Цивільно-процесуальні правовідносини

Зміст.

Перелік умовних скорочень 3.

Правовідносини 4.

Зміст цивільно-процесуальних правовідносин 9.

Процесуальні права та обов’язки сторін 13 Неналежна сторона у справі 15 Процесуальне правонаступництво 17 Процесуальна співучасть 19 Цивільна процесуальна правоздатність та цивільна процесуальна дієздатність як умови правосуб'єктності у цивільному процесі. 21 Суб'єкти, що ведуть справу 24.

Об'єкти цивільно-процесуальних правовідношень 27.

Підстави виникнення та припинення цивільно-процесуальних правовідносин 28.

Висновок 32.

Література 33.

Перелік умовних скорочень.

Конституція — Конституція України.

ЦПК — Цивільний процесуальний кодекс України.

ЦК — Цивільний кодекс України.

Правовідносини.

Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники які мають суб'єктивні права та обов’язки.

Цивільно-процесуальними правовідносинами є суспільні відносини, учасники які пов’язані правами та обов’язками на основі ці вільнопроцесуального права.

Цивільно-процесуальні правовідносини регулюють лише суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення судочинства по справах однією із сторін у які є громадянин. Такі правовідносини не можуть існувати без правового врегулювання, без нього смердоті не мають правової форми. Правовий характер та загальнообов’язковість їм надає саме законодавче врегулювання. Однак не означає, що чи яку ставлення, що виникає у процесі розгляду цивільної справ має бути передбачене правом.

Усі види процесів реалізуються через відповідні процесуальні правовідносини. Процесуальні правовідносини зумовлюють динаміку матеріальних правовідносин, смердоті є похідними від останніх, носять по відношенню перед тим службовий характер. Це визначає специфіку й характер складу процесуальних правовідносин.

Стан, коли матеріальне право має свої процесуальні форми є об'єктивно зумовленим.

Діяльність органів правосуддя, всіх органів слідства й дізнання урегульована процесуальними нормами. Ці процесуальні норми регулюють цілком усі процесуальні дії й діяльність всіх учасників процесу, незалежно від їхнього правового положення. При цьому основна функція процесуальних форм.

Коли стосується змісту процесуальних правовідносин, то його характеризують процесуальні суб «єктивні права й процесуальні обов «язки.

Ми уже говорили, що стан, коли матеріальне право має свої процесуальні форми, є про «єктивно зумовленим.

Діяльність органів правосуддя, всіх органів слідства й дізнання урегульована процесуальними нормами. Ці процесуальні норми регулюють цілком усі процесуальні дії й діяльність всіх учасників процесу, незалежно від їхні правового положення. При цьому основна функція процесуальних норм у традиційному процесі полягає у тому, щоб встановити істину, причому у атмосфері найбільшого сприяння безпосередньо зацікавленим учасникам процесу здійснити свої права: позивачу, потерпілому, відповідачу, третім особам, звинуваченому чи підсудному. По відношенню до інших учасників, тобто суб «єктів, що виконують службові обов «язки у юридичному процесі, призначення норм процесуального права полягає у тому, щоб забезпечити оптимальність їхнього дій, найбільшу ефективність одержання юридичних результатів, при додержанні режиму законності. Звідси стає зрозумілою загальна природа й призначення процесуального права: воно та похідне від матеріального права І обслуговує потреби ефективної.

реалізації останнього.

При дослідженні природи процесуального права й визначенні його місця у загальній структурі українського права традиційно визнавалось, що його практичне призначення повністю вичерпується регулюванням суспільних відносин, котрі є характерними для процесу примусового здійснення прав і.

обов «язків, що встановлюються нормами матеріальних галузей права.

Проте у загальнотеоретичній й галузевій юридичній літературі отримала поширювальну й був обгрунтована думка, що процесуальні норми у галузі.

позитивної діяльності Української держави є не менш значущі, ніж у галузі.

юриспруденції. Праворуч у бо окрім кримінально-процесуального і.

цивільно-процесуального права у системі українського права є багаточисельні процесуальні норми й інститути, що не заговорили українською у «язані із примусовою реалізацією відповідних норм матеріального права, за допомогою й на.

ґрунті які здійснюється правозастосувальна діяльність по реалізації матеріальних приписів. У зв «язку із цим вірною є думка про присутність в українському праві державно-процесуальних, адміністративно-процесуальних й інших процесуальних галузей права. Такий підхід більш правильний, оскільки встановлення, закріплення й дотримання процесуальної форми найбільш повно відповідає тім чи іншим матеріальним нормам права, допомагає удосконаленню правових норм, более успішному здійсненню завдань подальшого зміцнення законності й дисципліни.

Схема співвідношення тут така: матеріальне право — процес — процесуальне право. Де матеріальне право визначає процес, а процесуальне право закріплює процесуальні форми, що є необхідними для реалізації норм матеріального права, регулювання відносин, що складаються в області їхнього застосування.

Отже, процесуальна система права — це відносно самостійна від системи матеріального права, про «єктивно зумовлена, збалансована й внутрішньо несуперечлива сукупність процесуальних норм, що диференціюються на галузі, інститути й норми. Головними ознаками системи процесуального права є: 1. відносна самостійність від системи матеріального права: 2. про «єктивна зумовленість, тобто незалежність її існування від якої-небудь волі; 3. збалансованість, що означає послідовність у регулюванні суспільних відносин; 4. внутрішня несуперечливість, тобто безконфліктність її галузей, підгалузей, інститутів й норм; 5. диференціація на складові елементи, тобто галузі, інститути й норми.

До недавнього години більшість процесуалістів визнавали предметом правового регулювання лише тих суспільні відносини, що складаються у процесі здійснення судом правосуддя по цивільних справах. Проте, у наш годину, виходячи перед всім із єдності предмета правового регулювання цивільного, матеріального й процесуального права, а також загальності їхнього принципів, цілей й завдань, стверджуються деякими вітчизняними вченими, що розуміння цивільно-процесуального права винне бути более широким, таким, що охоплює не лише судову діяльність, але й й аналогічну діяльність арбітражних, третейських судів, різних органів й організацій тощо.

