Солженіцин А І

ПОСВЯЩАЮ.

всім, кому вистачило життя звідси рассказать.

І нехай вибачать вони мені, що в повному обсязі згадав, не про все догадался.

А. І. Солженицын.

А. І. Солженіцин багато відчув своєму життєвий шлях, багато пережив і вистраждав. Попри те що, що він, здавалося, написано було в роду перетворитися на правовірного марксиста — адже родом він з селян, в церква не ходив, вступив до комсомолу і став старостою класу — Солженіцин до початку війни обійняв шлях подолання комсомольської утопії. Цей шлях, що веде до воріт Істини, був практично повний терня і перепон. Вже у лютому 1945 року по ОСО у років таборів, а, по закінченні терміну у березні 1953 года засланий навічно, до Казахстану. У 1956 року посилання від нього було знято. Після 1965 року Солженіцина вже у СРСР не друкували, піддавався різким нападкам влади й газет, 1974 року, після появи 1-го томи «Архіпелагу ГУЛАГу», звинувачений у зраді батьківщині, і висланий зарубіжних країн. З 1976 року у штаті Вермонт, США.

Узагальнюючу роботу про Архіпелазі ГУЛАГу автор задумав і став писати навесні 1958 року. Обсяг її видавався меншим, що тепер, але вже настав був прийнято принцип послідовних глав про тюремної системі, слідстві, судах, етапах, таборах ВТТ, каторжних, засланні душевних змінах за арештантські роки. Деякі глави тоді були ж написані, проте робота перервалася, оскільки матеріалу — подій, випадків, осіб — з урахуванням лише особистого досвіду автори і його явно недоставало.

У 1962 року надрукували «Один день Івана Денисовича». Герой оповідання — Іван Денисович Шухов — незвичайний людина. Усі вміє, міцний правилами і чіпкий розумом, Шухов виживає в поганому табірному побуті завдяки своєму надзвичайному працьовитості і довготерпінню. Іван Денисович — селянин, його мрія — простий і мирний, улюблений чи селянський працю. Якщо таборі разом з усіма тамтешніми труднощами всіх «добиває роботу і самотність», то Шухову, навпаки, вдається врятуватися саме роботою, будь-який роботою, яку Шухов виконує гідно й властивим йому селянським довготерпінням. У зла і насильства, безправ’я і поневолення, у суспільстві недоумків і шакалів, «шісток і блатарей», які сповідують табірний закон «подохни ти сьогодні, а я — завтра», нелегко зберегти душі і людське тепло. За цих умов люди втрачають всіляке на повагу до оточуючим, і себе теж. Вони перестають бачити відмінність між добро і зло, між підлістю і відданістю, і взагалі перестають бути людьми. Але в Івана Денисовича був власний вірний засіб повернути людські думки і добре настрій — работа.

А працювали зеки на недобудованій ТЕЦ. «Вона слід за бугрі, а й за ній зона закінчується». Звідки ця радісне, упоєне будівництво ТЕЦ? Чи то у тому, робота тут перетворюється на внутрішнє, хоча б тимчасове, звільнення — «з ним зона закінчується…», як у тому, що герою оповідання доведеться пережити ілюзію звільнення (зона закінчується з ним!). І коли зеки входили в азарт роботи, у Шухова «як вимело всі з голови» отже він «ні про що не згадував, не піклувався, лише думав» як гаразд справа закінчити. Натхненно і відсторонено працює муляр, і коли «кельмою захоплює Шухов паруючий розчин і сподіваюся місце кидає і запам’ятовує, де пройшов нижній шов…», здається, що будує він стіну свою, яку буде зберігатися непідвласна табору святиня його душі. Країна з тоталітарним режимом все робила у вигляді революційного насильства, щоб поневолити свій народ з допомогою колючого дроту. У хід пускалися і вигадливіші і надійні методи, наприклад, з допомогою групового взаємного поневолення людей змушували ненавидіти одне одного, шпигувати: «те що придумана бригада… такий устрій, щоб не начальство зеків понукало, а зеки друг друга». Але людський дух вистояв де він, за колючим дротом, незважаючи попри всі методи і засоби, придумані, щоб зломити його, викоренити зовсім і перетворити людини у безпристрасний і слухняний «гвинтик». Але Іван Денисович зумів скоротити живу свою душі і побачив за кордоном світло надії на воскресіння. Таке відчуття залишається після прочитання оповідання «Один день Івана Денисовича».

Важка і жорстока було життя радянських зеків, але, повертаючись до табірної темі в «Архіпелазі ГУЛАГу», А. І. Солженіцин не переслідує мети відтворити побут і порядки сталінських таборів, її мета — докладна картина механізму самопревращения революційної влади у владу тюремну, зовнішньої військової перемоги — у внутрішній поражение.

Після надрукування «Одного дня Івана Денисовича» був накриють листами колишніх в’язнів з пропозицією зустрітися, розповісти. У протягом 1963 і 1964 років, і крізь ці листи, і шляхом багатьох зустрічей, був почерпнуть багатий матеріал 227 свідків. Їх показання автор мав зі свого колишньому, тепер розширеному і помноженому плану. Восени 1964 року підготували остаточний план твори — в 7-ї частинах і всі нові поповнюють матеріали лягали у цю конструкцію. Торішнього серпня 1973 року при трагічних обставин неосновний, неостаточний варіант «Архіпелагу» потрапила до рук держбезпеки — і це підштовхнуло негайну публікацію книжки у країнах, а невдовзі був висланий з СССР.

«Свої 11 років, проведені там, засвоївши не як ганьба, не як проклятий сон, але, майже покохавши той потворний світ, тепер ще, по щасливому обороту, ставши довіреним багатьох пізніх розповідей та листів, — то, можливо зможу я донести щось із кісточок і м’яса? — ще втім, живого м’яса, ще втім, живого тритона».