Концепция відчуження особи й суспільства у філософії Альбера Камю (з прикладу повісті Посторонний)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАИНЫ.

Херсонський державний педагогічний университет.

КОНЦЕПЦІЯ ВІДЧУЖЕННЯ ЛИЧНОСТИ.

І СУСПІЛЬСТВА У ФИЛОСОФИИ.

АЛЬБЕРА КАМЮ.

(з прикладу повісті «Посторонний»).

Наукове сочинение.

Студентки 3-го курсу факультету іноземної філології групи 341.

Молдован Елены.

Преподаватель:

Невярович Наталя Юрьевна.

Херсон -1998.

1. Вступ. Альбер Камю — одне із моралістів зітимчасової французької літературі ХХ століття… 4 с.

1.1. «Сторонній» — бестселер, яка у ліцейних і університетських програм… 4 с.

1.2. Різноманітна література про «Сторонньому». … 5 с.

2.0. Глава І. Загальні засади… 6 с.

2.1. Творча історія «Стороннього». … 6 с.

2.2. Герой «Стороннього» — виразник почуттів поколения.

Камю…

6 с.

2.3. Проблема абсурду у творі… 7 с.

2.3.1. Двоплановість роману… 7 с.

2.3.2. Визначення жанру роману… 7 с.

2.3.3. Позиція героя у романі… 7 с.

2.3.4. «Психологія тіла» в «Сторонньому». … 8 с.

2.3.5. Ключова сцена роману… 8 с.

2.3.6. «Индифферентизм» героя… 9 с.

2.4. Мова роману «Нульовий градус листи». … 10 с.

2.5. «Сторонній» — одна з творів модернізму… 10 с.

3.0. Глава ІІ. Безпосередній аналіз твори… 12 с.

3.1. Події першій його частині роману… 12 с.

3.2. Повідомлення про «смерть матері… 12 с.

3.3. У притулку для престарілих… 12 с.

3.4. Відображення душевного стану героя з допомогою стихії природи… 13 с.

3.5. Події другій частині… 14 с.

3.5.1. Роздуми героя ставлення до матері… 15 с.

3.5.2. Зустріч пройшла з Марі, тілесні насолоди… 15 с.

3.5.3. Злочин Мерсо — переломний той час у композиції роману… 16 с.

3.5.4. Мерсо у залі суду… 17 с.

3.5.5. У чеканні страти. Смерть… 18 с.

4.0. Висновок. Внесок Камю у світову літературу, раскрытие.

«экзистенциалистической» особистості при создании.

«Постороннего». …

19 с.

. 21 с.

ВСТУПЛЕНИЕ.

Альбер Камю — одне із моралістів у сучасній французької літературі ХХ столетия.

1.0. З давніх-давен культура Франції була щедра на «моралістів», то є назидателей, нравоучителей, проповідників чесноти. Насамперед це майстра пера і мислителі, які обговорюють у своїх книжках загадки людської природи з дотепної прямотою, подібно Монтеню в ХVIв., Паскалю і Ларошфуко в ХVIIв., Вальтеру, Дідро, Руссо в XVIII в. Франція ХХ століття висунула чергове сузір'я таких моралістів: Сент-Екзюпері, Мальро, Сатр… Серед перших у цих гучних імен може бути з права названо і Альбер Камю. У своїй творчості він розглянув концепцію відчуження особи й суспільства. Він — глашатай безлічі розрізнених фишочек, які у світі, розколотому на табору, ведуть судомні пошуки власного серединного шляху. У творах він дотримувався умовиводів «філософії існування», екзистенціалізму. Зрозуміти життя — отже, по Камю, розрізняти до її мінливими малодостоверными обликами образ самої Долі і витлумачити у світлі останньої очевидності нашого земного долі. Усі книжки Камю претендують те що, щоб бути трагедіями метафізичного прозріння: у яких розум силується пробитися крізь товщу минущого, крізь житейско-исторический пласт до прямокутної буттєвої правді існування особистості на земле.

