Вступ Української соціалістично-радикальної партії до Соціалістичного робітничого інтернаціоналу

Вступ Української соціалістично-радикальної партії до Соціалістичного робітничого інтернаціоналу

Соціалістичний робітничий Інтернаціонал — міжнародний союз соціалістичних партій, які шляхом «класової боротьби» прагнули перебудувати капіталістичний господарський лад на соціалістичний. Зважаючи на те, що Інтернаціонал пропагував демократичні цінності і виступав проти «всякого політичного утиску, диктатури та національного гніту» [1, с. 2], він привернув увагу українських політичних партій — передусім Української соціалістичнорадикальної партії (УСРП) у Польщі та Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) в еміграції. На початку 1930;х рр. ці партії взяли безпосередню участь у роботі Інтернаціоналу, що актуалізує комплекс проблем, пов’язаних із значенням цієї організації для українців Галичини та Наддніпрянщини.

Діяльність Соціалістичного робітничого інтернаціоналу, який члени УСРП називали Соціалістичним трудовим інтернаціоналом, у міжвоєнний період ХХ ст. — одна із тем, яка практично не відображена в сучасній українській історіографії. За невеликим винятком, більшість проблем цієї тематичної ніші не розглядаються ні в узагальнюючих працях, ні в окремих тематично вужчих наукових студіях, які присвячувалися міжвоєнному періоду ХХ ст. Основу джерельної розвідки статті становлять матеріали періодичної преси та спогади учасників Соціалістичних трудових інтернаціоналів.

Шлях партії до членства у Соціалістичному робітничому інтернаціоналі - доволі важкий та тернистий. Ще 21 травня 1923 р. у Гамбурзі (Німеччина) відбувся світовий конгрес соціалістичних партій. До української делегації ввійшли представники Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), УСДРП, а також представники Української радикальної партії (УРП) (із 1926 р. — Української соціалістичнорадикальної партії). «Всі ті групи, — зауважив політичний оглядач «Громадського голосу», — ставлять резолюцію до ухвалення конгресові, в якій осуджується окупація українських земель по обох боках Збруча і протестується проти нарушування принципу вільного самовизначення народів відносно всіх недержавних народів сходу Европи, яких економічний розвиток і революція пробудила до активного політичного життя.

Незважаючи на заперечення українських партій, європейські соціалістичні партії запропонували компромісний варіант резолюції, у якій зазначалося: «Конгрес звертає увагу робітничих мас на те, що не лише на заході, але й на сході топчеться ногами право самоозначення народів. На території народів, відокремлених від Росії, від Балтійського аж до Чорного моря, на Балкані і в середній Європі визначено деякі державні границі не по праву самоозначення народів, але диктовано їх насильством. Конгрес накладає обов’язок на соціалістичні партії боронити прав на самоозначення тих всіх народів».

У підсумку — УРП розкритикувала підсумкову резолюцію з'їзду. Радикали з обуренням відзначали, що у документі «не названо тих безправств по імени, а звичайно крутяться, щоби не наразити собі московських, румунських, чеських, польських чи сербських соціалістів. Не ріже правди в очі, але завиває її як щось смердюче в папірчик. Тому можна відразу заявити, що той конгрес не відіграв тієї ролі, яку заміряв…».

Згодом, обурення членів УРП рішеннями Соціалістичного конгресу поступово переросло у розчарування, що привело до дистанціонування від діяльності Соціалістичного трудового інтернаціоналу. Зважаючи на подальшу бездіяльність світової громадськості щодо вирішення українського питання, УРП наголошувала на необхідності дотримуватися тактики «орієнтації на власні сили»: «Робітничі маси поневолених народів повинні ясно собі дати справу, що відкидати моральну, чи матеріальну поміч в боротьбі за повне національне й соціальне визволення було би нерозумно, але й що й надіятися на те, що хтось мовляв за нас, без нас все зробить, буде не лиш ще більшим нерозумом, але просто злочином супроти себе самого, супроти поколінь і супроти соціалістичного ідеалу свободи».

Дистанціонування партії від Соціалістичного робітничого інтернаціоналу ще більше поглибилося після проведення ІІ і ІІІ з'їзду. У підсумкових ухвалах, зокрема, відзначалося:

«1) вогні національної гризні в Західній Європі належить оконечно погасити. В тій ціли треба перевести до кінця розоруження, віддати Німеччині окуповані області;

після ратифікування Локарнського договору повинна відбутися конференція в справі розоруження згідно з постановами загального зібрання Союзу Народів;

договір про полагодження міжнародних спорів повинен поширюватися й повинен обов’язувати всі держави так як це задумано в Женеві, але не переведено в життя;

робітнича кляса повинна уважати, щоби порозуміння між державами західної і центральної Європи, яке має на ціли полагоджування й усування спорів, не перемінилось в союз проти інших держав, а спеціально проти більшовиків".