Якщо й далі розвивати думку про діалектичний взаємозв «язок матеріального й процесуального права, як співвідношення змісту й форми, то переконуєшся, що визнання у системі вітчизняного права лише двох процесуальних галузей зроблено так, що формування галузей процесуального права має про «єктивну основу. Це однаково стосується як кримінального, цивільного матеріального й процесуального права, так і.

процесуальних норм, що складають із матеріальними нормами одну галузь.

Співвідношення між матеріальними й процесуальними нормами державного, адміністративного, земельного, сімейного й іншого права у своїй основі.

адекватно співвідношенню між матеріальними й процесуальними нормами кримінального й цивільного права. Різниця лише у тім, що останні виділені.

у самостійні процесуальні галузі, зосереджені у одному законодавчому акті, а інші - про «єднані у однім нормативнім акті, разом із нормами матеріального права.

Аналогічним чином у залежності від матеріальних правовідносин формується природа й сутність процесуальних правовідносин, що є процесуальною формою, похідною від галузей матеріального права.

Поряд із про «єктивним критерієм (предметом регулювання) до числа фак;

торів формування процесуальних галузей необхідно віднести кількісне на;

копичення процесуального правового матеріалу, яку дасть можливість вирішити запитання про ті, чи заданих умів сукупність процесуальних норм може претендувати на статус самостійної галузі, що здатна обслуговувати матеріальну галузь права.

Доти ж, у справі встановлення й розвитку процесуальних галузей дуже важливу роль відіграє й такий суб «єктивний чинник, як воля держави, її.

соціальна спрямованість, бажання встановити чи поміняти форми правотворчої чи правозастосувальної діяльності із урахуванням економічних, політичних й інших факторів на різних етапах розвитку суспільства.

У кожному разі, із нашої точки зору, шлях на побудову правової, демократичної, соціальної держави в Україні означає, що держава винна бажати й добиватись подальшого удосконалення процесуальних форм правового регулювання. На наш годину вимагає для здійснення более ефективного правового регулювання суспільних відносин встановлення более детальної процедури реалізації законодавства, особливо практики його застосування.

Якраз цьому сприяє процесуальне право, що регулює всю сукупність суспільних відносин, що виникають у процесі реалізації норм всіх галузей матеріального права, всіма його суб «єктами. Розвинуте й повноцінне процесуальне право, застосоване на демократичних засідках й принципах, є.

неодмінним елементом міцного правопорядку й законності.

Норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права за своїм змістом, що виявляються у своєрідностях приписів, що містяться у процесуальних нормах, особливостях її адресата й деяких моментах її.

структурної побудови. Це обумовлюється перед всім характером функцій процесуальних норм, їхнього призначенням. Якщо функції норм матеріального права полягають у безпосередньому регулюванні поведінки людей, їхні колективів, держави й її органів й складають сам зміст, «робочий механізм «.

правового регулювання, то функції норм процесуального права є.

своєрідною надстройкою над нормами матеріального права. Їх призначення.

— регулювання суспільних відносин, що складаються у процесі застосування норм матеріального права при наявності обставин, що вимагають цього застосування, й мають загальну мсту — сприяти одержанню результату, що переслідується нормою матеріального права. Вказані функціональні.

особливості процесуальних норм й визначають своєрідний характер самих приписів, що містяться у них.

Зміст цивільно-процесуальних правовідносин.

Зміст цивільно-процесуальних правовідносин складають суб'єктивні права та обов’язки його учасників.

Суб'єктивне цивільно-процесуальне право є міра дозволеної поведінки суб'єкта цивільно-процесуальних правовідносин. Це складне юридичне утворення, що має особистий зміст та складається із юридичних можливостей, що наданіі суб'єкту. Юридичні вимоги як складові частини змісту суб'єктивного цивільно-процесуального права мають назву право можливостей.

За умів великого різноманіття суб'єктивних прав можливо виділити три основні можливості:

1) можливість вимагати, що складає із собі можливість вимагати від зобов’язаного суб'єкта виконання покладених на нього обов’язків;

2) можливість на власні дії, що означає можливість самостійного здійснення суб'єктом фактично та юридично значущих дій;

3) декларація про захист, а саме можливість виконання чи вимоги використання державно-примусових заходів у випадку порушення суб'єктивного права.

Суб'єктивний цивільно-правовий обов’язок — міра необхідної поведінки учасників цивільно-процесуального правовідношення. Сутність обов’язків складається із необхідності здійснення суб'єктом вказаних дій чи утримання від будь-яких дій.

У цивільно-правових правовідношеннях існує два типи обов’язків — пасивний та активний.

Обов’язки пасивного типу виходять із цивільно-процесуальних заборон та за своєю природою означають юридичну неможливість здійснення дій, що порушують інтереси правомочних суб'єктів.

Обов’язок активного типу містить вимогу до суб'єкта здійснити дію. Вимога, що міститься в обов’язку та складає її зміст, означає для зобов’язаного суб'єкта необхідність діяти в інтересах правомочного суб'єкта, бо воно та забезпечено санкцією за невиконання обов’язку.

Структура цивільно-процесуального правовідношення може бути простою та складною. У першому випадку, одному правомочному учаснику протистоїть один зобов’язаний, у іншому — одному правомочному — декілька зобов’язаних.

Суб'єктивні права та обов’язки, що їхнього мають учасники цивільнопроцесуального правовідношення складають його правову форму. Особливістю суб'єктивних цивільно-процесуальних прав та обов’язків є їхні немайновий характер.

У процесі цивільно-процесуального регулювання суспільних відносин їхні учасники набувають прав та обов’язків, котрі у подальшому і обумовлюють поведінку учасників у межах існуючих між ними правовідносин. як й будь-яке інша суспільна правовідносин встановлюється в результаті взаємодії між особами. У правовідношенні взаємодія його учасників проходити у відповідності до суб'єктивних прав та обов’язків що смердоті мають.

Суб'єкти цивільно-процесуальних правовідносин.

Сторонами у цивільному процесі називаються особини, від імені які ведеться процес та матеріально-правовий спір, який має вирішити суд. Сторонами в цивільному процесі - позивачем та відповідачем можуть бути громадяни, громадяни — підприємці, державні підприємства та установи, суспільні організації та інші суб'єкти, що мають права юридичних осіб. Сторонами можуть виступати іноземні громадяни та фірми, особини без громадянства.