1.1. До однієї з таких книжок і твір Камю «Сторонній», про яке вже написані тисячі станиць. Він викликав неабиякий інтерес як у Франції, не треба до її рубежами. Але й, понад 40 років після її а світло, книжку продовжують читати, вона залишається мови у Франції бестселером. «Сторонній» міцно ввійшов у ліцейних і університетські курси, де сприймається як «капітальна дата» історія французької літератури. Ця книга Камю називається і «найкращим романом покоління Камю», і «однією з великих філософських міфів мистецтво цього століття» і навіть однією з найбільш захоплюючих, переконливих і найкраще побудованих романів у світовому литературе.

1.2. Література про «Сторонньому» настільки різноманітна, що знайомство із нею дає досить повне уявлення про можливості різних напрямів в методології сучасної західної літературознавства. Повість піддавалася різноманітних прочитанню — метафізичного, экзистециалистическому, біографічного, політичному і соціологічному. До неї зверталися представники багатьох областей знаний.

ГЛАВА І.

Загальні положения.

2.1. Творча історія «Стороннього» досить легко простежується по «Записним книжках» Камю. Він зазначає, що головна герой повісті - людина, який бажає виправдовуватися. Він воліє то уявлення, яку люд склали про неї. Він вмирає, вдовольняючись власним свідомістю моєму переконанню. Примітно, що у цієї першої записи як ключове звучить слово «щоправда», у червні 1937 г. з’явився начерк теми про людину, присудженому до страти. В’язень паралізований страхом, але з шукає ніяких розрад. Він вмирає з очима, повними сліз. У липні 1937 г. знову з’являється запис про людину, який усе життя захищає якусь віру. Вмирає мати. Він кидає. Торішнього серпня 1937 г. у його щоденниках з’являється запис: «людина, який шукав своє життя там, де вона зазвичай і відбувається (одруження, становище у суспільстві). Якось вона усвідомила, наскільки чужим був стосовно власного життя. Йому властивий відмова від компромісів та віра у правду природи». (4, 135).

2.2. По запискам Камю, герой — хранитель правди, але хоч? Адже це людина дивний, потім певним чином натякало назва роману — «Посторонний».

Коли «Сторонній» побачив світ, ціле покоління жадібно прочитало цієї книжки — покоління, життя не почивала на традиційних засадах, була замкнутої, позбавленої майбутнього, так само як життя «Стороннього». Молодь зробили з Мерсо свого героя.

2.3. Як писав Камю, основний проблемою був абсурд. Головне, що визначає поведінка Мерсо, вважав письменникце відмови від лжи.

Психологія Мерсо, її поведінка, його щоправда — результат довгих роздумів Камю над естетикою абсурду, яка по-своєму відбивала його власні життєві наблюдения.

2.3.1. «Сторонній» — твір складне, його герой «ускальзывает» від однозначного трактування найбільша складність в повісті залежить від її двуплановости. Повість розбита на рівні, перекликающиеся між собою части.

Друга — дзеркало першої, але дзеркало криве. Якось пережите під час судового розгляду, і «копія» невпізнанно спотворює натуру. З одного боку, Камю прагне показати зіткнення «пересічної людини» обличчям до обличчя на долю, від якої захисту немає - і це метафізична площину роману. З іншого боку, своїм негативізму Мерсо перевіряє узвичаєні цінності, щоб своєю внутрішньої правдою засудити зовнішню ложь.

2.3.2. Жанр роману наближається до моралистическому роману, тому философско-эстетическая система автора не віддільна з його особистості. Повноту «Сторонньому» надає його філософський підтекст. У «Сторонньому» Камю прагне надати історії універсальному характері міфу, життя спочатку відзначено печаткою абсурду. Дійсність тут є радше метафорою, яка потрібна на розкриття образу Мерсо.

