Грамматист та її мову

Грамматист і його язык

Человек нормального складу розуму схильний зневажливо ставитися до до занять лінгвістикою, й у переконанні, що немає нічого більш непотрібного. Настільки мала корисність, що він вбачають у цих заняттях, пов’язана виключно з можливостями їхнього застосування. У насправді, розмірковує неспеціаліст, французьку мову стоїть вивчати оскільки є французькі книжки, які заслуговують прочитання. Давньогрецький мову як і стоїть вивчення, то адже цьому вельми цікавому і сьогодні мертвому мові написано деяке кількість п'єс і віршів, досі які мають могутньої владою над нашими серцями. Що ж до інших мов, то тут для них існують прекрасні переклади англійською.

Ныне стало загальновідомим фактом, що лінгвіст зовсім необов’язково відчуває глибокий інтерес до тих вічним цінностям, які мову нам подарував. Він обертається з мовою багато в чому як і, як зоолог поводиться з собакою. Зоолог старанно досліджує собаку, може розчленовувати собаку ще скрупульозного дослідження цієї тварини, нарешті, виявляючи подібності між собакою і його близькими родичами, вовком і лисицею, і відмінності між собакою і його більш далекими родичами типу кішки і ведмедя, зоолог знаходить для собаки місце у еволюційної схемою живої природи й тим завершує дослідження. Та хоч чемний гість на світському прийомі, і аж ніяк як зоолог, він може продемонструвати помірний інтерес до милим трюків песика Таузера, цьому він відмінно усвідомлює, всі ці трюки були б неможливі без попереднього розвитку собаки як виду. Повертаючись до філологу і дилетанту, оцінюючому діяльність філолога, відзначимо, що із боку першого проявляється аналогічне байдужість до тієї красі, яка створена інструментом, настільки подразнюючим ценителя-дилетанта. І все-таки аналогія тут неповна. Коли Таузер демонструє свої собачі вміння чи коли Порто рятує чоловіка, вони за цьому зберігають свого статусу — статус собаки, проте собака навіть як уваги зоолога представляє певний інтерес всім нас. І коли Ахіллес оплакує загибель свого улюбленого Патрокла, а Клітемнестра робить свої злодіяння, то до нам робити з грецькими аористами, якими бездіяльно володіємо? Є традиційний ряд правил, який поєднує і організуючий в схеми. Ці правила називають граматикою. Людини ж, який володіє граматикою і був називають грамматистом, решта вважають холодним і безликим педантом.

Нетрудно зрозуміти, чому Америці лінгвістика має такі низьку громадську оцінку. Суто прагматична корисність вивчення мови, звісно, визнається, проте в нас не може бути доо постійного інтересу до іншомовних способам висловлювання думки, який так природний для Європи пов’язано з її змішанням мов, зіштовхуваних у повсякденному житті. За відсутності істотного практичного мотиву для лінгвістичних студій навряд є, чи серйозні шанси у розвиток мотивів, теоретично віддаленіших від практичних потреб людей. Але було б глибоко помилково пов’язувати наш спільний байдужість до філологічним предметів лише з та обставина, що англійська мова сам собою задовольняє всі наші практичні потреби. У самому мові чи, скоріш, в розбіжностях між мовами, є щось дражливе американців, вх спосіб думання. Цей спосіб думання суто рационалистичен. Цілком свідомо ми схильні ставитися несхвально до будь-якого об'єкту, ідеї чи стану справ, які неможливо знайти вичерпним чином розглянуті. Цей дух раціоналізму, як ми можемо спостерігати, буквально пронизує весь наш наукове світогляд. Якщо нині у Америці відбувається зростання популярності з психології та соціології, це в основному пов’язані з пануючим у суспільством уявленням про ці науках як про безпосередньо преобразуемых на реальну грошову цінність у вигляді ефективної освіти, ефективної реклами й соціального вдосконалення. Проте й цьому випадку американець бачить щось аморальне у будь-якій психологічної істині, яка може виконати якусь педагогічну завдання, вважає марнотратним будь-яке соціологічне заняття, яка може бути ні практично використано, ні відкинуто. Якщо ми застосуємо такий раціоналістичний тест до рідної мови виявиться явна практична неповноцінність дослідження нашого предмета. Бо мова є лише інструмент, щось на кшталт важеля, який буде необхідний адекватної передачі наших думок. А наш ділової інстинкт каже нам, що розмноження важелів, зайнятих виконанням одному й тому ж роботи, — дуже неэкономичное заняття. Адже кожен спосіб «выбалтывания «думок нітрохи буде не гірший, ніж інші. Якщо інші народи вдаються решти важелів спілкування, це їхня особиста справа. Іншими словами, феномен мови технічно нескладне ані найменшого інтересу, це є тією проблемою, які мають інтригувати допитливий розум.

