Культура Росії у 18 столітті

Культура Росії у 18 веке

XVIII століття було знаменний для Росії помітними змінами значними досягненнями в сфері мистецтва. Змінилися його жанрова структура, зміст, характер, кошти художнього висловлювання. І на архітектурі, й у скульптурі, й у живопису, й у графіці російське мистецтво виходило на загальноєвропейські шляху розвитку. Ще надрах XVII століття, в петровські часи, відбувався процес «обмирщания» російської культури. У становленні та розвитку світської культури загальноєвропейського типу не можна було покладатися на старі художні кадри, котрим нові завдання виявилися під силу. Запрошують на російську службу іноземні майстра як допомагали створювати нове мистецтво, а й були вчителями російських людей. Іншим щонайменше важливим шляхом отримання професіональною підготовкою була посилка російських майстрів навчання на Західну Европу.

Так багато російські майстра отримали високий вишкіл мови у Франції, Голландії, Італії, Англії, Німеччини. Гадаю, що саме цьому етапі російське мистецтво вступило на більш тісне зустріч із стильовими тенденціями, виробленими в західноєвропейському мистецтві нової доби, якими потрібно було пройти свій шлях збереження та йому. Проте спочатку процес перебудови художньої свідомості російських майстрів протікав з великими труднощами, в методі його роботи ще позначалися традиційні уявлення, закони середньовічного творчості формі монументально-декоративных розписів і іконопису.

Идея підстави у Росії своєї школи різних мистецтв ще при Петра -I, що дало вказівку про розробку проекту такий Академії, хоча минуло ще бракує часу, як вдалося реалізувати згадану ідею. Спочатку підготовка майстрів велася в різних місцях і. Це був і Петербурзька друкарня, і Збройова палата у Москві, проте необхідність її подальшого розвитку художньої школи стала дуже очевидним у середині XVIII століття. І на 1757 р., у Петербурзі відбулося відкриття Академії трьох знатних мистецтв. Вже 1758 р. стараннями М. У. Ломоносова і І. І. Шувалова (президент Академії 1757 р. — 1763 р.) сюди прибула група московських і петербурзьких юнаків, схильних до мистецтвам. Викладання в Академії вели й іноземні вчителя: скульптор М. Жилле, живописці З. Тореллі, Ф. Фонтебассо та інших., яким багатьом зобов’язана російська культура. У 1764 р. Академія трьох знатних мистецтв перетворилася на Російську імператорську академію мистецтв. Саме тоді Академія стає законодавцем художніх ідей, і навчальним закладом. У його середовищі виросло нове покоління художників, що прославили згодом Росію увесь світ, це були й архітектори І. Старов, У. Баженов, скульптори Ф. Шубін, Ф. Гордєєв, художники А. Лосенко, Д. Левицький та інших. З підставою Академії мистецтв епізодичні поїздки російських учнів зарубіжних країн перетворюються на постійну практику навчання й досвід роботи по закордонах, якої удостоювалися кращі випускники.

Русское мистецтво, як побачимо нижче, продовжує в у вісімнадцятому сторіччі розвиватися на нових європейських засадах, як і залишалося виражено національним явищем зі своїм специфічним обличчям, і факт цей сам собою дуже знаменний.

Своеобразно наростає і динаміка стильового розвитку російської архітектури XVIII століття. У дивовижній країні, із запізненням що виходила на загальноєвропейський шлях розвитку, освоєння західноєвропейських стилів неминуче протікає прискорено, причому вже у початковій стадії розвитку, в пєтровскую епоху, існують зачатки всіх стильових ліній, якими потрібно було пройти російської архітектурі на протяг століття. Сутність перехідного часу виражалася станом многостилья, коли російське мистецтво умовно кажучи «приміряло» себе на різним європейським стилям, ще зробивши вибору, поєднуючи у собі риси бароко, класицизму і рококо. Поглиблення поділу праці, формування всеросійського ринку зростання в промисловості й торгівлі призводить до того, що у феодальної по укладу ще стані й зростають міцніють елементи нової, капіталістичної формації, посилюється значення у життя в країні в цілому.

