Концепция духовного воскресіння у своєму оповіданні З. Гіппіус «Свята плоть»

Концепция духовного воскресіння у своєму оповіданні З. Гіппіус «Свята плоть»

Хитальский Олегу Вікторовичу, Російський державний педагогічний університет ім. А. І. Герцена (Санкт-Петербург) Статья присвячена дослідженню специфіки реалізації у мистецькому тексті релігійно-філософських поглядів З. Гіппіус. Ідея оповідання повністю входить у систему релігійних пошуків письменниці - це відтворення синтезу духу, і плоті. Для вивчення природи морально-етичного конфлікту основну увагу приділяється розгляду мотивной структури оповідання. Досліджуються мотиви долі, призначення, спокуси, зв’язки з Новим Завітом. Без них неможливо розуміння духовних, творчих задумів автора, на думку якого життя людини, відродження його душі безпосередньо пов’язані з вірою в Бога («не можна людині жити без Бога »). Ця концепція реалізується з допомогою використання різноманітних мотивів, є у перетині численних сюжетних ліній у структурі текста.

Ключевые слова: З. Гіппіус, «Свята плоть », мотив, релігія, доля, смерть, любовь Согласно религиозно-философским поглядам З. Гіппіус, «не можна людині жити без Бога» — таке життя руйнує людини, веде до смерті. Ця ідея лейтмотивом проходит ь у чимало творів письменниці. Автор, як і його герої, вірить у духовне відродження людей спроможність перейнятися основними ідеями вчення Христа і тим самим, врятувати свою душу від гибели.

Тема духовного воскресіння героя — основна у своєму оповіданні «Свята плоть» (1901), що під назвою «Чиста серцем». Цей розповідь оцінюється До. Алексєєвим чудовий, оскільки там «виведені самі звичайні особи, передано буденна трагедія», «краса кохання, і самовідданості сяє в чарующем й теплому блиску, й усе вона сповнена життя і його сенсу». [1: 123] Проблема життєвості власних теорій завжди турбувала З. Гіппіус, її цікавило, за якими законами основі моралі й совісті живуть люди, наскільки близькі цих законів ідеям нової свідомості. Концепція оповідання «Свята плоть» повністю входить у систему релігійно-філософських поглядів письменниці - це відтворення синтезу духу, і плоти.

Сюжет, як це часто буває у З. Гіппіус, включає мінімум подій. Автор виявляє пильна увага й не так до зовнішніх колізіям, як особистості основної діючої особи. На рівні сюжету акцент зосереджений на змінах у національних почуттях, думках головною героїні. Просторові кордону оповідання чітко обмежені: дія вистави відбувається у собі місті неподалік Москви. Час безпосереднього дії охоплює кілька тижнів (від Чистого понеділка до четверга на Жагучої тижню — тим самим у оповіданні задається християнський художній хронотоп, є визначальним для тимчасової організації тексту), але фактично автор зачіпає й інші тимчасові пласти, пов’язані з минулим героїні і пробуджені зусиллями її пам’яті (згадки матері). З. Гіппіус зображує події з психологічної погляду головною героїні оповідання Серафіми, змушує подивитись те що її очима. Багато епізоди оповідання подано і проти з позиції авторської «вненаходимости»; це досить частий випадок у творчої практиці автора.

Серафима, дочка купця Родіона Глібова, являє собою втілення чистоти, духовності та самовідданості. Вона відчуває болісну моральну боротьбу: у душі зіштовхується «любов земна» з «любов'ю небесної». Але конфлікт у оповіданні глибше — зіштовхуються два «закону»: старий (старовірів) і розпочнеться новий. Родіон Глєбов, колишній старовір, молиться «двом богам»: за лампадним вогнем висять дві ікони, два образу (світла постать Спаса колишній образ Спасителя, древній образ якого від срібної ризи «здавався ще чорніша»). У свідомості Серафіми цей темний колишній образ асоціюється з особою батька: «Серафима подивилася на кіот: звідси їй видно був лише старий чорний образ в срібної ризи, з білими очима. Суворий образ скидався, чи Серафимі здавалося, що підходить, — на батька…» [2: 456] Тоді як в лик «нового» Христа вона риси коханого Леонтія. «Христос здавався їй знайомим, знайомим, милим, дорогоцінним, златокудрий, з синіми, добрими очима. Вона тривалий час дивилася то обличчя, що вони забула майже, що це — Христос. Її любов був у ньому, була — Він». [2: 440] Поетика оповідання будується на зрощенні отвлеченно-обобщающих образів, які символізують суть душевних відчуттів і переживань героїні, і конкретно-чувственных реалій навколишнього буття. Вони ніби наштовхують Серафіму тих чи інші умовиводи.

Главным атрибутом «нового» є кохання. Зіткнення «старого» і «нового» реалізується у З. Гіппіус в переживаннях, внутрішньої боротьбі героїні, зображеною у кризовий момент, коли, прагнучи незнаного світу (любові), вона завзято намагається позбутися перепони по дорозі цієї любові, — молодшої сестри, глухонімий і недоумкуватої Лізи. («Ну хто мене душить. Навалився прямо мені. Придавила, як плита могильна», «Ти тварина безсловесна. Камінь пришляховий. Ти жорен мені на шиї».) Автор вводить мотив призначення: доля Серафіми у цьому, щоб доглядати за сестрою, інакше залишиться без частини спадщини. Усі заздалегідь визначено, й на догоду Лізі Серафима повинна принести на поталу власне щастя. Виходом з кола є смерть. Однією з домінуючих в тексті мотивів є мотив спокуси: мати коханого Серафіми підказує, як позбутися перешкоди шляху до любові - отруїти Лізу, перевищивши необхідну дозу ліки. «Ти побільше їй давай, не бійся», — радить искусительница.