Думается, існує двома способами надання лінгвістиці як науці необхідного гідності. Її так можна трактувати або як історичну науку, або — в дескриптивном і порівняльному плані - як формальну. Жодна з цих точок зору не віщує нічого для порушення американського ґатунку інтересу до цієї області знання. Історія завжди має вийти далеко за межі свого об'єкта, колись ніж її приймають всерйоз. Інакше її вважають суто «чистої «історією. Якщо ми могли продемонструвати, деякі загальні зміни мови якось співвідносяться зі стадіями культурної еволюції, ми, мабуть, наблизилися б до успіху залучення уваги до лінгвістики, проте вже повільні зміни, які поступово перетворюють субстанцію і форму нашої мови і поступово надають їй зовсім інший образ, можна вважати, проходять зовсім на паралельно будь-якої схемою культурної еволюції у складі запропонованих сьогодення часу. Оскільки «біологічна », чи еволюційна, історія є єдиний рід історії, якої ми відчуваємо справжнє повагу, до своєї історії мови зберігається прохолодне ставлення — таку ж, як до своєї історії, що фіксує випадкову послідовність подій, яку настільки ревно опікується німецька вченість.

Однако колись ніж зміцнити нашу віру в лінгвістику як дослідження форми, нам слід кинути закличний погляд, у бік психолога, оскільки він може дуже корисним союзником. Психолог і саме звертається до рідної мови, коли він виявляє якийсь вид «поведінки », якийсь спеціалізований тип функціональної адаптації, втім, так спеціалізований, що його не міг розглядати, як ряд звичних дій мовного апарату. Ми можемо і далі, для підтримки ми виберемо потрібного нам психолога, і розглядати мовленнєвий поведінка просто «субвокальную активність гортані «. Якщо такі психологічні одкровення щодо природи мови і не пояснюють давньогрецьких аористов, заповідані нам поэтами-классиками, вони, по крайнього заходу, звучать дуже приємно для філолога. На жаль, філолог неспроможна довго задовольнятися дуже неточним понятійною апаратом психолога. Цей апарат може у певної міри спричинити підхід до науки про мову, проте реальні насущні проблеми філології настільки складні, що лише окремі психологи усвідомлюють їх складність, хоча не виключено, що психологія, знайшовши необхідну собі силу й тонкість, може зробити багато змістовного у виконання філологічних проблем. Що ж до психологічної проблеми, цікавій для лінгвіста найбільше, це відбиток внутрішньої структури мови в несвідомих психічних процесах, а не індивідуальна адаптація до цієї традиційно сохраняемой структурі. Звісно ж, проте, що це дві проблеми тісно взаємопов'язані.

