Сентиментализм у Росії

Сентиментализм в России

Н. Бродський.

В російської літератури буржуазна сутність європейського З. втратила свій соціальний сенс. Російське дворянство сприйняло новий стиль європейських літератур як зручну форму для художнього висловлювання своїх нових запитів. Розпочатий розпад феодальних відносин штовхав відому частина дворянства убік особистих інтересів, інтимних переживань. Призначення мистецтва теоретики нового напрями вбачали у тому, що його «має займатися одним витонченим, зображати красу, гармонію та поширювати у сфері чутливого приємні враження» (1793, «Що треба автору?» Карамзіна). «Поезія — квітник чутливих сердець» — говорив Карамзін. Поет — «майстерний брехун», «знаходять у самих звичайних речах пиитическую бік», «описує ті предмети, що до нього близькі і собственною силою приваблюють його уяву», але ці розширення кола явищ, які підлягають ведення поета, порівняно з поетикою класицизму обмежена вимогою: «молодому вихованцю Муз краще передавати у віршах перші враження любові, дружби, ніжних красот природи, ніж руйнація світу, загальний пожежа Натури тощо. в цьому роді» (з передмови до 2-ї книжці «Аонид», 1796). У жанрі елегії розроблялися теми любові, дружби, сільській натури з пафосною смаком до «чутливим» сюжетів. Меланхолія — «ніжний перелив від скорботи й нудьги до утехам наслажденья» — вважається настроєм «миліші всіх штучних забав і ветренных утіх». Думки про цвинтарі, роздуми цвинтарі вночі під місяцем з спогадами про Юнзі, Оссиане, Грее типові для меланхоліка, любующегося сльозою своєї зрілості й котрий прославляє творця всесвіту. Ідилічні згадки минулому, рожеві мрії про майбутнє, про владу провидіння входить у душевний багаж поэта-сентименталиста, визнав, що розум, який революційна буржуазія мови у Франції проголосила могутній силою відновлення світу, недостатній І що виховувати треба «серце» — «винуватець справ великих, справ шляхетних». Лірика Карамзіна, Жуковського, І. Дмитрієва, Капниста, Нелединского-Мелецкого, Кайсарова, Карабанова, П. Львова, А. Турчаниновой, співробітників «Московського журналу», «Вісника Європи», «Ипокрены, чи утіх любословия», «Читання для смаку, розуму і почуттів» тощо. п. насичена зазначеної тематикою. Культ природи, натури викликав особливий жанр подорожей. «Листи російського мандрівника» Карамзіна з пригадуванням «чутливого, доброго, люб’язного Стерна» стали зразком, якому йшли численні «чутливі мандрівники» — Нєвзоров («Подорож в Казань, Вятку і Оренбург в 1800», М., 1803), Шаликов («Подорож в Малоросію», М., 1803), У. Ізмайлов («Подорож в полудневу Росію», 1800—1802), М. Гладкова («Пятнадцатидневное подорож п’ятнадцятирічного, писаний в догода батькам і посвящаемое п’ятнадцятирічному другу», П., 1810) тощо. буд. Мета подорожей — «сповідь про собі», «це з самим собою і з давніми друзями про події світу, про долю земних народів, свої почуттях». Поруч із описами чутливих емоцій, то і йдеться які в мандрівників, з повторенням тематики, найсентиментальнішою лірики (меланхолія, мрія, цвинтарі тощо.) жанр подорожей вводив в читацький оборот інформацію про різноманітних частинах світу, пам’ятки культури, про видатних людях (Карамзін в «Листах» про Гердере, Виланде, Канті і ін.). Через чутливих тирад про натурі та мріях «під струмом річок» рідко виступала безвідрадна картина справжнього життя, зате твереза політика великодержавного поміщика наочно виявлялася у творах У. Ізмайлова, який захищав колонізаторську діяльність у Криму, чи П. Сумарокова в «Дозвіллях кримського судді, чи другому подорож до Тавриду» (1803), котрий пропонував виселити татар із Криму. «Історія нещасть роду людського», входило у програму сентиментальною белетристики, де дві струменя — «жахливе» і «чутлива» — зливалися до одного потік зворушливих емоцій, викликаних безталанною долею когось із героїв, героїнь чи «страшними» епізодами. Роман Гнєдича «Дон