Зі сторінок «Громадського голосу» УСРП переконувала галичан, що Виконавчий Комітет ІІІ Соціалістичного трудового інтернаціоналу «не збирається лікувати основну причину війни народів з народами, він не виступає ані не бореться за визволення поневолених та визискуваних народів — він хоче, щоби так було, як є». УРП наголошувала, що у «тих постановах нема нічого такого, що могло би заспокоїти домагання поневолених народів… ті постанови тільки зверху справедливі, але в середині, вони стають на сторожі цілого того несправедливого стану поневолених народів народами, який був перед світовою війною, а який ще й погіршився після війни в ріжних мирових договорах імперіалістичних держав».

Проте, незважаючи на нещадну критику Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу у попередніх роках, у 1928 р. УСРП першою з українських політичних партій Галичини звернулася до Екзикутиви цієї міжнародної організації з проханням прийняти партію до своїх лав. «Це бажання усно висловила й передала на письмі окрема делегація УСРП на Конгресі С.Т.І. в Брісселі», — повідомляв читачів «Громадський голос». Антиукраїнська політика польського уряду, ідеологічне протиборство з Українським національно-демократичним об'єднанням (УНДО), боротьба з комуністичних рухом у Західній Україні, а також бажання залучити до соціалістичного руху якомога більшу кількість населення краю напередодні виборчої кампанії 1928 р. до вищого законодавчого органу Польської держави — основні причини, які змушували партію вступити до Соціалістичного трудового інтернаціоналу.

У резолюціях ХХХІ конгресу УСРП від 3 лютого 1928 р. проголошувалося: «Тереном, на який мусимо добиватися здійснення наших людських і національних прав є Соціалістичний Трудовий Інтернаціонал. Люде, що змагають мирною, а не виключно воєнною дорогою до визволення, є людьми завтрашнього дня. Ті, котрі лише війною хотять добитися розв’язки українського державного питання, є людьми вчорашніми. І тому ми мусимо бути людьми завтрашнього дня…».

УСРП наголошувала на позитивних сторонах вступу партії до Соціалістичного трудового інтернаціоналу. Передусім соціалісти-радикали відзначали «свідомость тої моральної сили, яку дає завжди велика масова організація». По-друге, це «воля, яка зміцнюється в душі організованого члена СТІ також на свойому терені добитися до успіху того суспільного й політичного ідеалу, до якого стремить уся організована сім'я працюючих людей світа». Соціалісти-радикали констатували: «Европейський соціалізм мав уже змогу добре придивитися до дійсної практики комуністичної диктатури на Україні в Росії і тепер європейські соціалісти вже не дають себе обманути ніякій фарисейській пропаганді комуністів. Европейський соціалізм відвернувся взагалі від усякої думки про диктатуру. Навіть диктатура пролетаріату немає тепер кредиту серед більшости трудових мас Европи. Селянство і робітництво мало вже нагоду бачити на практиці і „пролєтарську“ диктатуру і буржуазнофашистівські диктатури (Греція, Італія, Еспанія). Трудові маси у своїй величезній більшости не хочуть ніякої диктатури над собою — ні одної особи, ні партії, ні кляси…».

22 лютого 1931 р., згідно з рішенням Екзикутиви, УСРП була прийнята до Соціалістичного трудового інтернаціоналу. Секретар цієї організації - Ф. Адлер висловив сподівання «на зєдинення українського соціалістичного руху на наших західних землях». Зважаючи на позитивне для партії рішення Екзикутиви, «Громадський голос» оптимістично зауважував: «Ця одинока незалежна політична організація українських працюючих людей сіл та міст уже не тільки фактично, але й формально стала в одній лаві трудящих людей цілого світа, щоби разом з ними спільно змагати до перебудови капіталістичного ладу на соціалістичний лад, в якому не буде визиску чужої праці ані політичного утиску».

Вступивши до цієї організації УСРП наголошувала, що буде боротися за реалізацію трьох основоположних ідей:

боротьба за моральну справедливість (у цій ідеї «міститься ідея природних прав кожної людини, яких їй ніхто не має права відібрати, коли вона сповняє свої суспільні обов’язки»;

боротьба за рівне право для всіх. Нація повинна «статися суспільством рівноправних людей, товаришів;

боротьба за загальне добро всіх членів нації, та її найкращий розвиток (за таких умов «соціалістичний рух не є. метою самою для себе, бо він згідно з основами нашої ідеології є лише засобом до перетворення загального добра цілого працюючого українського народу»).

Вступ УСРП до Соціалістичного робітничого інтернаціоналу позитивно оцінили інші українські соціалістичні політичні партії. Зокрема члени закордонної групи УСДРП наголосили, що «справа прийняття УСРП може тільки сприяти розвиткові соціалістичного руху на українських землях під Польщею і буде зміцнювати вплив демократії й соціалізму між українською людністю .».

25 липня 1931 р. у Відні (Австрія) розпочав роботу Соціалістичний робітничий інтернаціонал (742 делегати) під головуванням екс-голови Бельгійського уряду Е.Вандельвейде. «Це той Еміль Вандельвейде, професор університету в Брісселі, який, бувши міністром Бельгії, не прийняв простягнутої руки Муссолінія при зустрічі з ним на одній дипломатичній конференції», — зазначали учасники міжнародного форуму.