Если ми, використовуючи розлогі висловлювання, говоримо, що найшляхетніша завдання лінгвістики полягає у розумінні мови це як форми, ніж як функції чи історичного процесу, то цим ми зовсім не від хочемо сказати, що мова то, можливо цілком зрозумілий лише ніж формою. Формальне будова промови у будь-яку довільну конкретне час і у будь-якому конкретному місці є результат тривалої й складного історичного поступу, яке, своєю чергою, залишається загадкою без постійного звернення до функціональним чинникам. У той самий час форма ще більшою мірою піддається кваліфікації як «чиста », ніж що створює її історичний процес. У нашій суто прагматичного американської свідомості форма як така представляється має малу чи нульову реальність, і саме тому ми настільки часто буваємо нездатні уявити її й усвідомити, з допомогою яких нових структур ідеї, й звичаї врівноважуються чи прагнуть досягненню рівноваги. Нині ми можемо припустити, що той відносне рівновага й стійкість, які притаманні розвитку, значною мірою зобов’язані нашому звичному сприйняттю формальних контурів і формальних хитросплетінь нашого досвіду. Там, життя складається з спроб і експериментів, коли думки і почуття постійно виставляють свої кістляві лікті з успадкованого запасу сухих, негнучких зразків — натомість, щоб вишукано згинати в відповідність до їх призначенням, форма неминуче відчувається як тягар, і деспотизм, ніж як ніжне обійми, яким їй треба бути. Очевидно, ми дуже перебільшимо, якщо скажемо, що став саме недолік культури у Америці відповідальна в певної міри за непопулярність лінгвістичних досліджень, тому що ці останні вимагають це й тонкого сприйняття даної конкретної форми висловлювання, і готовність визнати велика розмаїтість можливих форм.

Замечательным властивістю будь-якої мови є його формальна завершеність. Це однаково вірно щодо таких «примітивних «мов, як, скажімо, ескімоський чи готтентот, і у відношенні старанно задокументованих і нормализованных мов наших великих культур. Під «формальної завершенностью «я розумію якесь глибоко своєрідне властивість мови, яке часто упускається не врахували. Кожен мову має чітко визначеної і єдиної у своєму роді фонетичної системою, з допомогою якої він і виконує своє завдання, більше, все висловлювання мови, від найбільш звичних і стандартних до суто потенційних, укладаються у майстерний візерунок готових форм, уникнути яких не можна. За підсумками цих форм у свідомості носіїв мови складається певне відчуття чи розуміння всіх можливих смислів, переданих у вигляді мовних висловів, і - через ці сенси — всього можливого змісту нашого досвіду, тією мірою, зрозуміло, як і досвід взагалі піддається вираженню мовними засобами. Якщо намагатися висловити це властивість формальної заверенности промови інакше кажучи, можна сказати, що мова влаштований таким чином, що, хоч би думку який провіщає ні хотів повідомити, який би оригінальної чи вигадливої була його ідея чи фантазія, мову цілком готовий виконати будь-яку його завдання. Говорящему зовсім потрібне створювати нових форм чи нав’язувати своєї мови нову формальну орієнтацію — якщо його, бідолаху, не переслідує почуття форми іншої мови та не захоплює схильність несвідомому спотворення однієї мовної системи з аналогії з іншого. Світ мовних форм, узятий не більше даного мови, є завершена система позначення, точно як і, як система чисел є завершена система завдання кількісних взаємин чи як безліч геометричних осей координат є завершена система завдання всіх точок даного простору. Математична аналогія тут менш випадкова, як може видатися. Перехід від однієї мови до іншого психологічно подібний до переходу від однієї геометричній системи відліку в іншу. Навколишній світ, підлягає вираженню у вигляді мови, і той для будь-якої мови, світ точок простору і той для будь-який системи відліку. Проте формальні способи позначення тієї чи іншої елемента досвіду, як і тій чи іншій точки простору, настільки різні, що виникає з їхньої основі відчуття орієнтації може бути тотожний ні для довільній пари мов, ні на довільній пари систем відліку. У кожному випадку необхідно виробляти цілком особливу чи відчутно особливу надстройку, і ці відмінності мають психологічні кореляти.