У кожній справі позовного провадження дві сторони. Позивач — особа, на захист прав та інтересів якої порушується цивільна справа. Порушити цивільну справу може сама зацікавлена особливо, це може зробити прокурор, а й у випадках, передбачених законом, справу може бути порушене за ініціативою органів державного управління, профспілок, підприємств, колгоспів та інших суспільних організацій, а також окремих громадян (ст. 102 ЦПК). Вказані особини можуть бути ініціаторами процесу лише тоді, коли закон, положення, статут й т.д. про ці організації передбачає це. Стосовно громадян законодавство також має передбачати їхнього право порушувати справу в інтересах третіх осіб (наприклад заява про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, ст. 256 ЦПК).

Саме по собі слово «позивач» скидатися від слова «звати» шукати захисту. Позовну бік прийнято називати активною, оскільки дії на захист її прав та інтересів тягнуть за собою виникнення процесу. Однак не завжди суб'єктивна активність лише позивача. Якщо справу порушене прокурором чи організаціями чи громадянами, що мають на це право відповідно до ст. 4 ЦПК, зацікавлена особа має бути сповіщена про це та брати доля в справі як позивач (ст. 104 ЦПК).

Відповідач — особа, що залучається до відповіді за позовом, оскільки на нього вказано у позові як на порушника права. У багатьох випадках причиною пред’явлення покличу є дії чи бездіяльність самого відповідача (несплата боргу у встановлений рядків, оспорювання права авторства, нанесення шкоди й т.д.). однак у окремих випадках відповідач може сам ніяких дії, що наносять шкоду інтересам позивача не здійсняти (власник джерела побільшеної небезпеки, малолітній наслідувач, до якого пред’явлено позов про визнання заповіту недійсним й т.д.), але й об'єктивно статі суб'єктом спірного матеріального правовідношення на так званому пасивному боці.

Спірне матеріальне правовідношення — об'єкт процесу по конкретній цивільній справі, а його суб'єкти є сторонами. Питання про існування чи не існування цого правовідношення, його змісті, про ті чи дійсно порушене й в якій мірі права позивача та чи винен за це відповідати відповідач, будуть вирішені судом лише после розгляду справ за суттю. Однак уже у момент порушення справ очевидні наступні суттєві ознаки сторін:

1) від імені сторін ведеться процес по справі, смердоті персоніфікують цивільну справу. Це має важливе практичне значення, бо закон забороняє пред’явлення та розгляд уже вирішеного покличу між тими самими сторонами, про тієї самий предмет та самих засадах.;

2) стосунки між сторонами в результаті пред’явлення покличу набувають офіційного спірного характеру. Завдання суду полягає до того, щоб ці стосунки врегулювати;

3) сторони — суб'єкти спірного матеріального правовідношення — мають у справі матеріально-правову зацікавленість. Судове рішення вплине на їхнього матеріальні права, смердоті чи набудуть котрінебудь матеріальні блага, чи позбудуться їх.;

4) вступивши до процесуальних відносин із судом, сторони мають в справі процесуальну зацікавленість, що складається із можливості захисту своїх прав, у намаганні отримати позитивне рішення та реалізувати його;

5) сторони, являючись головними учасниками процесу, мають нести усі судові витрати;

Усі разом, вищенаведені ознаки притаманні лише сторонам й саме поєднання цих ознак дозволяє відмежувати сторони від інших осіб, що приймають доля в справі. Поняття сторін застосовується у справах позовного провадження. Учасниками справ особливого провадження, а також справ, що виникають із адміністративних правопорушень, є заявники, скаржники та зацікавлені особини. Ці особини користуються правами сторін за окремими винятками, що встановлені законом.

Процесуальні права та обов’язки сторін.

Закон встановлює, що сторони користуються однаковими процесуальними правами (ст. 103 ЦПК). Відповідно смердоті несуть і рівні процесуальні обов’язки. Всі процесуальні права сторін походять із встановленого Конституцією України права на судовий захист своїх інтересів. Система цивільного судочинства є, по суті, конкретизацією цого конституційного положення, реальною гарантією його виконання.

Процесуальні права сторін різноманітні, й отже необхідно провести лише їхні загальний огляд. Сторони, перед всім, мають право не безпосередню доля в справі. Вони можуть приймати доля в всіх судових засіданнях по справі, брати доля при здійсненні процесуальних дій, знайомитися із матеріалами справ, робити виписки із них, знімати копії. Сторони мають право попередньо оцінювати безпристрасність членів суду — їхні надано право заявлення відводів. Сторони, являючись матеріально зацікавленими особами, можуть самостійно визначити обсяг захисту своїх прав та інтересів, а також вносити зміни до заявлених позовних вимог. Так, позивач може відмовитися від покличу, а відповідач визнати позов. Між сторонами може бути укладена мірова угода. Позивач може змінити підставу та предмет покличу, й т.д.

Широкі права сторін по використанню процесуальних засобів суднового захисту. Сторони мають право надавати докази та приймати доля в їхні дослідженні, ставити запитання іншим особам, що беруть доля в справі, а також свідкам та експертам, заявляти різні клопотання, надавати свої аргументи та заперечувати на аргументи іншої сторони. Відповідач має право крім заперечень на позов, використовувати як захист зустрічний позов.

Сторони мають право домагатися перевірки законності та обґрунтованості рішення. Вони можуть оскаржити рішення в касаційному. Підіймати запитання про перегляд рішення по суті в апеляційному порядку. Вони можуть звертатися до відповідних посадових осіб із проханням про перегляд рішення в порядку нагляду. Остаточна реалізація рішення (його виконання) залежить від здійснення сторонами їхні права вимагати примусового виконання рішення. Сторони мають цілий ряд інших процесуальних прав: можуть вести справу особисто чи через представників, прохати про забезпечення покличу, вимагати відшкодування судових витрат та ін.

Процесуальні обов’язки сторін поділяються на загальні та спеціальні. У ряді загальних обов’язків важливе місце займає добросовісність. Маючи широкі процесуальні права, сторони зобов’язані добросовісно їхні використовувати (ч.2 ст. 99 ЦПК). У більшості випадків цей обов’язок виконується добровільно, однак набік, що недобросовісно заявила безпідставний позов чи спір проти покличу чи систематичне протидіє правильному та швидкому розгляду та вирішенню справ, суд може покласти сплату на користь іншої сторони винагороди за фактичну втрачу робочого години відповідно до середнього заробітку, але й не понад 5% від задоволеної частини покличу (ст. 77 ЦПК).