Коррадо де Геррера, чи дух помсти і варварства гишпанцев» (1803) і повість Карамзіна «Бідна Ліза» (1792) найбільш типові у цьому жанрі. Повісті під назвою «Бідна Лилла» (1803), «Бідна Маша» (1803), «Нещасна Маргарита» (1803), «Обольщенная Генрієтта», «Історія бідної Марьи», «Нещасні коханці» тощо. викликали «ніжні почуття» співчуття до «бідним», але пейзанський колорит в зображенні селянської чи міщанської життя, мелодраматичні ефекти заступали правду життя і тим самим перерізали собі «світ суттєвості» вкрай обмежено дійсністю. Слабкі паростки правдоподібності стають помітними й в так званому історичному романі сентиментальною школи. Спроби виходячи з документів, сімейної хроніки, перекази намалювати минуле наділялися до форми звичної ідилії чи фантастики: «Наталя боярська дочка» (1792), «Марфа Посадниця чи підкорення Новгорода» (1803) Карамзіна, «Рюрік» А. М.-ского (1805), «Ксенія князівна Галицька» (1808), слідуючи іноді досить вдало дрібним фактам історичного характеру, давали хибну ідеалізацію давно минулого. Така сама лінія згладжування протиріч соціального життя, ідилічного ставлення до неминучого у найсентиментальнішою драматургії, насиченою «коцебятиной»: Ільїн, автор драми «Ліза, чи торжество подяки» (1801), «Великодушність чи рекрутский набір» (1803), Федоров, автор п'єси «Ліза, або наслідок гордості й зваби» (1804), Іванов, автор п'єси «Нагороджена чеснота, або жінка, яких мало» (1805), тощо. Усі елементи сентиментального стилю підпорядковані були одному художньому принципу: «Склад, постать, метафора, образи, висловлювання — все це зворушує і захоплює тоді, коли одушевляется почуттям» (Карамзін, Що треба автору?, 1793). Робота з мови мала сприяти «обрабатыванию серця». Вишукана мова, чужа просторечья, провинциализмов, церковно-славянизмов, яка за зразком французьких письменників — «зразків тонкості й приємності в складі» (Карамзін), лягла основою реформи літературної мови у шкільництві Карамзіна. Відбір слів, граматичні форми, синтаксичні структури ламали церковнокнижную стихію літературного мови, перетворюючи їх у знаряддя боротьби дворянській інтелігенції проти архаїчних форм. Завдяки цьому, і навіть завдяки деякому розширенню тематики З. у Росії мав відоме прогресивне значення. Політичні події, початку ХІХ ст. викликали під впливом європейського життя складну реакцію у громадському дійсності Росії, сприяли прискоренню кінця сентиментального напрями. Російський З. став розкладатися, потрапляючи окремими стильовими тенденціями в знову слагавшиеся літературні або зовсім припиняючи своє існування. «Були часи, коли будь-якої хотів слави сентиментального, настало інше — і усілякої намагається якраз і недоречно сказати й написати — розумно чи нерозумно, потреби немає! епіграму проти сентиментального», констатувала стан справ на лит-ном фронті «Аглая» в 1808. Елементи деякою чутливості у розвитку російської літератури увійшли до такі далекі сутнісно від З. течії, що їх наявність у творчості авторів «Станційного наглядача» чи «Шинелі» чи «Бідних людей» потрібно розглядати, як явища зовсім іншого історичного й будь-якого естетичного значення.

Список литературы

Сиповский У. У., М. М. Карамзін, автор «Листів російського мандрівника», СПБ, 1899.

А його, Нариси з історії російського роману, т. I, вип. 2, СПБ, 1910.

Веселовський А. М., У. А. Жуковський, СПБ, 1904 (вид. 2, П., 1918), гол. I. Епоха чувствительности.

Резанов У. І., З розвідок про творах У. А. Жуковського, вип. I, гол. IX, СПБ, 1906.

вип. II, гол. XXIII, П., 1916.

Ігнатов І. М., Театр і, год. 1, М., 1916, стор. 79—103.

Роболи Т. А., Література подорожей, в рб. «Російська проза», під ред. Б. Ейхенбаума і Ю. Тинянова, Л., 1926.

Скипина До. А., Про чутливої повісті, в рб. «Російська проза», Л., 1926.

Сакулин П. М., Російська література, год. 2, період другої, гол. IX, М., 1929.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.