2.3.3. Механічно розмірено тече життя молодого героя на міської околиці Альшера. Служба дрібного клерка в конторі, порожня і монотонна, переривається радістю повернення Мерсо до пляжів «залитим сонцем, до фарб вечірнього південного неба». Життя невпинно й тут, під пером Камю постає своєї «виворотом» і видавати своїм «обличчям». Сама прізвище героя містить для автора протилежність сутності: «смерть» і «сонце». Трагізм долі людського, зітканий із радості, і болю, і із недоступністю закону охоплює усіма колами життя героя". (1, 140).

Мерсо не багато від життя і по-своєму вона щаслива. Слід відзначити, що з можливих назв роману Камю зазначив у своїх чернетках «Щасливий людина», «Звичайний людина», «Байдужі». Мерсо — скромний, поступливий і доброзичливий, щоправда, без особливого гостинність, людина. Ніщо не виділяє його у складі мешканців бідних передмість Алжиру, крім однієї дива — він дивовижно нехитрий і байдужий до всього, які зазвичай цікавить людей.

2.3.4. Життя алжирца зводиться Камю рівня безпосередньо чуттєвих ощущений.

Він бачить підстав змінювати своє життя, коли господар контори пропонує йому подумати кар'єру, де йому знайшлася цікава робота. У Парижі Мерсо вже бував, він не бачить не найменшого честолюбства ніяких надій. Адже життя, вважає він, не поміняєш, та чи інше життя у кінцевому рахунку равноценна.

Але, колись початку життя Мерсо навчався, був студентом як і все, планував фестиваль у майбутнє. Але навчання довелося залишити, і тоді й дуже скоро зрозумів, що його мрії по суті або не мали сенсу. Мерсо відвернувся від цього, як колись здавалося сповненим значення. Він впав у безодню равнодушия.

2.3.5. Мабуть, саме тут слід шукати причину разючою безчувственности Мерсо, секрет його дива, Але звідси Камю мовчить до останніх сторінок, до тієї ключовою сцени у романі, коли виведений із себе домаганнями священика Мерсо гарячково вигукує слова своєї віри межи очі служителю церкви: «Мені випало бути прав, що й тепер прав, щоразу прав. Я жив отако, а жив інакше. Я де лал те й не робив цього. І що? Я славно жив у очікуванні тієї хвилини блідого світанку, коли моя щоправда виявитися. З безодні мого майбутнього протягом усієї моєї абсурдною борошна подымалась у мене крізь ще наставшие роки подих мороку, вона всі зрівнювало своєму шляху, усе, що доступно моєму житті, — такий несправжньою, такий примарною життя». (2, 356). Завіса над таємницею Мерсо піднесений: смерть чарівний і безглуздий факт, лежить основі правды.

2.3.6. Секрет «індивідуума» героя залежить від висновках, що їх поїхав, усвідомивши кінцівку і абсурдність життя. Він воліє просто бути, жити й відчувати сьогодні, тут не землі, жити у «вічному теперішньому». І все-таки інше, що в’яже людину коїться з іншими, — мораль, ідеї, творчість, — для Мерсо знецінене і позбавлена сенсу. Порятунок для героя можливо, у тому, аби вгамувати свідомість, не усвідомлювати себе, розірвати формальну зв’язку з іншими Мерсо вибирає відчуженість, відокремлюється від суспільства, стає «чужаком». Його розум, здається, підсмикають легким туманом, і вже за часів читанні початкових глав роману складається враження, що герой перебуває у стані полусна.

Хоча, слово «абсурд» є у романі лише разів у кінці останньої глави, вже перші шпальти «Стороннього» доручають читача в атмосферу абсурду, яка перестають згущуватися до останньої сцены.

2.4. Розповідь тягнеться з першої особи, й те водночас він парадоксально байдужий. Розмовну буденність і оголену прямоту цього визивно бідного по словника, підкреслено одноманітного по строю, на вигляд нехитрого нанизування найпростіших фраз одне із тлумачів «Стороннього» влучно визначений як «нульової градус листи». Оповіді тут дробиться на незліченну кількість пропозицій, синтаксично гранично спрощених, ледь соотнесенных друг з одним замкнутих у себе і самодостатніх, — свого роду мовних «островів». (Сартр) (1, 390).