Сторони зобов’язані підкорятися процесуальній регламентації, виконувати процесуальні дії у встановлені законом чи судом рядки., своєчасно сплачувати витрати по справі, надавати процесуальні документи по встановлені законом формі. Невиконання цих вимог позбавляє бік права виконання відповідних процесуальних дій. Стосовно загального обов’язку сторін бути правдивою протягом процесу, то, на мой погляд, цей обов’язок має моральний, а чи не правовий характер.

Спеціальні процесуальні обов’язки покладаються на сторони у зв’язку із необхідністю скоєння окремих процесуальних дій. Так, наприклад, закон встановив, що особа, Яка заявляє клопотання перед судом про витребування письмового доказу від осіб, що беруть чи не беруть доля в справі, винне визначити цей доказ, вказати заподій, що перешкоджають самостійному його отриманню, та також підстави, за якими вона вважає, що доказ знаходиться у даної особини чи організації (ст. 47 ЦПК).

Неналежна сторона у справі.

Заміна неналежної сторони. Право на судовий захист має кожний громадянин. Цим правом можуть користатися іноземці та особини без громадянства. Організації, що мають цивільну процесуальну правоздатність та дієздатність, також мають це право. Таким чином, будь-яка правоздатна особа може зайняти процесуальне положення сторони. Однак, для участі в даній справі необхідно матір конкретну матеріально-правову зацікавленість саме в цій справі, а саме — бути належною стороною. Якщо віндикаційний позов пред’явлено не самим власником чи законним користувачем предмета, а його сином (власник живий) — такий позов пред’явлено неналежним позивачем.

Пред’являючи позов, позивач винен надати суду дані, із які було б б видно, що він є належним позивачем, а особа притягнута їм до відповіді є належним відповідачем. Позивач винен легітимувати собі та відповідача. Легітимація (узаконення) має ціллю чітке визначення суб'єктного склад у учасників спору, правильну юридичну кваліфікацію спору. Легітимація забезпечує винесення рішення стосовно дійсно матеріально зацікавлених осіб. Якщо позов пред’явлено прокурором чи організаціями чи громадянами, що порушують справу в інтересах третіх осіб, прокурор та ці організації повинні також легітимувати позивача та відповідача. Отже, належними сторонами в цивільній справі є особини, стосовно які є дані про ті, що смердоті можуть бути суб'єктами спірного правовідношення.

Належна сторона визначається судом на підставі норм матеріального права. Вже при прийнятті позовної заяви суд винен встановити, чи має позивач право вимоги та чи є відповідач тією особою, котра винна відповідати за позовом. Доля у справі неналежного позивача чи неналежного відповідача перешкоджає законному та обгрунтованному вирішенню справ. У зв’язку із цим виникає проблема заміни неналежної сторони.

Однак, справа не завжди порушується належним позивачем, а як відповідаючий за межі не завжди притягається належний відповідач. Процесуальний закон не передбачає відмови у прийнятті заяви від неналежного позивача чи відмови від прийняття покличу, зверненого неналежному відповідачу. Неналежний позивач чи відповідач повинні бути замінені у належному порядку, встановленому ст. 105 ЦПК. Однак заміна неналежних позивача та відповідача може бути проведена лише зі згоди позивача.

Для заміни неналежного (первинного) позивача необхідна не лише його згода на вихід зі справ, а і згода належного позивача на вступ до справ. За наявності їхні взаємної згоди відбувається заміна. якщо позивач не згоден на заміну його на іншу особу, то ця особа може вступити до справ як третя особа, що заявляє самостійні вимоги щодо спору, про що суд сповіщає цю особу. Якщо первинний позивач згоден вийти зі справ, а належний позивач не бажає до неї вступати, по справі зникає позивач, тому суд винен закінчити провадження по справі в порядку ст. 136 ЦПК. Відмова первинного позивача у вибутті та відмова належного позивача у вступі до справ повинні тягнути за собою розгляд справ за суттю та винесення рішення про відмову у позові.

Для заміни неналежного відповідача також потрібна згода позивача. При згоді на таку заміну суд звільняє первинного відповідача від участі у справі та залучає нового відповідача. У разі незгоди позивача на заміну відповідача іншою особою суд залучає цю особу як іншого відповідача (ч.3 ст. 105 ЦПК).

Заміна неналежної сторони відбувається до того самому процесі, без зупинення чи призупинення провадження. Якщо заміна відбувається в засіданні суду, останній може відкласти справу слуханням із тим, щоб надати годину належній стороні вступити у справу та підготуватися до захисту своїх інтересів. Після заміни неналежної сторони розгляд справ починається із початку, а саме зі стадії підготовки до суднового розгляду. Заміна неналежної сторони може відбуватися лише в суді першої інстанції. Заміна неналежної сторони має проводитись судом у відкритому судновому засіданні із обов’язковим викликом всіх осіб, що беруть доля в справі.

Процесуальне правонаступництво.

У ході процесу по конкретній справі може виникнути необхідність заміни осіб, що приймають доля в справі через правонаступництво, яку виникло в матеріальних правовідносинах. Громадянин, що є стороною у справі може вмерти, залишивши своє майно наслідувачу (згідно із законом чи за заповітом). Юридична особа може бути реорганізована чи закінчити своє існування. Крім такого загального (універсального) правонаступництва можливо правонаступництво у окремому правовідношенні (сингулярне). Сторона може передати право вимоги чи виконати переказ боргу. У будь-якому випадку, процесуальне правонаступництво можливо лише у тому випадку, коли відбулося правоприємство матеріальне. Якщо матеріальні правовідношення та виникаюча на їхні підставі зацікавленість мають особистий характер (стягнення аліментів, поновлення на роботі, відшкодування збитків, що заподіяні здоров’ю) неможливість матеріального правонаступництва обумовлює і неможливість правоприємства у процесі.

