Тяжёлая ліра Ходасевича

Тяжёлая ліра Ходасевича

Евгений Сухарєв.

16 (28) травня виповнюється 120 років після народження Владислава Фелициановича Ходасевича — однієї з кращих ліриків, літературних критиків і мемуаристів Срібного віку. Не скажеш, що це ювілей відзначається настільки широко і повно, таким вимагають масштаб особи і внесок Ходасевича в російську культуру. Попри регулярно переиздающиеся книжки його поезіях й прози (з кінця вісімдесятих в метрополії вийшло повне зібрання віршів під престижній маркою «Бібліотеки поета», роман «Державін», чотиритомне Зібрання творів і двоє тиражу мемуарного «Некрополя», — і всі, беручи до уваги різноманітних звичайних збірок), Ходасевич досі здається постаттю недооціненою. У цьому вся він почасти «винен» сам: дуже пристосування людина, поет «останніх» запитань і жорсткий, з «останньої прямотою» який провіщає мемуарист.

Я, я, я. Ну й дике слово!

Неужели той — це я?

Разве мама любила такого, Желто-серого, полуседого И всезнаючого, як змея?

Разве хлопчик, в Останкине летом Танцевавший на дачних балах, —.

Это я, той, хто кожним ответом Желторотым вселяє поэтам Отвращение, злість і страх?

Разве той, які у опівнічні споры Всю мальчишечью вкладав спритність, —.

Это я, той самий, который На трагічні разговоры Научился мовчати і шутить?

Впрочем — і завжди на средине Рокового земного пути:

От незначною причини — до причине, А дивися — заплутався в пустыне, И своїх слідів не найти.

Да, мене не пантера прыжками На паризький горище загнала.

И Виргилия немає за плечима, —.

Только є самотність — в раме Говорящего правду скла.

Такой пронизливий автопортрет — вірш «Перед дзеркалом» — створив поет у 1924 року…

Его головний вчитель — великий Олександр Блок — міцно і консультації безумовно ввійшов у читацьку «класику». Одноліток Ходасевича Миколу Гумільова почитаємо і любимо значно більше; навіть є іменна поетична премія «Заблудлий трамвай». До того ж, що Гумільова радянської влади атестували як білогвардійського змовника і «пустили у розхід», а після, як засоромившись чогось, поступово почали видавати у різних навчальних, зазвичай, хрестоматіях і антологіях — та й у дуже малих дозах, — зв’язку з них із його спадщиною будь-коли переривалася. Отже, що гумилевское участие-неучастие у збройному змові проти «трудового народу» — злочин все-таки менше, ніж еміграція Ходасевича. Його впливом геть поезію в метрополії було, як бачимо, мізерно мало. У всякому разі, незрівнянно з гумилевским. Ходасевича не видавали взагалі — років шістдесят, доки прийшов Горбачов, і еміграція з радянській Росії перестала бути синонімом зради батьківщині. Зрозуміло, був Самвидав. Вірші Ходасевича двадцятих років якось поширювалися… але, здається, потаємні Ахматова, Пастернак, Мандельштам і Цвєтаєва були потрібні насамперед. До речі, чи не єдине згадка Ходасевича в легальної «читацької» літературі — одна фраза з пастернаковского нарису «Охоронна грамота», там, де зараз його платив програш Маяковському за орла і решку.

Зато, починаючи з вісімдесят дев’ятого, після виходу його віршів на «Бібліотеці поета», приходить запізніле, а й повне його відкриття. Він ніби передбачив своє запізнення, іронізуючи з цього приводу (було під час громадянську війну): «Років через ці сто какой-ниб молодий вчений, чи поет, або навіть просто сноб, довгоносий базіка, на кшталт Вишняку*, розшукає книжку моїх віршів і зробить (місяці два) моду на Ходасевича». Іронія іронією, проте «Важка ліра» і особливо «Європейська ніч» до моді неможливо мають. Усі глибше: Ходасевич мав аналітичним, безыллюзорным поглядом на покупців, безліч події та жорстким, нонконформістським, як тепер сказали, характером. Цей перший погляд і цей характер дозволили йому розібратися дуже швидко в більшовизмі і, емігрувавши, також дуже швидко серед біженців себе осторонь. Відособленість Ходасевича синонимична його постсимволистскому запозданию, про яку згадав на початку цієї статті. Тепер потрібно роз’яснити, що маю в виду.

