Русская культура XIX і міст початку XX в

Русская культура XIX та початок XX в.

Для розуміння особливостей російської культури XIX та початок XX в. важливе значення має знання характеру політики, економіки та права Російської Імперії. Через війну петровських реформ у Росії сталося твердження абсолютної монархії і законодавче оформлення бюрократії, що особливо далося взнаки в «золотий століття» Катерини II. Початок в XIX ст. ознаменувалося міністерської реформою Олександра 1, який практиці проводив лінію зміцнення феодально-абсолютистского порядку, враховуючи новий «дух часу», під час першого чергу вплив Великої французької революції 1789 р. на уми, на російську культуру. Однією з архетипів вирощування цієї культури є кохання до свободи, воспеваемая російської поезією, починаючи з Пушкіна та закінчуючи Цвєтаєвої. Заснування міністерств знаменувало собою подальшу бюрократизацію управління і вдосконалення центрального апарату Російської империи.

Одним з елементів про модернізацію й європеїзації російської державної машини є установа Державної ради, функція полягала в централізації законодавчого справи і забезпечення однаковості юридичних норм. Міністерська реформа й освіту Державної ради завершили реорганізацію органів центрального управління, що проіснували до 1917 р. Після скасування кріпацтва в 1861 р. Росія міцно вступила на шлях капіталістичного розвитку. Та політичний лад Російської Імперії наскрізь був пронизаний кріпацтвом. У умовах бюрократія перетворилася у «флюгер», старающийся забезпечити інтереси буржуа і дворян, таку ж становище збереглося й пізніше, за доби імперіалізму. Можна сміливо сказати, що політичний устрій Росії носив консервативний характер, це й у праві. Останнє становить собою змішане право, тому що мав перепліталися норми феодального і буржуазного права. У зв’язку з розвитком буржуазних відносин у роки минулого було прийнято «Російське громадянське звід уложень», кальковане з Кодексу Наполеона, основу якого лежало класичне римське право.

Политический лад право висловлюють особливості економічного розвитку Росії у в XIX ст., як у надрах кріпацтва формувався новий, капіталістичний спосіб виробництва. Основний сферою, де колись і інтенсивніше формувався новий спосіб виробництва, була промисловість. Росії у першій половині минулого століття характерно цгирокое поширення дрібної промисловості, переважно селянської. У сфері обробній промисловості изготавливавшей предмети масового споживання, дрібні селянські промисли займали панує становище. Розвиток селянської промисловості преобразовывало економічний образ села і побут селянина. У промислових селах інтенсивніше відбувалися процеси соціального розшарування селянства, й відрив його від землеробства, гостріше проявлявся конфлікт між явищами капіталістичного характеру і феодальними відносинами. Проте так лише найбільш розвиненому в економічному плані центрально-промышленном регіоні, за іншими районах переважало натуральне господарство. І потім 1861 р. у Росії було здійснено промисловий переворот, проте нарождающаяся російська буржуазія від царату, нею були характерними політична відсталість і консерватизм. Усе це позначилося в розвитку російської культури, додало їй суперечливий характер, але в рахунку сприяли їх високому злету.

Действительно, кріпосне право, державшее у темряві й забитості селянство, царський сваволю, пригнічує будь-яку живу думку, загальна економічна відсталість Росії тоді як західноєвропейських країн перешкоджали культурному прогресу. І, тим щонайменше, попри ці несприятливі умови і навіть всупереч їм Росія в XIX ст. зробила воістину гігантський стрибок у розвитку культури, внесла величезний внесок у світову культуру. Такий злет русичской культури був зумовлений низкою чинників. Передусім він був із процесом формування російської нації в переломну епоху переходу від феодалізму до капіталізму, зі зростанням національної самосвідомості та був його вираженням. Величезне значення мало і те що, що підйом російської культури припала на початком революционно-освободительного руху на Росії.