Формальная завершеність немає нічого спільного з багатством чи бідністю словника. По мері розширення досвіду носіям мови буває іноді зручно і навіть — з практичних міркувань — необхідно запозичати слова з іноземних джерел. Вони можуть розширювати значення російських слів, якими ті вже мають, створювати нові слова з допомогою власних мовних коштів за аналогії з роботи вже існуючими висловлюваннями чи позичати гроші в інших народів висловлювання й застосовувати їх до нових, вводимым в ужиток поняттям. Будь-якого з цих процесів впливає форму мови над більшою мірою, ніж збагачення певної частини простору у зв’язку з запровадженням нових об'єктів впливає геометричну форму тій галузі, що визначається прийнятої системою відліку. Було безглуздо стверджувати, що кантовську «Критику чистого розуму «з ходу викласти на незвичних до цього прислівниках ескімосів чи готентотів, проте абсурдність твердження дуже відносна. Істотно у цій зв’язку те, що культура цих первісних народів ще досягла цього рівня, за якого них представляло б інтерес формування абстрактних концепція філософського штибу. Однак зовсім не безглуздим виглядає твердження, що у формальних особливостях мов ескімосів чи готентотів нічого немає такого, що затемнювало б ясність чи приховувало б глибину кантовской думки, — навпаки, можна припустити, що високо синтетична і риторичная структура ескімоського з більшою легкістю витримає вантаж кантовской термінологія, ніж його рідний німецький. Понад те, якщо зайняти стосовно цим мовам більш виграшну позицію, то зовсім на видасться безглуздим твердження, як і ескімоський, і готтентот мови мають повним формальним апаратом, необхідним в ролі цементуючою підстави висловлювання кантовской думки. Якщо такі мови і що немає потрібним кантовским словником, то «за це потрібно засуджувати не самі мови, а ескімосів і готентотів. Мови як такі цілком відкриті до додавання філософського вантажу їх лексичний запас.

У недосвідчених тубільців, які мали приводів для роздумів про природу причинності, можливо, і немає слова, адекватно передавального сенс нашого філософського терміна «причинність », (causation), але цей недолік належить лише до словника і представляє жодного інтересу з погляду мовної форми. Бо з цим погляду термін «причинність «- це одне із безлічі прикладів, ілюстрували певний спосіб висловлювання. У лінгвістичному відношенні, т. е. з погляду відчуття форми, «причинність «- це лише певний спосіб висловлювання поняття «акт каузации «(act of causing) — ідеї про певний тип дії, сприйманому як собі річ, як собі сутність. Адже відчуття форми такого слова, як «причинність », добре знайомий эскимосскому мови оригіналу й сотням інших «примітивних «мов. Не відчувають ніяких труднощів в вираженні ідеї про деякому конкретному дії, наприклад, «сміятися », чи «говорити », чи «бігти », як деякою сутності - «сміх », «мова «чи «біг ». Якщо той чи інший мову не може легко пристосуватися до цього типу висловлювання, він вільний звести контексти, у яких таких форм вживаються за іншими мовами, решти формальним структурам, які у кінцевому підсумку роблять той самий. Тож ми маємо функціонально еквівалентні висловлювання на кшталт «сміх приємний «(laughter is pleasurable), «сміятися приємно «(it is pleasant to laugh), «сміються із задоволенням «(one laughs with pleasure) й дуже далі ad infinitum [нескінченно], але не всі подібні висловлювання, передаючи один і той ж зміст, втілюють у собі абсолютно різні відчуття форми. Усі мови здатні виконувати весь той символічну і значеннєву функцію, Для якої призначений мову взагалі, — або у реальному, або у потенційному плані. Формальна техніка виконання цієї функції є потаємна таємниця кожної мови.

Очень важливо отримати певне уявлення про природу цього відчуття форми, прихованого у всіх язиках, хоч яким дивовижним не було розмаїтість його реальних маніфестацій у різних типах промови. У цьому зв’язку постає безліч заплутаних, що висковзує від аналізу проблем, прояснення яких зажадає спільних зусиль із боку лінгвістів, логіків, психологів та критично налаштованих філософів.