Матеріальне правонаступництво автоматично не тягне процесуального правоприємства. Вступ до процесу правонаступника позивача залежить від його волевиявлення. Залучення до процесу правонаступника-відповідача знову ж таки залежить від волі позивача чи іншої особини, що приймає доля в справі. Тільки после того як якщо визначено правонаступника вилученої особини, а від зацікавлених осіб якщо отримано відповідну заяву, призупинене в результаті смерти громадянина чи ліквідації юридичної особини провадження по справі може бути поновлено. У цьому суть диспозитивного характеру процесуальних прав сторін.

Порядок настання правонаступництва в процесі :

1) в разі настання обставин, що є підставою для універсального правонаступництва в матеріальному праві, провадження по справі має бути обов’язково призупинено;

2) у випадах сингулярного правонаступництва вступ до справ правонаступника відбувається без призупинення провадження по справі;

3) правонаступник винен надати суду документи, що засвідчують його правонаступництво в матеріальних правовідношеннях.

(свідоцтво про декларація про спадщину, документ про реорганізацію юридичної особини та ін.).

4) Якщо правонаступництво в матеріальному праві наступає стосовно декількох осіб, кожна із них може вступити до справ за своїм бажанням. Вступ одного із правонаступників до справ не зв’язує інших правонаступників, однак суд має їхні сповістити про поновлення процесу;

5) правонаступництво можливо у будь-якій стадії процесу;

6) для правонаступника усі дії, що вчинені до його вступу до справ, обов’язкові до того обсязі, в якому смердоті були обов’язкові для особини, якої правонаступник змінив.

Правонаступник помиляюся вимагати переперевірки доказів, що в їхні дослідженні бравши доля його попередник;

7) при процесуальному правонаступництві процес не починається знову, а поновлюється із тієї стадії, на якій був призупинений, чи продовжується із тієї стадії, на якій настав правонаступництво (сингулярне правонаступництво).

Таким чином процесуальне правонаступництво є особливим випадком заміни осіб в процесі. Від заміни неналежної сторони правонаступництво відрізняється декількома суттєвими моментами: воно та можливе у будь-якій стадії виконання; воно та тягне поновлення чи продовження процесу; воно та тягне передачу правонаступнику всіх процесуальних прав та обов’язків попередника; й останнє - правонаступник ніколи не може приймати доля в справі разом із право попередником.

Процесуальна співучасть.

Згідно ст. 104 ЦПК, позов може бути пред’явлено сумісно декількома позивачами чи до декількох відповідачів.

У літературі нерідко співучасть на боці позивача називають активною, а на боці відповідача — пасивною, виходячи із того, що порушується справа та до у ньому залучаються відповідачі із ініціативи позивача. Назва ця умовна та не означає пасивності відповідача. Сторони в процесі мають рівні права та однакові можливості активно користуватися всіма наданими їм законом процесуальними засобами для захисту суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів.

Співучасть може виникнути в разі пред’явлення покличу декількома позивачами до декількох відповідачів.

Відповідно, процесуальна співучасть можлива як на боці позивача чи відповідача, так і на обох сторони одночасно. Структура сторін при множинності осіб не змінюється, в процесі є лише дві сторони, що є співпозивачами чи співвідповідачами.

Співучасники, звичайно не суперечать між собою. Алі якщо навіть між ними виникають розбіжності, наприклад про розмір належної частини, то їхні вимоги як правило сумісні та не виключають одна одну. Ця особливість є суттєвою ознакою співучасті.

Таким чином, процесуальна співучасть — доля в одній справі декількох позивачів чи декількох відповідачів, інтереси та вимоги які не виключають одне одного.

Процесуальні співучасники, як правило, є суб'єктами суперечного чи пов’язаного із ним правовідношення, що підлягає вирішенню судом.

Процесуальна співучасть — поєднання позовів по суб'єктам процесу, тому ще має назву суб'єктивного поєднання позовів, на відміну від об'єктивного поєднання позовів — коли одна особа пред’являє до іншої декілька позовних вимог. У такому провадженні поєднання проводитися за об'єктом процесу, в ньому немає співучасті.

Підстави співучасті діючим законодавством прямо не встановлені. Однак процесуальна співучасть допускається насамперед в тихий випадках, коли це пов’язано із характером матеріальних правовідносин. По змісту закону процесуальна спів доля можлива в випадках:

1) якщо предмет покличу — загальне право (наприклад кликни із права загальної власності);

2) якщо позовні вимоги походять із однієї тієї ж підстави (із сумісного нанесення шкоди декількома особами);

3) якщо вимоги однорідні, хоч й не тотожні за підставою та предметом.

(позов про сплату заробітної платні до одного роботодавця декількох робітників).

Залежно від характеру матеріально-правових зв’язків між суб'єктами суперечних правовідносин розрізняють два види процесуальної співучасті - необхідне (обов'язкове) та факультативне (можливе).

Необхідна співучасть — обов’язкова доля в справі всіх суб'єктів спірного правовідношення як позивачів то й відповідачів. Воно пов’язано із особливостями спірних матеріальних правовідносин при множинності їхнього суб'єктів. Якщо позивач пред’явив позов не дуже до всіх зобов’язаних осіб, а вимоги його не можуть бути розглянуті окремо, то суд винен залучити до процесу всіх цих осіб. Невиконання на практиці вимог про залучення співвідповідачів Веде до винесення необґрунтованих рішень та до їхні подальшої відміни.

Співучасть факультативна, якщо вимоги декількох позивачів чи одного позивача до декільком відповідачам можуть бути розглянуті та здійснені незалежно одна від одної. Наприклад позов батьків до дітей про стягнення аліментів може бути пред’явлено як сумісно (в одній справі), так і окремо до шкірного із дітей чи до всіх одночасно.

Факультативна співучасть дозволяється як при матеріально правовому зв’язку між співучасниками так без нього, залежно від необхідності. Факультативна співучасть можлива лише за умів, коли воно та відповідає вимогам процесуальної економії, дозволяє скоротити витрати години на розгляд справ, забезпечуючи швидке та правильне вирішення суперечки. Якщо сумісний розгляд вимог декількох позивачів чи до декількох відповідачів ускладнює процес, то суддя може виділити одну чи декілька вимог в окреме провадження.

Основна позначка інституту процесуальної співучасті - винесення єдино образного рішення, його стабільність. Метою необхідної співучасті є винесення повних рішень, що вичерпують усі можливі по справі питання.