Ходасевич на років молодший Блоку й Андрій Білого — людей, визначили як його літературну і людську долю, але й розвиток Срібного століття, створили, власне, мову російської революції" і естетику російської смути — воістину символістський язик, і символістську естетику. Бо революція, і розруха, за всієї конкретності і «речовності», явища символістського порядка.

Ходасевич немислимий без російського символізму — як письменник, він зріс у його школі. Блоку він як ніжно любив, а й у перших книжках — в «Молодості» і «Щасливому будиночку» — свідомо чи несвідомо дотримувався про Прекрасну Даму і Снігової Масці. Згадайте його вірші 1905 року «У дитячої» і порівняйте з написаним тоді ж блоківським, лише «Поетом» — голоси майже нерозрізнимі, лише у Ходасевича дітям «хочеться чудний казки», а й у Блоку казці кінець, оскільки Прекрасна Дама «прийде ніколи: вона їздить пароплавом». Потім у нашої поезії з’явиться тема п’яного, болотного блоківського Петербурга і «Брента, руда речонка, Брехливий образ краси» у Ходасевича. Та й взагалі еволюція Ходасевича йшла, як блоковское відлуння, від пізнього символізму до справжньої реалістичної традиції в обох поетів, відкритої ще Пушкіним межі двадцятих-тридцятих років XIX століття. Мабуть, російський модерн не знав таких вірних традиціоналістів, як Блок і Ходасевич. Понад те: як на мене, Блок зупинився там, звідки Ходасевич, запізнюючись на десять років, продовжив довгий шлях до вершин своєї поезії — останньої виданій Батьківщині перед еміграцією книзі «Важка ліра» (1922) і циклу «Європейська ніч» (1927). І ще як на мене, що Ходасевич вгадав мову, яким міг би писати Олександр Блок, доживи до кінця двадцятих — до «Встану розслаблений з ліжка…», «An Mariechen», «Вікон у вікно»… Потім Ходасевич-лирик практично замовкає, до смерті, що виникла 14 червня 1939 року, працюючи як критик і мемуарист.

Ходасевич — справді запізнілий поет. Він дійшов російському символізму, вже застав його криза. Пройшовши його школу, він залишався вірний «останньому великому перебігу», по ахматовської характеристиці, у російській літературі — наче у сталінські роки не зрадили одне одного колишні акмеїсти. Саме й тому він не приєднався, пішовши прикладу Олександра Блоку, до акмеистскому Цеху поетів, та й взагалі принципово залишився без будь-яких течій і груп. Ходасевич творив і жив, як людина приватний і випадковість всьому полюбляє — й у сенсі був у ХХ столітті прямим попередником Йосипа Бродського, у такий спосіб сформулював свою манеру соціального поведінки. Нам, сучасникам Бродського, нині вона здається универсальной.

Ходасевич запізнився — ще й тому, що сама перестав писати вірші, певне, розуміючи, що словник, з яким він мав справу, словником поезії Срібного віку вже назвати було неможливо. Це була така, як поезія, вичерпавши себе, заговорила голосом прози — ближчі один до Кафці, Андрію Платонову і Володимиру Набокову («Мені неможливо бути собою, Мені хочеться збожеволіти, Коли із вагітною дружиною Йде безрукий в сінема» — типово набоковская естетика), якщо вона аналогія можлива й доречна. Це дійсно було важке ліра — без будь-яких лапок і символистских прийомів.

И хвала Господу, що він запізнився, тому що став істинним нашим сучасником, звертаючись до нам мовою, який ми має зробити своим.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.