Важным чинником, сприяло інтенсивному розвитку російської культури, було тісне спілкування і їхню взаємодію її коїться з іншими культурами. Світовий революційний процес і передова західноєвропейська громадська думку надавали сильне вплив та для культури Росії. Це був розквіту німецької класичної філософії і французького утопічного соціалізму, ідеї яких користувалися широкої популярності Росії. Не слід забувати і сфери впливу спадщини Московської Русі для культури в XIX ст.: засвоєння старих традицій дозволило прорости новим паросткам творчості літературі, поезії, живопису та інших сферах культури. М. Гоголь, М. Лєсков, П. Мельников-Печерский, Ф. Достоєвський і ін. творили свої твори на традиціях давньоруської релігійної культури. Але й творчість й інших геніїв російської літератури, чиє ставлення до православної культурі більш суперечливо, — від А. Пушкіна та Л. Толстого до А. Блоку — несе незгладиму печатку, що свідчить про православних коренях. Навіть скептичний І. Тургенєв дав образ російській народній святості в оповідання «Живі мощі». Величезний інтерес викликають картини М. Нестерова, М. Врубеля, До. Петрова-Водкіна, витоки творчості яких йдуть у православне иконописание. Яскравими явищами історії музичної культури стали древнє церковне спів (знаменитий розспівавши), і навіть пізніші досліди Д. Бортнянського, П. Чайковського й З. Рахманінова.

Русская культура сприймала досягнення культур інших країн і народів, не втрачаючи у своїй своєї самобутності й у своє чергу надаючи впливом геть розвиток інших культур. Чималий слід залишила історія європейських народів, наприклад, релігійна російська думку. Російська філософія і богослов’я вплинули на західноєвропейську культуру у першій половині XX в. завдяки трудам У. Соловйова, З. Булгакова, П. Флоренського, М. Бердяєва, М. Бакуніна і багатьох інших. Нарешті, найважливішим чинником якого, яка дала сильний поштовх розвитку російської культури, стала «гроза дванадцятого року». Підйом патріотизму у зв’язку з Вітчизняної війною 1812 р. сприяв як зростанню національної самосвідомості та формування декабризму, а й розвитку російської національної культури. У. Бєлінський писав: «1812 рік, потрясши всю Росію, порушив народне свідомість і народну гордість». Культурно-історичний процес у Росії у XIX — початку XX в. має свої особливості. Помітно прискорення його темпів, обумовлене вышеотмеченными чинниками. При цьому, з одного боку, відбувалася диференціація (чи спеціалізація) різних сфер культурної діяльності (особливо у науці), з другого — ускладнення самого культурного процесу, т. е. більше «зіткнення» та взаємовпливи різних областей культури: філософії та літератури, літератури, живопису та музики тощо. буд. Слід зазначити також посилення процесів дифузійного взаємодії між складовими російської культури — офіційної («високої», професійної) культурою, опікуваної державою (церква втрачає духовну влада), і культурою народних мас («фольклорним» шаром), яка бере початок у надрах східнослов'янських родоплемінних спілок, формується в Стародавньої Русі та продовжує свою повнокровний існування протягом усього вітчизняної історії. У надрах официально-государственной культури помітна прошарок «елітарною» культури, обслуговуючої панівний клас (аристократію і царський двір) і яка має особливої сприйнятливістю до іноземним нововведень. Досить романтичну живопис Про. Кіпренського, У. Тропинина, До. Брюллова, А. Іванова та інших великих художників ХІХ ст.

Начиная з XVII в. складається й розвивається «третя культура», самодеятельно-ремесленная, з одного боку, яка спиралася на фольклорні традиції, з другого — тяготевшая до формам офіційної культури. У взаємодії цих верств культури, часто конфліктному, переважає тенденція до єдиної загальнонаціональної культурі з урахуванням зближення офіційного мистецтва і фольклорній стихії, вдохновлявшегося ідеями народності і національності. Ці естетичні принципи затверджувалися в естетиці Просвітництва (П. Плавильників, М. Львів, А. Радищев), були особливо в епоху декабризму У першій чверті в XIX ст. (До. Рилєєв, А. Пушкін) засіках і придбали основне значення у творчості та естетиці реалістичного типу в середині уже минулого століття.

