Николай Семенович Лєсков (1831—1895): нарис життя і

Николай Семенович Лєсков (1831—1895): нарис життя і творчества

Ранчин А. М.

Роман «Напередодні «і перші повести

Николай Семенович Лєсков народився 4 лютого (старого стилю) 1831 р. в сельце Горохове Орловської губернії. Батько Лєскова, Семен Дмитрович, був засідателем Орловської кримінальної палати. За словами Лєскова, вирізнявся релігійністю, «прекрасним розумом », чесністю і «твердістю переконань, через чого наживав собі дуже багато ворогів ». Син священика, Семен Дмитрович придбав дворянство завдяки їхній службі. Мати, Марія Петрівна (уроджена Алферьева) була потомственій дворянкой.

Детство Лєскова відбулися Орлі в батьковім маєтку Панине Орловської губернії. Близьке ознайомлення з кріпаками селянами, спілкування з селянськими дітьми відкрили майбутньому письменнику своєрідність народного світосприймання, настільки несхожого на цінності й ідеї освічених людей з найвищих станів. Дитячі враження і розповіді бабусі, Олександри Василівни Колобовой про Орлі його мешканців позначилися у чимало творів Лескова.

В 1847—1849 рр. Лєсков служив у Орловської палаті кримінального суду. Наприкінці 1849 р. він переїхав до Києва, з 1849 по 1856 рр. обіймав посади у Київській казенної палаті. У Києві він давно близько познайомився зі вільнодумними вченими — професором державного права І.М. Вигурой і статистиком Д. П. Журавським. Письменник пізніше дуже тепло згадував про твердому стороннике скасування кріпосного права, безкорисливому идеалисте Журавском; з симпатією і любов’ю він зобразив Журавського в романе-хронике «Наймиршавіший рід «(1874). Саме тоді Лєсков уважно читав філософські твори, праці соціалістів А.І. Герцена і Р. Оуэна.

Государственная служба гнітила Лєскова. Він почувався вільним, бачив в своєї діяльності реальної користі суспільства. У 1857 р. надійшов хозяйственно-коммерческую компанію, яку очолював англієць Олександр Якович (Джемсович) Шкотт, чоловік лесковской тітки. Як сам Лєсков, комерційна служба «вимагала безперервних роз'їздів і часом утримувала… найвіддаленіших захолустьях ». Він «об'їздив Росію у найрізноманітніших напрямах », зібрав «велике безліч вражень і запас побутових відомостей «(автобіографічна «Замітка себе самому », 1890).

С червня 1860 р. Лєсков почав співпрацювати з петербурзьких газетах. Він публікував статті ліберальної спрямованості про зловживання і громадських організацій пороках в сучасної России.

В 1861 р. Лєсков переїжджає до Петербурга. У 1862 р. він надрукував перші художні твори — розповіді «Погасле справа «(пізніше перероблений і названий «Засуха »), «Розбійник «і «У тарантасі «. Розповіді Лєскова — своєрідні нариси з життя, які малюють уявлення та вчинки простого люду, що здаються дивними, протиприродними для цивілізованого, освіченого читача. Селяни переконані, що згубна посуха викликана захороненням п’яниці паламаря; все спроби сільського священика спростувати це марновірне думка виявляються марними. Селяни вирили труп паламаря з могили, вирізали тіло небіжчика шматок жиру і зробив потім із нього свічку. Відразу після цього пішов довгоочікуваний злива (розповідь «Погасле справа »). Наляканий розповідями про розбійниках мужик проїжджає через ліс і смертельно б'є вийшов через дерев мандрівника, прийнявши його з грабіжника («Розбійник »). У перших розповідях письменника присутні риси, характерні ще пізніх творів. Історії, про яких розповідається, представлені як реально що сталися події; автор не дає прямих моральних оцінок персонажів, надаючи цього права читателям.

Писатель близько знайомиться з літераторами революційно-демократичного напрями А.І. Левитовым і В.А. Слєпцов, відвідує організовану Слєпцов Знаменскую комуну — будинок, у якому спільно жили кілька молодих інтелігентів, котрі об'єднали своє майно і доходи. У 1862 р. Лєсков стає постійним співробітником ліберальної газети «Північна бджола ». Лесков-публицист незмінно виступав прибічником демократичних змін, прибічником поступових, еволюційних змін. Він критикував революційні ідеї літераторів журналу «Сучасник «Н. Г. Чернишевського, Г. З. Єлисєєва; вважав шкідливими суспільству антиурядові настрої радикально-демократичної інтелігенції. Лєскова були далекі соціалістичні ідеї майнового рівності. Разом із тривогою вказував, що властиве соціалістам прагнення насильницьким змін соціального і політичного устрою Росії як і небезпечні, як і її свободи урядом. Нетерпимість радикальних публіцистів до чужого думці, стверджував Лєсков зі сторінок «Північної бджоли » , — свідчення їх деспотичність. 28 травня 1862 р. у Петербурзі стався сильний пожежа; міський поголос звинувачувала в підпали антиправительственно налаштованих студентів. Траплялося нападу натовпу на студентів, запідозрених в «поджигательстве ». 30 травня Лєсков виступив у «Північної бджолі «з заміткою, у якій зажадав від уряду відкрито підтвердити чи спростувати чутки, небезпечні студентів. Клімат у суспільстві була, і демократична і ліберальна інтелігенція цілком неправильно сприйняла статтю як політичний донос, у якому твердження про причетність студентства до підпалам. На репутацію Лєскова лягло незмивна тавро політичного провокатора, підтримує владу у боротьбі проти волелюбності і вільнодумства. Від автора нотатки відвернулися знайомі, в суспільстві йому публічно виявляли презирство. Громадська реакція на статтю про петербурзьких пожежі сприйняли Лєсковим вкрай гостро й болісніше. У вересні 1862 р. письменник залишає Петербург і вирушає до Парижа. Паризькі враження 1862−1863 рр. він зобразив в нарисах «Російське суспільство, у Парижі «, у якому описані побут й настрої російських аристократів, їх слуг і эмигрантов-социалистов оселилися у французької столице.

