«Ленинградское справа» та інші справи генерала Абакумова

«Ленинградское справа» та інші справи генерала Абакумова

Млечин Леонід, журнал «Профіль «.

Телевизионный фільм за романом Солженіцина «У колі першому» повернув для обивателя з небуття постать начальника Смершу генерал-полковника Віктора Абакумова. Він видався багатьом глядачам навіть симпатичним. Тим більше що останнім часом стало політично модно писати про успіхи Смершу боротьби з німецької агентурою і майстерно проведених радиоиграх з супротивником. Та й суд над Абакумовым — вже Хрущова — не здається торжеством справедливості. Заарештували впродовж одного, обвинувачували у іншому, розстріляли за третє. З’явилися відразу кількох книжок про Абакумове. Майже всі доброзичливі. Непоганий по суті людина, герой війни, жертва політичних интриг…

Опер-фокстротчик

Сын лікарняного опалювача і пралі, Віктор Абакумов провчився у шкільництві лише чотири року. Після армії був різноробочим, упаковщиком, вантажником, стрільцем воєнізованої охорони. Кар'єра почалася, що його ухвалили партію і якого визначили на комсомольську роботу. 1932;го року завідувача військовим відділом і члена бюро Замоскворецкого райкому комсомолу взяли його в апарат госбезопасности.

В ОГПУ Московській області його презирливо називали «фокстротчиком». Майбутній міністр захоплювався танцями і понад усе любив модний тоді фокстрот — бальний танець, який із Америки. Ще більше він захоплювався жінками і користувався взаємністю. Абакумов вербував молодих жінок Сінгапуру й розважався із нею на конспіративних квартирах, і потім писав від імені донесення зі звинуваченнями ворогами народу.

Его перевели на незавидну посаду оперативного уповноваженого 3-го відділення відділу охорони головного управління таборів НКВС. У грудні 1936 роки він має спеціальне звання молодшого лейтенанта держбезпеки. А кілька років його примітив і оцінив людина з найближчого оточення Берії — Богдан Захарович Кобулов. Щойно Берія став наркомом внутрішніх справ, Абакумов поїхав начальником обласне управління до Ростова.

3 лютого 1941 року НКВС поділили на два наркомату — внутрішніх справ України та держбезпеки. Берія викликав Абакумова до Москви і зробив заступником наркома внутрішніх справ. 19 липня 1941 року Сталін поставив Абакумова на чолі Управління особливих відділів НКВС СРСР — військової контрразведки.

Главный особист

19 квітня 1943 року особливі відділи з НКВС забрали і основі було створено Головне управління контррозвідки (ГУКР) Смерш наркомату оборони (на флоті було власне управління контррозвідки). Комісар держбезпеки третього рангу Абакумов було підпорядковано безпосередньо самого Сталіна. Завдяки широких повноважень і особовому заступництву Сталіна Смерш перетворився на потужне відомство. Чудові радіогри, боротьби з німецької агентурою — це було головним у роботі особистів. Положення про військової контррозвідці перераховувало завдання: припиняти шпигунство і їх диверсій, розкривати шкідництво, ліквідувати «різного роду антирадянські прояви у Червоної Армії (контрреволюційна агітація, поширення антирадянських листівок, провокаційних чуток та т.п.)», і навіть виявляти «недоліки у бойової частини і політичної подготовке».

Особисты стежили над поведінкою і настроями солдатів. Перевіряли й вищий командний склад — тих, хто входив у номенклатуру ЦК, наркоматів оборони та ВМФ, і навіть шифрувальників. Смерш давав допуск до секретної роботи і перевіряв відряджених за границу.

Аресты військових по вигаданим обвинуваченнями тривали, як і раніше, кожен чоловік був потрібен фронті. Обвинувальні висновки у справі заарештованих генералів свідчать: багато воєначальники у своєму колі відверто наголошували на причинах катастрофи літа 41-го і ролі самого Сталіна у підриві обороноздатності країни. Під час війни був заарештований 101 генерал і адмірал. 12 померли під час слідства. 8 звільнили через відсутність складу якихось злочинів. 81 засудили Військової колегією Верховним судом й особливим нарадою. Особісти тримали під підозрою всю армію й примушували величезну кількість людей доносити на бойових товаришів і товаришів по службі.

После арешту Берії у червні 1953 року у матеріалах 2-го спецвідділу МВС виявилися документи про встановлення оперативної техніки на міських квартирах Будьонного, Жукова і Тимошенко. «Прослуховування» встановлювали за вказівкою начальник головного управління контррозвідки Смерш Абакумова. Вождь хотів знати, про що домашньому колу говорить головний конник…

Свой парень

В 1946 року генерал-полковник Абакумов призначений міністром держбезпеки. Нібито цим призначенням Сталін створював противагу Берії, контролировавшему силовиків. Реально Берія вже було повністю усунутий від цього сфери, тож під кінець 1945 року навіть перестав бути наркомом внутрішніх справ. Сталін був всевладний, їй немає були потрібні противаги. Він висунув Абакумова оскільки був стурбований зростанням авторитету військових, повернулися з війни героями. Хто це краще військової контррозвідки зуміє із нею разобраться?

