Божественная комедія (La Divina Commedia)

Божественная комедія (La Divina Commedia)

Поэма (1307−1321).

Данте Аліг'єрі (Dante Alighieri) 1265−1321.

А. А. Илюшин.

Ад

На півдорозі життя — Данте — заблукав у дрімучому лісі. Страшно, колом дикі звірі — алегорії пороків; подітися нікуди. І тоді є привид, виявився тінню улюбленого мною давньоримського поета Вергілія. Прошу його про допомогу. Він обіцяє відвести мене звідси в мандрівки по загробному світу, аби я побачив Пекло, Чистилище і Рай. Я готовий слідувати за ним.

Да, але з силам чи мені таку подорож? Я злякався і засумнівався. Вергілій докорив мене, розказавши, що саме Беатріче (моя покійна кохана) зійшла щодо нього з Раю в Пекло і просила бути моїм провідником в мандрівках по загробью. Якщо, не можна коливатися, потрібна рішучість. Поводься мене, мій вчитель і наставник!

Над входом в Пекло напис, що забирає будь-якої надії у вхідних. Ми ввійшли. Тут, прямо за входом, стогнуть жалюгідні душі не творили при житті, ні добра ні зла. Далі ріка Ахерон, Через неї лютий Харон перевозить на човні мерців. Нам — із нею. «Але ти ж ми мрець!» — гнівно кричить мені Харон. Вергілій утихомирив його. Попливли. Здалеку чути гуркіт, дме вітер, блиснуло полум’я. Я втратив почуттів…

Первый коло Ада — Лімб. Тут нудяться душі нехрещених немовлят і славних язичників — войовників, мудреців, поетів (серед них і Вергілія). Не мучаться, а лише сумують з приводу, що він як нехристианам немає у раю. Ми з Вергілієм приєдналися до великих поетам давнини, перший із Гомер. Статечно йшли поряд і наголошували на неземном.

У спуску на другий коло підземного царства демон Минос визначає, якого грішника у який місце Ада слід скинути. На мене він з’явився відреагував як і, як Харон, і Вергілій як і його утихомирив. Ми побачили уносимые пекельним вихором душі сладострастников (Клеопатра, Олена Прекрасна і ін.). У тому числі Франческа, й тут нерозлучна зі своїми коханцем. Безмірна взаємна пристрасть привела їх до трагічної загибелі. Глибоко співчуваючи їм, знову втратив почуттів.

В колі третьому лютує звіроподібний пес Цербер. Загавкав було в нас, але Вергілій утихомирив та її. Тут валяються брудний, під важким зливою, душі грешивших обжерливістю. У тому числі мій земляк, флорентійський Чакко. Ми розговорилися про долю рідного міста. Чакко попросив мене нагадати про неї живим людям, коли повернуся на грішну землю.

Демон, охороняє четвертий коло, де стратять марнотратників і скупих (серед останніх багато духовних осіб — тата, кардинали), — Плутос. Вергілію теж довелося його осадити, щоб відв'язався. З четвертого спустилися вп’яте коло, де мучаться гнівні і ледачі, вгрузлі в бруд болотах Стигийской низини. Підійшли до якоїсь вежі.

Это ціла фортеця, навколо великий водойму, в челне — весляр, демон Флегий. Після чергової лайки сіли щодо нього, пливемо. Якийсь грішник спробував вчепитися в кишеню, його вилаяв, а Вергілій отпихнул. Перед нами пекельний місто Дит. Будь-яка мертва погань заважає в нього ввійти. Вергілій, залишивши мене (ох, страшно одному!), пішов дізнатися, у чому річ, повернувся стурбований, але запевнений.

А ще й пекельні фурії маємо постали, погрожуючи. Виручив раптово який був небесний посланник, обуздавший їх злість. Ми увійшли до Дит. Усюди обійняті полум’ям гробниці, у тому числі лунають стогони єретиків. По вузької дорозі пробираємося між гробницями.

Из однієї гробниці раптом зросла могутня постать. Це Фарінату, мої предків його політичними противниками. У мені, почувши мою розмову з Вергілієм, він вгадав по говору земляка. Гордец, здавалося, він зневажає всю безодню Ада, Ми засперечалися з нею, а ви тут у сусідній гробниці висунулася ще одна голова: та це батько мого друга Гвідо! Йому привидилося, що мрець І що син його теж помер, і він у розпачі упав ниць. Фарінату, заспокой його; живий Гвідо!

Близ спуску з шостого кола у сьомій, при могилі папы-еретика Анастасія, Вергілій пояснив мені пристрій решти трьох кіл Ада, сужающихся донизу (до центра землі), і які гріхи що не поясі якого кола караються.

Седьмой коло стиснутий горами і охороняємо демоном-полубыком Мінотавром, грізно заревевшим на нас. Вергілій гримнув нею, і ми поспішили відійти подалі. Побачили киплячий кров’ю потік, у якому варяться тирани і розбійники, і з берега у яких кентаври стріляють із луків. Кентавр Несс став нашим проводиркам, розповів про казнимых насильниках і допоміг перейти киплячу річку убрід.