На конгрес прибули делегати УСРП (М. Стахів, М. Матчак, М. Вахнюк) та УСДРП (М. Добриловський, Ю. Добриловський, І.Мазепа, П. Феденко, О. Козловський) та ще 37-ми європейських партій (бл. 7 млн. членів). «Отож, коли при першім оснуванні Соціялістичного Інтернаціоналу були тільки групки прихильників визвольного руху працюючих людей, то тепер, по пів столітті, цей рух має за собою міліонові організовані маси, котрі вже стоять на передодні здобуття більшості в передових європейських країнах, а вже сьогодні є силою, попри котру не можна перейти до дневного порядку», — відзначали соціалісти-радикали.

Місце проведення Соціалістичного трудового конгресу — невипадкове, оскільки «це місто з абсолютною соціалістичною більшістю, в якому тут усі делегати почувалися як у себе в дома, — відзначали українські соціалісти-демократи. — Тут можна було наглядно побачити практичну роботу соціалістів у міліоновій громаді, в котрій соціалісти господарять через кільканадцяти років для добра трудового народу.».

Соціалістичний робітничий інтернаціонал (1931 р.) намагався вирішити декілька важливих питань, серед яких — господарська і політична криза в Німеччині; боротьба з фашистським рухом в Європі; розброєння провідних Європейських держав та СРСР; боротьба із безробіттям. «Усі ті справи, — писав Громадський голос, — були основно обговорювані так у комісіях, як і на повних комісіях конгресу. Найдовшу дискусію викликала справа ревізії мирових договорів».

Проти обговорення цих питань виступила делегація із Польщі (ППС), яка наполягала на зміні регламенту, проте «під напором величезної більшості конгресу вони мусили уступити». Українська делегація тісно співпрацювала із німецькою соціалістичною партією Польщі та єврейською соціалістичною партією «Бунд». «Створено комісію, — відзначали українці, — яка має виробити основи для практичної співпраці в обороні соціальних і національних прав працюючих народів, які представляли ці партії».

Українська делегація взяла активну участь у дискусіях над політичними ухвалами Соціалістичного робітничого інтернаціонал. Власне у цих документах «видвегнена справа конечности ревізії мирових договорів, оскільки вони є суперечні з правом самовизначення народів». Також конгрес зобов’язав «всі партії до того, що к тільки соціалісти в передових країнах здобудуть владу, мусять негайно приступити до ревізії мирових договорів, при чім мусить здійснене право самовизначення народів».

Соціалісти-радикали відзначали епохальну значущість цих ухвал. «Трудовий Інтернаціонал є великою і міцною організацією, котра несе відповідальність за долю десятків міліонів працюючих людей, а тому не може гратися в пусті „сильні“ слова, — відзначали вони. — Таку забаву сильних слів можуть провадити тільки маленькі, за нікого і нізащо не відповідальні групки, які хочуть бути героями… слова. СТІ, як сильна і відповідальна організація, може провадити тільки акцію, потрібну і корисну для світа праці».

Суперечливі ухвали Соціалістичного Інтернаціоналу, зменшення реального впливу цієї організації на суспільно-політичні процеси у Європі зважаючи на зростання комуністичного та фашистського рухів на тлі невирішеності українського питання, привели, де-факто, до виходу УСРП із цієї міжнародної організації. Відмежування від світового соціалістичного руху привело до консолідації українських соціалістичних партій. 29−30 грудня 1934 р. у Львові відбувся з'їзд делегатів УСРП, УСДП, УСДРП, УПСР. Основна мета заходу — об'єднання соціалістичних сил. Перша українська соціалістична конференція завершилася ухваленням низки резолюцій та утворенням Українського соціалістичного блоку. У резолюціях, що здебільшого присвячувалася огляду міжнародної ситуації, зазначалося: «Панування диктатур у великій частині сучасної Європи спричиняє зріст мілітаризму в цілому світі та робить реальною загрозу нової світової війни. В разі вибуху світової війни українському народові загрожує небезпека стати об'єктом нових імперіалістичних планів. Конференція вважає, що єдиною гарантією справжнього визволення українського народу є всебічна гарантія українських сил незалежних від чужих чинників».

Таким чином, українці Галичини та Наддніпрянщини взяли активну участь у роботі Соціалістичного робітничого інтернаціоналу.

Незважаючи на нещадну критику цієї міжнародної організації у 1920;х рр., соціалісти-радикали на початку наступного десятиліття розпочали співпрацю із європейськими соціалістами з метою ревізії міжнародних договорів, які суперечили праву народів на самовизначення. Ці проблеми, зокрема, обговорювалися на IV Соціалістичному трудовому інтернаціоналі, який, однак, не вирішив численних проблем українців розділених кордоном у політичній та національно-культурній сфері у Польській державі та СРСР.