Еще важчі для письменника наслідки викликала у 1864 р. під псевдонімом «М. Стебницький «роману «Ніде », у якому зображені сучасні революціонери і нігілісти. Письменник протиставив чесних, але помиляється нігілістів огидним особистостям, які приховують за революційними фразами егоїстичні, корисливі інтереси. Романтичні, захоплені натури — соціаліст Володимир Райнер (уродженець Швейцарії, який знає російського життя), залишила батьків будинок нігілістка Ліза Бахарєва — намальовані Лєсковим з безсумнівною симпатією. Властолюбні і аморальні ідеологи та «вожді «революційного руху, і лідери нігілістичних гуртків — Арапів, Белоярцев, Завулонов, Красін — зображені з неприхованою відразою; у тому портретах й поведінці підкреслено патологічна кровожерливість, самозакоханість, боягузливість, невихованість. Основні персонажі лесковского роману мали легко впізнавані прототипи, були портретами реальних знайомих письменника. Так було в образах Белоярцева і Завулонова відбиті письменники радикально-демократичного напрями В.А. Слєпцов і А.І. Левітів, під назвою балакучого і порожнього малого Пархоменко зображений учасник революційної організації «Земля і волю «А.І. Ничипоренко, померлий під наслідком. Райнер наділений рисами революціонера Артура Бенни, уродженця Польщі. Виражає авторську думку прибічник поступових перетворень доктор Розанов нагадує самого Лєскова. У історії україно-російських відносин Розанова із дружиною Ольгою Олександрівною позначилися обставини шлюби й розриву Лєскова з дочкою київського комерсанта Ольгою Василівною Смирнової (автор «Ніде «одружився з нею в 1853 р., через шість років вони расстались).

Публикация роману викликала скандал в радикально-демократических і ліберальних колах. Роман, у якому у непривабливому світлі зображені легко впізнавані реальні революціонери і близькі до них літератори, суспільство сприйняло як політичний донос. По Петербургу ходили недостовірні чутки, що написавши «Ніде », Лєсков виконав прямий замовлення поліцейського управління. Радикально-демократические літературні критики Д.І. Писарєв і В. А. Зайцев прозоро натякали цього разу до своїх статтях. Перед Лєсковим закрилися сторінки більшості журналів. Звільнитися від цього репутації письменник зміг тільки на схилі жизни.

Отвечая на випади радикально-демократичної та ліберальної преси свою адресу (вони були викликані виходом друком у роману «Ніде »), Лєсков протиставив кількість справжніх прибічників революційних ідей циникам і лицемірам, які приховують під маскою революційності користолюбство і безпринципність. У новій редакції (1867) нарисів «Російське суспільство, у Парижі «Лєсков висловив думка про кревність войовничих консерваторів і безоглядних революціонерів: й ті та інші не відчувають глибинних основ російського життя, готові в ім'я свої волелюбні ідеї подолати будь-які моральні норми. Лєсков іронічно відгукувався про демократичних літераторів (Н.В. Успенському, А.І. Левитове, П.І. Якушкине), переконаних у своїй винятковому праві зображення народної життя. Письменник звинувачував в незнанні народної життя, в нерозумінні простої людини. Вони чи ідеалізують простого люду, мужиків, чи малюють їх побут одними чорними фарбами, — помічав автор нарисів. Не без гордості й зверхності Лєсков протиставив цим літераторам себе, знає народну душі і уклад: «Я сміливо, навіть, то, можливо, зухвало, гадаю, що знаю російського людини у саму його глиб, і ставлю собі цю нізащо заслугу. Не вивчав народ кажуть з петербурзькими візниками, а я виріс у народі … з казанком в руці, я спав із ним на росистої траві нічного, під теплим овчинним тулупом …, то непристойно ні піднімати народ на ходулі, ні класти його серед кімнати. Із народом мали певний людина, і маю якесь є у ньому помічаємо багато кумів і приятелів…. Я переніс багато закидів за недолік якогось невідомого мені шанування народу, інакше кажучи, за нездатність брехати про простий народ. Я байдужий до цих закидам, не що з того часу, який у мене пишу, мене одне лише лають, і це звик знати, що ця лайка отже, і скільки вона стоїть; але щодо закидів на так званому нечесне ставлення народу я равнодушествую за звичці равнодушествовать до гавкання, раздающемуся за кожним моїм словом з всіх літературних нір і нетрів, … тому, що впевненість, що анітрохи не ображаю російського народу, не приховуючи його мерзот і гидот, яких він не вільний, як будь-який інший народ. Будувати їх у перл створення нічого, та й навіщо » .

