Подходы до проблеми дезадаптації: медичний, соціально-психологічний і онтогенетический

Подходы до проблеми дезадаптації: медичний, соціально-психологічний і онтогенетический..

Рассматривая що у сучасної науці підходи до проблемі дезадаптації, можна назвати три основних направления.

1. Медичний подход..

Сравнительно нещодавно у вітчизняної, здебільшого психіатричної літературі з’явився термін «дезадаптація », що означає порушення процесів взаємодії людини з довкіллям. Його вживання досить неоднозначно, що можна знайти насамперед у оцінці ролі й місця станів дезадаптаций стосовно категоріям «норма «і «патологія ». Звідси — трактування дезадаптації як процесу, викликаного поза патології та що з отвыканием від самих звичних умов життя і, звикання решти. (Т.Г.Дичев, К. Е. Тарасов, 1976. Проблема адаптації й здоров’я. — М, 1976); розуміння під дезадаптацією порушень, виявлених при акцентуаціях характеру. (А.Е.Личко. Психопатію і акцентуації характеру у підлітків. — М. Медицина, 1983; В. Е. Каган. Психогенні форми шкільної дезадаптації.// Питання психологии.1984;№ 4); оцінка преневротических порушень, невротичних станів як найбільш універсальних проявів психічної дезадаптації. (Ю.О. Олександрівський. Стану психічної дезадаптації та його компенсація. — М.: Медицина, 1976). Термін «дезадаптація », який вживається щодо психічних хворих, означає розлад або втрату повноцінного взаємодії індивіда діалог із довколишнім миром.

Ю.А.Александровский визначає дезадаптацію як «поломки «у механізмах психічного пристосування при гострому чи хронічному емоційному стресі, які активізують систему компенсаторних захисних реакцій. На думку С. Б. Семичева (Предболезненные психічні розлади. — М, 1987), в понятті «дезадаптація », слід розрізняти два значення. У широкому значенні під дезадаптацією можна розуміти розлади адаптації (які включають і непатологические її форми), у вузькому значенні дезадаптація передбачає лише передхвороба, тобто. процеси, котрі виступають поза межі психічної норми, але з які становлять ступеня хвороби. Дезадаптація сприймається як одна з проміжних станів здоров’я від норми до патології, найбільш близький до клінічним проявам хвороби. В. В. Ковалев характеризує стан дезадаптації як підвищену готовність організму до виникненню тієї чи іншої захворювання, несформованого під впливом різних несприятливих чинників. У цьому опис проявів дезадаптації дуже схожі з клінічним описом симптоматики прикордонних нервово-психічних нарушений.

2.Социально-психологический подход..

Для глибшого розуміння проблеми важливо розглянути співвідношення понять соціально-психологічної адаптації й соціальнопсихологічної дезадаптації. Якщо поняття соціально-психологічної адаптації відбиває явища включеності взаємодії і інтеграцію з спільністю і самовизначення у ній, а соціально-психологічна адаптація особистості залежить від оптимальної реалізації внутрішніх можливостей людини її особистісного потенціалу до соціально значимої діяльності, у спроможності, зберігаючи себе, немов особистість, взаємодіяти з навколишнім соціумом в умовах існування, то соціально-психологічна дезадаптація розглядається більшістю авторів (Б.Н.Алмазов, 1991; С. А. Беличева, 1994; Т. Г. Дичев, 1976; С. Раттер, 1987) як процес порушення гомеостатического рівноваги особи і середовища, як порушення пристосування індивіда з дії тих чи інших причин; як порушення, обумовлене «невідповідністю уроджених потреб особистості обмежуючому вимозі соціального середовища; як нездатність особистості адаптуватися до власних потреб і притязаниям.

В процесі соціально-психологічної адаптації змінюється і внутрішній світ людини: з’являються нові уявлення, знання про діяльність, якій він займається, у результаті відбувається самокоррекция і самовизначення особистості. Перетерплюють зміни і самооцінка особистості, яка пов’язані з нової діяльністю суб'єкта, її цілями і завданнями, труднощами і вимогами; рівень домагань, образ «Я », рефлексія, «Я-концепция », оцінка себе у порівнянні коїться з іншими. З даних підстав, відбувається зміна установки на самоствердження, індивід набуває необхідні знання, вміння і навички. Усе це й визначає сутність його соціально-психологічної адаптацію соціуму, успішність її протекания.

Интересна позиція А. В. Петровского визначального процес соціально-психологічної адаптації як вид взаємодії особистості з навколишнім середовищем, під час якого погоджуються й очікування його. (Проблеми розвитку особистості з позицій соціальної психології.// Питання психології. — 1984. — № 4. с.15−30). У цьому автор підкреслює, що найважливішим компонентом адаптації є узгодження самооцінок претензій суб'єкта з його можливостями і що реальністю соціального середовища, у тому числі у собі як реальний рівень, і потенційні можливості розвитку середовища проживання і суб'єкта, виділення індивідуальності особистості процесі її індивідуалізації і інтеграції у цій конкретної соціальному середовищі через набуття соціального статусу здібності індивіда пристосуватися до цієї среде.

