Звезды смерті стояли з нас..

«Звезды смерті стояли з нас…»

(по поемі А. Ахматову «Реквієм »)

«Это воістину народний „Реквієм“: плач по народу, осередок всієї болю его».

Ю. Карякін.

Поэзия А. Ахматової - це сповідь людини, який живе усіма бідами, болями і пристрастями свого часу й своєї землі. Людям, прихожим у цей світ просто немає вибирати час, батьківщину, батьків. Перед А. Ахматової випали найважчі роки у найнеймовірнішої країні світу: дві революції, дві війни, страшна епоха сталінської тиранії. Ще 1917 року поетеса відповіла який залишив Росію безкультурну й звавшим за кордон: «…байдуже й руками я замкнула слух, щоб цією промовою недостойною не опоганився скорботний дух». Талант, відданість рідний землі, подвижництво, мужність і вірність заповітами великої літератури — ось ті якості, які народ нагородив А. Ахматову своїм коханням. Поема «Реквієм» — це приголомшливий, заснований на фактах власної біографії, документ епохи, свідчить про те, які випробування пройшов наш народ. Репресії 30-х років, які тепер обсіли на друзів і однодумців А. Ахматової, зруйнували і його сімейне вогнище: спочатку було заарештований й заслали син, та був чоловік. Сама вона жило постійному чеканні стукоту через двері. Створювані між 1935 і 1940 роками рядки «Реквієму» було неможливо навіть лягти на папір. Їх заучували напам’ять друзі поетеси, щоб задушений крик «стомильонного» народу не канув у безодню часу. «Емма, що робили всі роки?; Ми лише боялися!" — сказала якось А. Ахматова своїй подрузі. Так, вони були просто люди й не з каменю та ні з стали. І боялися вони лише за себе, але за дітей і батьків, їхніх дружин та чоловіків, близькі й друзів. Із них постійно стояли «зірки смерті», цей біблійний образ, став символом сталінської епохи, образ що виник Апокаліпсисі. «П'ятий Ангел засурмив, і це побачив Зірку, занепалу з неба на Землю, і дано їй було ключ від джерела безодні. Вона відчинила джерело безодні, і вийшов дим із колодязя, як дим з великої печі; і помрачилось Сонце й повітря від диму із колодязя. З диму вийшла сарана на Землю…» (Одкровення Іоанна Богослова, 9:1−3).

Все переплуталось навек, И мені разобрать Теперь, хто звір, хто человек, И довго ль страти чекати.

Вот у тому пеклі, саме у важкий період її життя А. Ахматова пише своє видатне твір — скорботний «Реквієм», шалений викриття сталінських беззаконь.

Это було, коли улыбался Только мертвий, спокою радий…

Читаешь, і оживає епоха масових репресій, загального заціпеніння, страху, розмов пошепки. А. Ахматова була малятком часткою, клокочущим струмочком, вливающимся в помутневшую річку народного горя.

Нет, і під чорним небосводом, И під захистом далеких крыл.

— Я була тоді з моєю народом, Там, де мій народ, на жаль, був.

Эти рядки свого вірші «Так недарма ми разом бідували…» А. Ахматова робить епіграфом до поеми. Її доля невіддільні від доль тих нещасних жінок, з якими 17 місяців стояла вона у тюремних чергах з думкою послати передачу або дізнатися щось щось сина.

И я молюся щодо собі одной, А про, хто там стояв зі мною И у страшенний холод, й у липневу спеку.

Под красною ослепшею стіною.

Перечитывая «Реквієм», бачиш багатозначності цього твору. Якщо у останньої цитаті я бачив образ стіни червона од крові й що від сліз, пролитих жертвами та його близькими, нині вона як на мене холодної, кам’яною, не яка побачила горя тих, хто стояв, а з нею. Сюди примикає та спосіб кремлівських веж:

Буду я, як стрілецькі женки, Под кремлівськими вежами вити.

Это стіни, за якими сховалися ті, хто, як сліпці, бачить народного горя. Це глухі стіни, разгородившие владик і народ. І, то, можливо, зірка на вежі Кремля — це саме величезна зірка, що «…прямо мені очі дивиться і близька загибеллю загрожує». Епітети, використовувані А. Ахматової в поемі («криваві чоботи», «туга смертельна», «скам'яніле страждання», «кам'яне слово»), викликають жах і відраза перед насильством, підкреслюють муки, показують запустіння міста Київ і країни. Усе «Реквіємі» укрупнене, раздвинуто у межах (Нева, Дон, Єнісей), викликає загального уявлення — скрізь. Це біда всього народу, і зірки смерті світять всім одні й самі. У епілозі «Реквієму» як відлиті з металу щільно і тяжко стоять такі гіркі і урочисто горді слова:

Опять поминальний наблизився годину,.

Я бачу, я чую, відчуваю Вас.

…

Хотелось б всіх поіменно назвать, Да забрали список і ніде дізнатися.

…

О них згадую ніколи й везде, О них забуду й у новій біді.

Наверное, список цей було б нескінченним. І те, що А. Ахматова виконала обіцянку («І це ви можете описати? І сказала: «Можу!»), стало кращої пам’яттю тим безневинними жертвами, тому безмірного горю, яке випало частку тисяч чоловік нашої країни «в страшні роки єжовщини». Вслухаюся у перших рядки «Реквієму»:

Перед цим горем гнуться горы, Не тече велика река.

Но міцні тюремні затвори,.

А по них «каторжні норы».

И смертельна туга…

Здесь звучить домінуюча перекатывающаяся букву «р», як гуде похоронним дзенькотом дзвін. І на такт йому починають стукати наші серця: «Не повториться, не повториться, не повториться ніколи!» «Кожен поета своя трагедія, він не поет. Без трагедії немає поета — поезія живе і дихає над самої прірвою трагічного, «безодні похмурої край,» — писала поетеса. Однак у «Реквіємі» А. Ахматова змогла особисте страждання розширити до страждання всього народу, до величезного скам’янілого статуї горя, геніальним чином створеного із найпростіших слів. «Хто ховає минуле ревниво, той навряд з майбутнім товаришує», — говорив Твардовський. Як хороше, що ми дізнаємося правду. Можливо, запорука нашого майбутнього?

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.