Кругом колючі зарості без зелені. Я зламав якусь гілку, та якщо з неї заструменіла чорна кров, і стовбур застогнав. Виявляється, ці кущі — душі самогубців (насильників над власної плоттю). Їх клюють пекельні птахи Гарпії, топчуть повз які тікають мерці, завдаючи їм нестерпну біль. Один розтоптаний кущ попросив мене зібрати зламані сучки і їх йому. З’ясувалося, що нещасний — мій земляк. Я виконав прохання, і ми пішли далі. Бачимо — пісок, нею згори злітають пластівці вогню, обпалюючи грішників, які кричать і стогнуть — все, крім однієї: той лежить мовчки. Хто це? Цар Капаней, гордий і похмурий безбожник, вбита богами упродовж свого норовливість. Він і він послідовним: або мовчить, або гучно кляне богів. «Ти сама собі мучитель!» — перекричав його Вергілій… І це назустріч нам, мучимые вогнем, рухаються душі нових грішників. У тому числі з працею дізнався мого вельмишановного вчителя Брунетто Латини. Він серед тих, хто винен у схильність до одностатевій любові. Ми розговорилися. Брунетто передбачив, у світі живих чекає мене слава, але якому будуть і з тяготи, яким потрібно встояти. Учитель заповідав мені хочеться його берегти головне твір, коли він живий, — «Скарб».

И ще тільки троє грішників (гріх — хоча б) танцюють загинув у вогні. Усі флорентийцы, колишні шановні громадяни. Я поговорив з ними злосчастиях нашого рідного міста. Вони просили передати живим землякам, що бачив їхні. Потім Вергілій повів мене до глибокому провалу в восьмий коло. Нас спустить туди пекельний звір. Вона лізе до нас звідти.

Это строкатий хвостатий Герион. Доки його готується до спуску, є ще час оцінити останніх мучеників сьомого кола — лихварів, мающихся в вихорі палючої пилу. З їхніми ши звисають різнобарвні гаманці з різними гербами. Розмовляти з ними став. У шлях! Всідаємось з Вергілієм верхом на Гериона і — про жах! — плавно летимо в провал, до нових муках. Спустилися. Герион відразу ж полетів.

Восьмой коло розділений до 10 ровів, званих Злопазухами. У першому рву мучать звідники і спокусники жінок, у другому — підлесники. Звідників по-звірячому бичують рогаті біси, підлесники сидять у рідкої масі сморідного калу — сморід нестерпний. До речі, одна шльондра покарана не через те, що блудила, а й за те, що подобалася коханцеві, кажучи, що їй добре з нею.

Следующий рів (третя пазуха) викладено камінням, пестреющим круглими дірами, у тому числі стирчать палаючі ноги високопоставлених духовних осіб, котрі торгували церковними посадами. Голови і тулуба їх затиснуті свердловинами кам’яною стіни. Їхні наступники, коли помруть, будуть як і з їхньої місці дриґати палаючими ногами, повністю втеснив в камінь своїх попередників. Так пояснив мені тато Орсини, спочатку прийнявши за свого наступника.

В четвертої пазусі мучаться віщуни, звіздарі, чаклунки. Але вони скручені шиї отже, ридаючи, вони зрошують собі сльозами не груди, а зад. Я сам заридав, побачивши таку наругу з людей, а Вергілій присоромив мене; гріх жаліти грішників! Але він з співчуттям розповів мені про своє землячці, віщунці Манто, ім'ям якої був названа Мантуя — батьківщина мого славного наставника.

Пятый рів залитий киплячій смолою, у якому чорти Злохваты, чорні, крилаті, кидають хабарників і стежать, аби ті не висувалися, інакше подденут грішника гаками і оброблять найжорстокішим чином. У чортів прізвиська: Злохвост, Косокрылый тощо. Частина подальшого шляху нам доведеться пройти їх моторошною компанії. Вони кривляються, показують мови, він справив задом оглушливий непристойний звук. Такого я не чув! Ми йдемо із нею вздовж канави, грішники пірнають у смолу — ховаються, а один забарився, та її відразу витягли гаками, збираючись терзати, але дозволили досі поговорити з нею. Бідолаха хитрістю приспав пильність Злохватов і пірнув назад — впіймати їх встигли. Роздратовані чорти побилися між собою, двоє звалилися у смолу. У метушні ми поспішили піти, але з тут-то було! Вони летять нас. Вергілій, підхопивши мене, ледве встиг перебігти в шосту пазуху, де їх не господарі. Тут лицеміри знемагають під вагою свинцевих позолочених одягу. І це розіп'ята (прибитий до землі колами) іудейський первосвященик, коли на страти Христа. Його топчуть ногами отяжеленные свинцем лицеміри.

