колишнього СРСР, є дві варіанти поводження офіційної влади. Перший: влади, зберігаючи рівновагу, залишаються над конфліктом, намагаючись припустимими силами і коштами загасити що виник конфлікт, як і, наприклад, робилося, хоча й безпомилково, російською владою в конфлікті між североосетинами і інгушами. Другий: влади самі починається конфлікт, виступаючи збереження територіальної цілісності країни чи боці титульного народу, як це спостерігалося в Азербайджані в конфлікті між азербайджанцями і вірменами, у країні - в конфлікті між грузинами і югоосетинами, між грузинами і абхазами, чи Молдові в конфлікті молдаван з російськомовним населенням (Молдови з Придністров'ям). У аналогічні ситуації у кінцевому підсумку втягувалися і російська влада в Чечне.

Серйозним бар'єром для утримання конфлікту на мирному рівні є відсутність відповідних груп, які намагаються розв’язати міжнаціональні протиріччя силою. У разі боку утримуються від ексцесів, які можуть послужити серйозними приводами для насильства. Аналогічні форми латентного міжнаціонального конфлікту поки спостерігаються в Естонії, Латвії та Казахстані між титульними націями і російськомовним населенням, яке зберігає цивілізоване поведінка батьків у умовах постійного нехтування їх прав націоналістично налаштованими властями.

3.Национальные протиріччя місцевого характера.

Нині з’явилася реальна загроза розпаду Росії деякі самостійні держави, як яких немає проти проголосити себе як деякі національно —, а й адміністративно — територіальні освіти. Природно постає запитання: повторить вона долю Союзу РСР, чи можливо уникнути як і? Щоб ними потрібно, з одного боку осмислити стан міжнаціонального спілкування, визначити витоки невдоволення і напруги у цій сфері, котрі живлять відцентрові тенденції, з другого — виявити умови і психологічні чинники, складові інтеграційний потенціал російської багатонаціональної державності, виявити шляху й механізми консолідації націй, народностей, регионов.

У зв’язку з великий вагомістю соціально економічного чинника як детермінанти міжнаціональної напруженості викликають безсумнівний інтерес судження охоплених опитуваннями про економіку свого регіону та внесок справи до загальноросійське надбання. Переважним тут був висновок: «Стан кризовий, з тенденцією погіршення». Але з тим приблизно 50% вважають, що віддають набагато більше, ніж отримують. Подальший економічний спад може зміцнити такого роду переконання і послужити поштовхом до відокремленню й відособленню регіонів, посиленню прагнення вийти з кризи «поодинці», що в рахунку погіршить положение.

Треба і те, що кожна гілка територіальних історично сформованих спільностей має особливим регіональним самосвідомістю. Інколи це вихлюпнеться на практиці протиставлення себе іншим регіонам та народам (ми — уральцы, ми — сибіряки), місцевому патріотизм та вподобання (своєрідним імпульсом яких з’явилися спроби реалізації у роки ідеї регіонального хозрасчета).

У регіональному свідомості є рівні меншою спільності - скажімо, свідомість етнічних груп. Взаємодія, «взаимоналожение» цих двох рівнів вимагають на своє вивчення, оскільки у процесі співіснування різних етносів у межах замкнутого простору можуть бути наміри зі боку одного домінувати з інших. Нині це нерідко проявляється у претензії про титульних (корінних) націй. Варто говорити, що це веде до болючому загострення взаємовідносин співгромадян, і навіть вражде.

Досить глибоко вкоренилося уявлення про нерівності в матеріальне становище між етнічними групами. Важливу роль визначенні атмосфери міжнаціонального спілкування у регіоні грають поведінкова практика, що складається з офіційних і побутових контактів, їх морально — моральне содержание.

У обстановці потепління, що этнорегионального сепаратизму, навіть якби сталися позитивні зміни у економіки та політичній сфері (що саме собою зараз малоймовірно), конфліктність міжнаціональних взаємин автоматично зникло за інерцією. Вона має власної логіки походження і розвитку, та й дуже порядну інерцію. Приблизно так як історична пам’ять народів зберігає заподіяні кривди, масову свідомість які живуть поколінь неспроможна швидко подолати почуття національної неприязні через нинішніх несправедливостей, у яких вони виявлялися. Тому особливе значення мають проблеми обліку, і реалізації етнічних інтересів, ущемлення яких) здатна стати — й стала — каталізатором відчуження людей друг від друга.

Уявлення про ущемлення національних очікувань, як і, як і претензії націй на пріоритетні права, не є тільки із витоків суспільну напруженість нині. Є достатньо підстав думати, що у найближчому майбутньому їх вплив не уменьшится.

Під упливом постійного невдоволення власним національним статусом у значній своїй частині суспільства сформувалася розпорядження про активні дії конфліктної ситуації за своєї національної групи У Москві 70% опитаних заявили звідси, і тільки 18% геть начисто відкинули від таку возможность.

Настільки висока готовність городян брати участь у такого роду розбірках неспроможна не викликати занепокоєності хоча б оскільки ставка на силу як засіб рішення назрілих проблем стає дедалі заметнее.

Це далося взнаки на північному Кавказі, особливо у осетино-ингушском конфлікті, коли час дій націонал — екстремістських елементів пролилася кров, по обидва боки є жертви й руйнації, з’явилися біженці і заручники. У складному становищі російська влада змушені були вдатися до застосування силових методів до створення необхідних умов з метою локалізації конфлікту, й подолання. Але це змушений крок посилив негативне ставлення до Центру, зростання антиросійських настроений.