В цих рядках позначилося хворобливе переживання Лєсковим репутації, що він набув у колах демократичної та ліберальної інтелігенції: Протягом багато років Лєсков вважався офіціозним і безпринципним письменником, виконуючим доручення поліцейського управління. Відкидаючи закиди на ненависть до народу, Лєсков сформулював власне ставлення до народного характеру, моральності, способу життя. Складність, неоднозначність народної душі, поєднання для характері російського людини доброту зла, праведності і гріховності, незбагненність поведінки простої людини з погляду розуму були основними темами творчості на протязі всієї жизни.

Позднее, в 1870—1871 рр. Лєсковим буде написано і видано іще одна антинигилистический роман — «На ножах ». Основна сюжетна лінія роману — вбивство нігілістом Гордановым та її колишньої коханкою Глафірою Бодростиной чоловіка Глафіри Михайла Андрійовича Бодростина, майном і величезними грошима яку вони прагнуть заволодіти. Сюжет роману сповнений несподіваних поворотів, подій і таємниць: кінчає життя самогубством кинута Гордановым юна Лариса Висленева, помилково впевнена, що убивцею Бодростина не Горданов, та її брат Іосаф Висленев; кинджал Горданова, яким було убитий Бодростин, знаходить глухоніма дівчинка Віра, Віра та дивакуватий, загадковий відставний артилерист Світозор Водоп’янов наділені містичним, провісним задарма: вони заздалегідь передчувають вбивство Бодростина.

Понятие «нігілізм «у романі «На ножах «отримує особливе значення. Колишні революціонери у романі стають поліцейськими агентами і чиновниками, через грошей вони хитромудро обманюють одне одного. Нігілізм — це крайня безпринципність, стала життєвої філософією. Нігілізм у тому смислі притаманний як Горданову та її знайомим по антиурядовим організаціям, а й багатьом сановникам, представників влади, що лише власні вузькокорисливі цели.

Проискам нігіліста Горданова у романі Лєскова протистоять лише кілька шляхетних, душевно чистих людей — лицар чесноти, дворянин Подозеров, генеральша Синтянина, по смерті чоловіка становящаяся дружиною Подозерова, відставний майор Форов.

В 1865 р. Лєсков видав розповідь «Леді Макбет Мценського повіту », заснований на реальної історії, яку Лєсков упізнав ще у дитинстві. Головна героїня повісті, купчиха Катерина Львівна Ізмайлова, пристрасно покохала працівника Сергія. Боючись викриття і розлуки з «любим, вона вбиває з його допомогою свекра і чоловіка, та був позбавляє життя малолітнього родича чоловіка, Федю Ляміна. Убивство хлопчика Феді, який отримав основну частину стану Ізмайлових, Катерина робить заради Сергія, який жадав стати єдиним спадкоємцем. Бездушність і сила волі, готовність заради своєї мети переступити крізь ці моральні заборони поєднуються у характері Измайловой з божевільної пристрасті і беззавітної відданістю коханому. Нелюдськість Измайловой підкреслюється завдяки прийомів контрасту. Катерина Львівна, яка очікує дитину від Сергія, холоднокровно душить маленького Федю, роблячи вбивство напередодні великого християнського свята — Введение у храм Пресвятої Богородицы.

Судьба Измайловой після арешту представлена як страшне відплата за досконале злочин; героїня повісті втрачає найдорожче у житті - любов Сергія, котрий за шляху на каторгу збігається з інший засудженої, Сонеткою. На переправі Ізмайлова скидає у ріку Сонетку, топить її й тоне сама.

В заголовку повісті Лєсков уподібнює Катерину Ізмайлову леді Макбет, героїні трагедії У. Шекспіра «Макбет »: леді Макбет спонукала чоловіка до здійсненню віроломних убивств. Але, на відміну шекспірівської героїні, Катерина робить вбивства ні з явною користі, не заради здобуття влади, але бажаючи зберегти любов Сергія. Зовні Катерина Ізмайлова нагадує героїню драми О. Н. Островського «Гроза ». Обидві жінки носять один і той ж ім'я, обидві - купчихи, обидві змінюють чоловікам з коханцями. Але Лєсков полемізує з зображенням жіночого народної вдачі в драмі О. Н. Островського: Ізмайлова не відчуває сімейного гніту, перестав бути жертвою у домі чоловіка. Героїня повісті одночасно викликає і навіть жах, й розуміння, та співчуття. Лєсков цурається прямий моральної оцінки Катерини Измайловой.

Увлекательный і трагічний сюжет, своеобычный, одночасно відштовхуючий і виконаний висока сили та пристрасті характер головною героїні, Катерини Ізмайлової додали лесковскому твору особливу привабливість. 1932;го р. композитор Д.І. Шостакович створив на матеріалі лесковской повісті оперу «Катерина Ізмайлова », польський режисер А. Вайда в 1961 р. зняв за мотивами цього твору фільм «Сибірська леді Макбет ». У 1989 р. кінорежисером Романом Балаяном створили фільм «Леді Макбет Мценського повіту », у якому головні ролі виконували відомі актори Олександр Абдулов й Наталія Андрейченка. У 1994 режисер Валерій Тодоровський зняв фільм «Підмосковні вечора «(найголовніше ролях — Інгеборга Дапкунайте і Володимир Машков), у якому історія пристрасті Катерини Ізмайлової і завершених нею злочинів було покладено до нашого время.

