Основи рисі романтизму

Інститут міжнародних відносин Національного універитету імені Тараса Шевченка РОБОТА НА ТЕМУ:

ОСНОВНІ РИСИ РОМАНТИЗМУ Студентки 1 курсу Відділення МЕВ 1 групи Соловкової Оксани КИЇВ — 98 Де притулок для світу чекає? Де знайде свободу людина? Старий століття грозою ознаменований, І на крові народився новий век.

(Ф.Шиллер).

Термін «романтизм» першочергово застосовувався в літературі, головним чином романо-германських народів, а пізніше охопив музику та образотворче мистецтво. Це дозволило трактувати романтизм як переважно художній напрямок. Однак уже в 19ст. починають говорити про «романтичні тенденції» у філософії, «економічний романтизм», «романтичні ілюзії» в соціалізмі, тобто трактувати його як загальнокультурний рух, а чи не лише напрямок чи стиль.

Ті, що романтизм об‘єднував різноманітні явища, напрями (прогресивний і реакційний, «епіко-міфологічний» та «лірико-іронічний», національні форми романтизму й т.д.) — утруднює виділення в ньому сталого інваріантного ядра. Однак існують фундаментальні фактори цілісності романтизму, що знайшли відображення у спільності цого суттєвих ознак. Це передусім — спільність соціокультурної ситуації, спільність світосприйняття та світосвідомість. Головна соціокультурна передумова цілісності романтизму складається до того, що був наслідком Великої Французької буржуазної революції. Подібно до того, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, романтизм позначає собою революцію в культурі. Однак романтизм виник не так на порожньому місці. Він мав попередників в особі Руссо, який у століття Розуму заговоривши про першочерговість чуттів, про своєрідність та неповторність кожної людини. У якості найважливіших джерел потрібно вказати також на філософію Фіхте із її абсолютизацією творчої свободи, і Шопенгауера із ідеєю сліпого, нерозумного бажання, що створює світло за своєю сваволею. Ці ідеі булицікавими та близькими романтикам, так саме як шукання широкого кола музикантів, живописців, в творчости які пробивалися паростки нового, відмінного від класицизму бачення світу та завдань мистецтва (Жироде, Мрв, Бетховен). Розвиток романтизму — розпадається втричі головні етапи: передромантизм кінця XVIII ст., романтизм першої половини XIX ст. й неоромантизм кінця XIX — початку XX ст. Головними представниками передромантизму в Англії були поети Джеймс Макферсон (1736−1796), автор відомої збірки співаємо «Твори Осіана, сина фінгала», Томас Чаттертон (1752−1770), автор циклу віршів про життя Брістоля 15 ст., та представники так званого готичного роману — Горес Уолпол, Клара Рів, Уїльям Бекфорд, Метью Льюїс, Ганна Редкліф. У англійському неоромантизмі провідними представниками були Роберт Стівенсон, Рейдер Хаггард, Джозеф Конрад й Артур Конан-Дойль. Походження терміна «романтизм» досить складне й в різні історичні епохи зміст цого терміна істотно змінювався. Сучасне розуміння сутності романтизму іде від трактування його в естетиці Гегеля.

Класики марксизму-ленінізму заговорили українською у «язують природу і художні досягнення європейського романтизму кінця XVIII—початку XIX ст. із падінням феодалізму. До. Маркс й Ф. Енгельс розглядали романтизм як вираження своєрідної реакції основних суспільних груповань на результати французької революції 1789—1794 років та ідеологію європейських просвітителів XVIII ст.

Про. М. Горький писавши, що романтизм як настрій є складним й завжди якоюсь мірою нечітким відображенням всіх відтінків, почувань та настроїв, що охоплюють сус-пільство у перехідні епохи, проте головна його нота — це очікування чогось нового, тривога перед цим новим, поспішне, нервозне прагнення пізнати це нове. І далі Про. М. Горький зазначав, що в романтизмі слід розрізняти два різко відмінні напрями: пасивний романтизм, який намагається чи примирити людину із дійсністю, прикрашаючи ту, чи ж відвернути від дійсності до безплідного заглиблення у свій внутрішній світло, до думок про «фатальні загадки життя», про любов, про смерть, й активний романтизм, який прагне посилити волю людини до життя, пробудити в ній протест проти дійсності, проти будь-якого гніту її.