Дедалі Запекліші Суперечки і тліючі осередки міжнаціональної конфронтації у краях нашої Батьківщини створюють серйозну небезпека його розширення і поширення всередину. Відчуття нестабільності соціального клімату підвищує тривожність масової свідомості, робить населення сприйнятливою різного виду «фобіям», страху за завтрашнє, породжує прагнення позбутися «чужих» чи у разі обмежити їхню права з думкою забезпечити безпека продукції та благополучие.

Серед причин, які ведуть етнічним чвар, стоять просторові претензії і точиться боротьба за переділ території, инспирируемые національними рухами, часом стають принаймні своєї радикалізації явно націоналістичними. Нехай більшість їх не має широку підтримкою цілком можливо, що з подальшим погіршенні соціально — економічних умов і поглиблення кризи вона різко возрастет.

Чи є все-таки сьогодні об'єктивні передумови у тому, щоб недопущення ескалації етнічних конфліктів? цілком реальні. Опитані у регіонах що люди з різних соціально — професійних груп пов’язують нормалізацію національних відносин із виконанням Федеративного Договору. Інакше кажучи, перетворенням на реальність нового конституційного принципу співжиття суб'єктів Російської Федерації, заснованого обліку спільних інтересів, відмови від перегляду кордонів, від претензій які населяють її народів, зокрема й російського, в розвитку власної державності, аналізованих багатьма як доведення вимоги національне самовизначення абсурдно. (Зауважимо, проте, що серед осіб, які мають титульні нації, було виявлено певна популярність концепції: Одна нація — одне государство).

Визнання Федерації у справжніх межах значним більшістю і вираз готовності захищати її у разі необходимости (около 70%) укладають у собі міцні опори у розвиток ідеології государственного (традиционно-евразийского) патріотизму, потребу у якій надзвичайно гостро відчуває тепер країна. І на цій основі Росія, безумовно, зуміє продовжити своєї місії «збирачки народів» і гаранта їх безопасности.

Заключение

.

Усе це дозволяє як зрозуміти основні тенденції нашого національного буття, його ймовірні перспективи, а й здійснити деякі загальні висновки, сформулювати конкретні пропозиції, що стосуються міжнаціональної консолідації росіян, зміцнення державності, й єдності Росії: — Повальний зростання невдоволення існуючим положением (социальноекономічним насамперед) постає як потужний прискорювач форм ‘ протестного реагування' у різноманітних галузях громадської практиці, у цьому однині і національних взаємозв'язках. Невдачі і провали економічного реформування посилюють неприйняття проведеної Центром політики і зумовлюють низький рейтинг прийнятих урядом рішень. Це стимулює зрештою відцентрові процеси, національний і регіональний сепаратизм, створює загрозу єдності і цілісності російської національної федеративної держави. — З'являється необхідність розробки наукової теорії гармонізації національних відносин також відповідної їй програми життєдіяльності суспільства до перехідний пе-ріод і віддалену перспективу. Фундамент концептуального підходи мають скласти ідеї національного центризма (избавление від крайнощів у питанні у всіх його аспектах) і мірилом демократичного федерализма (обеспечение всім національноі адміністративно-територіальних одиниць справжнього рівноправності). — Програма практичних дій зобов’язана виходити із юридичного і практичного дотримання національних героїв і регіональних кожного суб'єкти федерації. Лише таким чином то, можливо подолана асимметричность нинішнього федеративного устрою. Особливого значення набувають узгодження і розмежування повноважень із лініях: Центр — республіки, Центр — регіони (краю, області, міста), і навіть освоєння спеціальних механізмів попередження конфліктів між націями, регіонами з урахуванням досвіду країн, які входять у СНД, інших держав. — Слід зазначити, що означає масове обмеження потреб і інтелектуальних потреб етнічного характеру, виявлене переважно регіонів. Дане обставина, якщо не зміниться, очевидно, активізує як титульні нації, і національні меншини у відстоюванні першими своїх прерогатив, а другими елементарних прав, причому будь-що, не виключаючи насильство. Низька оцінка власної національної статусу російськими, їх занепокоєність своїм майбутнім окремими регіонах загрожують виникненням синдрому соціальної образи, розширенням масштабів російського національного руху, жорсткішим протидією антиросійським настроям і акціям. — Державна політика покликана стати на більшою мірою, ніж якби то не було, регіональною-регіональній-національно-регіональної, котра враховує специфіку та Північного Кавказу, і Поволжя, і Сибіру, і Далекого Сходу. Тільки така політика в змозі забезпечити щодо безболісний перехід від сутнісно унітарної держави, який був Радянський Союз перед, до федеративному, яким прагне стати нова Росія. Зміцнення самостійності регіонів, не противопоставляющих себе Центру, але що співробітничають із ним, веде до пріоритету наднаціональних цінностей, наближає реалізацію загальнонаціональної завдання — відродити велику і сильну державу з демократичними порядками та соціально орієнтованої экономикой.

Це можна буде як правильно оцінити сформовану ситуацію, а й багато в чому передбачити її розвиток, отже — процвітати в попередженні міжнаціональних тертя і політичних конфліктів. Така у регіонах лише розпочинається. Саме тому взаємодія суспільства та кооперація соціологічних служб у центрі і місцях, як і відновлення наукових зв’язку з соціологами близького зарубіжжя, були б дуже корисними і продуктивными.

Список використаної литературы Г. С. Котанджян. Этнополитология консенсусу — конфлікту. М.:Луч, 1992.

П.Сорокин. Людина. Цивілізація. Суспільство. М.: Политиздат, 1992. з. 251.

В.Н.Иванов. Міжнаціональна напруженість у національному аспекті. 1993. № 7. с. 58 — 66.