" Соборяне ". Лєсков в 1870-е годы

Во другої половини 1860-начале 1870-х рр. Лєсков працював над романом із цивілізованого життя духівництва провінційного міста Старгорода, деякими деталями нагадує Орел. Остаточний варіант, під назвою «Соборяне », був надруковано в 1872 р. «Соборяне «- твір незвичне за жанром. Це роман-хроніка, де відсутня єдина сюжетна лінія. Більшість текст «Соборян «- розповідь від імені автора про старгородских подіях і долях і смерть трьох героїв — протопопа Савелія Туберозова, священика Захарії Бенефактова і диякона Ахілли Десницына — в 1860- е роки; в текст хроніки включений великий щоденник протопопа Савелія Туберозова, розповідає про попередніх роках, його життя, розкриває внутрішній світ героя. (Протопоп — старший священик, священик вищого чина).

В центрі лесковской хроніки — доля сміливого проповідника, ревнителя благочестя і патріота священика Савелія Туберозова. Життєвий кордон у долі Туберозова — приїзд у Старгород пройдисвіта, колишнього нігіліста Термосесова, який звинувачує протопопа в проповіді антидержавних, небезпечних ідей. Незалежність Туберозова давно викликала невдоволення духовної і світським влади. Донос негідника Термосесова виявився дуже доречно щодо його недоброзичливців. Туберозову забороняють священнослужение й переводять до іншого міста на нижчу церковну посаду. Для Туберозова настає час, виконане страждань. Він усвідомлює своєї слабкості перед гонителів, але з визнає себе виновным.

В «Соборянах «сплетені воєдино трагічні, драматичні і комічні епізоди. Комічний і водночас героїчний персонаж — диякон Ахілла Десницын, що втілює риси російського національної вдачі: богатирську молодецтво, невгамовну пристрасність і простодушність. З власного поведінці він більше на хвацького козака, аніж чинного і уклінного диякона. Ахілла — щирий союзник Туберозова в протистоянні злу і неправді. Але він цілком позбавлений обачності, вразлива і нестриманий. Через вчинків Ахілли частку протопопа випадають багато турботу Єрмольєвої та бедствия.

Комично-карикатурны в «Соборянах «образи старгородских нігілістів — вчителя Препотенского і сестрою дружини місцевого чиновника Дарії Бизюкиной.

Хроника «Соборяне «побудовано протиставленні старого, яскравого часу (рождающего такі великі й сильні характер, як священик Савелій Туберозов) измельчавшим людям нової генерації, позбавленим моральними принципами, байдужих до доль Росії. Смерть протопопа Савелія і з ним — смерть диякона Ахілли та другого старгородского священика Захарії Бенефактова відзначають символічний кордон — помирання старої Руси.

" Соборяне «принесли автору літературну славу і величезний успіх. За свідченням І.А. Гончарова, хронікою Лєскова «зачитувався весь «beau-monde «» Петербурга. Газета «Громадянин », яку редагував Ф.М. Достоєвський, віднесла «Соборян «до «капітальних творів «сучасної російської літератури, поставивши твір Лєскова поряд з «Війною й цивілізованим світом «Л. Н. Толстого і «Бісами «Ф.М. Достоєвського. Анонімне рецензент з «Громадянина «зазначив у Туберозове «велику, «непомірну «душевну силу, якою із віку віці велася й вестиметься історія наша » .

В 1872—1873 рр. Лєсков працював над повістю «Зачарований мандрівник «(опублікована 1873). «Зачарований мандрівник «- твір складної жанрової природи. У повісті використовуються мотиви житій святих (див.), народного епосу — билин, авантюрних романів. Герой повісті, Іван Северьяныч Флягин, подібно покаявшемуся і перетвореному грішника, йде з світу від гріха до покаяння, спокути провини. Гріхи Флягина — безглузде «удальское «вбивство черниця й убивство циганки Груші (Груша сама просила Флягина зіштовхнути їх у воду, допомогти померти, але вважають цей свій вчинок великим гріхом). Лесковский мандрівник, як і той святий — герой житія, іде у монастир. Це рішення, на його думку, визначено долею, Богом. Повість зближують з житіями і пророчі сни і стратегічного бачення, що відкривали герою його майбутнє (такі бачення часто зустрічаються в житіях). Але, на відміну долі святого — житійного персонажа, життя Івана Северьяныча не завершено, і монастир — лише одне з «зупинок «у його нескінченному подорож. Монастир — це останній із описаних у Пророчих повісті місць її проживання, але, можливо, не останнє місце його жизни.

Любовь до коням, мистецтво об'їжджати їх ріднять Флягина з билинними багатирями. Флягин «порется », січеться нагайками з «татарином «(киргизом) Савакиреем; нагородою на перемогу у цьому змаганні служить рідкісної вроди й жвавості лоша. Це змагання нагадує билинний мотив поєдинку російського богатиря з воином-бусурманином, степняком.