Труден був перехід: скелястим шляхом — в сьому пазуху. Тут живуть злодії, кусаемые жахливими отруйними зміями. Від цих укусів вони розсипаються вщент, але вона відразу відновлюються у своїй образі. У тому числі Ванни Фуччи, обокравший ризницю і сваливший провину іншим. Людина грубий і богохульствующий: Бога послав «на фіг», звівши догори два дулі. Тут на нього накинулися змії (люблю за це). Потім спостерігав, як змій зливався воєдино одним із злодіїв, після чого прийняв її образ і став на ноги, а злодій уполз, ставши плазуючим гадом. Дива! Таких метаморфоз не відшукаєте і в Овідія,.

Ликуй, Флоренція: ці злодії — твоє поріддя! Соромно… А у восьмому рву живуть підступні порадники. У тому числі улісса (Одіссей), його душа ув’язнили до вогню, здатне говорити! Тож ми почули розповідь Улісса про його загибелі: прагнучий пізнати невідоме, він відплив із жменькою сміливців в інший кінець світу, зазнав аварію корабля разом із друзями потонув далеко від населеного людьми світу,.

Другой який провіщає пломінь, у якому прихована душа не назвав себе під назвою лукавого порадника, розповів мені про своє гріху: цей порадник допоміг римському татові щодо одного несправедливому справі — розраховуючи те що, що тато відпустить йому його прегрешение. До простодушному грішника небеса терпиміше, ніж до тих, хто сподівається врятуватися покаянням. Ми перейшли у дев’ятий рів, де стратять сівачів смути.

Вот вони, організатори кривавих чвар і релігійних чвар. Диявол калічить їх важким мечем, відсікає носи і вуха, дробить черепа. Ось і Магомет, і який спонукав Цезаря до війни Курион, і обезголовлений воин-трубадур Бертран де Борн (голову в руці несе, як ліхтар, а та вигукує: «Горе!»).

Далее я зустрів мого родича, сердитого прямо мені за те, що його насильницька смерть залишилася неотомщенной. Потім перейшли в десятий рів, де алхіміки маятся вічним сверблячкою. Одне з яких був спаленим через те, що жартома вихвалявся, ніби вміє літати, — жертва доносу. У Пекло ж потрапив не при цьому, бо як алхімік. Але тут мучать ті, хто видавав себе за іншим людям, фальшивомонетники і взагалі брехуни. Двоє їх побилися між собою — і потім довго сварилися (майстер Адам, подмешивавший мідь в золоті монети, і древній грек Синон, обманувший троянців). Вергілій дорікнув за цікавість, з якою слухав їх.

Наше мандрівку Злопазухам закінчується. Ми підійшли їх до колодязя, провідному з восьмого кола Ада в дев’ятий. Там стоять древні гіганти, титани. У тому числі Немврод, злобливо крикнувший нам щось незрозумілою мові, і Антей, котрий на прохання Вергілія спустив у своїй величезної долоні нас стало на дно колодязя, а сам відразу розігнувся.

Итак, ми дно якої всесвіту, біля центру земної кулі. Перед нами крижане озеро, до нього умерзнули предавшие свою родину. Одного я випадково заділ ногою по голові, той закричав, а себе назвати відмовився. Тоді я б вчепився то волосся, а ви тут хтось гукнув його за імені. Негідник, тепер знаю, хто ти, і розповім тебе людям! Його: «Брешеш, що завгодно, про мене і про інших!» І це крижана яма, у ній один мрець гризе череп іншому. Запитую: внаслідок чого? Відірвавшись від міста своєї жертви, він мені. Він, граф Уголино, мстить зрадило його колишньому однодумцю, архієпископу Руджьери, який знищив його та його дітей голодом, заточивши в Пизанскую вежу. Нестерпні були їх страждання, дітей помирало очах батька, він помер останнім. Ганьба Пізі! Йдемо далі. І це хто маємо? Альбериго? Але він також, наскільки мені відомо, не помирав, оскільки з’явився в Аду? Буває й таке: тіло лиходія ще живе, а душа вже у пекла.

В центрі землі умерзлий у кригу володар Ада Люцифер, низверженный з неба і продолбивший у падінні безодню пекла, спотворений, трехликий. З першої його пащі стирчить Іуда, з другої Брут, з третьої Кассий, Він жує їх і терзає пазурами. Гірше за всіх самому мерзенному зраднику — Іуді. Від Люцифера тягнеться свердловина, яка веде до поверхні протилежного земного півкулі. Ми протиснулись у ній, піднялися на поверхню й побачили зірки.

Чистилище.

Да допоможуть мені Музи оспівати друге царство! Його страж старець Катон зустрів нас непривітно: хто ці? як змели з’явитися сюди? Вергілій пояснив і, бажаючи умилостивити Катона, тепло сказав про його дружині Марции. До чого тут Марция? Пройдіть до берега моря, вмитися треба! Ми. Ось воно, морська далеч. На прибережних травах — багата роса. Нею Вергілій сенс з мого особи кіптява покинутого Ада.