В формуванні російської культури дедалі активніше бере участь інтелігенція, спочатку составлявшаяся з освічених людей двох привілейованих станів — духівництва і дворян. У першій половині XVIII в. з’являються интеллигенты-разночинцы, тоді як у другої половини цього століття виділяється особлива соціальна група — фортечна інтелігенція (актори, живописці, архітектори, музиканти, поети). Якщо XVIII — першій половині ХІХ ст. провідна роль культурі належить дворянській інтелігенції, то у другій половині в XIX ст. — разночинцам. До складу різночинної інтелігенції (особливо — по скасування кріпацтва) вливаються це з селян. У цілому нині до разночинцам ставилися освічені представники ліберальної і демократичною буржуазії, які належали немає дворянства, а до чиновництву, міщанству, купецтву і селянству. Це пояснює цю важливу особливість культури Росії в XIX ст., як розпочатий процес її демократизації. Він виявляється у цьому, що діячами культури поступово стають як представники привілейованих станів, хоча які й продовжують займати чільне місце. Збільшується число письменників, поетів, художників, композиторів, учених із непривілейованих станів, зокрема з кріпосного селянства, але переважно з середовища різночинців.

В ХІХ ст. провідною областю російської культури стає література, чому сприяла передусім тісний зв’язку з прогрессивнр-освободительной ідеологією. Ода Пушкіна «Вільність», його «Послання у Сибір» декабристам і «Відповідь» цього послання декабриста Одоєвського, сатира Рилєєва «До временщику» (Аракчееву), вірш Лермонтова «На смерть поета», лист Бєлінського до Гоголя були, щодо справи, політичними памфлетами, бойовими, революційними закликами, воодушевлявшими передову молодь. Дух опозиційності і борьб. и, властивий творам прогресивних письменників Росії, зробив російську літературу тих часів одній з активних суспільних груп.

Даже і натомість всієї багатющої світової класики російська література уже минулого століття — виняткове явище. Можна було сказати, що вона подібна Чумацькому Шляхи, ясно выделяющемуся на посипаному зірками небі, якби що з письменників, що склали її славу, не скидалися скоріш на сліпучі світила чи самостійні «всесвіти». Лише імена А, Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого відразу ж потрапити викликають уявлення про величезних художніх світах, безлічі ідей образів, які по-своєму переломлюються у свідомості нових і нових поколінь читачів. Враження, вироблені цим «золотим століттям» російської літератури, чудово висловив Т. Манн, говорячи про її «незвичайнім внутрішньому єдності та цілісності», «тісній згуртованості її рядів, безперервності її традицій». Можна сміливо сказати, що пушкінська поезія і толстовська проза — диво, невипадково Ясна Галявина — інтелектуальна столиця світу у у минулому столітті.

А. Пушкін був засновником російського реалізму, його роман віршем «Євґєній Онєґін», який У. Бєлінський назвав енциклопедією російського життя, з’явився найвищим вираженням реалізму у творчості великого поета. Визначними зразками реалістичної літератури є історична драма «Бориса Годунова», повісті «Капітанська дочка», «Дубровський» та інших. Світове значення Пушкіна пов’язані з усвідомленням універсального значення створеній ним традиції. Він проложив дорогу літературі М. Лермонтова, М. Гоголя, І. Тургенєва, Л. Толстого, Ф. Достоєвського й О. Чехова, котра, за праву стала як фактом російської культури, а й найважливішим моментом духовному розвитку людства.

Традиции Пушкіна продовжив його молодший сучасник і наступник М. Лермонтов. Роман «Герой сьогодення», багато в чому співзвучний з пушкінським романом «Євґєній Онєґін», вважається вершиною лермонтовського реалізму. Творчість М. Лермонтова стало вищої точкою розвитку російської поезії послепушкинского періоду й відкрило нові шляху до еволюції російської прози. Його основним естетичним орієнтиром є творчість Байрона і Пушкіна періоду «південних поем» (пушкінського романтизму). Для російського «байронизма» (цього романтичного індивідуалізму) характерні культ титанічних пристрастей і екстремальних ситуацій, лірична експресія, сочетавшаяся з філософським самозаглибленням. Тому зрозуміло тяжіння Лермонтова до баладі, романсу, лиро-эпической поемі, у яких особливу увагу належить любові. Сильне впливом геть наступну літературу надав лермонтовський метод психологічного аналізу, «діалектики почуттів».