Співучасники користуються правами та несуть обов’язки сторін в процесі (ст. 104 ЦПК). Кожен із позивачів та відповідачів стосовно іншої сторони виступає в процесі самостійно та діє незалежно від інших учасників процесу (він може наприклад самостійно визнати позов чи відмовитися від нього). Співучасники можуть поручити ведення справ одному із них, навіть коли співучасник не має загального права ведення сторонніх справ.

При процесуальній співучасті суд виносить загальне рішення, в якому визначаються права та обов’язки шкірного із співучасників. Це рішення поєднане, в ньому має міститися відповідь по кожній вимозі.

Цивільна процесуальна правоздатність та цивільна процесуальна дієздатність як умови правосуб'єктності у цивільному процесі .

Цивільна процесуальна правоздатність — встановлена законом можливість матір цивільні процесуальні права та обов’язки, а саме, бути учасником цивільного процесу.

Закон надає цивільну процесуальну правоздатність в рівній мірі усім громадянам та юридичним особам (ст. 100 ЦПК), маючи на увазі лише можливість їхнього участі у цивільному процесі як сторін та приведених перед тим осіб. У цьому розумінні цивільне процесуальне законодавство не припускає ніяких обмежень процесуальної правоздатності.

Всі особини, що мають суб'єктивне матеріальне право, повинні матір можливість звернення за його захистом, отже матір цивільно-правову правоздатність.

Цивільна процесуальна правоздатність пов’язана із правоздатністю в матеріальному праві (цивільному, трудовому, сімейному, земельному, адміністративному), коли визначається можливість бути стороною чи третьою особою. Судовий захист передбачає, що особа, Яка звертається його може матір спірне право. Тому цивільна процесуальна правоздатність виникає одночасно із правоздатністю в матеріальному праві. Процесуальна правоздатність громадян виникає із моменту народження та припиняється зі смертю. Алі якщо правоздатність в матеріальному праві виникає із визначеного віку (наприклад трудова, шлюбна), то відповідно і процесуальна настає із того ж моменту.

Юридичні особини мають процесуальну правоздатність із моменту виникнення. Припинення юридичної особини Веде до припинення його процесуальної правоздатності.

Однак за змістом правоздатність в матеріальному праві не тотожна процесуальній правоздатності. Якщо правоздатність в матеріальному праві - можливість матір відповідні матеріальні права та обов’язки (цивільні, трудові, шлюбно-сімейні), то цивільна процесуальна правоздатність — можливість матір цивільні процесуальні права та обов’язки, а саме бути стороною, третьою особою.

Всі громадяни та організації наділені законом однаковою процесуальною правоздатністю на відміну від цивільного права, що встановлює, як правило, спе-ціальну правоздатність юридичних осіб.

Для виконання процесуальних прав та обов’язків в суді через виконання процесуальних дій необхідно матір процесуальну дієздатність.

Цивільна процесуальна дієздатність — можливість особисто виконувати свої права та передавати ведення справ представнику, а саме можливість особисто виконувати процесуальні дії 9самому пред’являти позов, укладати мірову угоду, відмовитися від покличу чи визнати позов, заявляти клопотання в процесі, доказувати й т.д.). в цьому відмінність цивільної процесуальної дієздатності від дієздатності в матеріальному праві (можливість особисто укладати догоди, отримувати власність й т.д.).

Юридичні особини мають процесуальну дієздатність із моменту виникнення. Процесуальні права та обов’язки юридичної особини виконуються його органами безпосередньо чи через представників.

Повна процесуальна дієздатність громадян виникає із досягненням повноліття, а саме із 18 років (ч.1 ст. 101 ЦПК), а й у випадку емансипації - із 16 років. Права та інтереси неповнолітніх у віці від 14 до 18 років, а також громадян, визнаних обмежно дієздатними, захищаються в суді їхні законними представниками. Однак суд винен таким випадках залучати до участі самих неповнолітніх чи громадян визнаних обмежено дієздатними. Такі особини мають право виконувати усі процесуальні дії. Будь — які обмежень процесуальної дієздатності закон не дозволяє. Дії по розпорядженню матеріальним правом (відмова від покличу, визнання покличу) смердоті можуть виконувати лише за згоди законних представників.

У випадках, передбачених законодавством, по справам, що виникають із трудових та шлюбно-сімейних право відношень, із угод, пов’язаних із Розпорядженням отриманим заробітком, а й у справах, що виникають із нанесення шкоди, неповнолітні мають право особисто захищати в суді свої права та інтереси. Залучати законних представників до участі в справі у таких випадках не обов’язково, вирішення запитання залежить від точки зору суду.

У випадках, коли законом дозволяється вступ у шлюб до досягнення 18 років, дієздатність в повному обсязі набувається із моменту вступу у шлюб. Це положення повністю співпадає із цивільною процесуальною дієздатністю.

За осіб, повністю недієздатних (малолітні, особини, що не досягли 14 років та ін.), процес ведуть їхні законні представники.

Дії недієздатного, до того числі пред’явлений ним позов, можуть набрати чинності у випадку підтвердження їхні законними представниками. Законний представник може підтвердити усі дії недієздатного чи деякі із них, не підтверджені ним дії втрачають юридичне значення. Це стосується лише абсолютно недієздатних осіб.

Суб'єкти, що ведуть справу.

Серед безпосередньо зацікавлених у результатах юридичного процесу суб'єктів є група, що виконує свої функції для забезпечення реалізації «чужих» інтересів, маючи своєю метою найбільш ефективний розгляд юридичної справ. Основним членом цієї групи є суд.

Ст. 55 Конституції України каже:

Права та свободи людини та громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується декларація про оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб.

За цивільно-процесуальним законодавством судом розглядаються справ :

— по суперечках, що виникають із цивільних, сімейних, трудових та кооперативних правовідношень, якщо хоча б однією із сторін в спорі є громадянин, за винятком випадків, коли рішення таких суперечок віднесено до ведення інших органів;

— справ, що виникають із адміністративно-правових відношень, перелічених в ст. 236 ЦПК (деякі порушення закону про вибори, скарги на дії посадових осіб та ін.).

— справ особливого провадження, перелічені в ст. 254 ЦПК.

(визнання громадянина беззвітно відсутніми чи померлими, всиновлення дітей, встановлення фактів, котрі мають юридичне значення).