Эпицентром передових віянь в архітектурі й містобудуванні стала російська столиця Санкт-Петербург — ровесниця віку, задумана. за взірець нову культуру. Майбутня столиця зводилася на порожньому місці, що значно полегшувало впровадження прийомів регулярної планування і забудови. У небувалих раніше масштабах використовувався досвід іноземних фахівців, мобілізовані матеріальні і людських ресурсів країни. У роки існування Санкт-Петербурга розгорнулося широке мазанковое будівництво. У результаті будівництва майстра освоювали дерев’яні конструкції з так званого «прусського зразка» т. е. полегшений характер стін, плоскі перекриття у, суспільних соціальних і житлових будівлях. Технічною новинкою Петербурга з’явилися надзвичайно високі шпилі, закінчують найважливіші міські будинку, було поширене в северно-европейских країнах. Визначним спорудою подібного типу був шпиль Петропавлівського собору, висота якого досягала 45 м. З розмахом ж кам’яного будівництва вдосконалилися та її інженерні основи, стало можливо зменшити товщину стін. що будувалися будинків без істотного зниження міцності будинків. Наприклад, в палаці А. Меншикова на Васильєвському острові товщина стіни у верхніх поверхах лише у півтора чи навіть бодай одну цеглину. У цілому цей період Петербурзі налагодили виробництво як звичайного цегли, і особливого, влагоустойчивого, по голландської рецептурою. Усе це не уповільнило дати результати. Місто було створений рекордні термінитимчасовий дерев’яний Петербург швидко змінився кам’яним. Наприкінці царювання Петра-1 вона вже дивував приїжджих іноземців величчю і бездоганною красою. У створеному 1751 р. праці про Петербург автор мав підставу записати: «цей град стільки поширений, прикрашений і звеличений, і багатьма великими і давниною превозносящимися містами в Європі має знатне перевагу». У Петербурзі уперше був в розроблений регулярний план забудови міста Київ і став містоутворюючий його основою. План П. М. Еропкина (1737) й наступні його проекти закріпили цю закономірність розвитку міста. Якісно нове обличчя придбали та петербурзькі площі. Вони отримали географічні обриси з обостройкой їх протяжними фасадами вітальнях будинків, колегій та інших громадських будівель. Так виглядала Троїцький площа на Петроградській стороні. У століття усилившаяся стильова тенденція до скульптурної експресії форм позначилася на силуеті Петербурга, що збагатився безліччю нових, високо порушених дзвіниць і церков. Причому їх вигляді замість шпилів з’явилися підкреслено національні мотиви пятиглавия. ярусности, башнеобразности, чому силует міста отримав нові объемно-пластические акценти і невластиві йому раніше мальовничий характер. «Регулярна» російська столиця Петербург стає символічним втіленням образу самої абсолютистській імперії з її ідеєю загального порядку. Сферою, де також знаходився досвід регулярного регламентованого будівництва, були започатковані першій половині століття «містафортеці» і «города-заводы». Особливе значення мало досвід будівництва Таганрога, Воронежа, Азова, перепланування таких міст як Оренбург, Твер і багатьох інших.