Флягин — мандрівник, у пошуках кращого частки поневірявся в світу, — схожий із героєм авантюрного роману і з персонажами казок. Персонаж лесковской повісті багато раз змінює професії: служить помічником кучера, нянькою у панського дитини, об'їждчиком коней, солдатом, актором, чиновником в адресному столі, послушником в монастирі. Він кілька разів потрапляє у важкі чи смертельно небезпечні ситуації: виявляється бранцем у «татар «(так сам герой називає киргизів); добровільно викликається виконати смертельно небезпечний наказ (простягнути канат через річку) в бою на Кавказької війні. Але Флягин благополучно утікає з полону і уникає смерті, виявляється сильніше ворожих йому обстоятельств.

Характер Флягина багатогранний. Його відрізняють дитяча наївність, простодушність і відчуття власної гідності, здатність тонко сприймати красу природи. Флягину притаманні природна доброта і навіть готовність жертвувати собою заради іншого: він іде в солдати, звільняючи від багаторічної важкої служби молодого селянського хлопця. Але це якості уживаються у душі із певною черствістю, обмеженістю. Флягин засекает на смерть татарина на поєдинку і неспроможна зрозуміти, чому оповідання про цьому змаганні жахає його слухачів. Він жорстоко розправляється з кішкою, задушившей його улюблених голубів. Нехрещених дітей, прижитих від жен-татарок у полоні, він залишає дуже без сумніву. Властива Флягину і безглузда, безцільна жорстокість: підлітковому віці він з пустування до смерті засекает батогом заснулого ченця. Іван Северьяныч втілює суперечливість російського народного характера.

Флягин — як герой, а й основною оповідач в «Очарованном мандрівнику «(лише на початку й у заключенительной частини твори розповідь ведеться від імені іншого оповідача, нагадує самого Лєскова). Таке побудова повісті дозволило Лєскова розкрити зсередини ставлення Флягина до життя, несхоже на світосприйняття освіченої людини. Примушуючи самого Флягина розповісти про свого життя, автор хіба що хоче приховати, що це описане в повісті - вигадка. Зустріч оповідача з Флягиным представленій у повісті як реальне подія. «Документалізм », прагнення переконати читача у явній істинності зображених подій взагалі притаманні Лескова.

В 1873 р., протягом одного року з повістю «Зачарований мандрівник », Лєсков публікує повість «Зображений ангел ». У цьому повісті була зображено життя артілі старообрядцев-каменщиков. (Старообрядці - послідовники релігійного руху, відкидає церковні реформи, здійснені середині XVII в. патріархом Ніконом; побут і започаткував традицію старообрядців залучали увагу письменника ще 1860-е рр.) У повісті незвичайно переосмислений мотив дива, характерний давньоруських сказань про ікони. Оповідач, старообрядец Марк, розповідає мандрівникам на постоялому дворі про чудовому подію. Старообрядці викрали незаконно відібрану вони чиновником і запечатану («відбитий ») його печаткою ікону ангела. Вони створили її точну копію, але перед підміною з копії зникла нанесена її у печатку. Лєсков віртуозно грає на очікуваннях читачів. Зникнення друку з копії ікони одержує у фіналі повісті повсякденне, реальне пояснення: іконописець Севастян, що робив копію, не насмілився завдати на ікону печатку, і замінив її листком папери та на малюнку друку; листок відклеївся від іконної дошки. Справжнім ж дивом виявляється возз'єднання старообрядців із сербською православною церквою, совершившееся після невдалої повернути ікону. У повісті немає чудесних появ, але не всі події у життя старообрядницької артілі мають, у власних очах оповідача, таємничий сенс: сам Боже, і ікона ангела ведуть старообрядців до повернення в церква. Горе — втрата ікони стає необхідним ланкою у ланцюзі подій, призводять старообрядців до возз'єднання з пануючій церковью.

Парадоксальны в лесковской повісті та й відносини персонажів: чиновник — «свій », російська людина — вилучає у артілі ікону; допомогти у її поверненні намагається «чужій », «іновірець «- инженер-англичанин, яка симпатизує старообрядцям; аби повернути незаконно відняту ікону, старообрядці змушені вдатися до злочин, на кражу.

Любовь Лєскова до несподіваних сюжетним ходам, до парадоксів проявилася у 1870−1880-е рр. вісі оповідань і повістях, побудованих за принципом анекдоту. Такий розповідь «Залізна воля «(1876) — трагікомічна історія німця Гуго Пекторалиса, який поселяється у Росії. Комічно гиперболизированная риса німецького характеру — сила волі, непохитність, переходячи у упертість — опиняються у Росії не достоїнствами, а вадами: Пекторалиса розоряє лукавий, непослідовний і плутовски-простодушный чугуноплавильщик Василь Сафроныч, скористався упертістю німця. Пекторалис домігся від суду дозволу зберегти паркан, яким він обгородив двір Василя Сафроныча, позбавивши ворога виходу вулицю. Але грошові виплати Василю Сафронычу за заподіяне незручність довели Пекторалиса до злиднів. Пекторалис, як і погрожував, пережив Василя Сафроныча, але помер, об'ївши млинцями на поминках у ній (саме такий смерть побажав німцю Василь Сафроныч).