Все ж таки є один великий питання, який «Нам слід вирішити невідкладно. Якщо ескімос і готтентот мають ніяким поняттям, адекватним нашому поняттю причинності, випливає з цього, що й мови нездатні висловити хтиве ставлення? Звісно ж, немає. У англійському, німецькому й давньогрецькому мовами ми маємо певними мовними коштів переходу від деякого вихідного дії чи стану для її каузативному корреляту, наприклад, анг, to fall «падати «- to fell «каузировать падати », wide «широкий «- to widen «розширювати », ньому. hangen «висіти, бути підвішеним, підвісним «- ha (e)ngen «підвішувати, каузировать бути підвішеним, підвісним », древнегреч. phero «нести «- phoreo «каузировать нести ». Ця здатність відчувати про хтиве ставлення ні в жодному разі залежить від здібності сприйняття причинності як такої. Остання здатність належить до сфери свідомості людини та інтелекту за своєю природою, вона потребує значних розумових зусиль, як «більшість свідомих процесів, разом й характеризується пізнім етапом еволюції. Перша ж здатність перебуває поза сферою свідомості людини та інтелекту за своєю природою, розвивається дуже швидко і дуже просто на ранніх етапах життя племені і індивіда. Тим самим було, ми не відчуваємо ніяких теоретичних труднощів в поясненні той факт, що концепції, й відносини, якими первісні народи геть нездатні володіти лише на рівні свідомості, виражаються поза контролем свідомості в мовами цих народів — і у своїй нерідко надзвичайно саме і вишукано. Фактично, хтиве ставлення, яке виражається лише фрагментарно у сприйнятті сучасних європейських мовами, у багатьох «примітивних «мовами передається з дивовижно суворої філософської послідовністю. У нутка, індійському мові острова Ванкувер, немає такого дієслова чи дієслівної форми, які мали б точного каузативного корелята.

Излишне говорити, що вибрав поняття причинності лише у ілюстративних мету і зовсім не від тому що надаю йому якусь особливу лінгвістичну значимість. Отже, кожен мову має закінченою свого роду і психічно задовільною формальної орієнтацією, але це орієнтація залягає глибоко в підсвідомості носіїв мови — реально вони її усвідомлюють.

Современная психологія, можна вважати, немає адекватними коштів пояснення освіти і передачі подібних глибинних (submerged) формальних систем, які виявляються мовами світу. Зазвичай кажуть, що у ранньому дитинстві засвоюються спочатку окремі мовні реакції, та був, в міру їхнього закріплення формі стійких навичок, автоматично виявляються, коли він їх виникла потреба, формально аналогічні реакції, специфічні реакции-прецеденты відкривають шлях до нових реакцій. Інколи мені кажуть, що це реакції за аналогією є у значною мірою результатом сумнівів щодо корисності попередніх реакцій, безпосередньо засвоюваних із соціального оточення.

Такого роду підхід не вбачають у проблемі мовної форми нічого, крім те, що належить до чіткому управлінню деякою групою м’язів з досягнення бажаного результату завдання, як, наприклад, при забиванні цвяха молотком. Мені залишається тільки думати, що пояснення такого типу страждають серйозної неповнотою що вони не враховують вродженого внут-юнего прагнення індивіда до вдосконалення форми та промовистості і до несвідомого структурування груп взаємозалежних елементів досвіду.

Тот вид розумових процесів, про який нині йдеться, належить до тієї захоплюючої і майже зрозумілою області психіки, якого було запропоновано назва «інтуїція ». Психологія ледь торкнулася цій галузі, та її неможливо ігнорувати нескінченно. Психологи досі не наважувалися би всерйоз зайнятись цими важкими проблемами, і саме тому вони виявляють настільки малий інтерес до пояснення всіх типів мисленнєвої діяльності, що неминуче піднімають проблему форми, такий, як мову, музика і математика. Ми маємо всі підстави вважати, що мови є сутнісно культурними сховищами великих і самодостатніх мереж психічних процесів, які потрібні ще попереду точно визначити. Очевидно, більшість лінгвістів переконана, що засвоєння мови, особливо придбання відчуття формальної структури мови, в Значною ступеня є несвідомим і включає механізми, які через свої природі різко відмінні і зажадав від чуттєвої, і південь від раціональної сфери. Безсумнівно, у нашій відчутті форми присутні набагато значно глибинніші елементи, чим це ті, що вдалося вгадати більшості теоретиків мистецтва, і геть розумним представляється припущення, що у мері вдосконалення методів психологічного аналізу проявиться одне з найбільших цінностей лінгвістичного дослідження, саме — той світ, який вона проллє на психологію інтуїції, сама ж «інтуїція », можливо, не буде чим іншим, як «предощущением «відносин.