Неоценимую роль у цьому відіграли великі росіяни й іноземні архітектори. Однією з найвідоміших представників західної архітектурної школи, працював у Росії був Растреллі Франческо Бартоломео (1700—1771 р.), син італійського скульптора До. Ф. Растреллі, служив при дворі французького короля Людовіка XIV, проте архітектурно-будівельний досвід набув у Росії, будучи обдарованим художником, він зумів проявити себе, немов майстерний зодчий і підприємців посів найвищу в архітектурному світі Росії становище «обер-архитектора». Його творчість досягла апогею в 1740—1750 р. Найвідоміші його твори — те й ансамбль Смольного монастиря у Петербурзі (1748−1764 р.), створений традиціях російських монастирських ансамблів попередніх століть, та палаци елизаветинских вельмож М. І. Воронцова і З. Р. Строганова у Петербурзі, але у найвищого ступеня його талант виявився у створенні таких шедеврів як Зимовий палац (1754−1762 р.) у Києві, Великий палац у Царському Селе і Петергофі (Петродворце), і в чому що свідчить іншому. Усі вони яскраво характеризують стиль бароко середини XVIII в. і еволюцію творчості чудового зодчого. Ще однією яскравим іноземним представником що у Росії був Антоніо Ринальди (1710−1794 р.). У межах своїх ранніх спорудах і ще знаходився під впливом «старіючого і минаючого» бароко, однак у повною мірою можна сказати що Ринадьди представник раннього класицизму. До його витворам ставляться: Китайський палац (1762−1768 р.) побудований для великої княгині Катерини Олексіївни в Ораниенбауме, Мраморный палац в Петербурзі (1768−1785 р.), относимый до явища в архітектурі Росії, Палац в Гатчині (1766−1781 р.) став заміській резиденцією графа Р. Р. Орлова. А. Ринальди вибудував також кілька православних храмів, які поєднали у собі елементи барокко-пятеглавие бань і високої багатоярусної дзвіниці. Відомим російським представником епохи раннього класицизму в архітектурі був учень архітектора Коробова — Кокоринов А. Ф. (1726−1722 р.). До відомим його творам, де із найбільшою виразністю проявився стиль класицизму відносять будинок Академії мистецтв у Петербурзі, вибудуваного на Невської набережній Василівського острова (1764−1788 р.). Надзвичайно гарний фасад і багатофункціональні кабінети і зали цього будинку відповідали все зростаючому престижу російського мистецтва. Відомим московським архітектором, украсившим образ Москви з праву вважається Баженов У. І. (1737−1799 р.). Початкові знання з зодчестві він одержав у архітектурної школі Д. У. Ухтомського й у гімназії Московського університету. Дипломат Французької академії мистецтв, присвоєння звання професора Римської Національної академії мистецтв, членство в Флорентійської і Болонської академіях художеств-поистине світове визнання його таланту. Після повернення Петербург (1765 р.) У. І. Баженова обрали академіком Петербурзької Академії мистецтв, а 1799 г. він став її віце-президентом. До перших роботам У. І. Баженова ставляться будівництво будинку петербурзького Арсеналу (нині немає) і досі пір не розгаданий проект Смольного інституту (не здійснено). З 1767 р. вся увага широко освіченого зодчого поглинуло відповідальне доручення — проектування будівництво колосального споруди — Великого Кремлівського палацу будинку колегій біля Московського Кремля. У зв’язку з цим у 1768 р. була створено спеціальну Експедиція кремлівського будівлі, головним архітектором якої було призначений У. І. Баженов. У його архітектурну команду ввійшли найвідоміші проектувальники на той час, однією із був великий згодом архітектор — М. Ф. Казаков. Новий палац виник таким грандіозним (відповідно престижу