Противоположный результат цього ж конфлікту німецького та російського характерів намальований в оповіданні «Колыванский чоловік «(1888): переконаний російський патриот-славянофил морської офіцер Сипачев потрапляє у повну владу дружини німкені і її рідні, а трьох дітей Сипачева дружина з допомогою обману хрестить по лютеранському обряду.

Но несподівані, непередбачувані сюжетні повороти наділяються вісі оповідань Лєскова і трагічним змістом. Така історія любові кріпаків графа Кам’янського — перукаря Аркадія та акторки Любові Анисимовны (розповідь «Тупейный художник », 1883). Жорстокий пан повинна розлучати їх, віддавши Аркадія в солдати і обесчестив його кохану. Отлслужив у війську і отримавши офіцерський чин і дворянство, Аркадій приїжджає до Каменському, щоб брати шлюб із Любові Онисимовне. Граф прихильно приймає свого колишнього кріпосного. Але щастя змінює героям оповідання: господар заїзджого двору, у якому зупинився Аркадій, приваблені грошима постояльця, вбиває його. У другому оповіданні Лєскова, «Людина на годиннику «(1887), парадоксальне розвитку подій свідчить про абсурдність, протиприродність стану речей, яка була у роки правління Миколи I. Рядовий Ізмайловського полку Постніков від смерті потопаючого, залишаючи свою посаду біля царського палацу. Замість нагороди за порятунок людини Постніков, дивом избегший найжорстокішого покарання шпіцрутенами, засуджують до двомстам ударам різками. Абсурдність ситуації погіршується завдяки впевненості Постникова у справедливості покарання й радості, що його не було самим жестоким.

Интерес Лєскова до незвичним ситуацій виявився у зверненні жанру святочного оповідання. Дія святочных оповідань або, якого приурочений розповідь оповідача, — святки. Святки, за народними повір'ями, — особливе, чудесний час, коли добро тріумфує над злом і саме Бог допомагає добрим людям. У святочных розповідях Лєсков малює несподіване переродження жестокосердного грішника. Такий поміщик — герой оповідання «Звір «(1883); під впливом прикладу доброти — любові мисливця Ферапонта до ведмедю Сганарелю — і проповіді священика він усвідомлює свою гріховність уже й стає праведником. Такі персонажі оповідання «Привида в Інженерному замку «(1882) — кадети, вихованці Інженерного училища, влаштовують блюзнірські жарти із тіла померлого начальника генерала Ламновского; раптово з’являється вдова Ламновского (кадети спочатку приймають за привид) ла-гідно зупиняє шутника-кадета, даючи хлопчикам незабутній урок доброту нравственности.

Рассказы про праведників. «Лівша ». Лєсков і Л. М. Толстой

В кінці 1870−1880-е рр. Лєсков створив цілу галерею персонажей-праведников. Такий квартальний Рижов, який відкидає хабарі і подарунки, який живе одне злиденне платню, сміливо який провіщає правду правді в очі високому начальству (розповідь «Однодум », 1879). Інший праведник — орловський міщанин, молочник Голован з оповідання «Несмертельний Голован «(1880); основу оповідання лежать історії, почуті у дитинстві Лєсковим з його бабусі. Голован — рятівник, помічник і утішник стражденних. Він захистив оповідача в ранньому дитинстві, коли нею натрапила сорвавшаяся із ланцюга собака. Голован доглядає за умираючими під час страшної морової виразки і гине з великої орловському пожежі, рятуючи майно і життя горожан.

И Рижов, і Голован у виконанні Лєскова це й втілюють кращі риси російського народної вдачі, і протипоставлено оточуючим як натури виняткові. Невипадково, жителі Солигалича вважають безкорисливого Рижова дурнем, а орловчане переконані, що Голован не боїться доглядати хворих чумою, оскільки знає чарівний засіб/предмет, оберігало його від жахливою хвороби. Люди вірить в праведність Голована, брехливо підозрюючи їх у грехах.

Сказочные мотиви, сплетіння комічного та трагічного, двоїста авторська оцінка персонажів — відмінності творів Лєскова. Вони повною мірою властиві одного з найвідоміших творів письменника — розповіді «Лівша «(1881, спочатку цей витвір було опубліковано під назвою «Розповідь про тульському косому Лівше і сталевої блосі «). У центрі розповіді - характерний казки мотив змагання. Росіяни майстра на чолі з тульським зброярем Лівшею без будь-яких складних інструментів подковывают танцюючу сталеву блоху англійської роботи. Перемога російських майстрів над англійцями одночасно подано і серйозно, і іронічно: присланий імператором Миколою I, Лівша викликає здивування тим, що міг підкувати блоху. Але підкована Лівшею та її товаришами блоха перестає танцювати. Лівша — майстерний тодішній майстровий, уособлює разючі таланти російського народу. Але одночасно Лівша — персонаж, позбавлений технічних знань, відомих кожному англійської майстру. Лівша відкидає вигідні пропозиції англійців і повертається у Росію. Але безкорисливість і непідкупність Лівші нерозривно пов’язані з забитостью, з відчуттям власної неважливості тоді як російськими чиновниками і вельможами. Лівша звик до постійних і побоям, які несуть йому можновладці на Батьківщині. Герой Лєскова з'єднує в собі, й гідності, і вади простого російського людини. Повернувшись на батьківщину, він занедужує і вмирає, нікому непотрібний, позбавлений будь-якої заботы.