2.5. «Сторонній» Камю є прикладом всім, хто схильний будувати висновки про творі, про письменника з розповідання, стилю, з форми, якщо вона ускладнена, «роздерто», то це модерніст, і якщо проста, якщо властива їй якась цельность-реалист. До того ж, якщо все просто таким прозорим мовою написано.

Яка ж стрижневу ідею повісті? Безмятежно-равнодушный, інертний Мерсо — людина якого вивело з сонного рівноваги навіть скоєний нею вбивство, колись таки впав у шаленство. Сталося це саме ключовою сцені роману, коли тюремний священик спробував повернути героя в лоно церкви, прилучити повірити, що всі крутиться волею божої. І Мерсо виштовхнув священика за двері своєї камери. Але чому це пароксизм люті викликав його саме священик, а чи не жорстокий, загонявший їх у глухий кут слідувати, не нудьгуючий суддя, який виніс йому уже смертний вирок, не безцеремонна, пялившаяся нею, як у самотнє тварина, публіка? Так оскільки всі тільки стверджували Мерсо для нього про сутності життя і лише священик, закликав говорити про божественне милосердя, довіритися божественному промислу, розгорнув їх картину буття гармонійного, закономірного, визначеного. І картина ця загрожувала похитнути уявлення про мир — царстві абсурду, світі - первозданному хаосе.

Погляд життя як у щось безглузде — модернистический погляд. Тому «Сторонній» — твір для модернізму классическое.

ГЛАВА II.

Безпосередній аналіз произведения.

3.1. Примітно, що успішний розвиток дії романі майже спостерігається. Життя Мерсо — скромного обивателя з курного передмістя Алжиру — мало ніж виділяється із сотні подібних до неї, оскільки це життя буденна, непоказна, нуднувата. І постріл з’явився поштовхом у тому полудремном животінні, це були своєрідною спалахом, яка перенесла Мерсо до іншої площину, простір, до іншого вимір, разрушившим його безглузде рослинне существование.

3.2. Слід зазначити головну особливість Мерсо — це повну відсутність лицемірства, небажання брехати й удавати, навіть якщо личить на противагу щодо його власної вигоді. Ця риса проявляється передусім тоді, коли то здобуває телеграму про «смерть матері в богодільні. Формальний текст телеграми з притулку викликає в нього подив, не зовсім і приймає, те, що мати померла. Для Мерсо мати померла набагато раніше, а саме: що він помістив їх у богадільню, представивши турботу про неї службовцям закладу. Тому сумне подія і відчуженість, байдужість, з яким воно сприймається головним героєм посилює почуття абсурда.

3.3. У притулку для престарілих Мерсо знову розуміє необхідність слідувати покладеному принципу і створити хоча б видимість, ілюзію співчуття. Мерсо погано відчуває, що його засуджують через те, що він помістив свою мати, у богадільню. Він намагався виправдати себе у очах директора, але його випередив: «Ви взяти в утримання. Їй потрібна була доглядальниця, а у вас з’являється скромна платня. І наприкінці кінців їй жилося тут краще». (1, 142). Однак у притулку для престарілих надходять не відповідно до бажаннями, проханнями, звичками старих — лише зі старим розпорядком і правилами. Крок убік був неприемлим, винятку були лише у окремих випадках, та й з попередніми відмовками. Як це сталося випадку з Пересом, коли йому дозволили брати участь у похоронної процесії, позаяк у притулку він вважався нареченим умершей.

