«Третья» культура, в Київської Русі

«Третья» культура, в Стародавньої Руси

Среди вже називалися перекладних творів, поширених у Стародавній Русі, звертає він увагу досить великий пласт літератури, який вважати християнської, оскільки офіційна церква її визнавала, хоча й відхиляла повністю. Але й язичницької назвати її неможливо: у ній фігурують біблійні персонажі, описують події Священної християнської історії. Крім того, вона без сумніву немає нічого спільного до слов’янському поганству. Саме тому пропонують виділити їх у особливу — «третю» — культуру: ахристианскую — не християнську, але з тим гаслам і не антихристиянську. Ось, наприклад, як обгрунтовує свою думку до цієї проблеми Н.І. Толстой:

«Существовал ще третій джерело, багато в чому ухвалений слов’янами спільно чи вводити майже разом з християнством. Йдеться тієї культурі - народної й міської, яка розвивався і в Візантії, й почасти у країнах як культура ахристианская, не християнська, проте який завжди антихристиянська. Ця культура була протистоїть християнству, аналогічно, як і слов’янської середовищі противополагалось християнство і язичництво, і це складало певний симбіоз, слов’яни, запозичуючи християнство, приймали і компоненти цього симбіозу. Так проникали в слов’янську середу елементи пізньої античности-эллинства, мотиви близькосхідних апокрифів, східного містицизму і західної середньовічної книжності, які, мабуть, в слов’янської народної культуру та релігію не функціонували і сприймалися як певна система, оскільки вони не утворювали такої й на репродуцирующей культурі, але які додали і надавали всієї слов’янської культурі епохи минулого року тисячоліття певний образ, обличчя, повноту і різнобічність її зовнішніх формальних й наявність внутрішніх — ідеологічних та смислових — проявів та сутностей. З певним обережністю чи умовністю до елементам визначеної нами „третьої“ культури можна віднести юродство (згодом що було однією з церковних інститутів), скомороство (періодично то гнане, то підтримуване влада імущими), міську карнавальну, ярмаркову майданчик і лубочную культуру, доживши перед нашим століття і мала свою автономну еволюцію і свої локальні шляхів розвитку».

Отреченная література, як разів, і була носителькою тій самій «третьої» культури. Про тому, що читання її заохочувалося церквою, можна судити з настійної рекомендації, збереженої у статті «Від Апостольських статутів» «Ізборник» 1073 р.:

«странских [отреченных] книжок всіх ухиляйся».

Речь про так званої апокрифічної літературі: творах, як верочитного (тобто. дозволеного для збереження і читання поза церкви), і «помилкового» (безумовно забороненого для християн) характеру. Основну частину їх становлять грецькі і юдейські апокрифи. Останні прийшли на Русь як і грецьких перекладеннях і перекладах, і у оригіналах. У тому числі - «Сказання Епифания Кіпрського про 12 каменях на ризи первосвященика», «Заповіти 12 патріархів», книжки Єноха, протоевангелие Іакова, «Ходіння Богородиці по муках» (останні твори стали основою сюжетів богородичных ікон, дуже поширених на Русі), Паралипоменон Ієремії (Повість про попленении Єрусалима), «Ходіння Агапія до раю», «Одкровення Мефодія Патарского», і навіть численні інші апокрифи, що належали до числу верочитных. З XIII в. отримує популярність апокрифічне «Сказання Афродитиана» — перекладення другий глави «Євангелія від Матвія», поширена у Східній та Центральною Європі. Багато апокрифи мають паралелі в талмудичної літератури і новоеврейском фольклорі.

Особое місце у давньоруської книжності займали твори Йосипа Флавія («Історія Іудейській війни» і «Юдейські давнини»). Вони відомі у порівняно великому числі списків, соціальній та вигляді прямих і непрямих цитат, розсіяних в оригінальних творах давньоруської літератури. Так, із усіх відомих літературних творів найбільше прямих текстологічних паралелей «Слово про похід Ігорів» має з VI книгою «Іудейській війни». Праці Йосипа Флавія мали на Русі високим авторитетом і по-своєму значенням ставилися ледь майже поруч із книжками «Священного писання».

Наряду із нею на Русі були і «хибні» апокрифи. Їх докладні переліки зустрічаються, починаючи з «Ізборника» 1073 г.:

«Адам, Енох, Ламех, патріархи, молитва Иосифова, заповіт Мусін [Мойсея], Результат Мусін, Псалми Саломона, Ильино одкровення, Иосино бачення, Софронія одкровення, Захарьине явище, Іакова повість, Петрово одкровення, вчення апостольські Варнавы, Посилання, діяння Паула, Наумове одкровення, вчення Климентово, Игнатове вчення, Полукарпово вчення, Євангеліє від Варнавы, Еванелия від Матвія [?]».

Принципиально важливо відзначити, що це індекс істотно відрізняється від грецького оригіналу і, вочевидь, був адаптований до книжковому репертуару Київської Русі.

Чуть пізніше на Русі поширення отримали звані «Худі номоканунцы» (від. грецьк.: Номоканон — «закон судний» чи «мірило праведне», кодекс церковних установлень попри всі випадки життя) — збірник рад і керував, не який звірявся офіційної церквою. Вони восходили, певне, до еретикам-богомилам. Положення, зафіксовані у «Хибних церковних правилах» (буквальний переклад назви), були близькі народним уявленням про добро і зло, про силах природи. Так само популярними народі були, певне, різні лунники, громовники, астрології, гадательные книжки Рафли, шестокрылы (юдейські, хронологічні таблиці), Златая Сволок й інші твори, які становлять великий комплекс хибних книжок. Вони заборонялися офіційної церквою, проте продовжували зберігатися і листуватися до кінця XVII в. Чимало їх ми використовувалися давньоруськими єретиками як основи чи своїх навчань.