Абакумов сподобався вождю і тих, як вміло впорався зі фільтрацією колишніх військовополонених. Наприкінці війни Смерш займався солдатами Червоної Армії, які потрапили у німецьке полон, і радянськими громадянами, які виявилися біля Німеччини з своєї волі чи з примусу. Майже всі пережили фільтраційні табору.

Бывший перший заступник голови КДБ СРСР Філіп Бобків згадував, що у міністерстві Абакумова зустріли добре: свій, починав з рядових посад. Говорили: настільки близький до Сталіна, що й гімнастерки шиє із такого самого матеріалу. Міністр міг несподівано зазирнути до пересічному оперативникові, подивитися, як і той веде справа, перевірити, як акуратно підшиті бумаги.

Виктор Семенович Абакумов багатьом здавався свійським хлопцем. Любив ввечері пройтися по вулиці Горького пішки, з усіма люб’язно вітався і наказував ад’ютантам роздавати старих бабів до ста рублів. Вони хрестилися і дякували. Чув що й інші відгуки. Одне з кадрових офіцерів КДБ розповідав мені про свого батька, офіцера Смершу. Він 1943 року потрапив у контррозвідку перекладачем. Останній рік війни прослужив у центральному апараті головного управління, перекладав самому Абакумову. Називав Абакумова бабієм і хапугою, розповідав синові, як якось потрапив у перші ж дні окупації Німеччини було викликаний до кінозалу. Там сиділи Абакумов і кілька його офіцерів у оточенні якихось жінок, всюди пляшки шампанського, пиво. Абакумов дивився трофейний фільм і распорядился:

— Нумо, Колька, переводь, що в ній вони говорят!

Охота на людей Жукова

В МДБ Абакумов закінчив справи, затіяні ще Смерше. Василь Сталін поскаржився батьку для погане якість літаків. Сталін доручив перевірку Абакумову. Абакумов сфабрикував справу і посадив наркома авіаційної промисловості Олексія Шахурина, головного маршала авіації Олександра Новикова, офіцерів штабу ВПС. Маршала Новикова використовували ще великого справи — потім із нього вибивали показання на маршала Жукова. Він підписав показання, у яких говорив, що Жуків «намагається применшити керівну роль війні Верховного Головнокомандування, й те ж час, не соромлячись, випинає своєї ролі у війні як полководця, навіть заявляє, що це основні плани військових операцій у розроблено им».

На цих показань Жукова знято з посади головнокомандувача Сухопутними військами і відправили до Одеси командувати округом. На квартирі Жукова у Москві було проведено негласний обшук. Мета, доповідав Абакумов Сталіну, полягало у тому, щоб «розшукати і вилучити на квартирі Жукова валізу, і шкатулку з золотом, діамантами та інші цінностями…». «У процесі обшуку валізу виявлено не був, — доповів Абакумов, — а шкатулка лежить у сейфі, що стоїть в спальної кімнаті. Дача Жукова є сутнісно антикварний магазин чи музей, обвішаний всередині різними дорогими художніми картинами, причому так багато, що чотири картини висять навіть у кухні…».

На основі доповідній Абакумова Сталін прийняв рішення: «Звільнити т. Жукова з посади командуючого Одеським військовим округом, призначивши його командувачем однією з менших округов».

За зв’язку з Жуковим посадили більше сімдесяти людина. Ці генерали були заарештовані виходячи з матеріалів прослуховування. Тому і справи США розсекречувати і з сьогодні. Арешти серед оточення Жукова йшли до самої смерті.

Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Володимир Гаків, колишній командир кавалерійського корпусу, було дуже близький до маршалу Жукову, тому його посадили. Потім заарештували його дружину Лідію Русланову, чудову виконавицю російських народних пісень. Генерала Крюкова доставили до самого міністру держбезпеки. Абакумов утолкував: «Будеш наполягати, будемо бити і искалечим протягом усього жизнь».

Бывший директор авіаційного заводу, звільнений з висновку після смерті Сталіна, розповідав: «Мене допитував міністр держбезпеки Абакумов, який зажадав, щоб зізнався. Я заперечував. Тоді міністр наказав слідчому бити мене до того часу, поки що не підпишу такі показання. Допитів з гумової кийком було поспіль сім. Їх я витримав, але перед восьмим допитом здався і сказав неправду».