Для Мерсо голоси старих, які зайшли в приютский морг звучать «приглушеної тріскотнею папуг», у доглядальниць замість особи — «біла марлева пов’язка», на старечих обличчях замість очей серед густий сітки зморщок — «лише тьмяний світло». Перес падає втратив свідомість, як «зламаний палець» Учасники похоронної процесії нагадують механічних ляльок, стрімко сменяющих одне одного у безглуздою игре.

Механічне сусідить в «Сторонньому» з комічним, що ще більше підкреслює відчуження героя від навколишнього: розпорядник процесії - «маленька людина на білому вбранні», Перес — «дідок акторської зовнішності», ніс Переса — «у чорних точках», в нього «величезні в’ялі і клаповухість, при цьому пурпурного кольору». Перес метушиться, зрізує кути, аби встигнути за що супроводжують труну. Його трагікомічний вид контрастує з сповненої гідності зовнішністю директора притулку, так само безглуздого у своїй нелюдською «офіційності». Він не єдиного зайвого жесту, навіть витирає піт із чола і з обличчя". (4, 172).

3.4. Але Мерсо як непричетний, усунутий від з його очах дійства, обряду похорону. Йому чужа ця ритуальність, він виконує обов’язок, усім своїм виглядом показуючи, що він ставить саме це, не намагаючись навіть приховати свою відособлений, байдужий погляд. Але відчуженість Мерсо має вибірковий характер. Якщо свідомість героя сприймати соціальний ритуали, воно дуже жваво стосовно світу природи. Герой сприймає навколишнє очима поета, він тонко відчуває фарби, запахи природи, чує ледь вловимі звуки. Грою світла, картиною пейзажу, окремої деталлю речового світу Камю передає стан героя. Тут Мерсо — самовідданий шанувальник стихій — землі, моря, сонця. Пейзаж також у спосіб пов’язує сина матері. Мерсо розуміє прихильність матері до місць, де любила гуляти. (2, 356).

Саме завдяки природі відновлюється зв’язок для людей — мешканцями притулку, — яка незбагненно рветься в быту.

3.5. В другій частині повісті відбувається перестановка життєвих сил героя і перелицювання його звичайною, повсякденного життя в житіє лиходія і злочинця. Томськ називають моральним потворою, оскільки він зневажив сыновним боргом і віддав мати, у богадільню. Вечір наступного дня, проведених з жінкою, у кіно, у залі суду витлумачують як святотатство; очевидно: він був у короткій нозі з сусідом, яка має було дуже чисте минуле, свідчить у тому, що Мерсо був причетний до карному дну. У залі засідань підсудних може позбутися відчуття, що судять когось іншого, хто віддалено нагадує знайоме йому обличчя, але ще не так на його самого. І Мерсо відправляють на ешафот, по суті, не було за скоєний нею вбивство, а й за те, що зневажив лицемерим, з яких витканий «борг». (4, 360).

3.5.1. Складається враження, що над Мерсо відбувається за фізичне злочин — вбивство араба, а й за моральне злочин над не владний земної суд, суд людини. У цьому вся людина — сама собі суддя, тільки самий Мерсо мав відчути відповідальність за скоєне. А питання, чи любив Мерсо свою мати він не мусив відкрито обговорюватися, дебатуватися у залі суду, а тим паче найвагомішим доказом винесення смертного вироку. Для Мерсо немає абстрактного почуття любові, він гранично «заземлен» і живе відчуттям справжнього, скороминучого часу. Домінуючим впливом на натуру Мерсо є її фізичні потреби, і вони визначають його чувство.

Отже, слово «любити» для «Стороннього» немає жодного сенсу, оскільки належить до словника формальної етики, він знає про кохання лише те, що це суміш бажання, ніжності й розуміння, сполуки його з кимнибудь". (4, 180).

3.5.2. «Сторонньому» близький успіхів хіба що смак до тілесним «рослинним» радощів, потребам, бажанням. Йому байдуже майже всі, що виходить поза межі здорової потреби у сні, їжі, близькості з жінкою. Це підтверджується тим, що наступного день похорону він пішов купатися у порт і зустрів там друкарку Марі. І вони спокійно плавають і розважаються і зокрема Мерсо, не відчуває жодних угрезений совісті, які мають природно виникнути в нього щодо смерті матері. Його индиффирентное ставлення до цього переломному у кожної людини моменту і як поступово нагнетающееся почуття абсурду перший погляд реального произведения.