Из морської дали до нас пливе керований янголом човен. У ньому душі покійних, яким поталанило не потрапити до Пекло. Причалили, зійшли до берега, і ангел відплив. Тіні прибулих стовпилися вкруг б нас і лише у з’ясували свого приятеля, співака Козеллу. Хотів обійняти його, але й тінь безтілесна — обняв себе. Козелла на моє прохання заспівав про любов, все заслухалися, але з’явився Катон, усім накричав (не справою зайнялися!), і ми заспішили до гори Чистилища.

Вергилий був незадоволений собою: дав привід накричати на себе… Тепер ми мусимо розвідати майбутню дорогу. Подивимося, куди рушать прибулі тіні. А самі щойно зазначили, що я не тінь: не пропускаю крізь себе світло. Здивувалися. Вергілій усі пояснив. «Йдіть на нас», — запросили вони.

Итак, поспішаємо до підніжжя чистилищной гори. Але всі чи поспішають, всім так свербить? Он біля великого каменю розташувалася група невідь що котрі квапляться до сходженню нагору: мовляв, встигнемо; лізь той, кому не йметься. Серед цих лінюхів з’ясували свого приятеля Белакву. Приємно бачити, що він, ще за життя ворог будь-якої поспіху, послідовним.

В передгір'ях Чистилища мені довелося спілкуватися із тінями жертв насильницької смерті. Чимало їх ми були неабиякими грішниками, але, прощаючись з життям, встигли щиро покаятися, і тому не потрапили до Пекло. Ото досада для диявола, позбавленої видобутку! Він, втім, знайшов як відігратися: не знайшовши влади над душею розкаявся загиблого грішника, поглумився її убитим тілом.

Неподалеку від цього ми побачили царственно-величественную тінь Сорделло. Воно й Вергілій, дізнавшись один одного поэтов-земляков (мантуанцев), по-братньому обнялися. Ось приклад тобі, Італія, брудний бордель, де геть-чисто порвані узи братства! Особливо ти, моя Флоренція, хороша, що й казати… Прокинься, подивися він…

Сорделло згоден бути нашим провідником до Чистилищу. Це зневага до нього велика честь — допомогти вельмишановному Вергілію. Статечно розмовляючи, ми підійшли до квітучою духмяної долині, де, готуючись до нічлігу, розташувалися тіні високопоставлених осіб — європейських государів. Ми видали дивилися на ними, слухаючи їх згодне спів.

Настал вечірній годину, коли желанья тягнуть отплывших назад, до коханих, і згадуєш гіркий мить прощання; коли володіє сум пілігримом і чує він, як передзвін далекий плаче вголос про дні неповернутому… У долину відпочинку земних володарів заповз було підступний змій спокуси, але що прилетіли ангели вигнали його.

Я приліг на траву, заснув і уві сні було перенесено до воріт Чистилища. Який Охороняв їх ангел сім разів написав на моєму лобі те ж таки літеру — першу в слові «гріх» (сім смертних гріхів; ці літери будуть по черзі стерті з мого чола принаймні сходження на чистилищную гору). Ми ввійшли під друге царство загробья, ворота закрилися нас.

Началось сходження. Ми з першому колі Чистилища, де спокутують свій гріх гордії. У сором гордині тут спорудили статуї, що втілюють ідею високого подвигу — смиренності. Аж ось тіні очищающихся гордіїв: за життя непохитні, тут за свій гріх гнуться під вагою навалених ними кам’яних брил.

«Отче наш…» — цю молитву співали зігнуті гордії. У тому числі — художник-миниатюрист Одериз, за життя хизувався своєї гучної славою. Тепер, каже, усвідомив, що хизуватися нічим: усі рівні перед смерті — і старий старець, і пролепетавший «ням-ням» немовля, а слава приходить і геть. Чим раніше ця зрозумієш і знайдеш у собі приборкати їхню гординю, змиритися, — краще.

Под ногами ми барельєфи з зображеними сюжетами покараної гордині: низверженные з неба Люцифер і Бриарей, цар Саул, Олоферн та інші. Закінчується наше перебування на першому колі. Який Був ангел стер з мого чола жодну з семи літер — з те, що гріх гордині мною подолано. Вергілій усміхнувся мені,.

Поднялись на другий коло. Тут заздрісники, вони тимчасово осліплені, їх колишні «завидущими» очі щось бачать. Ось жінка, з заздрості бажала зла своїм землякам і радовавшаяся їх невдач… У цьому вся колі я по смерті буду очищуватися недовго, бо рідко й небагатьом заздрив. Натомість у пройденому колі гордіїв — напевно, довго.