великої держави), що міг приховати за собою древні будівлі Соборній площі, але це б порушило традиційний образ Кремля, саме з цього своєї «Інструкцією до спорудження…» сам Баженов проголосив необхідність заощадження древніх будівель Кремля. У 1772 р. були завершено все проектні роботи, а 1. червня 1773 р. зроблена офіційна закладання палацу. У. І. Баженов писав: «народи європейські, побачивши повсталий з надр земних новий Кремль, обійняті будуть подивом величавості і величезності нього і побачать вже красот власних пишнот «. Однак далі урочистій закладання будівництво палацу справа не пішло, й у 1775 р. була навіть розпущена архітектурна команда У. І. Баженова. Широко розрекламований проект і будівництво палацу були засобом зміцнення державного престижу Катерини II, яка прагнула показати. що Росія під її владою здатна вести виснажливу війну, і одночасно затівати грандіозне будівництво. І, тим щонайменше, як і раніше, що видатний задум У. І. Баженова здійснено ні. його значення російській культурі був дуже велике, і для остаточне затвердження класицизму як основного стилістичного напрями у розвитку вітчизняного зодчества. З іншого боку, на проекті перебудови Кремля, пройшли професійну підготовку багато відомих майстра. Відмова від будівництва, У. І. Баженов переніс стоїчно, невдачі не зломили зодчого. Він зайнявся розробкою проектів приватних будівель на замовлення московського дворянства. До значимим будовам цього періоду стоїть віднести ансамбль садиби і панського вдома Пашкова у Москві (1784−1786 р.), неподалік Кремля. Це визначило компактну і у вищій ступеня оригінальну планувальну композицію. Під час проектування вдома Пашкова Баженов виступив блискучим послідовником ідей французького класицизму. З маєткових міських будинків, у Москві, створених у останній період її життя Баженовим, треба сказати будинок Юшкова на М’ясницькій. Завершенням творчості У. І. Баженова постає проект будівництва Михайлівського замку на Петербурзі, проте завершити його Баженову зірвалася, і зі значними змінами палац добудовано архітектором У. Ф. Земне. Ще одна видатний російський архітектор — Казаков М. Ф. Своє освіту він одержав у архітектурної школі Д. У. Ухтомського у Москві, велику роль розвитку природного обдарування М. Ф. Казакова зіграла робота у Твері, а потім семирічне перебування, а архітектурної команді У. І. Баженова під час роботи над проектом Великого Кремлівського палацу. Творчим кредо сформованого Казакова був класицизм у його суворому прояві. Яскравим прикладом служить величезний будинок Сенату московському Кремлі, майстерно споруджений їм у 1776 — 1787 р. Не виключено, що характер архітектурного вирішення цього будинку було навіяний архітектурою нездійсненого Кремлівського палацу У. І. Баженова. Наступним великим громадським будинком, зведеним Казаковым у Москві, було чотириповерховий будинок Університету на Мохової вулиці (1786 — 1793 р.). Цей будинок є взірцем класицизму, відповідне престижу російської науки, має суворий і репрезентативний вид. Важливе місце у архітектурі московського класицизму також у творчості М. Ф. Казакова займає відоме громадське будинок — будинок Шляхетного Збори, майстерно перебудований архітектором. Також Казаковым було побудовано церква Филлипа Метрополита на Другий Міщанській вулиці (1777−1788 р.). У її зведенні майстер як і використовував класичну круглу композицію стосовно православному храму. Ще дуже багато видатні росіяни й іноземні зодчі трудилися для Росії, саме їхній стараннями за красою міст і величі будинків, Росія XVIII стала один ряду зустрічей за західноєвропейськими країнами.