Писари і забойщики

Когда Абакумова заарештують, він скаже на допросе:

— Ми можемо бити заарештованих. У ЦК мене і мета мого перший заступник Огольцова багаторазово попереджали у тому, щоб наш чекістський апарат не боявся здійснювати заходи фізичної сили до шпигунам та інших державним злочинцям, коли це нужно.

В слідчої частини у Абакумова був поділ праці. Одні, малограмотні, вибивали показання. Інші, із заснуванням, писали протоколи. Вони і називалися: «забійники» і «писарі». На процесі у справі Абакумова у грудні 1954 генеральний прокурор СРСР Роман Руденко сказал:

— Не хочу розшифровувати деякі форми катувань про те, ніж принижувати гідність осіб, до яких застосовувалися, що залишилися живі й присутні на процессе.

Руденко, пише колишній голова верховної суду СРСР Володимир Теребилов, «певне, мав на оці випадки, коли, наприклад, допитуваного роздягали і саджали на ніжку перевернутої табуретки про те, щоб вона потрапила в пряму кишку…». Саме Абакумов в 1948 року за вказівкою Сталіна організував вбивство народного артиста СРСР, голови Єврейського антифашистського комітету Соломона Міхоелса. Сидячи в камері, Абакумов докладно розповів, як і розпорядився розчавити Міхоелса і його супутника вантажний автомашиною і тільки вночі кинути тіла одній із вулиць Минска.

Самой великої акцією Абакумова стало зване «ленінградське справа». Воно, зрозуміло, був задуманий сам Сталін, але здійснено руками міністра держбезпеки. Абакумов підготував арешт відомих партійних працівників, від яких Сталін вирішив позбутися. У тому числі секретар ЦК Олексій Кузнєцов, член політбюро, голова Держплану і глави уряду Микола Вознесенський, член оргбюро ЦК і голова Ради міністрів РРФСР Михайло Родионов.

Ленинградцев обвинуватили у тому, що вони проводили вредительско-подрывную роботу, протиставляючи ленінградську партійну організацію Центральному комітету. Говорили, що їм створити компартію же Росії та перевести російське уряд із Москви у Ленінград. 1 жовтня 1950 року у першій годині попівночі Кузнєцову, Вознесенському та інших оголосили вирок і крізь годину розстріляли. До того ж по всій країні чекісти Абакумова шукали тих, хто із нею працював. Масштаби «ленінградського справи» видно з доповідній записки міністра внутрішніх справ Круглова і заступника Сєрова:

«Всего засуджено 214 людина, їх 69 людина основних обвинувачених і 145 людина у складі близькі й далекими родичами. З іншого боку, 2 людини померли в в’язниці до суду. 23 людини засуджені військової колегією до вищої міри покарання (расстрелу)».

Обыск в Колпачном

Абакумов віддано виконував все вказівки Сталіна, і до часу вождя це влаштовувало. Чому ті ж Сталін все ж з ним розпрощався?

Вообще кажучи, Вікторе Семеновичу, як і всі його попередники на Луб’янці, заздалегідь міг почуватися приреченим, оскільки рано чи пізно Сталін вирішував, що він потрібен нову людину. Він любив, коли керівники держбезпеки засиджувалися. Вважав, що вона втрачає хватку, запопадливість, заспокоюються. Побоювався, що господарі Луб’янки обростають зв’язками, стають занадто впливовими. Настав момент, коли Сталін почав підшукувати заміну і Абакумову.

Против Абакумова використовували лист старшого слідчого слідчої частини по особливо важливих справ підполковника Михайла Рюміна. Підполковник написав у ЦК, що Абакумов і не розслідують діяльність ворожої агентури, приховують від Сталіна власні промахи, що Абакумов збагатився з допомогою трофейного майна, і витратив великі державні кошти і обладнання собі нової квартири № 11 по Колпачному провулку. Звідси виселили шістнадцять сімей, щоб міністр міг розміститися з комфортом.

Донос Рюміна ні особистої ініціативою слідчого. Точнісінько таку ж цей лист було використано свого часу, щоб лише зняти з посади наркома Миколи Єжова. Це звичайна сталінська методу. Рюмін писав свою позовну заяву просто у кабінеті заввідділом партійних, профспілкових і комсомольських кадрів ЦК Семена Ігнатьєва, що стане наступником Абакумова міністром. Потім донос Рюміна кілька разів «редагували» у приймальній Малєнкова, іншу людину у Комуністичній партії. І коли заяву Рюміна принесли Сталіну, він вдав, що з нього всьо це новина, прочитав і знову залишився доволен:

— Ось, пересічна людина, а наскільки розуміє завдання органів держбезпеки. А міністр неспроможна разобраться.