Вот вони, засліплені грішники, чию кров колись спалювала заздрість. У тиші громоподібно пролунали слова першого заздрісника — Каїна: «Мене вб'є той, хто зустріне!» У страху я припав до Вергілію, і мудрий вождь сказав гірке слово у тому, що вищий вічний світло недоступний заздрісникам, захопленим земними принадами.

Миновали друге коло. Знову нам з’явився ангел, і вже на моєму лобі залишилися лише п’ять літер, яких доведеться позбутися надалі. Ми з третьому колі. Перед нашими поглядами промайнуло жорстоке бачення людської люті (натовп забила каменями лагідного юнака). У цьому вся колі очищаються одержимі гнівом.

Даже у темряві Ада був такий чорної імли, як і цьому колі, де упокорюється лють гнівних. Одне з них, ломбардец Марко, розговорився зі мною ще й висловив думка, що не можна всі події на світлі розуміти, як слідство діяльності вищих небесних сил: означало б заперечувати свободу людської волі і потрібна знімати з людини відповідальність за скоєне їм.

Читатель, тобі траплялося бродити серед стосів туманним ввечері, що й сонця майже видно? Так ми… Я відчув дотик ангельського крила до мого лобі — стерто ще одне літера. Ми піднялися до кола четвертий, висвітлювані останнім променем занепаду. Тут очищаються ледачі, чия любов до благу була повільної.

Ленивцы тут повинні стрімко бігати, не допускаючи ніякого потурання своєму прижиттєвому гріха. Нехай надихаються прикладами пресвятій діви Марії, якої доводилося, як відомо, поспішати, чи Цезаря з його разючою моторністю. Пробігли повз нас, зникли. Спати хочеться. Сплю і бачу сон…

Приснилась огидна баба, на очах превратившаяся в красуню, яка відразу була осоромлена і перетворено на ще гірший потвору (вона, мнима привабливість пороку!). Зникла ще одне літера з мого чола: я, отже, переміг такий порок, як ліньки. Піднімаємося до кола п’ятий — до скупцам і расточителям.

Скупость, жадібність, жадоба золоту — огидні пороки. Розплавлене золото колись влили у горлянку одному одержимому жадібністю: пий для здоров’я! Мені незатишно серед скупих, а ви тут ще сталося землетрус. Чому? З власного неуцтвом не знаю…

Оказалось, трясіння гори викликано тріумфуванням щодо те, що одне з душ очистилася і ладна до сходженню: це римський поет Стацій, шанувальник Вергілія, обрадовавшийся з того що відтепер супроводжувати нашій шляху до чистилищной вершині.

С мого чола стерто ще одне літера, обозначавшая гріх скнарості. До речі, хіба Стацій, томившийся в п’ятому колі, був скупий? Навпаки, марнотратний, але це крайнощі караються сукупно. Нині ми по колу шостому, де очищаються ненажери. Тут незле б пам’ятати у тому, що християнським подвижникам був властиво обжерливість.

Бывшим чревоугодникам судилися борошна голоду: охляли, шкіра так кістки. У тому числі знайшов свого покійного одного й земляка Форезе. Поговорили про своє, насварили Флоренцию, Форезе осудливо сказав про розпусних дам цього міста. Я розповів приятелю про Вергілії й про своїх надії побачити в потойбічному світі улюблену мою Беатріче.

С однією з ненажер, колишнім поетом старої школи, в мене відбулася розмова про літературу. Він визнав, що своїх однодумці, прибічники «нового солодкого стилю», сягнули любовної поезії набагато більшого, ніж він і близькі щодо нього майстра. Тим більше що стерто передостання літера з мого чола, і мені відкритий шлях у вищий, сьомий коло Чистилища.

А тим згадую худих, голодних ненажер: як то вони так охляли? Адже це тіні, а чи не тіла, їм і голодать-то їм не личить б. Вергілії пояснив: тіні, хоч і безтілесні, точнісінько повторюють обриси подразумеваемых тіл (які исхудали б без їжі). Але тут, дев’яносто сьомого колі, очищаються палимые вогнем сладострастники. Вони горять, співають і восславляют приклади стримування і цнотливості.

Охваченные полум’ям сладострастники розділилися на дві групи: предававшиеся одностатевого кохання і знали заходи у двостатевих соитиях. Серед останніх — поети Гвідо Гвиницелли і провансалець Арнальд, вишукано який вітав нас стало на своєму наріччям.

А тепер нас самих треба пройти крізь стіну вогню. Я злякався, але мій наставник сказав, що це до Беатріче (до Земному раю, розташованому на вершині чистилищной гори). І ось втрьох (Стацій на нас) йдемо, палимые полум’ям. Минули, йдемо далі, вечоріє, зупинилися відпочивати, я поспав; а коли прокинувся, Вергілії звернувся до мене з словом напуття і схвалення, Усі, відтепер він замовчить…

Мы в Земній раю, в квітучою, оголошуваною щебетом птахів гайку. Я побачив прекрасну донну, співочу і котра збирає квіти. Вона розповіла, що тут було золоте століття, дотримувалася невинність, а згодом, серед кольорів та плодів, було погублено у гріху щастя перших людей. Почувши таке, я подивився на та Стація: обидва блаженно усміхалися.