Особое місце у формуванні повсякденних уявлень давньоруського людини грали твори «світської» (за всієї умовності цього визначення) літератури. Вона представлена великою кількістю творів, які чинять спротив суворому обліку.

Прежде за все це численні візантійські хроніки (Георгія Амартола, Іоанна Малалы та інших.) і законодавчі акти (Керманичі книжки, монастирські статути). Візантійські закони, поруч із Біблією, заклали основу давньоруського законодавства. Хроніки ж послужили зразком для зародження давньоруського літописання. З іншого боку, у вигляді хронік людина Стародавньої Русі, певне, вперше ознайомився з значно більше широким колом західно-європейської літератури. Так, антична література відомою на Русі що завдяки переложениям їх у «Хроніці Іоанна Малалы».

Большую роль освоєнні культурної спадщини античного світу грали різні грецькі ізборники (наприклад, «Бджола», яка з’явилася на Русі пізніше 1119 р.). Завдяки ним давньоруські читачі могли ознайомитися з текстами Аристотеля, Платона, Гомера, Плутарха, Піфагора, Ксенофонта, Демокрита, Еврипіда, Геродота, Демосфена, Сократа, Эпикура, Зенона та інших античних авторів. Саме рефлексією гомерівських сюжетів швидше за все є низка образів, можна зустріти в «Слові про похід Ігорів» (Дева-Обида, «століття Трояни», Див та інших.). Посилання на «Омира» (Гомера) і пояснюються деякі античні сюжети є у південноросійському літописанні XII-XIII ст. Ймовірно, що антична література був відомий на Русі у оригіналах.

«Светский» характер мали «Повість про Акире Премудром», основу якої лежала арамейско-вавилонская повість VIII в. е., і візантійське епічне твір «Девгениево діяння» («Діяння старих часів хоробрих людина»), відомі із перших століть давньоруської писемності. До творам подібного роду можна вважати і поширену, певне, вже у Київської Русі «Повість про Варлаама і Иоасафе» — перекладення історії Гаутамы-Будды (Іоасаф — слов’янська транскрипція імені Бодхисатва), має вид житійної повісті. У основу російського перекладу було покладено грецький текст, приписывавшийся Івану Дамаскину і висхідний до грузинської переробці («Балавариани») арабської книжки «Билаухара і Будасафа». Часом не тільки сама «Повість», а й окремі притчі, що входять до неї, відомі у величезній кількості списків XIII-XVIII ст., хоча переведення її, безсумнівно, було зроблено пізніше XII в.

О тому, як широкий був коло перекладної літератури у Стародавній Русі (чи іноземної літератури, читавшейся тут у оригіналі), можна судити хоча би за присутньому в «Повісті временних літ» під 6582 р. і «Києво-Печерському патерику» сюжету про біс образ «ляха», що кидає квіти в ченців Києво-Печерського монастыря:

«Бе ж… старець, миенемь Матвій: бе прозірливий. Единою бо йому стоящю у церкві на місці своемь, възвед очі свої, позре по братьи, іже стояти поюще по обема країнами на крилосе, як обиходяща біса, въ образі ляха, в луде, і носяща в приполе цветьк, іже глаголятся лепок. І обиходя біля братью, стягуючи з лона лепокъ, вержаше ким любо: аще прилняше кому квітка в співаючих від брати, мало постоявши і розслаблений розумом, провину створь каку любо, изидяше ів церкви, ангар в келію, і уняше, і възвратяшется до церкви до отпетья, аще чи вержаше на другаго, і прилняше щодо нього квітка, стояще міцний в неньи, донде ж отпояху утренюю, і тоді изидяше до келії свою. Се ж виду старець, поведаше братьи своєї».

Единственной літературної паралеллю щодо нього виступає буддійська сутра, відома, починаючи з середини ІІ. н.е., у численних перекладах китайською, согдийский, тибетський, уйгур і монгольський мови. Про те шляху, і його виконала, як перетворитися на староруський текст можна тільки здогадуватися.

Попадали на Русь і природничо-наукові (як кажуть) трактати «Космографії», описують світ, «Фізіології», рассказывавшие про тварин, які населяли дальні й ближні країни, «Шестодневы», повествовавшие як про створенні світу (розповідь, висхідний до «Священній Писанню» і святоотеческому тлумаченню його), а й про побудову Землі та Всесвіту (включаючи античну і західноєвропейську середньовічну естественнонаучную традицію). Самій авторитетною вважалася «Космографія», приписувана Козьме Индикоплову. З багатьох «Шестодневов» в ранньому періоді найпопулярніший був «Шестоднев» Іоанна, екзарха Болгарського.

Знакомство з пам’ятниками літератури Західної Європи і сподівалися Сходу як розширювало кругозір давньоруських книжників, а й сприяло залучення давньоруської культури в контекст світової культури. Формуючи певною мірою повсякденні уявлення давньоруського людини світ і історії, перекладні твори надали великий вплив в розвитку оригінальної давньоруської літератури.

К явищам «третьої» культури, певне, можна віднести і чималі згадки «бісівських ігор», «сотонинских пісень» і «плясаний». Характеристика їх як нехристиянських («бісівських», «сотонинских» тощо.) без додаткових роз’яснень, дозволяють більш-менш повно відновити їх сутності, не дає достатніх підстав щодо віднесення їх до власне поганським обрядам.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.