Противоречие між метою та результатом, як передбачає В. А. Петровский, неминуче, але у ньому джерело динаміки індивіда, його існування й розвитку. Тож якщо мета не досягнуто, вона спонукає продовжити активність в заданому напрямі. «Те, що народжується в спілкуванні, виявляється неминуче іншим, ніж наміри так і спонукання які спілкуються людей. Якщо котрі вступають у спілкування займають эгоцентричную позицію, це становить очевидну передумову розпаду спілкування «(А.В.Петровский, В. В. Непалинский. Соціальна психологія колективу. М, 1978).

Рассматривая дезадаптацію особистості на соціально-психологічному рівні, автори виділяють три основні різновиду дезадаптированности личности (Р.Б.Березин, 1968; А. А. Налгаджян, 1968):

а)устойчивая ситуативна дезадаптированность, має місце тоді, коли особистість не знаходить шляхи й кошти адаптації певних соціальних ситуаціях (наприклад, у складі чи інших малих груп), хоча робить спробицей стан можна співвіднести зі станом неефективною адаптації;

б) тимчасова дезадаптированность, яка усувається з допомогою адекватних адаптивних заходах, соціальних і внутрипсихических дій, що він відповідає нестійкою адаптации.

в) загальна стійка дезадаптированность, що є станом фрустрированности, наявність активізує становлення патологічними захисні механизмы.

Среди проявів психічної дезадаптації відзначають так звану неефективну дезадаптацію, що у формуванні психопатологічних станів, невротичних чи психопатичних синдромів, а також нестійку адаптацію як які виникають невротичні реакції, акцентування акцентуированных особистісних чорт.

Результатом соціально-психологічної дезадаптації є стан дезадаптированности личности.

Основу дезадаптированного поведінки становить конфлікт, а під впливом поступово формується неадекватне реагування на умови і вимоги середовища у вигляді тих чи інших відхилень поведінці як на систематично, постійно провокують чинники, впоратися з якими дитина неспроможна. Початком є дезорієнтація дитини: він втрачається, не знає його як йому діяти за цій ситуації, виконати дане непосильне вимога, і вона або неможливо реагує, або реагує першим допитаним способом. Отже, у початковій стадії дитина хіба що дестабілізований. Невдовзі ця розгубленість мине й він заспокоїться; коли такі прояви дестабілізації повторюються частенько, це наводить дитину до виникненню стійкого внутрішнього (невдоволення собою, своїм становищем) і від зовнішнього (стосовно середовищі) конфлікту, який веде до стійкого психологічному дискомфорту і, як наслідок такої міри, до дезадаптивному поведению.

Этой погляду дотримуються багато вітчизняних психологи (Б.Н.Алмазов, 1986; М. А. Аммаскин, 1979; М. С. Певзнер, 1995; И. А. Невский, 1981; А. С. Белкин, 1981; К. С. Лебединская, 1988 та інших.) Автори визначають відхилення в «поведінці через призму психологічного комплексу средового відчуження суб'єкта, і, отже, коли буде можливостей змінити середу, перебування на якої обтяжує йому самого, усвідомлення своєї некомпетентності спонукає суб'єкта до переходу захисні форми поведінки, створенню значеннєвих і емоційних бар'єрів у відносинах із оточуючими, зниження рівня домагань і самооценки.

Эти дослідження лежать у основі теорії, що розглядає компенсаторні можливості організму, де під соціально-психологічної дезадаптированностью розуміється психічний стан, обумовлене функціонуванням психіки напружені її регуляторних і компенсуючих можливостей, що полягає у недостатній активності індивіда, в тупику реализиции його основних соціальних потреб (потреба у спілкуванні, визнання, самовираженні), порушення самоствердження і вільного висловлювання своїх творчі здібності, йому в неадекватній орієнтації у кризовій ситуації спілкування, в спотворенні соціального статусу дезадаптированного ребенка.

В рамках зарубіжної гуманістичної психології критикується розуміння дезадаптації як порушення адаптації - гомеостатического процесу висувається становище про оптимальному взаємодії особи і среды.

Форма соціально-психологічної дезадаптації, з їхньої поняттям, така: конфлікт — фрустрація — активне пристосування. По До. Роджерсу дезадаптація — цей стан невідповідності, внутрішнього дисонансу, причому головний його джерело залежить від потенційному конфлікті між установками «Я «і особистою досвідом человека.

3. Онтогенетический подход..

С позиції онтогенетического підходи до дослідженню механізмів дезадаптації особливе значення мають кризові, переломні моменти у житті людини, коли відбувається різку зміну його «ситуації соціального розвитку » .(Л.С.Выготский, 1983), що викликає необхідність реконструкцій сформованого типу адаптивного поведінки. У цієї проблеми найбільший ризик представляє момент надходження дитину до школи — під час засвоєння нових вимог, пропонованих новому соціальному ситуацією. Це засвідчують результати численних досліджень, що фіксують молодшому шкільному віці помітне підвищення поширеності невротичних реакцій, неврозів та інших нервово-психічних і соматичних розладів тоді як дошкільною віком.

Вельчинская Т.П. Підходи до проблеми дезадаптації: медичний, соціально-психологічний і онтогенетический.