О Єва! Тут гаразд, ти ж все погубила своїм дерзаньем! Повз нас пливуть живі вогні, під ними крокують праведні старці в білосніжних одежах, увінчані трояндами і ліліями, танцюють чудові красуні. Я було надивитися з цього дивну картину. І я побачив її — ту, яку люблю. Вражений, зробив мимовільну рух, хіба що прагнучи притиснутися до Вергілію. Але він зник, мій батько та рятівник! Я заридав. «Данте, Вергілій не повернеться. Але плакати тобі доведеться у ній. Удивися у мене, це я, Беатріче! Ти ж як потрапив сюди?» — гнівно запитала вона. Тут якийсь голос поцікавився, чому її так сувора до мене. А тоді відповіла, що, спокушений приманкою насолод, був хибний їй після його смерті. Визнаю я своєї вини? Еге ж, мене душать сльози сорому і, я опустив голову. «Підніми бороду!» — різко сказала вона, не велячи відводити від нього очі. Я втратив почуттів, а опритомнів зануреним в Лету — річку, дарующую забуття скоєних гріхів. Беатріче, поглянь ж тепер у того, хто так відданий і так жадав тобі. Після десятирічної розлуки я дивився їй у очі, і зір моє тимчасово померкло від своїх сліпучого блиску. Прозрівши, я побачив багато прекрасного в Земній раю, але раптом змінюють всього цього прийшли жорстокі бачення: чудовиська, наругу святині, розпуста.

Беатриче глибоко уболівала, розуміючи, скільки поганого у цих виявлених нам візіях, але висловила у тому, що сили добра зрештою переможуть зло. Ми підійшли до річки Эвное, попивши з якої зміцнюєш пам’ять скоєному тобою добро. Я Стацій омылись у цій річці. Ковток її сладчайшей води влив у мене нові сили. Я тепер чистий і гідний піднятися на зірки.

Рай.

Из Земної Раю ми з Беатріче вдвох полетимо в Небесний, на недоступні розумінню смертних висоти. Я не зауважив, як злетіли, воззрившись сонцем. Невже я, залишаючись живим, має змоги зробити це? Втім, Беатріче цього здивувалася: очистившийся людина духовний, а чи не обтяжений гріхами дух легше ефіру.

Друзья, давайте тут розстанемося — не читайте далі: пропадете в бескрайности незбагненного! Але коли ви неутолимо алчете духовної їжі — тоді вперед, по мене! Ми з першому небі Раю — в небі Місяця, яку Беатріче назвала первою звездою; занурилися у її надра, хоч і важко уявити силу, здатну вмістити одне замкнутий тіло (яким я є) до іншого замкнутий тіло (в Місяць), У надрах Місяця нам зустрілися душі черниць, викрадених з монастирів й силоміць виданих заміж. Чи не з свою провину, але вони стримали даного при постриганні обітниці невинності, і тому їм недоступні вищі небеса. Жаліють про? Про немає! Шкодуватиме означало би не погоджуватися з вищої праведною волею.

А все-таки дивуюся: що ж вони винні, покорясь насильству? Чому не піднятися вище сфери Місяця? Звинувачувати не треба жертву, а насильника! Але Беатріче пояснила, як і жертва несе відому відповідальність за учинене над нею насильство, якщо, опираючись, не виявила героїчної стійкості.

Неисполнение обітниці, стверджує Беатріче, практично невозместимо добрі справи (занадто і багато треба їм зробити, спокутуючи провину). Ми полетіли на друге небо Раю — до Меркурію. Тут живуть душі честолюбних праведників. Це не тіні на відміну попередніх мешканців загробного світу, а світла: сяють і лучаться. Одне з них спалахнув особливо яскраво, радіючи спілкуванню зі мною. Виявилося, це римський імператор, законодавець Юстиніан. Він усвідомлює, що перебування на сфері Меркурія (і вище) — межа йому, бо честолюбці, роблячи добрі справи заради власного слави (тобто люблячи передусім себе), пропускали промінь істинної любові до божества.

Свет Юстініана злився з хороводом вогнів — інших праведних душ, Я замислився, та перебіг моїх думок навів мене стосовно питання про: навіщо Богу-Отцу було жертвувати сином? Можна було так просто, верховною волею, вибачити людям гріх Адама! Беатріче пояснила: вища справедливість вимагала, щоб людство саме відпокутувало своєї вини. Воно цього не може, і влада мусила запліднити земну жінку, щоб син (Христос), поєднавши у собі людське з божеським, зміг це.