3.5.3. Отже бездумно, не знаючи мети, відособлений Мерсо бреде у житті, коли бачиш неї, як людина абсурда.

У злочині Мерсо вирішальними були сили природи, яким Мерсо так поклонявся. Це «нестерпне», палюче сонце, яке робило пейзаж нелюдським, гнітючим. Символ світу та — небо стає ворожим людині, являє собою співучасника, посібника в преступлении.

Пейзаж тут, цебто в арені злочину, і розпечена рівнина, і замкнутий простір, де Мерсо віддано до влади жорстоких променів сонця і звідки немає виходу, тому головним героєм почувається в пастці, намагаючись прорватися крізь цю пелену та безпорадність. Ворожа стихія спопеляє тіло і дух Мерсо, створює атмосферу фатального насильства, затягує жертву в свою безодню, звідки вже немає шляху тому. У алегоричному сенсі сонце стає палачем Мерсо, гвалтує його волю. Мерсо почувається край безумства (цей час є характерною рисою людини у творах модерністів). Щоб вирватися з цього кола насильства, й злити потрібен вибух, і він відбувається. І вибух цей — вбивство араба.

Сцена вбивства араба є поворотним моментом у композиції «Стороннього». Ця глава ділить роман на рівні частини, звернені одна в іншу. У першій частині - розповідь Мерсо про його життя до зустрічі з арабами на пляжі, на другий — розповідь Мерсо про своє перебування у в’язниці, про слідстві і суді над ним.

«Сенс книжки, писав Камю, — полягає тільки у паралелізмі двох частин». Друга частина — це дзеркало, але таке, яке спотворює до невпізнанності правду Мерсо. Між двома частинами «Стороннього» — розрив, викликає у читачів почуття абсурду, диспропорція тим часом, як Мерсо бачить життя й як його бачить судді, ставати провідною ассиметрией в художньої системі «Стороннього». (1, 332).

3.5.4. У залі суду слідчий затято нав’язує Мерсо християнське покаяння і смиренність. Він може дозволити думки, що Мерсо не вірить у Бога, в християнську мораль, єдиною мораллю йому дієвою і справедливою є раціо і оцінили оточуючі його явища і процеси. Він вірить, що не можна перевірити, побачити, відчути. Тож у залі суду Мерсо постає у личині Антихриста. І тепер звучить вирок: «голова суду оголосив у досить дивній формі, що ім'ям французького народу мені на міської площі буде відрубано голову». (1, 359).

У чеканні страти Мерсо цурається зустрічі з тюремним священиком: духівник — у складі його противників. Відсутність надій на порятунок викликає нескоримий жах, страх смерті невідступно переслідує Мерсо який у тюремній камері: думає про гільйотини, про повсякденному характері екзекуції. Усю ніч, не стуляючи очей, в’язень чекає світанку, що може бути йому останнім. Мерсо нескінченно самотній і вільний, як людина в якого немає завтрашнього дня.

Загробні і надії розради не зрозумілі і прийнятні Мерсо. Він далеке від розпачу й вірний землі, поза якої щось існує. Тяжка розмова зі священиком закінчується раптовим вибухом гніву Мерсо. У житті панує безглуздість, хто б у яких не винен, або ж все винні у всем.

Пропасна мова Мерсо, єдина всьому протязі роману, де зараз його розкриває душу, начебто обчистила героя від болю, вигнавши будь-якої надії. Мерсо відчував можливість відволіктися від світу покупців, безліч свій родинний зв’язок з бездуховним і саме, тому прекрасним світом природи. Для Мерсо ми маємо майбутнього, є лише сьогохвилинне настоящее.

