Герои російської історії. За романами В.Пикуля Баязет і Битва залізних канцлерів

ГЕРОИ РОСІЙСЬКОЇ ИСТОРИИ.

(ПО РОМАНІВ У. ПІКУЛЯ «БАЯЗЕТ» І «БИТВА ЗАЛІЗНИХ КАНЦЛЕРОВ»).

Произведения Валентина Пікуля, присвячені як відомим, і маловідомим сторінкам російської історії, читаються дивовижно легко. Вони захоплюють гостротою сюжетних ліній, яскравістю образів і ще якимось особливими почуттями історії. Пікуля іноді порівнюють із популярним французьким романістом Олександром Дюма. Подібність, звісно, є: обидва, будучи авторами политико-исторических романов-хроник, виділяють в подіях пригодницьке початок. Але в Пікуля не пригода заради пригоди і інтрига заради інтриги. Він дивиться на минуле з позицій справжнього, намагаючись вловити зв’язок часів, знайти те головна складова характері російського людини, що робить її героєм. «Поганий той народ, який пам’ятає, не цінує і недолюблює своєї истории!"—это висловлювання живописця У. М. Васнєцова письменник не випадково вибрав як епіграф до жодного з своїх произведений.

Свою діяльність Пікуль почав із вивчення «білих плям» нашого минулого. Так, матеріалом на першому історичного роману «Баязет» (1961) послужив один з найважливіших, але невивчених епізодів російсько-турецької війни 1877—1878 років — зване «баязетское сидіння». Невелика фортеця біля Вірменії, вместившая у собі півтори тисячі солдатів, цілу місяць витримувала облогу добірних ворожих зусиль і залишилася непокоренной.

Раскинутый на роздоріжжі прикордонних транзитів Росії, Персії і Туреччині, Баязет закривав курдської кінноті шлях на Кавказ. За всіма розрахунках турків цитадель мала пащу і, розгорнувши ворота, дати вихід «мусульманському гніву»: кортіло поспішити па північ, витоптати родючі землі вірменів, і грузинів. «Швидше б влетіти в тісні ущелини Чечні й підняти над скелями зелене прапор пророка!» А було лише «за малим» — за Баязетом.

Ложка води та її невеличкої сухар становили денну норму захисників фортеці. Без їжі, без сподівання допомогу ззовні, щодень, годину за годиною — під кулями і шаблями, в поту і крові, помираючи від спраги, люди жили лише одною бажанням — вистояти! «І вистояли — як выстрадали».

Славное «баязетское сидіння» — єдиний випадок у нашої історії. Влітку 1941 року подібне бачили розпечені каміння Брестської фортеці. Бажання зв’язати воєдино «кращі традиції славного російського воїнства» спонукало У. Пікуля до створення першого історичного роману. За «Баязетом» з’явилися «На задвірках великої імперії», «Пером і шпагою», «Моозунд», «Слово і йдеться», «У останньої межі», «Фаворит», збірник історичних мініатюр «З старої шкатулки» та інші произведения—вплоть до обірваного смертю розповісти про Сталінградської битві. Усі вони стоять ніби розподіляються на один ряд, який відтворює хроніку російської життя від XVII століття незалежності до середини XX столетия.

Писателю була важлива «точність історичної фактури», що полягала у точності фактів, але у умінні побачити в буденному щоденному праці моряка, воїна, дипломата, сановника, вченого відбиток явищ епохального значения.

Пикуль часто супроводжує художнє зображення авторськими коментарями, відступами, необхідними, з його погляд, роз’ясненнями і доповненнями, які посилюють інтелектуальний і «емоційний заряд текста.

Так, «Битва залізних канцлерів» (1977) визначається письменником, як роман «суто» політичний: «Без прикрас. Без вимислу. Без лірики. Роман з історії вітчизняної дипломатії». Як людини, минулого війну, Пікуля цікавили як витоки героїзму російських людей, а й німецького мілітаризму, який розв’язав дві світові війни. Як уникнути третьої? Письменник згадав російського діяча, який ще 1874 року запропонував європейським державам мирний проект, вироблений їм особисто. То справді був ясновельможний князь Олександре Михайловичу Горчаков, знаменитий дипломат, «залізним канцлером», той останній із решти живими ліцеїст, про яку з співчуттям писав Пушкин:

Кому ж з нас на старість День Лицея.

Тріумфувати доведеться одному?

Аристократ з походження, філософ за складом розуму, патріот за переконаннями, Горчаков почав життя дружбою з Пушкіним, а закінчив її дружбою з Тютчев. До його слів прислухалися кабінети Берліна, і Відня, Парижа і Лондона. Він, звісно, міг помилитися, але будь-коли поступився б інтересами Росії. У дипломатичному світі усвідомлювали все.

Валентин Пікуль — письменник-дослідник. У основі його творчості лежало ретельне вивчення спеціальної наукової літератури, архівів, величезного документального матеріалу. Але головне — він художник і тому осмислював минуле країни колись усього за долі конкретних осіб, через характери. Можна сміливо сказати, що Пікуль написав історію Росії у лицах.

Поручик Карабанов («Баязет»), граф Волинський («Слово і йдеться»), фельдмаршал Салтыков («Пером і шпагою»), князь Потьомкін, Катерина Велика, Суворов («Фаворит») — це реальні особи і той час художньо осмислені багатовимірні характеры.

И ще одне важлива риса. Романи Пікуля містять у собі, крім героїчного, сатиричне початок. Це видно, коли йдеться про великосвітських інтригах, авантюрах, вивертах і хитрощів лукавих царедворців. Та загалом погляд на історію позбавлений негативною обличительности. І дуже навіть малюючи явно неприємні, незручні постаті, автор віддасть належне тому позитивному, що у їх натурі чи деятельности.

Так, в романі «Битва залізних канцлерів» російському дипломату Горчакову як гідного антипода протистоїть німецький рейхсканцлер Отто Бісмарк. Це, звісно, грубий педант, але також і тверезий політик, котрий здійснив об'єднання Німеччини) і предостерегавший своїх співвітчизників від божевільного наміри «сховати Росію за Урал».

Исторические хроніки Валентина Пікуля — широкі багатопланові розповіді. І повз них не можна пройти людині, які прагнуть пізнати минуле своєї країни й гордящемуся цим прошлым.