Желание смерті ближньому обертається душевної смертю самої героїні (напередодні - «цілий день ходила, як мертва»), яка готується зробити тяжкий гріх: хоче вбити непросто сестру, але блаженну. По православної традиції, людина, заподіяла хоч якийсь зло юродивому, який перебуває під заступництвом небесних сил, будь-коли отримає вибачення, нехай це зроблено «не заради зла якогось, а задля любові».

Кульминационным епізодом стає сцена випробування Серафіми, спроба вбити Лізу. Атмосфера підготовки до вбивства («Серафима різко відчинила дверцята шкапа, кваплячись вийняла пляшку з краплями, чарку, полічила двадцять, потім ще десять, потім ще підлила, не вважаючи, додала води з графина і наблизилась до ліжку.») порушується випадковим поглядом на ікону. З. Гіппіус вводить мотив випадковості та непередбачуваності багатьох подій людського життя, їхньої метафізичної взаємозв'язок харчування та взаємозалежності. Ікона — деталь, має важливого значення у художній світі З. Гіппіус, — стає символом подальшого душевного відродження. «Вона підняла очі. Згори роздивлявся неї через лампадного вогню, світлий образ, веселий і сумний, такий знайомий, такий схожий… і такий весь інший. Сині добрі очі були ласкаві, але запитували: «Заради Мене чи?..» [2: 461] Раптом що відкрилася Серафимі істина (не задля любові, а «щоб заміж піти») зупиняє її. А любов справжня — «до Нього, до всього, що з Него».

Для оповідання «Свята плоть», як й у інших, характерні як явні, і приховані зв’язки з Новим Завітом. Однією з основних форм художнього використання Євангелія стає широке включення до оповідальну тканину оповідання православно-церковных подій, попередніх Великодню. Для З. Гіппіус Великдень — «торжество з урочистостей» — вирізняється своєю значимістю, письменниця сама визнавала надзвичайну силу на людську свідомість жагучих богослужінь. Невипадково розповідь починається згадуванням перших тижнів Великого Посту, попереднього Великодню («У чистий понеділок вночі купець Родіон Якович Глєбов повернулося на своє місто йшла з Москви»). До Великодню приурочено ключове, поворотное події оповіданні, що з пробудженням свідомості, духовним прозрінням головною героїні.

Пасха встановлена у пам’ять видатному подію священної історії - смерті" й воскресіння Пресвятої Богородиці. Уривки з Євангелія, які розповідають про скоєних Ісусом дива, починають звучати на богослужіннях задовго до Великого Посту. Головне місце приділяють євангельським сторінкам, що розповідають безпосередньо страждання Христа, т.к. саме у ній зосереджений основний духовний сенс свята. Для віруючих це знаменує перемогу життя над смертю. Ісус, «смертию смерть зневаживши», своїм воскресінням довів, що смерті немає, що душа безсмертна. Тому Серафима так неусвідомлено собі чекає Великдень, як бажане порятунок: «Буде Христос Воскрес», «І це до Великодня веселий дзенькіт буде». Закінчується розповідь причащанням героїні, т. е. каяттям в гріхах, очищенням від скверни. З. Гіппіус запропонувала у своєму оповіданні новий шлях відновлення людини з допомогою повного духовного переродження та поглибленні нової сверхчувственной, неземної Любові, що у остаточному підсумку дозволяється перемогою духу. Посмакувавши до дна чашу страждання, Серафима знаходить тиху радість просвітління. Любов до Леонтію з бажанням заміжжя перетворюється на світле, одухотворене й чисте почуття, нерозривно що з любові до Богові і всьому світу. Не розуміє спочатку Серафіму Леонтій поступово теж потрапляє під владу цього високого, радісного почуття. У фіналі оповідання весь світ довкола себе стає причетний до мудрої моральності людей, заснованої на любові до Бога: «А небо і Земля навколо них були чисті-чисті, і здавалося, що нічого іншого немає і у світі, крім чистоти, тиші і счастья».

Т.о., у своєму оповіданні З. Гіппіус «Свята плоть» спостерігається художнє здійснення релігійної концепції письменниці, основу якій її філософсько-релігійні погляди. Концепція духовного воскресіння у своєму оповіданні реалізується з допомогою запровадження євангельських мотивів, їх комбінацій, є у перетині численних сюжетних ліній у структурі текста.

Список литературы

1. Алексєєв К.В. Дилогія З.Н. Гіппіус (романи «Чортова лялька» і «Роман-царевич») в контексті розвитку російського соціально-політичного роману XIX — початку ХХ століття: Діс. … канд. филол. наук. — М., 2004.

2. Зінаїда Гіппіус. Свята плоть. Третя книга оповідань. — СПб.: Навьи Чари, 2001.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.