В у вісімнадцятому сторіччі в Росії відбувався незвичайного розмаху розвитку ліплення появи нової, західноєвропейського типу скульптури, який же не знала Росія. Помітну стильову зміну у розвитку російської пластики принесла нова естетика класицизму епохи Просвітництва. Важливу роль освоєнні класичної скульптури в Росії зіграв запрошений на російську службу французький скульптор М. Жилле, довгий час очолював скульптурний клас Академії. Школу М. Жилле, заложившую основи класичного ліплення у Росії, минули всі провідні російські скульптори другої половини XVIII-века, закінчили Петербурзьку Академію мистецтв: Ф. Гордєєв, М. Козловський, І. Прокоф'єв, Ф. Щедрін, Ф. Шубін, І. Марос та інші. Розглянемо найвідоміші праці та стильові тенденції цих та інших видатних скульпторів на той час. Найповніше оволодіває принципами зрілого класицизму Іван Мартос (1752−1835 рр.). Він створює цілком класичні твори, помітно відмінні чистотою і ясністю своєї форми від робіт інших майстрів. Після закінчення Академії мистецтв Мартос для вдосконалення майстерності їде під Рим. Де безпосередньо зтикається з античної скульптурою. Мартос — майстер широкого діапазону, обращавшийся до різноманітної тематиці. Особливо помітний слід він залишив з розробки теми класичного надгробки та міського монумента. Він був відомий як чудовий майстер декоративно-лепных робіт, пробував займатися портретом. Його обдарування як монументаліста повною мірою розкрилося в пам’ятнику Мініну і Пожарському у Москві, який став еталонним твором — він знайшов нових шляхів сполуки монументальної пластики лише з класичними будинками, але й просторовим міським ансамблем, перевершивши всіх своїх попередників. Послідовним у своїй еволюції до класицизму був та Іван Прокоф'єв (1758−1828 рр.). У порівняні з іншими майстрами у Прокоф'єва більше відчувається сентименталистская струмінь, придавшая особливу м’якість і ліризм його образам. Найкраще у його спадщині — це рельєфи, створені для петербурзької Академії мистецтв, у яких сягає виняткового довершеної форми у натуральному вираженні величавої тиші, гармонують з класичним строєм інтер'єру. У цьому контексті розвивалося і мистецтво скульптора Федота Шубіна (1740−1805 рр.). Завдяки своєму завзятості й здібностям вона виявляється в Петербурзької Академії мистецтв, де починається блискучий розквіт його таланту. Ф. Шубін стає неперевершеним майстром скульптурного портрета. Він виконав безліч замовних портретів, погрудь. Це був погруддя А. М. Голицина, З. П. Чернишова та інших відомих діячів катерининською епохи. До кінцю XVIII-века намічалися й побудувати нові форми образного висловлювання на вигляді сентименталистских, та був і романтичних настроїв. Характерні у тому відношенні погруддя П. У. Завадовського й О. А. Безбородко (1798 р.), також виконані Шубін. Разом із цим у пізніх роботах художника помітна й інша тенденціяпосилюється конкретизація портретного образу, а стилі наростають риси суворості та простоти. Цими ознаками мають зрілі роботи Шубіна: погруддя Р. А. Потьомкіна (1791 р.), Є. М. Чулкова (1792 р.), М. У. Ломоносова (1793 р.), та інших. Ф. Шубін показав своїх сучасників в неповторності індивідуальних особливостей їх характеру і складу душі. Шубинский талант зумовив об'єктивність та глибину Шевченкових творінь, які віддзеркалили розмаїття і суперечливість епохи. Художником одного твори (створеного для Росії) може бути французького скульптора Еге. М Фальконе (1716−1791 рр.). Створена у Росії одне робота «Мідний вершник» принесла йому славу великого майстра. Прагнення максимальному узагальнення штовхало на шлях відстороненого від конкретності тлумачення пам’ятника: гранітна скеля постаменту як морської хвилі, здиблений кінь, і розтоптана змія стають уособленням тих перешкод і ворожих сил, які доводилося долати Петру -I. У результаті народився символ, став уособленням як великих діянь Петра, а й реформованій ним Росії. Ще безліч прекрасних майстрів діяло у період, і як підсумовуючи цієї епохи. хотілося б вирізнити, що XVIII століття стало часом, сприятливим розвитку російської культури, визначивши дві основні її лінії: професійну, орієнтовану на загальноєвропейський шлях, і місцеву, яка продовжує розвивати традиції народного творчості.