Можливість застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів та свобод громадян та організацій постійно розширюється, про що свідчить встановлена підвідомчість суду справ по трудових, земельним, державним, адміністративним, фінансовим правовідношенням.

Єдність судової влади викликає необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного та рівного для всіх громадян та організацій державного суду із покладенням на нього виконання функцій правосуддя по справах, що виникають із правовідношень, врегульованих нормами цивільного, трудового, сімейного, земельного, адміністративного та інших галузей матеріального права у об'єднаному процесуальному порядку.

Виходячи із діалектичного зв’язку цивільного права із цивільним процесуальним (єдність змісту та форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні із цивільним судочинством можливо розглядати умовно до того плані, що їй забезпечується життя (реалізація, захист) цивільного права (змісту), однак слід матір на увазі, що цивільне судочинство має свій притаманний йому зміст та процесуальну форму.

Змістом якщо діяльність суду та учасників процесу (дії та правовідношення), а цивільною процесуальною формою — об'єктивний (зовнішній) вияв створення, закріплення та оформлення відповідної діяльності.

Наприклад, діяльність суду по розгляду справ складається із сукупності дій спрямованих на розгляд доказів за допомогою визначених законом засобів доказування. Така діяльність виконується у чітко визначеному законом порядку, по встановлених правилах, у встановленій процесуальній формі суднового засідання, безпосередньо, усно, а саме процесуальні дії виконуються у визначеній процесуальній формі та фіксуються у визначених процесуальних документах.

Таке розуміння процесуальної форми відбивається у деяких нормах ЦПК: ст. 137 — позовна заява подається до суду у письмовому вигляді; ст. 211 — постановлене судом рішення виноситься у письмовому вигляді; ст. 159 — розгляд справ вперше іде у судновому засіданні; ст. 160 — розгляд справ проходити безпосередньо, усно та при незмінному складі суддів. Таким чином, под цивільною процесуальною формою слід розуміти встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній засіб виконання процесуальних дій, що виконуються по встановленим правилам, у встановленому порядку судом, органом суднового виконання та всіма учасниками процесу при розгляді та вирішенні справ, перевірці законності та обґрунтованості постановленого по ньому рішенні, а також закріплення процесуальних дій у передбачених процесуальних документах.

Цивільна процесуальна форма обумовлена існуючими в Україні суспільними відношеннями та характеризується демократизмом, який базується на закріплених в нормах цивільного процесуального права принципах, оптимально поєднуючи в собі простоту та доступність, необхідність та доцільність, вона має забезпечити як оперативність так і результативність виконання завдань, покладених на цивільне судочинство.

Вісь чому діяльність суду у цивільному процесі чітко регламентована ЦПК. Суд (суддя) не може виходити у процесі ведення справ далеко за межі прав та обов’язків, що йому надано законодавством.

Кожна стадія процесу чітко обмежена нормами права для более глибокого та правильного розгляду справ судом та винесення відповідного, відповідаючого нормам закону рішення.

Об'єкти цивільно-процесуальних правовідношень.

Різні суб'єкти вступають у правові відносини, преш на, із метою задоволення певних своїх інтересів й потреб: матеріальних, політичних, духовних та інших. Для досягнення поставлених цілей суб'єкти, у межах правових відносин, шляхом реалізації своїх прав та обов’язків здійснюють певні дії, чим досягається результат, зазаради якого й відбулося правовідношення й зветься він об'єктом правовідношення.

Таким чином, об'єкт правовідношення — це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що служать задоволенню інтересів й потреб громадян та їхнього організацій, із приводу які суб'єкти вступають в правовідносини й здійснюють свої суб'єктивні права та юридичні обов’язки.

Коло можливих об'єктів правовідносин визначається законом.

Об'єктом цивільно-процесуального правовідношення є суспільні відносини по захисту в суді порушеного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу.

Дані суспільні відносини виникають виключно із ініціативи суб'єктів — позивачів, а набирають розвитку лише после прийняття покличу до розгляду судом (судією).

Об'єктом процесуальних правовідносин слід назвати інтерес учасників процесу, безпосередньо зацікавлених в його результатах. Коли здійснюють притаманні їм функції у межах своїх повноважень.

Підстави виникнення та припинення цивільно-процесуальних правовідносин.

Виникнення, зміну чи припинення правових відносин норми права пов’язують із конкретними життєвими обставинами — юридичним фактами. Без юридичних фактів правовідносини неможливі. Отже, юридичні факти, як й правосуб'єктність є необхідною умовою виникнення, зміни чи припинення правовідносин.

Виникнення суб'єктивних особистих та майнових прав громадян та організацій, їхнього зміну та закінчення закон завжди пов’язує із настанням чи зміною визначених обставин, а саме із юридичними фактами. У більшості випадків підставою для виникнення цивільно-процесуальних правовідносин є подання громадянином, юридичною особою покличу про захист свого порушеного матеріального права. Саме позов у цивільному процесі є основною підставою для виникнення правовідношення.

Право на судовий захист є засобом встановлення порушених суб'єктивних цивільних, сімейних, трудових прав. Відповідно до ст. 4 ЦПК будь-яка зацікавлена особа може у порядку, встановленому законом звернутися до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Засобом такого захисту найчастіше є позов, зовнішнією формою якого є позовна заява. Саме в ньому проявляються та втілюються усі сторони покличу. Таким чином, позов — це звернена в суді до відповідача матеріально-правова вимога про відновлення порушеного чи оспорюваного права.

як й позов, поняття «декларація про позов» є складним, має дві сторони: матеріально-правову та цивільно-правову. Матеріально-правова сторона права на позов — це декларація про його задоволення. Цивільне процесуальне право визначає процесуальну бік права на позов, але в пред’явлення позову.

Право на пред’явлення покличу мають усі громадяни та юридичні особини. Якщо в суб'єктивних цивільних правах можуть бути обмеження у встановлених законом випадках, то праві на пред’явлення покличу ніхто не може бути обмежений. Більш того, ст. 4 ЦПК не дозволяє навіть самообмеження в цьому праві: відмова від права на звернення до суду недійсна.