Мы перелетіли на третє небо — до Венері, де блаженствуют душі велелюбних, сяючі в вогненних надрах цієї зірки. Одне з цих духов-светов — угорський король Карл Мартелл, який, заговоривши зі мною, висловив думку, що то вона може реалізувати свій творчий хист, лише діючи у ролі, що відповідає потребам його натури: погано, якщо природжений воїн стане священиком… Солодко сяйво інших велелюбних душ. Скільки тут блаженного світла, небесного сміху! А внизу (в Аду) безвідрадно і похмуро густіли тіні… Одне з світел заговорив зі мною (трубадур Фолько) — засудив церковні влади, своєкорисливих тат і кардиналів. Флоренція — місто диявола. І нічого, вірить він, незабаром стане краще.

Четвертая зірка — Сонце, домівку мудреців. Ось сяє дух великого богослова Хоми Аквінського. Він радісно привітав мене, показав мені інших мудреців. Їх згодне спів нагадало мені церковний благовіст.

Фома розповів мені про Франциске Ассизском — другому (після Христа) дружині Злиднів. Це з його приклад ченці, зокрема його найближчі учні, ходять босими. Він прожив святу життя й помер — голий осіб у голій землі — в лоні Злиднів.

Не лише я, а й світла — духи мудреців — слухали мова Фоми, припинивши співати та кружляти танком. Потім слово взяв францисканець Бонавентура. У у відповідь хвалу свого вчителя, возданную доминиканцем Хомою, він восславил вчителя Фоми — Домініка, хлібороба і слугу Христового. Хто тепер продовжив її - річ? Гідних немає.

И знову слово взяв Фома. Він розмірковує про великих достоїнствах царя Соломона: той попросив собі у Бога розуму, мудрості — задля рішення богословських питань, а щоб розумно правити народом, тобто царська мудрості, яка і було йому дарована. Люди, не судіть друг про одному поспішно! Цей зайнятий добрим справою, той — злим, та раптом перший впаде, а другий повстане?

Что буде пов’язаний із мешканцями Сонця судний день, коли духи знаходять плоть? Вони здаються настільки яскраві і духовні, що важко їх матеріалізованими. Закінчено наше перебування, ми прилетіли до п’ятому небу — на Марс, де блискучі духи войовників за віру розташувалися у вигляді хреста і звучить солодкий гімн.

Один з світочів, їхнім виокремленням цей чудовий хрест, не виходячи його межі, подвигся донизу, ближче до мене. Це дух мого доблесного прапрадіда, воїна Каччагвиды. Вітав мене і величав то славнозвісне час, у якому він жив землі і який — на жаль! — минув, змінившись гіршим часом.

Я пишаюся своїм предком, своїм походженням (виявляється, як на суєтної землі можна відчувати таке відчуття, а й у раю!). Каччагвида розповів мені себе й про своїх предків, народжених у Флоренції, чий герб — біла лілія — нині забарвлений кров’ю.

Я хочу довідатися в нього, ясновидця, про своє подальшої долі. Що мене чекає попереду? Він відказав, що мене буде вигнали з Флоренції, в безвідрадних мандруваннях пізнаю гіркоту чужого хліба і низки крутизну чужих драбин. До моєї честі, я — не буду знатися з нечистими політичними угрупованнями, але сам собі стану партією. Наприкінці кінців противники мої будуть осоромлені, а мене чекає тріумф.

Каччагвида і Беатріче підбадьорили мене. Закінчено перебування на Марсі. Тепер — з п’ятого неба на шосте, з червоного Марса на білий Юпітер, де витають душі справедливих. Їх світла укладаються у літери, в літери — спочатку у заклик до справедливості, потім у постать орла, символ правосудной імперської влади, невідомої, грішній, исстрадавшейся землі, але затвердженої на небесах.

Этот величний орел вступив зі мною на розмову. Він пише про себе «я», а мені чується «ми» (справедлива влада коллегиальна!). Йому зрозуміло те, що сам я не можу збагнути: чому Рай відкритий тільки для християн? А чим поганий доброчесний індус, зовсім не від знає Христа? Так не зрозумію. Проте й то щоправда, — визнає орел, — що поганий християнин гірше славного перса чи ефіопа.

Орел уособлює ідею справедливості, і вона не пазурі і дзьоб головне, а всезрящее око, складене із найдостойніших светов-духов. Зіницю — душа царя і псалмоспівця Давида, в віях сяють душі дохристиянських праведників (тоді як лише що помилково розмірковував про Рай «лише для християн»? Ось так давати волю сумнівам!).

Мы піднеслися до сьомому небу — на Сатурн. Це обитель споглядальників. Беатріче стала ще краще й яскравіше. Вона не посміхалася мені — інакше взагалі спопелила мене і засліпила. Блаженні духи споглядальників німували, не співали — інакше оглушили мене. Про це мені сказав священний світоч — богослов П'єтро Дамьяно.