Во другий половині XVII століття разом з іншими видами мистецтва — у Росії, живопис переживає серйозні зміни. У певною мірою вони готують ті корінні реформи, які у бабусі на початку XVIII століття. Вступаючи на позиції мистецтва нової доби з великим запізненням проти іншими передовими у художній відношенні європейськими країнами, російська живопис по-своєму відбиває загальні закономірності стадії розвитку. На першому плані висувається світське мистецтво. Спочатку світська живопис стверджується у Петербурзі й Москві, але зі другої половини XVIII століття отримує значного розповсюдження інших містах і садибах. Традиційне відгалуження живопису — іконопис як і широко існує у всіх прошарках суспільства.

Русская живопис розвивалася протягом усього XVIII століття тісному контакту з мистецтвом західноєвропейських шкіл, прилучаючись до загального надбанню — творам мистецтва епохи Ренесансу та музичне бароко, і навіть широко використовуючи досвід сусідніх держав. Разом про т. е. як віддавна встановили дослідники, мистецтво загалом і живопис зокрема, протягом усього XVIII століття пов’язані єдиної спрямованістю і мають яскраво виражений національного характеру. У цей період у Росії творили найбільші майстра своєї справи — представники вітчизняної художньої зі школи і іноземні живописці. Найцікавіший явищем мистецтво петровській епохи став портрет. Біля джерел портретної живопису нової доби стоїть І. М. Нікітін (прибл. 1680 — 1742). І. М. Нікітін яскраво втілює силу людських можливостей, відкритих петровській епохою. Найбільший реформатор російської живопису, він розділяє спільні з ним тріумфи, а під кінець — трагічні негаразди. Портрети, створені Нікітіним ранній період, вже є цілком європейські характером зображення, найбільш близькі творам французької школи початку XVIII століття. Використовуючи загальноєвропейський досвід, російський художник реалізує свої власні уявлення про про мир, до краси і індивідуальні особливості моделі. Так виникає свій варіант портретазагальнозрозумілу і геть неповторний. До пензля цього великого художника належать такі твори, як: портрет цесарівни Анни Петрівни і царівни Параски Иоанновны (може бути 1714 р.). Мабуть, самим сильним твором, після повернення Нікітіна з Італії, є портрет державного канцлера Р. І. Головкіна (1720-е. р.). Крім зрослої грамотності в малюнку й лазерній техніці живопису він демонструє духовність висловлювання і їхню взаємодію образу з глядачем. Не менша серйозність властива і «Портрета напольного гетьмана» (1720-е. р.). Авторська самостійність виявляється у портреті З. Р. Строганова (1726 р.) й у картині «Петр-I на смертному ложе» (1725 р.). З смертю Петра трагічно закінчилася життя й самого художника — він був судимо по брехливому обвинуваченню й заслали у Тобольск. До петровській епосі за духом належить і творчість іншого російського живописця — Андрія Матвєєва (1701−1739). Згідно з указом Петра він прийшов до Голландії вчитися, що дало необхідний рівень знань. Ще за часів проходження навчання їм було створено картини — «Алегорія живопису» (1725 р.) і «Венера і Амур». Найстрашніше відоме твір Матвєєва — «Автопортрет із дружиною» (1729 р.). Твір Макєєва малює нову для Росії культуру відносин. Чоловік і жінка непросто виступають як рівні: художник бережно і гордовито представляє глядачеві свою дружину. Зацікавленість на ділі мистецтва і працелюбність вигідно вирізняли цього художника.

