В. П. Астаф'єв

В. П. Астафьев

Во багатьох творах російської літератури присутній реальність, і фантастика.

Я хочу розповісти як і одному з розповідей Віктора Астаф'єва «Цар-риба» поєднується реальне та фантастична, що людина будь-коли який вірить ні з бога, ні з прикмети, вже за кілька хвилин почав в усьому каятися і звинувачувати себе через те, що не вірив ні з бога, ні з риса. Як людина живе своїм життям, тихо спокійно, начебто нікому не завдаючи зла, а може бути щось і людина змінюється очах, в нього раптом з’являються гріхи, які він і не расплатился.

Так ось й у цьому оповіданні тема така. Те, що завжди був реальним, раптом стає фантастичним. У першому селищі жив мужик Игнатьич, і до всіх ставився із часткою поблажливості і переваги. Він був чистим, допомагав людей і не був жадібним під час розподілу видобутку. Ще він був дуже гарний рибалка, люди навіть думали, що він знає таке слово, яких можна приворожити рибу.

Но одного разу він посів риболовлю, зависнув на самоловах. З двох перших самоловов Игнатьич зняв багато риби і поплив втретє. І впіймав велику рибу. Він її побачив розгубився: «Чорний, ласкаво отблёскивающий сутунок у навскіс, не заподлицо, обрубаними суками; круті боки, рішуче зазначені вістрями плащів, ніби від зябрів до хвоста рибина оперезана ланцюгом бензопили. Шкіра, яку обминало водою, лоскотало нитками струменів, прядущихся по плащам і які зливаються далеко за круто вигнутим хвостом, тільки вид мокра і гладка, на ж рівно б в толчёном склі, змішаному з дресвою. Щось рідкісне, первісне було лише у величині риби, а й у формах її тіла, від м’яких, безжилых, хіба що червячих вусів, висячих над рівно состригнутой внизу головою, до перепончатого, крилатого хвоста — на доісторичного ящера був схожий рибина» Вже сьогодні це викликало в Игнатьича страх, вона видавався їй лиховісної, хоч і чекав на цю рибу все своє життя, та її треба було відпустити, як його дід, а Инокентьиче навпаки прокинулося невідоме їй відчуття жадібності. Він знав, що впоратися одному з такою рибиною «але жадібність перемогла» — зі зневагою думав себе Игнатьич. Коли він побачив її очі: на людину всверлились маленькі очі з темним ободком навколо темних, з картечины величиною, зіниць. Вони, ці очі, без століття, без вій, голі, які дивляться зі зміїною холодністю, чогось таїли в собі.

Он злякався й згадав як він дід говорив про царь-рыбу, що вона якщо трапиться, її треба відпустити і перехреститися і потім думати скоріш про з нею й знову шукати. Але Игнатьич так не зробив, він захотів впіймати цю рибу, але вона виявилася сильніше й скинула його в воду. Игнатьич не захотів змиритися із смертю і вистрибнула з води, зачепившись в кишеню човни. Ось і почалося щось фантастичне. З одним боку що звичайна риба осётр, з іншого страшне чудовисько. Він раптом зрозумів що випадково ж він ікон будинку тримав, в бога не вірив, над дедушкиными розповідями надсмехался. А риба тим часом осліпла від удару початку жатися до людини, і остриём носа уткнулась то бік. Він здригнувся, вжахнувся, здалося, риба крутячи зябрами і ротом, сжёвывала його заживо. «він пробував відсунутися від неї, але він знову і знову наносила йому удари. Отут і зустрілися хіба що два царя, людина як цар природи й цар-риба, але над своєму царстві, а риба у себе, то вона і дітей сильнішими. І тоді встає лише запитання, хто від промучается? І почав він згадувати своє життя, що існує він у молодості, накоїв справ України та залишився не прощённым. Хіба може згадати ця тварина, а може бути неї також є сім'я, її чекають діти. Можливо в неї теж справи, нагулювати ікру, метати її. І тоді то Игнатьич і зрозумів, що риба це лише «Отвратное й лагідне бабине м’ясо її, повністю вкриті прошарках свічкового, жовтого жиру, ледь скреплённая хрящами, засунуте в мішок шкіри». Через неї забувся у людині людина! І тоді й вирішив попросити вибачення в неї, і крикнув з усіх сил «пробач». І незабаром почув, як у річці звучав мотор «Вихор». Риба від накатившейся хвилі, ожила і попливла, а Игнатьич сказав: «Іді, риба йди»! Поживи, скільки можеш! Я про тебе нікому не скажу! Як він це сказав, йому зробилося легше. Вважаю що це фантастичне твір вчить людини каятися й попросити прощенье коли він кому то завдав зло чи зробив щось погане. Але розплачуватися усе одно доведеться. І який би не був сильний, усе одно знайдеться ще сильніше тебе. А чоловік це не цар природи, а маленька її частка. У цьому вся оповіданні реальне і фантастичне тісно пов’язані, як і й у житті. І коли цього бачимо, це отже що цього немає. Та коли ти хочеш зробити кому то щось погане, то треба спочатку подумати чому це все може призвести до, і потім вирішувати робити це чи ні. І краще цього робити, бо фантастика перетвориться на страшну реальность.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.