В напрямі від предромантических і романтичних форм до реалізму розвивалося і творчість Гоголя, яка була вирішальний чинник наступного розвитку російської літератури. У його «Вечори на хуторі біля Диканьки» художньо здійснена концепція Малоросії — цього слов’янського Стародавнього Риму — в цілому материка на карті всесвіту, з Диканькою як своєрідним його центром, як осередком і національною духовною специфіки, і національної долі. Разом про те Гоголь є засновником «натуральної школи» (школи критичного реалізму), не випадково 30-ті — 40-і роки уже минулого століття М. Чернишевський називав гоголівським періодом російської літератури. «І ми вийшли з „Шинелі“ Гоголя», — образно зауважив Достоєвський, характеризуючи вплив Гоголя в розвитку російської літератури. На початку XX в. Гоголь здобуває всесвітнє визнання і від цього моменту стає діючої й більше зростаючій величиною світового художнього процесу, поступово усвідомлюється глибокий філософський потенціал його творчості.

Особого уваги заслуговує творчість геніального Л. Толстого, яке знаменувало новий етап у розвитку російського народу та світового реалізму, перекинуло міст між традиціями класичного роману в XIX ст. література XX в. Новизна і примножить міць толстовського реалізму безпосередньо пов’язані і демократичними корінням його мистецтва, його світосвідомості та її моральних пошуків, реалізму Толстого властиві особлива правдивість, відвертість тону, прямота і, як наслідок, нищівна сила і різкість в оголенні соціальных протиріч. Особливе явище у російській і світова літературі — роман «Війна і світ», у тому унікальному феномен мистецтва Толстой поєднав форму психологічного роману з більшим розмахом і много-фигурностью епічної фрески. Минуло понад сто років від часу появи у друку першій його частині роману, багато читачів змінилося цей час. І незмінно «Війну і світ» читають люди різного віку — від юнаків до старих. Вічним супутником людства назвав нього сучасний письменник Ю. Нагибін, бо «Війна і світ», присвячена одній з губительнейших війн в XIX ст., стверджує моральну ідею торжества життя над смертю, світу над війною, що набуло колосальну значимість наприкінці XX в.

Поражает воістину титанічний характер моральних пошуків чи іншого великого російського письменника — Достоєвського, який на відміну від Толстого це не дає аналізу епічних масштабів. Він дає описи того що відбувається, він змушує «йти у підпіллі», аби побачити, що відбувається насправді, він змушує нас бачити себе у собі. Завдяки приголомшливою здібності проникати у саму людську душу Достоєвський однією з перших, якщо не першим, дав опис сучасного нігілізму. Його характеристика цього настрою розуму неизгладима, вона й досі пір заворожує читача глибиною і незрозумілою точністю. Античний нігілізм був пов’язаний зі скептицизмом і епікурейством, його ідеалом була шляхетна безтурботність, досягнення спокою духу перед мінливостей фортуни. Нігілізм Стародавньої Індії, який настільки глибоке вразити Олександра Македонського та його оточення, у філософському відношенні був останні кілька схожий із позицією давньогрецького філософа Пиррона з Элиды і виливалося в філософське споглядання порожнечі. Для Нагарджуны та її послідовників нігілізм був передпокоями релігії. Однак сучасна нігілізм, хоча у його основі теж лежить інтелектуальна переконаність, не веде ні з філософської бесстрастности, ні з благословенному стану незворушності. Це нездатність створювати й стверджувати, духовний недолік, а чи не філософія. Багато біди у житті походить від те, що «людина із підпілля» підмінив собою справжнього людини.

