Досліди (Les Essais)

Опыты (Les Essais).

Философское есе (кн. 1−2- 1580, кн. 3 — 1588).

Мишель Эйкем де Монтень (Michel Eyquem de Montaigne) 1533−1592.

Французская література.

Е. Д. Мурашкинцева.

Первой книзі подано звернення до читача, де Монтень заявляє, що ні шукав слави та не прагнув бути корисними, — це передусім «щира книга», а призначена вона рідним і друзям, аби вони змогли оживити у його образ і характеру, коли настане час розлуки — вже дуже близькій.

КНИГА I (1−57).

Глава 1. В різні способи можна досягнути однієї й тієї ж. «Дивовижно суєтне, воістину непостійне й постійно що вагалося істота — людина»,.

Сердце володаря можна пом’якшити покорою. Але відомі приклади, коли прямо протилежні властивості — відвага і твердість — призводили до того ж таки результату. Так, Едуард, принц Уельський, захопивши Лимож, залишився глухий до благання жінок і новонароджених, але пожалів місто, захоплюючись мужністю трьох французьких дворян. Імператор Конрад III вибачив переможеного герцога Баварського, коли шляхетні дами винесли з обложеної фортеці у своїх плечах власних чоловіків. Про собі Монтень каже, що у нього міг би впливати обидва способу, — проте за природі своєї він схильний до милосердя, що його скоріш обеззброїла б жалість, хоча стоїки вважають — це почуття гідним осуду.

Глава 14. Про тому, що зараз сприйняття блага і зла значною мірою залежить від уявлення, яке ми маємо про неї. «Кожен, хто довго мучиться, винен у цьому».

Страдания народжуються розумом. Люди вважають смерть та їхню вбогість своїми найлютішими ворогами; тим часом є безліч прикладів, коли смерть поставала вищим благом і єдиним притулком. Неодноразово бувало, що людина зберігав найбільше цілковите самовладання перед смерті" й, подібно Сократові, пив за здоров’я своїх друзів. Коли Людовік XI захопив Аррас, багато хто хотів повішані через те, що відмовлялися кричати «Хай живе король!». Навіть кволі душонки, як блазні, не зрікаються балясів перед стратою. І вже якщо мова заходить про переконаннях, їх нерідко відстоюють ціною життя, й кожна релігія має власних мучеників, — так, під час греко-турецких війн багато віддали перевагу померти болісним смертю, лиш би піддатися обряду хрещення. Смерті страшиться саме розум, бо від життя є її відокремлює лише мить. Легко бачити, що сила дії розуму загострює страждання, — надріз бритвою хірурга відчувається сильніше, ніж удар шпагою, отриманий запалі бою. А жінки готові терпіти неймовірні борошна, якщо впевнені, що це користь їх красі, — чули всі одну паризькій особі, яка наказала здерти з обличчя шкіру в надії, нова матиме свіжіший вид. Ставлення до речах — велика сила. Олександра Великого і Цезар прагнули до на небезпеки зі значно більшою запопадливістю, ніж інші — до гарантування безпеки і спокою. Не потреба, а достаток породжує в людях жадібність. У справедливості цього твердження Монтень переконався на власні досвід. Приблизно до двадцяти років він проводив, маючи лише випадкові кошти, — але витрачав гроші весело і безтурботно. Далі в нього завелися заощадження, і він став відкладати надлишки, втративши замість душевний спокій. На щастя, якийсь добрий геній вибив із його голови все це дурниця, і він повністю забув про скнарості — і живе тепер приємним, упорядкованим чином, розміряючи доходи свої з витратами. Будь-який може вступити як і, бо кожному живеться добре чи ні залежно від цього, що вона сама звідси думає, І нічим не можна допомогти людині, якщо вона немає мужності витерпіти смерть і витерпіти життя.

КНИГА II (1−37).

Глава 12. Апологія Раймунда Сабундского. «Слина паршивою дворняжки, забризкавши руку Сократа, може погубити його мудрість, усі його великі і глибокодумні ідеї, знищити їх дотла, не залишивши і з його колишнього знання».