Наявність чи відсутність права на звернення до суду із позовом у кожному конкретному випадку у шкірного конкретного суб'єкта залежить від визначених обставин, що мають назву передумов виникнення права на пред’явлення покличу. Тому передумови права на позов можна визначити як обставини, із наявністю чи відсутністю які процесуальний закон пов’язує можливість пред’явлення покличу до суду.

Передумови можуть залежати від особини, що звертається до суду чи не залежати. Тому їхні можна поділити на суб'єктивні та об'єктивні. Суб'єктивною передумовою права на пред’явлення покличу є правоздатність особини, що звертається до суду із заявою. У літературі по цивільному процесу часто стверджують, що наявність правоздатності треба перевіряти лише у організацій: чи є смердоті юридичними особами. Для громадян це робити не треба, бо правоздатність у громадян виникає із моменту народження, отже усі смердоті правоздатні. Здається це неправильно. Перевіряти правоздатність треба в всіх випадках, бо стосовно юридичних осіб та громадян по конкретній справі перевіряти треба не наявність взагалі цивільної процесуальної правоздатності, а правоздатності по даній справі, а саме особистої юридичної зацікавленості. У ст. 4 ЦПК вказано, що будь-яка зацікавлена особа може в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного чи оскаржуваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Передумови діляться на позитивні та негативні, залежно від того із їхнього наявністю чи відсутністю закон пов’язує можливість пред’явлення позову.

Позитивні передумови — це передбачені в цивільному процесуальному законі обставини, котрі мають бути в даному випадку при пред’явленні покличу. Позитивних передумов дві.

Відповідно до п. 1 ст.136 ЦПК декларація про пред’явлення покличу є та суддя винен прийняти заяву якщо вона підлягає розгляду в суді. Коли таке підлягає? Заява підлягає розгляду в суді, якщо :

А) особа, що звертається із вимогою про судовий захист правоздатна, юридично зацікавлена у цій справі;

Б) її вимоги підвідомчі суду.

У) захист даної вимоги законом не забороняється, наприклад закон забороняє подання заяви про розлучення чоловіком, коли жінка вагітна чи має дитину віком до одного року;

Р) вимога не відноситься до фактично незначущих для права (деякі вимоги, що походять із шлюбних відносин).

Відповідно до п. 2 ст.136 ЦПК декларація про пред’явлення покличу у звертающогося є та суддя винен прийняти цю заяву, якщо позивачем додержано передбачений законом для даної категорії справ порядок попереднього позасудового вирішення справ.

Негативні передумови — це такі обставини, які не має бути, щоб суддя відповідно до закону прийняв заяву. Вони передбачені законом у тому, щоб не Дозволити винесення суперечливих та взаємовиключаючих рішень суду:

— відповідно до п. 3 ст.136 ЦПК суддя приймає заяву якщо немає постанови, рішення що набрала чинності по тотожній суперечці;

— якщо у провадженні суду немає справ по тотожній суперечці;

— якщо немає рішення товариського суду по тотожній суперечці;

Пред’явлення покличу виконується поданням позовної заяви. Порядок її подання визначається встановленими в законі умовами реалізації права на пред’явлення покличу. Якщо аналіз суддєю передумов дає йому відповідь на запитання чи є декларація про пред’явлення покличу, то аналіз умів дає відповідь на запитання, чи правильно реалізується декларація про пред’явлення позову.

По наслідках, що їхні тягнуть встановлені законом умови, їхні можна поділити на дві групи. Порушення умів першої групи тягне відмову у прийнятті покличу так саме, як і порушення правил про передумови. Алі на відміну від останнього відмова не є абсолютною перешкодою для створення нового звернення. До таких умів відносяться:

— відповідно до п. 2 ст.136 ЦПК суддя відмовляє у прийнятті заяви, якщо зацікавленою особою не додержано встановленого для даної категорії справ порядок попереднього позасудового розгляду справ. На відміну від недодержання правил про аналогічну передумову п. 2 ст.136 «працює» як умова, якщо ще не втрачена можливість поновлення даного пропуску, а чи не закінчився ще рядків звернення із претензією;

— якщо справа не підсудна даному суду;

— подано заяву недієздатною особою ;

— якщо від імені зацікавленої особини заяву подано особою, що не має повноважень на ведення справи.

Перелік підстав для відмови в прийнятті заяви наведено у ст. 136 ЦПК та він є вичерпним. [4].

При додержанні всіх вимог, що визначають декларація про позов та порядок пред’явлення покличу, суддя приймає позовну заяву. Прийняття заяви тягне ряд матеріально-правових та процесуально-правових наслідків.

Матеріально-правові наслідки:

— переривається позовна давність;

— аліменти присуджуються із моменту подання заяви;

— добросовісному набувачу (відповідачу) відшкодовуються витрати по утриманню спірного майна у випадку його повернення;

— майно стає спірним та обмежується в обігу.

Процесуально-правові наслідки:

— порушується цивільна справа;

— виникають цивільно-процесуальні правовідношення, а відповідно і передбачені законом процесуальні права та обов’язки.

Висновок.

Вже тепер на Україні є у достатній кількості теоретичний та практичний матеріал у тому, щоб виділити вивчення питань юридичної техніки у спе-ціальну юридичну науку. Професіональні знання юриста потрібні не лише, коли необхідно застосовувати закон, відновити порушене право, притягнути до відповідальності винного, але й і тоді, коли треба грамотно написати правовий акт, правильно виконати слідчу дію й зафіксувати її результати.

Таким чином, значення процесуально правових норм, як у правотворчості то й у застосуванні полягає в удосконаленні діяльності різних органів й організацій, що приймають доля в управлінні суспільством. Процесуальне урегулювання цієї діяльності забезпечує недоторканість законності, підвищення відповідальності й дисципліни у посадових осіб державних органів.

Література.

1. Конституція України, 1996 рік.

2. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар.;

Х.:Консум, 2000.

3. Цивільний кодекс України: Науково — практичний коментар.;

Одеса:Одисей, 1999.

4. Збірка Постанов Пленуму Верховного Суду України із цивільних та кримінальних справ.- К.:Освіта, 1999.

5. Колодій А.М., Копєйчиков В.В. та ін. Теорія держави та права.;

К.:Юрінформ, 1999.

6. Тертишніков В.І. Цивільний процес. Учбовий посібник.- Х.:Фірма.

«Консум», 2001.