Достоевский шукав звільнення від нігілізму над самогубство вперше і не запереченні, а її затвердженні та радості. Відповіддю нігілізму, яким хворий інтелігент, служить живлюща «наївність» Дмитра Карамазова, струменіюча вінця радість Олексія — героїв роману «Брати Карамазови». У невинності простого люду — спростування нігілізму. Світ Достоєвського — це світ чоловіків, жінок і новонароджених, одночасно пересічних і незвичайних. Одних обуревают турботи, інших хтивість, одні бідні і веселі, інші багаті й сумні. Це світ святих і засуджує злочинців, ідіотів і геніїв, благочестивих жінок Сінгапуру й терзаемых своїми батьками детей-ангелочков. Це світ злочинців і добропорядних громадян, але врата раю відкриті всім: можуть врятуватися чи приректи себе вічне прокляття. У записних зошитах Достоєвського є сама сильнаямысль, на яку нині усе, з якій усе виходить: «буття тільки й є, коли йому загрожує небуття. Буття лише тоді навіть починає бути, коли йому загрожує небуття». Світу загрожує загибель, світ може — повинен! — бути врятований красою, красою духовно-морального подвигу — так прочитується Достоєвський сьогодні, так змушує нас прочитати його сама реальність сьогодення.

В ХІХ ст., поруч із приголомшливим розвитком літератури, простежується найяскравіші злети музичної культури Росії, причому музика і література перебувають у взаємодії, що збагачує ті чи інші художні образи. Якщо, наприклад, Пушкін у своїй поемі «Руслан і Людмила» дав органічне рішення ідеї національного патріотизму, знайшовши на її втілення відповідні національні форми, то М. Глінка знайшов у волшебно-сказочном героїчному сюжеті Пушкіна нові, потенційні варіанти і осучаснив його, хіба що запропонувавши іще одна романтичний варіант епосу, із властивою йому «вселенським» масштабом і «рефлектирующими» героями. У своїй поемі Пушкін, як відомо, звернув масштаби класичної епопеї, часом пародіюючи її стиль: «Не Омер… Він може оспівувати один /Обіди грецьких дружин», Глінка ж пішов іншим шляху — з допомогою колосального картинного «разбухания» його опера виростає зсередини до багатонаціональної музичної епопеї. Її герої з патріархальної Русі потрапляють у світ Сходу, їх долі сплітаються з магією північного мудреця Фінна. Тут пушкінський сюжет переосмислюється в сюжет драми, опера Глінки — прекрасний приклад втілення тієї гармонії равнодействующих сил, яка фіксується в свідомості музикантів як «руслановское» початок, т. е. романтичне початок.

Значительное впливом геть розвиток музичної культури Росії уже минулого століття справила творчість Гоголя, нерозривно що з проблемою народності. Гоголівські сюжети стали основою опер «Травнева ніч» і «Ніч перед Різдвом» М. Римського-Корсакова, «Со-рочинская ярмарок» М. Мусоргського, «Кузнєц Вакула» («Черевички») П. Чайковського й т. буд. Римський-Корсаков створив «казковий» світ опер: від «Травневій ночі» і «Снігуроньки» до «Садко», котрим (?6щим є такий собі ідеальний у своїй гармонійності світ. Сюжет «Садко» побудований на різних варіантах новгородській билини — ровествованиях про чудовому збагаченні гусляра, його мандрах і пригоди. «Снігуроньку» Римський-Корсаков визначає як оперу-сказку, назвавши «картинкою з Безпочаткової і Нескінченною Літопису Берендеева царства».

В операх такого роду Римський-Корсаков використовує міфологічну і філософську символіку. Якщо «Снігуронька» пов’язані з культом Ярилы (сонця), то «Младе» представлений цілий пантеон древне-славянских божеств. Тут розгортаються ритуальні і народно-обрядовые сцени, пов’язані на культ Радегаста (Перуна) і Купали, борються чарівні сили добра і зла, а герой піддається «звабам» через підступу Морени і Чорнобога. У зміст естетичного ідеалу Римського-Корсакова, що лежить у основі його музичного творчості, в ролі безумовною цінності входить категорія прекрасного мистецтво. Образи высокопоэтического світу його опер дуже помітно показують, що мистецтво є дійову силу, що його підкоряє перетворює людини, що за собою у собі життя й радість. Така функція мистецтва поєднувалася у Римського-Корсакова з розумінням його як ефективним засобом морального вдосконалення людини. Цей культ мистецтва у чимось перегукується з романтичному утвердженню Людину-творця, який протистоїть «механічним», отчуждающим тенденціям століття минулого (і нинішнього). Музика Римського-Корсакова піднімає людське в людині, вона покликана врятувати її від «страшних звабі» буржуазного століття і цим вона набуває велику громадянську роль, приносить користь суспільству.