Нет й у цьому, що критичне дослідження мови може також бути вельми цікавим та, несподівано корисним для філософії. Деякі філософи зглянулися до досліджень морфології «примітивних «мов, та й структурним особливостям свого власного промови вони приділяли звернула увагу лише побіжно і поверхово. Коли благоговійно тримають у себе розгадку таємниць Всесвіту, таких досліджень здаються дрібними й банальними, а коли виникає підозра, що у крайнього заходу рішення великої загадки залежить від майстерності алегоричної використання правил латинської, грецької чи англійської граматики, банальність лінгвістичного аналізу стає настільки безсумнівною. Набагато більшою мірою, ніж філософ усвідомлює це, якого є жертвою обману власної промови, інакше кажучи, форма, «яку відливається його думку (але це по суті мовна форма), піддається прямому співвіднесенню з його світоглядом. Так, зовні нехитрі мовні категорії можуть приймати відвідувачів значний образ космічних абсолютов. І щоб коли філософ хоче позбутися філософського буквоедства, щодо його власної користі їй варто критично подивитись мовні основи, а обмеження власного мислення. Тоді йому доведеться зробити принизливе собі відкриття, що чимало нові ідеї, багато зовні блискучі висновки суть трохи більше, ніж перестановки відомих слів в формально допустимих конструкціях. У нещодавно опублікованій книзі «Значення значення «(The Meaning of Meaning) Огден і Ричардс послужили філософії прекрасну службу, показавши, як легко самі досвідчені мислителі дозволяли собі бути обманутими формальними натяками їхнього власного звичної манери висловлювання. Можливо, найпродуктивніший шлях проникнення суть наших розумових процесів і усунення їх всього випадкового і несуттєвого, що привноситься їх мовним одяганням, полягає у зверненні для серйозного дослідженню екзотичних способів висловлювання. По крайнього заходу, я — не знаю ніякого кращого способу знищення фіктивних «сутностей » .

Это наводить нас до природи мови як символічною системи, як засобу відображення всіх мислимих різновидів нашого досвіду. Природно, та заодно досить наївно гадати, що, коли ми хочемо передати іншим якусь думку чи враження, ми складаємо щось на кшталт брутального насилля і швидкого переліку реально існуючих елементів і стосунків, ув’язнених у цієї думки чи цьому враження, що така перелік чи аналіз цілком однозначний І що наша мовна завдання лише у доборі і угрупованню потрібних слів, відповідних одиницям об'єктивно проведеного аналізу. Так, спостерігаючи об'єкт, такий тим, які ми називаємо «камінь », який переміщається у просторі по до землі, ми мимоволі аналізуємо це явище у вигляді двох конкретних понять — поняття каменю й поняття акта падіння, і, співвідносячи ці дві поняття з допомогою певних формальних коштів, властивих англійської мови, говоримо: the stone falls «камінь падає «. Ми вважаємо — втім, досить наївно, — що цей аналіз ситуації є чи не єдиним можливим. Проте, якщо звернутися решти мовам і подивитися, яким чином вони висловлюють це надзвичайно просте враження, досить скоро зрозуміло, як багато що може надійшло до нашої формі висловлювання, вилучено з її чи перегруппировано у ній без істотного зміни реального змісту нашого повідомлення звідси фізичному факті.