Форма розповіді в Лівше, як та у багатьох інших творах Лєскова — оповідь, то є оповідання, подражающий особливостям мовлення. Оповідач в «Лівше «хіба що мимоволі перекручує слова. Такі спотворені, брехливо поняті слова надають лесковскому розповіді комічну забарвлення. Розмови наодинці в лесківському розповіді названі «міжусобними », двомісна карета іменується «двухсестной », курка з рисом перетворюється на «курку з риссю », погруддя і люстри з'єднуються за одну слово «бюстры », а знаменита антична статуя Аполлона Бельведерского перетворюється «Аболона полведерского » .

В окремому виданні «Лівші «1882 р. Лєсков зазначив, що його твір грунтується на легенді тульських зброярів про змаганні тульських майстрів з англійцями. Літературні критики повірили цьому повідомленню автора. На самому справі Лєсков вигадав сюжет своєї легенды.

Радикально-демократическая критика побачила у творі Лєскова оспівування старих порядків, оцінила «Лівшу «як вірнопід-данське твір, прославляющее кріпосницькі порядки і яка затверджує перевага російських над Європою. Навпаки, консервативні журналісти зрозуміли «Лівшу «як викриття покірливої підпорядкування простої людини «усіляким незручностей і насильствам ». Лєсков відповів критикам в замітці «Про російському лівше «(1882): «Я не можу погодитися, щоб у такій фабулою (сюжеті, історії. — Ред.) була якась лестощі народу є бажання принизити російських людей особі «лівші «.

Во будь-якому разі я — не мав такого наміри " .

Литературные критики, що писали творчість Лєскова, незмінно — і найчастіше недоброзичливо — відзначали незвичний мову, вигадливу словесну гру автора. «Р Лєсков є … однією з вигадливих представників нашої сучасної літератури. Жодної сторінки не обійдеться у нього без якихось еківоків, іносказань, вигаданих чи хто знає звідки викопаних слівець і різного роду кунстштюков » , — так сказав про Лєскову А. М. Скабичевский, відомий у 1880-е — 1890-е рр. літературний критик демократичного напрями (кунстштюк, чи кунштюк — витівка, ловка штука, фокус). Дещо по-іншому про це письменник рубежу XIX-XX ст. А.В. Амфітеатрів: «Звісно, Лєсков був стиліст природний. Вже перших своїх творах він виявляє рідкісні запаси словесного багатства. Але поневірянь Росією, близьке ознайомлення з місцевими говірками, вивчення російської старовини, старообрядництва, споконвічних російських промислів тощо. багато додали, згодом, у ці запаси. Лєсков зустрів у надра свого виступу все, що збереглося у народі з його давнього мови, знайдені залишки вигладив талановитої критикою і пустив у працювати з шаленим успіхом. Особливим багатством мови відрізняються … «Зображений ангел «і «Зачарований мандрівник ». Але відчуття заходи, загалом слабо властиве таланту Лєскова, змінювало йому у разі. Іноді безліч підслуханого, записаного, а деколи і вигаданого, новоствореного словесного матеріалу служило Лєскова немає користь, а до шкоди, захоплюючи його талант на слизьке зовнішніх комічних ефектів, кумедних слівець і зворотів промови ». У «прагнення до яскравому, опуклому, вигадливому, різкого — іноді до надмірності «Лєскова звинувачував також наявність його молодший сучасник літературний критик М. О. Меньшиков. Про мові письменника Меньшиков відгукнувся так: «Неправильна, строката, антикварна (рідкісна, подражающая стародавньому мови. — Ред.) манера робить книжки Лєскова музеєм різноманітних говірок; ви чуєте у яких мову сільських попів, чиновників, начотчиків, мову богослужбовий, казковий, літописний, тяжебный (мову судового діловодства. — Ред.), салонний, тут трапляються дедалі стихії, все елементи океану російської мови. Мова цей, поки що до нього звикнеш, здається штучною і строкатим… Стиль його неправильний, але багата і навіть страждає пороками багатства: пересиченням і тих, що називається embarras de richesse (переважна достаток. — франц. -Ред.). У ньому немає суворої простоти стилю Лермонтова і Пушкіна, які мають мову наш прийняв істинно класичні, вічні форми, у ньому витонченої і витонченою простоти гончаровского і тургеневского листи (тобто стилю, стилю. — Ред.), немає задушевної життєвої простоти мови Толстого, — мову Лєскова рідко простий; в вона найчастіше він складний, але у свій рід вродливий і пишний » .