Живопись останніх десятиліть XVIII століття відрізняється значним розмаїттям та повнотою. Передусім зумовлено підставою Академії мистецтв. Російська школа оволодіває тепер тими жанрами живопису, що були представлені лише роботами давніх і сучасних західноєвропейських майстрів. Найбільші досягнення російської живопису останніх десятиліть XVIII століття пов’язані з мистецтвом портрета. Творчість Ф. З. Рокотова (1735−1808) становить однією з найбільш чарівних і труднообъяснимых сторінок нашої музичної культури. Вже досить зрілому віці він було ухвалено академію мистецтв. Його ранні твори — портрети Р. Р. Орлова (1762−1763 рр.), Є. Б. Юсуповой (1756−1761 рр.) свідчить про його причетності до культури рококо. Ознаки цього стилю є і коронаційному портреті Екатерины-II (1763 р.), що стала зразком для зображення дуже вимогливої імператриці. Ще багато портретів вийшло з-під пензля художника — поет У. І. Майков (1769−1770 рр.), майже всі сімейство Воронцова — вона сама (кінець 1760-х), родом його дружина М. А. Воронцова і (1770-е). У період 1980;х років вісімнадцятого століття портретах Ф. З. Рокотова переважає відтінок гордовитого усвідомлення власної значимості, цього періоду відносять: портрет молодий генеральші У. Є. Новосильцевой (1780 р.), знатної дами Є. М. Орлової. Сучасником Рокотова був Д. Р. Левицький (1735−1822 рр.). Близько 20 років Левицький очолював портретний клас Академії мистецтв але тільки брав участь у вихованні цілої школи російських портретистів, але ставив тон і рівень високої репутації портретного мистецтва у Росії. Сфера його живопису ширше, ніж рокотовская. Йому однаково добре вдавалися і камерні портрети і парадне зображення у зростання. Не дивно, що коло його замовників дуже великий. І це багач Демидів. чию картину він намалював в 1773 р., і світська красуня Урсула Мнішек (1782 р.), і італійська акторка Ганна Давиа-Бернуци (1782 р.). Важливе місце у творчості Левицького відведене роботі над портретом Катерини — II, які мають свій відбиток у «Баченні Мурзи» Р. Р. Державіна. Піднесена, міфологізована інтерпретація не могла розчаруватися імператриці, яка більше ніж уважно ставилася до своїх зображенням.

В. Л. Боровиковский (1757−1825 рр.) хіба що замикає плеяду найбільших російських портретистів XVIII століття. Боровиковский, як і Левицький, родом з обвинуваченнями України. Вже перші петербурзькі рік він зблизився з гуртком, очолюваний М. А. Львовим, й неодноразово портретировал близьких до цього товариства осіб. Досить швидко при підтримці друзів, знайомих — і що користувався успіхом при дворі австрійського живописця І. Б. Лампи, Боровиковский стає популярним серед кола петербурзького дворянства. Художник портретує цілі родинні «клани» — Лопухиных, Толстих, Арсеньевых, Гагаріних, Безбородко, які поширювали його популярність по родинним каналам. До цього періоду його життя ставляться портрети Екатерины-II, її численних онуків, міністра фінансів А. І. Васильєва та його дружини. Переважна місце у творчості Боровиковського займають камерні портрети. Полотна художника дуже ошатні завдяки граціозною постановці моделей, витонченим жестам і вмілому звернення до костюму. Герої Боровиковського зазвичай бездіяльні, більшість моделей досі у захваті власної чутливістю. Це висловлюють і портрет М. І. Лопухиной (1797 р.), і портрет Скобеевой (середина 1790-х р.), і зображення дочки Екатерины-II й О. Р. Потьомкіна — Є. Р. Темкиной (1798 р.). Значну увагу художник приділяє малоформатным й чудово вдалим йому мініатюрним портретів. Також Боровиковский — автора низки подвійних і сімейних групових портретів, що з’являються вже після 1800-х рр. З усієї переліченого вище можна дійти невтішного висновку, що протягом всього XVIII століття російське мистецтво живопису минуло великий шлях становлення за законами нової доби. Потреби епохи отримали свій відбиток у переважному розвитку світської живопису — портрета, пейзажу, історичного й будь-якого побутового жанрів.

Список литературы

1. Історія Російської архітектури. Стройиздат. 1984 р. У. І. Пілявський, А. А. Тиц, Ю. З. Ушаков.

2. Нариси російської культури. Вищу школу МДУ 1990 р. Б. А. Рибаков.

3. Історія архітектури. Вищу школу 1987 р. У. М. Ткачов.

4. Російська архітектура у першій половині XVIII століття. 1954 р. А. М. Петров.

5. Історія російської архітектури. Рад. Художник. 1956 р.

6. Історія російського мистецтва. О 6-й т. 1956 р.

7. Енциклопедичний словник російського художника. Педагогіка. 1983 г.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.