Расцвету російської музичної культури сприяло творчість П. Чайковського, який написав чимало прекрасних творів і вніс нове у цю область. Так, експериментальний характер носила його опера «Євґєній Онєґін», запобігливо названа ним не оперою, а «ліричними сценами». Новаторська сутність опери в тому, що вона відбила віяння нової передовий літератури. Для «лабораторії» пошуків Чайковського характеризуєтся тим, що він використовують у опері традиційні форми, вносять в музичний спектакль необхідну «дозу» видовищності. У своєму прагненні створити «інтимну», але сильну драму Чайковський хотів досягти на сцені ілюзії повсякденного життя з її повсякденними розмовами. Він відмовився від епічного тону розповіді Пушкіна та повів роман від сатири і іронії в ліричний звучання. Саме тому першому плані в опері виступила лірика внутрішнього монологу і внутрішнього дії, руху емоційних гніву й напруженості.

Существенно то, що Чайковському допомагали переносити пушкінські образи нову за часом психологічну середу твори Тургенєва і Островського. Завдяки цьому він затвердив нову, музичну реалістичну драму, конфлікт якої визначився в зіткненні ідеалів з дійсністю, поетичної мрії з міщанським побутом, вроди й поезії із серйозною буденної прозою життя 1970;х років минулого століття. Тож не дивно, що драматургія опери Чайковського багато в чому підготувала театр Чехова, якому властива передусім здатність передавати внутрішнє життя дійових осіб. Зрозуміло, що кращу режисерську постановку «Євгенія Онєгіна» свого часу здійснив Станіславський, будучи вже прекрасним знавцем чеховського театру.

В цілому слід відзначити, що у межі століть у творчості композиторів відбувається певний перегляд музичних традицій, відхід соціальної проблематики та зростання інтересу внутрішнім світом людини, до философско-этическим проблемам. «Знаменням» часу було посилення ліричного запрацювала музичну культуру.

Н. Римський-Корсаков, виступав тоді основним хранителем творчих ідей знаменитої «могутній купки» (у ній входили М. Балакірєв, М. Мусоргський, П. Кюї, А. Бородін, М. Римський-Корсаков), створив повну ліризму оперу «Царська наречена». Нові риси російської початку XX в. знайшли найбільше вираження у творчості З. Рахманінова й О. Скрябіна. У тому творчості відбилася ідейна атмосфера передреволюційної епохи, у тому музиці знаходили вираз романтичний пафос, манливий до боротьби, прагнення піднятися над «буденністю життя».

В XIX — початку XX в. істотних успіхів досягла російська наука: у математиці, фізиці, хімії, медицині, агрономії, біології, астрономії, географії, у сфері гуманітарних досліджень. Про це свідчать навіть простий перелік імен геніальних і видатних учених, які зробили значний внесок у вітчизняну та світові науку: З. М. Соловйов, Т. М. Грановський, І. І. Срезневський, Ф. І. Буслаев, М. І. Пирогов, І. І. Мечников, І. М. Сєченов, І. П. Павлов, П. Л. Чебышев, М. У. Остроградський, М. І. Лобачевський, М. М. Зи-нин, А. М. Бутлеров, Д. І. Менделєєв, Еге. Х. Ленц, Б. З. Якобі, У. У. Петров, До. М. Бер, У. У. Докучаєв, До. А. Тімірязєв, У. І. Вернадський та інших. Як приклад розглянемо творчість У. І. Вернадського — генія російської науки, засновника геохімії, біогеохімії, радіології. Його вчення про біосфері і ноосферу в наші дні швидко входить у різні розділи природознавства, особливо у фізичну географію, геохімію ландшафту, геологію нафти і є, рудних родовищ, гидрогеологию, грунтознавство, в біологічні науку й медицину. Історія науки знає чимало видатних дослідників окремих на-яравлений природознавства, але значно більш рідко зустрічалися вчені, які своєю думкою охоплювали все знання про природі своєї аяохи й намагалися дати їх синтез. Ось такими були у другій половині XV.