Таким чином, виходячи із однакового прагнення до вираження неприйняття довколишньої дійсності, реакційні романтики фактично відривалися від дійсності, протиставляючи їй ідеалізовані патріархальні відносини середньовіччя, тоді як прогресивні романтики, навпаки, усі свої надії покладали на майбутнє.

Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, романтизм у цілому має ряд визначальних рис та ознак. Йому притаманні так кликана світова скорбота, романтичні «два світи», підкреслений інтерес до внутрішнього світу людини, гротескно-сатиричне зображення дійсності та проникливе відтворення природи.

Романтична «світова скорбота» був одним із виражень глибокого розчарування в результатах французької революції й заговорили українською у «язаного із нею Просвітництва. Відомо, що переважна більшість ідеологів Просвітництва щиро вірила в близьке настання царства розуму та загального добробуту. Майбутнє буржуазне сус-пільство вимальовувалося їм у щонайрадужніших барвах. Результати ж французької революції, що на неї покладалися такі величезні сподівання, цілковито перекреслили ілюзії просвітителів. Проповідуване ідеологами Просвітництва царство розуму, загального добробуту і світу обернулося на практиці нескінченними загарбницькими війнами, царством гендлярства, бездушності та егоїзму.

Саме тому розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало переростати у настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю — у «світову скорботу». Цей відчай підкріплювався втратою уявлень про перспективи суспільного розвитку: стан внутрішнього бродіння та хаосу сприймався як закономірний для світу, а шляхи розвитку цого несталого світу — таємничими і непізнаванними.

Відчуття «світової скорботи», на свій чергу, вело до романтичного відчуття двох світів — переконаності у цілковитому розладі мрії та реальності. У пошуках нових позитивних ідеалів романтики звертаються до історії та мистецтва, релігії й народної творчости, до природи та до екзотичних країн — до всього, що різко контрастує із безбарвністю та убозтвом Сучасної дійсності.

Заперечуючи класицизм й просвітницький реалізм, їхню регламентацію та умоглядність, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Відштовхуючись-від Шекспіра, романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її одвічну невичерпність. Заглибленість у внутрішній світло особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзвичайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого — характерні риси романтичного методу в всіх мистецтвах.

Якщо теоретики класицизму виходили із прагнення наслідувати природу, то романтики виходять із прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світло, на їхню думку, величніший й прекрасніший, ніж світло реальний. У цьому і полягає суть їхнього учення про два світи. З уявленням про два світи пов‘язаний полум‘яний захист романтиками цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій й будь-яких норм.

Надзвичайно своєрідним явищем у поетиці романтизму був. і так кликана романтична іронія, головними теоретиками її виступали письменники такі, як Фрідріх Шлегель, Карл Зольгер й Жан-Поль Ріхтер. До методу романтичної іронії широко вдавалися майже усі провідні романтики, а згодом й деякі представники критичного реалізму, наприклад Анатоль Франс. У основі романтичної іронії лежить різке контрастове підкреслювання відносності всіх й будь-яких обмежень в особистому та в суспільному житті. Усі ці обмеження романтики зображують як бездумне насильство над природним плином життя, як результат глупоти та дурості людей. Природний рух життя ламає усі ці штучні перепони, й тієї, хто намагається втиснути природний плин в закам‘янілі рамки, сам опиняється у смішному становищі.

Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко переоцінити. Вони розширили і оновили старі художні форми, розробили жанри історичного роману, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли небувалої майстерності в ліричній поезії.