Человек приписує собі велику влада і бачить себе центром світобудови. Так міг би розмірковувати дурний гусеня, який вважає, що сонце і зірки світять лише нього, а люди народжені, аби бути йому доглядати його. По суєтності уяви людина рівняє себе з Богом, тоді як серед праху і нечистот. Першої-ліпшої хвилини його підстерігає загибель, боротися з якою над силах. Це жалюгідне створення нездатна управляти навіть собою, проте жадає повелівати всесвіту. Бог цілком незбагненний до тієї крупинки розуму, якої володіє людина. Понад те, розуму просто немає охопити і той реальний світ, бо всі у ньому мінливо і мінливе. По здібності сприйняття людина поступається навіть тваринам: одні перевершують його зором, інші слухом, треті — нюхом. Можливо, людина взагалі позбавлений кількох почуттів, але у невігластві своєму про цьому підозрює. З іншого боку, здібності залежить від тілесних змін: для хворого смак винна той, що з здорового, а покляклі пальці інакше сприймають твердість дерева. Відчуття багато чому визначаються змінами і настроєм — розгнівані чи радості один і той саме відчуття може виявлятися по-різному. Нарешті, оцінки змінюються з часом: те, що вчора уявлялося істинним, нині вважається хибним, і навпаки. Самому Монтеню не раз доводилося підтримувати думка, протилежне своєму, і він вважав такі переконливішими арґументами, що не цурався колишнього судження. У власних своїх писаннях він часом неспроможна знайти початковий сенс, гадає у тому, що хотів сказати, і вносить поправки, які, можливо, псують і спотворюють задум. Так розум або тупцює дома, або блукає і метається, не знаходячи виходу.

Глава 17. Про сумніві. «Кожен вдивляється у те, що перед ним; ж вдивляюся у собі».

Люди створюють собі перебільшене поняття про своє достоїнствах — основу його лежить безмежна любов себе. Зрозуміло, годі було і принижувати себе, бо вирок може бути справедливий, Монтень помічає у себе схильність применшувати справжню вартість належить йому, навпаки, перебільшувати цінність всього чужого. Його спокушають державний устрій і чесноти далеких народів. Латина попри всі її достоїнствах вселяє йому більше шанування, ніж воно на те заслуговує. Успішно справившись з якимсь справою, він приписує це скоріш удачі, ніж власному вмінню. Тому хоча й серед висловлювань древніх про людину він з бажанням приймає найнепримиренніші, вважаючи, що призначення філософії — викривати людське зарозумілість і марнославство. Самого себе вважає він особистістю посередньої, і єдине його на відміну від інших у тому, що він чітко бачить всі свої вади суспільства і не придумує їм виправдань. Монтень заздрить тим, хто може радіти справі рук своїх, бо власні писання цікавить нього лише досаду. французька мова в нього шорсткуватий і недбалий, а латину, якій він колись володів досконало, втратила колишній блиск. Будь-який розповідь стає у його пером сухим і тьмяним — немає у ньому вміння веселити чи підстьобувати уяву. Так само не задовольняє його й власної зовнішності, тоді як краса являє собою велике силу, допомагає зі спілкуванням для людей. Аристотель пише, що індійці і ефіопи, обираючи царів, завжди звертали увагу до зростання та краси, — і вони були цілком праві, бо високий, могутній вождь вселяє підданим благоговіння, а ворогів лякає. Не задоволений Монтень і власними душевними якостями, картаючи себе раніше за лінощі і ваговитість. Навіть ті риси його характеру, які можна назвати поганими, у цей століття цілком безкорисними: поступливість і покладливість назвуть слабиною й малодушністю, чесність і совісність вважатимуть безглуздою педантичністю і забобоном. Втім, є певні переваги в зіпсованому часу, коли молено без особливих зусиль стати втіленням чесноти: хто убив батька і грабував церков, та вже людина порядна і якісно чесний. Поруч із древніми Монтень здається собі пігмеєм, але тоді як людьми свого століття готовий визнати у себе якості незвичні і рідкісні, бо будь-коли поступився б переконаннями своїми заради успіху і живить люту ненависть до новомодної чесноти удаваності. У спілкуванні з влада імущими вона віддає перевагу бути докучным і нескромним, ніж підлесником і удавальником, оскільки має гнучкий розумом, щоб крутити при поставленому прямо питанні, а пам’ять в нього занадто слабка, аби утримати викривлену істину, — словом, це може бути хоробрістю від слабкості. Він взагалі вміє відстоювати певні погляди, але зовсім неспроможний їх вибирати — завжди є безліч доказів на користь будь-якого думки. І все-таки змінювати свою думку не любить, що у протилежних судженнях відшукує таку ж слабких місць. А цінує він за те, що інші будь-коли зізнаються, оскільки нікому нема охоти бути потрактованим дурним, судження його себе повсякденні і старі як світ. Кожен чекає похвали за жвавість і швидкість розуму, але Монтень воліє, що його хвалили за строгість думок й високою мораллю.