Коло гіркоти на завершення роману замкнулося. Зацькований всесильної механікою брехні «Сторонній» залишився зі своїми правдою. Камю, певне, хотів, щоб кожен повірив, що Мерсо не винен, хоч і убив незнайомого людини, і якщо послав його за гільйотину, отже зробило воно злочин ще більше страшне. Життя у суспільстві організована не праведно і нелюдяно. І Камю-художник чимало робить щоб переконати довіру до негативної правді свого героя. (4, 200).

3.5.5. Існуючий відсталий світопорядок підштовхує Мерсо до бажання піти із цивілізованого життя, оскільки не бачить виходу зі стану речей. Тому за останнє слово роману все-таки залишається «ненависть».

У долі Мерсо відчувається абсурд: молодий і закоханий у «страви земні», герой було знайти нічого, крім безглуздою роботи у якийсь конторі; позбавлений коштів, син змушений помістити свою мати, у богадільню; після похорону він має приховувати радість близькості з Марі; судять їх через те, що убив (про вбитого арабі сутнісно не йшлося), а зате, що не плакав на похороні про свою матір; одразу на порозі смерті йому нав’язують звернення до Богу, в якого він верует.

ВЫВОД.

Внесок Камю у світову літературу, розкриття «экзистенциалистической» особистості під час створення «Постороннего».

4.0. Виходячи межі понять, що потрібні Камю до створення экзистенциалиского типу «невинної людини героя», ми стикаємося з питанням: можна виправдати вбивство лише з підставі, що сталося це випадково? Концепція абсурду як уживала художнє бачення письменника, але й визволяла героя притаманного йому пороку моральної индиффирентности. У трактаті «Людина блукаючий» Камю суворо оцінить то, що з часом доведеться долати. Відчуття абсурду якщо спробувати отримати від нього правило дії, робить вбивство по меншою мірою байдужим і, отже, можливим. Не у що, якщо ні з ніж «ні смислу і не можна стверджувати цінність чого це не пішли, то ми все припустимо і всі неважливо Ні „за“ і „проти“, убивця ні ні неправий. Лиходійство чи чеснота — чистого випадку чи примха» .

У «Сторонньому» Камю спробував стати право на захист людини. Він звільнив героя від фальші, якщо і, що воля для Камю — це «право не брехати». Щоб висловити почуття абсурду, в нього самого досягнення вищої ясності, Камю створив типовий образ епохи тривог і розчарувань. Образ Мерсо живий і у свідомості сучасного французького читача, для молоді цю книжку служить вираженням їх бунта.

І водночас Мерсо — це свобода бунтаря, замкнувшего всесвіт на собі. Остаточній інстанцією і суддею залишається певний людина, котрій вищим благом є життя «без перед завтрашнім днем». Борючись з формальної мораллю, Камю поставив алжирського клерка «з іншого боку добра і зла». Він позбавив свого героя людською спільнотою і живого проживання моралі. Любов до життя, подана стосовно абсурду, занадто очевидно викликає смерть. У «Сторонньому» мушу відчути рух Камю вперед: це життєствердний відмови від розпачу й завзята потяг до справедливости.

Працюючи над романом Камю вже розв’язав проблеми волі у її зв’язки й з проблемою правды.

1. Камю Альбер. Вибране. У вступній статті Великовского З., Москва. Видавництво «Щоправда», 1990 год.

2. Камю Альбер. Вибране. Збірник. Передмова Великовского З., Москва. Видавництво «Райдуга», 1989 год.

3. Камю Альбер. Обрані твори. Післямова Великовского З., «Кляті питання» Камю. Москва. Видавництво «Панорама», 1993 год.

4. Кушкин Е. П., Альбер Камю. Ранні роки. Ленінград. Видавництво Ленінградського, 1982 год.

5. Затонський Д. Нині. Книжка про до зарубіжної літератури ХХ в. Москва. Видавництво «Просвітництво», 1979 год.