Поряд із художніми відкриттями великої античної літератури від Гомера до Овідія, що наснажили геній титанів пізнього середньовіччя та доби Відродження (Данте, Шекспіра, Рабле, Сервантеса), проклали шлях до художнього дослідження діалектики душі, разом із художніми відкриттями французького класицизму та доби Просвітництва, романтизм — спадкоємець кращих традицій літератури минулого, зі свого боці, багато в чому сприяв великим досягненням мистецтва критичного реалізму.

як відомо, найвидатніші представники реалістичного мистецтва до різних прийомів поетичної образності, виробленої в художній системі романтизму зверталися над пору свого «учнівства», а й у періоди творчого апогею, коли смердоті уже цілком опанували завісься арсенал своїх реалістичних виражальних засобів. Річ не в тім, як переосмислювались ці образи в художній структурі реалістичного цілого, над тому, якої нової ідейно-художньої функції смердоті тут набували. Привертає увагу передусім тієї факт — певні відкриття романтичного мистецтва не було б «знято» розвитком реалізму, смердоті функціонували і далі в «неперетвореному» вигляді в новій художній системі. як приклад можна назвати багато рис Бальзакового Вотрена, сповнену динамізму яскраву, контрастову образність Флоберової «Саламбо» — роману, що поєднує у собі використання багатьох реальних історичних даних із романтичною концепцією античності.

Майже для всіх видатних письменників першої половини XIX ст., котрі починали свій творчий шлях із позицій прогресивного романтизму, характерний поступовий перехід до методу критичного аналізу. Така творча еволюція Р. Гейне, Про. Пушкіна, Т. Шевченка, М. Лєрмонтова, Ш. Петефі. Отже, відкидаючи сучасну романтизмові дійсність як вміщення всіх вад, він втекає від неї, здійснюючи подорожі в часі й просторі. Втеча за просторові межі буржуазного суспільства виступало в інших формах, а саме: Відхід в природу, котра був чи камертоном бурхливих душевних преживань, чи втіленням ідеалу свободи та чистоти (звідси зацікавленість селом, критика міста, інтерес до духовності народу, вираженої у фольклорі). Романтизм «заглядає» в інші реґіони, екзотичні країни (східна тема в творчости Байрона, картинах Делакруа). У випадку відсутності реальної териториальної адреси втечі він консруюється в уяві (фантастичні світи Гофмана, Вагнера). Інший напрямок втечі - відхід від дійсності за годину. Не знаходячи опори в теперішньому, романтизм розриває природний зв‘язок часів: ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, патриархальний образ життя, ремісничий устрій, лицарський кодекс честі, конструює майбутннє, вільно манипулюючи часовим потоком. Третій напрямок втечі романтика — відхід у власний внутрішній світло, в усі куточки свого «Я». У житті серця романтики вбачають протилежність безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа).

Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої націонльні особливості. У Німеччині, роздрібненій более як на 360 великих й малих суверенних держав — королівств, курфюрств, рицарських володінь, уся інтелектуальна енергія виплеснулася в галузб теорії, що знайшло відображення в філософсько-естетичних шуканнях, художній літературі, роботі славнозвісної школи Ієнських романтиків. У українській ментальності романтичний світогляд, формування якого відбувалося на основі національних особливостей, знайшов своє яскраве вираження у «філософії серця» П. Юркевича, в художній реальності М. Гоголя та Т. Шевченка, в пошуках витоків національної самосвідомості членів Кирило-Мефодіївського братства, П. Куліша, М. Максимовича та ін. ЛІТЕРАТУРА 1.Ф.І.Прокаєв, Б. В. Кучинський, І.В.Долганов. «Зарубіжна література», К.1987. 2. Детская енциклопедія. Середньому і поранив старшого віку. Видання 2. Том 11. «Мова. Художня література». Москва, «Просвітництво», 1968. — 528с.:ил. 3. Бичко А. До. та ін.

Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. — До.: Ли-бідь, 1992. — 392с. 4. Культурология у питаннях і відповідях. Навчальний посібник. Ротов-на-Дону: «Фенікс», 1997 — 480 с.