КНИГА III (1−13).

Глава 13. Про досвіді. «Немає нічого прекраснішого і гідного схвалення, ніж належним чином добре виконати свою людське призначення».

Нет більш природного прагнення, ніж жага опанувати знаннями. І коли бракує здібності мислити, людина звертається до досвіду. Але нескінченні розмаїтості та мінливість речей. Наприклад, мови у Франції законів більше, ніж в усьому інший світ, проте привело це лише до того, що нескінченно розширилися змогу сваволі, — краще було б взагалі мати законів, ніж таке їх достаток. І дуже навіть французьку мову, настільки зручний у всіх інших випадках життя, стає темним і незрозумілим в договорах чи заповітах. Взагалі, від безлічі тлумачень істина хіба що раздробляется і розсіюється. Найбільш мудрі закони встановлює природа, і взагалі слід довіритися найпростішим чином — в сутності, нічого немає краще незнання і небажання знати. Краще добре розуміти себе, ніж Цицерона. У житті Цезаря бракуватиме стільки повчальних прикладів, як у нашої власної. Аполлон, бог знання і набутий світла, написав на фронтоні свого храму заклик «Пізнай себе» — і це найбільш всеосяжний рада, що він могла дати людям. Вивчаючи себе, Монтень навчився досить добре розуміти іншим людям, та друзі його часто дивувалися з того що вона розуміє їх життєві обставини набагато краще, що вони самі. Але це замало знайдеться людей, здатних вислухати правду себе, не образившись і образившись. Монтеня іноді запитували, якої діяльності, він почувається придатним, і він щиро відповідав, що ні придатний нічого. І дуже навіть радів цьому, оскільки не вмів робити нічого, що могла б перетворити їх у раба іншу людину. Проте Монтень зумів би висловити своєму пану правду нього самого і окреслити її характер, всіляко спростовуючи підлесників. Бо володарів нескінченно псує навколишня їх наволоч, — Олександр, великий государ і мислитель, був цілком беззахисний перед лестощами. Так само і здоров’я тілесного досвід Монтеня надзвичайно корисним, оскільки постає в чистому, не зіпсованому медичними хитрощами вигляді. Тіберій цілком слушно стверджував, що після двадцяти років кожен має розуміти, що з нього шкідливе й що корисно, і, як наслідок, обходитися без лікарів. Хворій слід дотримуватися звичайного способу життя й звичного їжі — різкі зміни завжди болісні. Потрібно рахуватися зі своїми бажаннями й схильностями, інакше одну біду доведеться лікувати з допомогою інший. Якщо пити лише джерельну воду, якщо позбавити себе руху, повітря, світла, варто життя такий ціни? Люди схильні вважати, що корисним буває неприємне, і всі, що ні обтяжує, здається їм підозрілим. Але організм сама бере потрібне рішення. У молодості Монтень любив гострі приправи і соуси, коли вони стали шкодити шлунку, відразу ж їх розлюбив. Досвід вчить, що гублять себе нетерпінням, тим часом у хвороб є суворо певна доля, і їм також дається якийсь термін. Монтень цілком із Крантором, чого слід ні безрозсудно опиратися хвороби, ні безвільно піддаватися їй, — нехай вона слід природному перебігу залежно від властивостей своїх колег та людських. А розум завжди прийде допоможе: так, Монтеню він вселяє, що камені нирках — це лише данина старості, адже всім органам настав час слабшати і псуватися. По суті, яка уразила Монтеня кара дуже м’яка — це воістину батьківське покарання. Прийшла вона пізно і мучить у цьому віці, що сам собі безплідний. Є у цієї хвороби та ще одне перевагу — тут жодної що гадати годі й говорити, тоді як інші недуги доймають тривогами і хвилюванням через неясності причин. Нехай великий камінь терзає і розриває тканини нирок, нехай випливає потроху з кров’ю і сечею життя, як непотрібні і навіть шкідливі нечистоти, — у своїй можна відчувати щось на кшталт приємного почуття. не треба боятися страждань, інакше доведеться страждати від самої страху. Подумавши про «смерть головне розрада у тому, що явище це природний і більш справедливий, — хто сміє вимагати собі милості у тому відношенні? В усьому слід брати приклад із Сократа, який умів незворушно переносити голод, бідність, непослух дітей, злісний норов дружини, а під кінець прийняв наклеп, гноблення, темницю, пута і бджолину отруту.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.