Дух Бенедикта, під назвою якого названо одне із монаших орденів, гнівно засудив сучасних своєкорисливих ченців. Вислухавши його, ми неслися восьмому небу, до сузір'я Близнюків, під якою народився, вперше побачила сонце і вдихнув повітря Тоскани. З його висоти я глянув вниз, і погляд мій, пройшовши крізь сім відвіданих нами райських сфер, упав сміховинно маленьку земну кулька, цю купку праху із її ріками Лугою і гірськими кручами.

В восьмому небі палають тисячі вогнів — це торжествуючі духи великих праведників. Упоєне ними, зір моє посилилося, і тепер навіть усмішка Беатріче не засліпить мене. Вона чудово всміхнулася мені нічого і знову спонукала мене спрямувати погляди до светозарным парфумам, запевшим гімн цариці небес — святої діві Марії.

Беатриче попросила апостолів поговорити зі мною. Я проникнув у таїнства священних істин? Апостол Петро запитав мене про сутності віри. Моя відповідь: віра — доказ на користь незримого; смертні що неспроможні на власні очі побачити те, що відкривається тут, в раю, — але так повірять вони у диво, які мають наочних доказів його істинності. Петро залишився задоволений моїм відповіддю.

Увижу я, автор священної поеми, батьківщину? Увенчаюсь чи лаврами там, де мене хрестили? Апостол Яків поставив мені запитання про сутності надії. Моя відповідь: надія — очікування майбутньої заслуженої і дарованої Богом слави. Зраділий Яків опромінився.

На черги питання любові. Його мені поставив апостол Іоанн. Відповідаючи, я — не забув згадати і тому, що любов привертає нашу увагу до Бога, до слову правди. Усі зраділи. Іспит (що таке Віра, Надія, Любов?) успішно завершився. Я побачив лучащуюся душу праотця нашого Адама, недовго який жив в Земній раю, вигнаного звідти на грішну землю; по смерті довго томившегося в Лимбе; потім переміщеного сюди.

Четыре світла палають переді мною: три апостола і Адам. Раптом Петро аж побуряковів і вигукнув: «Земний захоплений трон мій, трон мій, трон мій!» Петру ненависний його — римський тато. А нам настав час розлучатися з восьмим небом і підноситися в дев’яте, верховне і кристальне. З неземної радістю, сміючись, Беатріче метнула моїй стрімко обертову сферу і піднеслася сама.

Первое, що побачив у сфері дев’ятого неба, — це сліпуча точка, символ божества. Навколо неї обертаються вогні — дев’ять концентричних янгольських кіл. Найближчі до божества і тому менші — серафими і херувими, найбільш віддалені і великі — архангели і ангели. На землі хто звик вважати, що велике більше малого, але тут, як видно, усе зовсім навпаки.

Ангелы, розповіла мені Беатріче, ровесники світобудови. Їх стрімке обертання — джерело усе те руху, яке відбувається у Всесвіті. Поторопившиеся відпасти від своїх сонму були низвержены в Пекло, а до цього часу захоплено кружляють в раю, вам і непотрібно їм мислити, хотіти, пам’ятати: вони ще задоволені!

Вознесение в Емпірей — вищу область Всесвіту — останнє. Я знову воззрился на, чия зростаюча в раю краса піднімала мене висій до височіням. Нас оточує чистий світло. Всюди іскри і любов’ю квіти — це ангели і блаженні душі. Вони зливаються на певний сяючу річку, і потім знаходять форму величезної райській троянди.

Созерцая троянду і осягаючи загальний план Раю, про щось хотів запитати Беатріче, але побачив не її, а ясноокого старого у білому. Він зазначив нагору. Дивлюся — в недосяжній височині світиться вона, і це заволав до неї: «Про донна, яка залишила слід в Аду, даруючи мені! В усьому, що бачу, усвідомлюю твоє благо. За тобою йшов від рабства до свободи. Бережи мене і далі, щоб дух мій гідним тебе звільнився плоті!» Поглянула прямо мені з і повернулася до вічної святині. Все.

Старец на білому — святої Бернард. Відтепер він мій наставник. Ми продовжуємо з нею споглядати троянду Емпірею. У ньому сяють і непорочних немовлят. Це зрозуміло, але чому й у Аду були де-не-де душі немовлят — що неспроможні ж вони бути порочними на відміну цих? Богу видніше, які потенції — добрі чи погані — як і дитячої душі закладено. Так пояснив Бернард і почав молитися.

Бернард молився діві Марії за мене — щоб допомогла мені. Потім дав знак, щоб подивився нагору. Вдивившись, бачу верховний і найяскравіший світло. У цьому не осліп, але знайшов вищу істину. Споглядаю божество в його светозарном триєдності. І тягне мене щодо нього Любов, що рухає і сонце і зірки.

Все шедеври світової літератури в стислому викладі. Сюжети і характери. Зарубіжна література древніх епох, середньовіччя і Відродження: Енциклопедичне видання. / Ред. і сост. В. И. Новиков — М.: «Олімп»; ТОВ «Видавництво ACT», 1997. — 848 с.