Абакумова обвинуватили у обмані ЦК. 4 липня 1951 року усунули від справ, 12 липня викликали у прокуратуру. Проти нього порушили справу з ознаками злочину, передбаченого статтею 58−1б КК (зрада батьківщині, досконала військовослужбовцям) і заарештували. Помістили самостійно і іменували «укладений № 15». У його особняку провели обшук. Недавні підлеглі Абакумова описали небачене за тими часів майно — меблеві гарнітури, холодильники, радіоприймачі, всі у у великих кількостях! У колишнього міністра знайшли 1260 метрів різних тканин, багато столового срібла, 16 чоловічих і аналогічних сім жіночих годин, 100 пар взуття, валізу підтяжок, 65 пар запонок…

Арестовали та його дружину Антоніну Миколаївну, котра працювала у відповідному відділі військово-морської розвідки МДБ, і з двомісячним сином у Стрітенську в’язницю МГБ.

Абакумова обвинуватили у роботи іноземні розвідки. У цьому, що він погано розслідував «ленінградське справа», оскільки товаришував з секретарем ЦК Кузнєцовим. І у тому, що він сколотив у Міністерстві злочинну групу з єврейських націоналістів. За вказівкою Сталіна Абакумова били. Доручено це було офіцерам, яким путівки до будинку відпочинку, грошову допомогу і позачергове присвоєння військових звань. Його закували в кайдани. Тримали в карцере-холодильнике, давали шматок хліба і дві гуртки води щодня. І швидко перетворили на повного інваліда. Колишній міністр ледве стояв на ногах, було ходити. Але тримався завзято, не визнавав себе винним, тому пережив і Сталіна, і Берію, і Рюміна, та інших чекістів. Тих заарештували пізніше, а розстріляли раньше.

Обвиняемый повинен молчать

Сталин встиг схвалити перше обвинувальний висновок у справі Абакумова: він обвинувачувався у створенні сіоністської організації у МДБ, яка розвалила всю роботу. Після смерті обвинувальний висновок переробили. За вказівкою Берії Абакумова звинуватили в тому, що він сфабрикував «мингрельское справа» (коли посадили керівників Грузії) і «авіаційне справа».

После арешту Берії матеріали слідства знову переписали. Тепер Абакумову ставили в тому, що він товаришував з Берією, знищував партійні кадри й навіть організував «ленінградське справа». Якщо розстріляний на той час Рюмін звинувачував Абакумова у цьому, що той покривав Кузнєцова, Вознесенського та інших ворогами народу, то зараз Абакумову потрібно було відповісти за розстріл цих видатних державних деятелей…

— Суд над Абакумовым, — говорив Хрущов 7 травня 1954 року, — було б організувати тут, у Ленінграді. Коли помер товаришу Сталін і ми маємо можливість після арешту Берії дати раду справах МДБ, то з’ясувалося, що Абакумова на вогнищі спалити треба. Це досвідчений злочинець, заговорщик.

Суд над Абакумовым та її колишніми підлеглими відкрився 14 грудня 1954 року у Будинку офіцерів у Ленінграді. Винним він не визнав, наполягаючи у тому, що це рішення приймалося ЦК, він же лише исполнителем:

— Сталін давав вказівки, я їх исполнял.

Едва Абакумов це вимовив, він позбувся слова щось дозволили сказати про те вказівки Сталіна.

— Ворог народу Абакумов, — говорив на процесі Роман Руденко, — прагнув, уявивши себе викривачем неіснуючого змови, пробратися з допомогою зрадника Батьківщини Берії у керівництво країні.

Нелепо, звісно, було звинувачувати Абакумова у цьому, що він — співучасник злочинної змовницької групи Берії. Лаврентій Павлович його зневажав. Абакумов Берію ненавидів і боявся. Він правильно, і віддано служив Сталіну та державі, заради цього чинили злочини і прирікав до страти безневинних. Цього хотів говорити півстоліття тому, а багато не бажають визнавати і сьогодні. Під час його процесу казати про масові репресії загалом хто б вирішувалося. Його визнали винним у зраді батьківщині, шкідництві, скоєнні терактів, участі в контрреволюційної організації. Винесли вирок 19 грудня 1954 року й через годину, навіть давши можливості звертатися зі жаданням помилування, розстріляли. За словами начальника внутрішньої в’язниці, останніми словами Абакумова были:

— Я все, все напишу в политбюро…

Договорить не успел.

В 1994 року Військова колегія Верховним судом змінила вирок щодо Абакумова та її подільників і перекваліфікувала дії засуджених на статтю 193−17б Кримінального кодексу РРФСР (у редакції 1926 року) — воинско-должностные злочину. Тепер Абакумова не вважається державним злочинцем. У грудні 1997 року. Верховний суд переглянув справи Абакумова та її подільників (керівників слідчої частини по особливо важливих справ МДБ) і замінив розстріл тюремним укладанням терміном на 25 років без конфіскації майна. Це було зроблено заради наследников.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.