В німецькому й французькою змушені привласнити «каменю «категорію роду — можливо, фрейдисти зможуть пояснити нам, чому це об'єкт належить до чоловічому роду щодо одного мові, а іншому — до жіночому, у мові чиппева ми можемо висловити відповідну думку без вказівки того зовні несуттєвого нам факту, що камінь є неживим об'єктом. Якщо ми вважаємо рід неістотним, то російські можуть дивуватися, чому ми вважаємо необхідним щоразу вказувати, сприймається камінь будь-якої іншої об'єкт подібного роду як чи невизначений, т. е. чому має значення різницю між the stone і a stone. «Stone falls «[іменник без артикля] звучить зовсім для [російського] Леніна, як зовсім це звучало для [латинського] Цицерона. Якщо ж ми вважаємо варварством ігнорування відмінності по визначеності, то індіанець квакиутль з Британської Колумбії поставиться до цього цілком співчутливо, та заодно запитає, чому ми робимо такого кроку і указуємо тим чи іншим чином, чи є камінь видимим чи невидимим для говорить в останній момент проголошення фрази, кого камінь ближче — до говорящему, адресата мові чи якомусь третій особі. «Безсумнівно, це звучало б чудово мовою квакиутль, ми для цього зайняті ! «І водночас ми вимагаємо неодмінного висловлювання одиничності падаючого об'єкта, індіанець ж квакиутль — на відміну індійці чиппева — може узагальнити ситуацію і зробити твердження, уживане так само і одного і до кільком камінню. Понад те, йому треба визначати час падіння. Китаєць спокійно обходиться мінімумом эксплицитных формальних засобів і задовольняється ощадливим твердженням stone fall «камінь падати » .

Могут заперечити, що це розбіжності у аналізі одному й тому ситуації носять суто формально, де вони підривають загальної необхідності конкретного розкладання ситуації на два компонента — «камінь «і те, що з каменем відбувається, — у цьому даному випадку «падіння ». Однак це необхідність, настільки виразно нами відчутна, не що інше, як ілюзія. У мові нутка сукупне враження падінням каменю членується зовсім інакше: спеціально позначати камінь не потрібно, але, можливо використано окреме слово — глагольная форма, що практично не відрізняється більшої неоднозначністю, чому наш англійське пропозицію. Ця глагольная форма полягає із головних елементів, перший із них позначає загальне рух чи становище каменю чи камнеподобного предмета, а другий — напрям вниз. Ми зможемо отримати певне уявлення про відчуття, що з даним словом у мові нутка, припустивши існування неперехідного дієслова типу to stone «камнить », що означає становище чи рух камнеподобного предмета. Тоді наша пропозицію The stone falls «Камінь падає «може бути передане у вигляді чогось на кшталт It stones down «Камнит вниз ». За такої способі висловлювання предметне якість каменю имплицируется узагальненим глагольным елементом «to stone », тоді як специфічний вид руху, даний в досвіді під час падіння каменю, сприймається як розчинний на узагальнену поняття руху деякого класу об'єктів і більше конкретне поняття напрями. Інакше кажучи, хоча нутка не відчуває жодних труднощів при описі падіння каменю, у тому мові відсутня дієслово, безпосередньо відповідний нашому поняттю «падати » .

Можно було б нескінченно приводити приклади несумірності членування досвіду у різних мовами. Це призвело до б нам до спільного висновку про один вигляді відносності, яку приховує ми наше наївне прийняття жорстких навичок нашої мови, як орієнтирів для об'єктивного розуміння природи досвіду. Тут ми маємо справу з относительностью понять чи, як його може бути інакше, з относительностью форми мислення. Цю відносність менш важко засвоїти, як фізичну відносність Ейнштейна, менш тривожна для нашого почуття безпеки, як психологічна відносність Юнга, яку ледь лише починає розуміти, проте наша відносність полімер вислизає від наукового аналізу. Бо на її розуміння порівняльні дані лінгвістики є умовою sine qua non. Можливо, найсуттєвіше слідство визнання відносності форми мислення, що випливає саме з лінгвістичних досліджень, полягає у розширенні нашого інтелектуального кругозору. У найбільшою мірою сковує розум і паралізує дух уперта відданість догматичним абсолютам.

Для певного гатунку інтелекту лінгвістика особливий тим глибокою й прекрасним властивістю, які властиві математики й музиці і який можна описати як творення з простих вихідних елементів деякого самобутнього світу форм. Лінгвістика не володіє ні розмахом, ні інструментальним могутністю математики, не має він і універсальним естетичним зачаруванням музики, Проте під її суворої, нуднуватої, технічної зовнішністю криється хоча б класичний дух, той самий свобода у межах обмежень, яка одушевляє математику і музику у тому найчистіших проявах. Цей дух антагоністичний романтизму, який так буйно розцвів у сучасній Америці й настільки глибоко розбестив нашу науку з її несамовитими желаниями.

Э.Сепир.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.