Сам письменник так сформулював мові власних творів (це слово Лєскова записав його знайомий А.И.Фаресов): «Постановка голоси в письменника залежить від умінні опанувати голосом і мовою свого героя…. У себе намагався розвинути це вміння і становив, здається, те, що мої священики кажуть по-духовному, нігілісти — по-нигилистически, мужики — по-мужицки, вискочки також блазні з выкрутасами тощо. Зі свого боку самого йде мова мовою стародавніх казок і церковно-народным в доти чисто літературної промови. Мені наразі тому й дізнаєшся в кожній статті, хоча я і підписувався під нею. Це мене тішить. Кажуть, що мене також читати весело. Це тому, що всі ми: і свої герої, і сам я, маємо свій власний голос. Він поставлене кожному людей правильно чи, по крайнього заходу, старанно. Коли пишу, є небезпека збитися: тому мої міщани кажуть по-мещански, а шепеляво-картавые аристократи — по-своєму. Ось це — постановка обдарування в письменника. А розробка його не справа таланту, а й величезного праці. Людина живе словами, і треба знати, у які моменти психологічної життя в когось з нас які знайдуться слова. Вивчити промови кожного представника численних соціальних та особистих положень досить складно. Цей народний, вульгарний і вигадливий мову, яким написані багато сторінок моїх робіт, складений не мною, а підслуханий у мужика, у полуинтеллигента, у краснобаїв, у юродивих і святош » .

В середині 1880-х рр. Лєсков зближується з Л. Н. Толстим, поділяє основи толстовського религиозно-нравственного вчення: ідею морального самовдосконалення особистості є основою нової віри, протиставлення істинної віри православ’ю, відкидання існуючих соціальних порядків. Пізній Лєсков вкрай різко відгукується про православній церкві: він піддає різкій критиці сучасну соціальне життя. Вже у лютому 1883 р. Лєсков був із Вченого комітету Міністерства народної освіти з розгляду книжок, видаваних для народу, у якому служив з 1874 р. Його твори ніяк не минають цензурні заборони, викликаючи гнів впливового обер-прокурора Святійшого Синоду К. П. Победоносцева.

В пізніх творах Лєскова першому плані виступає критика сучасного суспільства, його і цінностей. Такий розповідь «Зимовий день «(1894), побудований на протиставленні послідовниці Л. Н. Толстого, чесної дівчини Лідії Павлівни лицемірному світському суспільству, поданому її родичами і знайомими. Тільки по смерті Лєскова, в 1917 р., була надрукована повість «Заячий реміз «(1894) (колись публікація повісті була неможливою по цензурним причин). У «Заячому ремизе «Лєсков показує згубний вплив офіційних міфів на свою душу людини. Головний герой «Заячого ремиза », Оноприй Опанасович Перегуд — становий в українському містечку Перегуды (становий — поліцейська посаду). Перегуд — трагікомічний герой, вигадливо який поєднує риси таких літературних типів, як невдаха, поліцейський, творить сваволю, божевільний, праведник. Герой, бажаючи неодмінно заарештувати «потрясователя «-соціаліста, звинувачує в приналежність до соціалістам виховательку у домі родича Дмитра Опанасовича Юлію Семенівну, потім музикантів, які живуть у священика Назарія; в результаті Перегуд помилково затримує замість «потрясователя «урядового агента, уповноваженого виявляти революціонерів. Заповзятий переслідувач неіснуючих революціонерів виявляється сам звинувачений у підсобництві соціалістам, і зажадав від заслання Сибір його рятує лише висновок про невменяемости.

В 1891 р. літературний критик М. А. Протопопов надрукував статтю про Лєскову під назвою «Хворий талант ». Це стаття було одним із перших спроб об'єктивного, неупередженого аналізу лесковского творчості. 23 грудня 1891 р. Лєсков звернувся до автора статті листом. У листі чи були такі слова: «Суворість то, можливо гідно лише одна лицемірство, підступність чи взагалі відоме криводушність. Цього у мене був ніколи. Я, писавши себе, назвав статтю не „хворий талант “, а „важкий зростання “. Дворянські тенденції, церковна побожність, вузька національність і державність, слава країни й т.п. У цьому я виріс, і всі мені часто здавалося огидно, але… я — не бачив „де істина “ ! Я блукав і повернувся, і стала сама собою — тим, що єсмь. Багато чого мною написане мені дійсно неприємно, але брехні там немає, — щоразу і був прямий і щирий… » .

В 1890-е рр. рр. відбувалася переоцінка репутації Лєскова в літературній критиці, яка починає осягати справжню міру лесковского таланту. Ставлення до тому, що Лєсков — чудовий і оригінальний письменник, стало панівним вже по смерті автора «Соборян «і «Зображеного ангела », у перші десятиріччя 20 століття. У 1931 р. літературознавець Борисе Михайловичу Ейхенбаум так визначив художнє своєрідність лесковской прози: » … Жанри «великий », ідеологічної літератури їй немає вдавалися й у нього не було характерні, — так писав про Лєскову дослідник. — Його органічний, найтиповіший йому жанр — хроніка, яка за принципом нанизування низки пригод і подій на героя, яка сама розповідає про них цікавим слухачам («Зачарований мандрівник », «Заячий реміз «та інших.): щось на кшталт стародавніх авантюрних романів, ще мають наскрізний фабули. Основний елемент цього жанру, анекдот …, є свого роду атом у природі лесковского творчості. Його присутність і дію відчувається всюди. Деякі його речі … є, по суті, збори анекдотів, чіпляються друг за друга.

… Постава ображеної особи, але гордого письменника була позою й не так вимушеної, скільки нею самою обраної і характерною. Нею він обороняв своє право мистецтво " .

21 лютого (старого стилю) 1895 р. Лєсков помер. Він був похований у Петербурзі на Літераторських мостках Волкова цвинтаря, поруч із багатьма видатними писателями.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.