Галицко-Волынская літопис

Галицко-Волынская літопис

Пауткин А. А.

Древнерусские літописі - надбання як громадянської, і літературної історії, свідчення високого рівня розвитку оповідального мистецтва епохи середньовіччя. Ще в 1852 р. дослідник новгородського літописання Д. Прозоровський писав по через це: «Літопису наших дорогоцінний матеріал для історії російської словесності: це незаперечно. Можна навіть сказати частнее: літописі належать історії красне письменство, бо у них містяться не одні голі факти, але нерідко трапляються істинно одухотворені рядки, відмінні силою і стислістю висловів, глибиною і ясністю думки, простотою і сердечністю почуття — якостями, що й нині шанують найкращими достоїнствами словесних творів». Саме таке твір був створене XIII в. на південному заході Русі. За місцем написання ця дивовижна твір називають Галицько-Волинського летописью.

Этот пам’ятник сягнув нашій складі Іпатіївського зводу (поч. XVв.) поруч із «Повістю минулих років» та Київській літописом. Він охоплює події XIII в. (з початку століття до 1292 р.) і розташований у заключної частини великого зводу. Читається Галицько-Волинський літопис й більш пізніх списках, близьких за складом до Іпатіївському. Дослідники одностайно визнають високі художні достоїнства літописі. Так, К.Н. Бєстужев-Рюмін характеризував «значному успіху мистецтво писання», якого досягли книгарі цього регіону. О. С. Орлов називав Галицьку літопис «найбільш поетичної». А Д. С. Лихачов зазначав, що «літописець свідомо ставить собі художні завдання, вносить на свій розповідь елемент эмоциональности».

Как випливає з ухваленого у науковій літературі назви, пам’ятник і двох частин, написаних у однойменних князівствах. Кордон двох літописів непомітна для непосвяченого читача. Вона визначається виходячи з змін — у манері викладу і розширення політичних симпатіях давньоруських книжників. Вважається, що волинське розповідь відкривається даними, поміщеними під 1261 г.

Галицко-Волынское князівство, об'єднана Данилом Романовичем, займало великі простору до сходу від Карпатських гір. Тоді Карпати іменувалися Угорскими (тобто угорськими) горами. Географічне становище, близькість до західної Європі визначили особливості культурно-історичного розвитку цих земель. Багато князі, правившие тут, впливали як з російськими справи, а й у життя сусідніх європейських держав. У період роздробленості владетели цих земель вели самостійну політику, часом расходившуюся з намірами київських князів. У цьому плані дуже показово, як безіменний автор «Слова про похід Ігорів» охарактеризував стратегічне становище Галицького князівства у своїй зверненні до могутньому Ярославу Осмомыслу: «Отворяеши Києву врата».

В залежність від дій місцевих князів ворог із Заходу пройшов Київ, а міг бути зупинено ще Карпатах. Та не військовими перевагами мали владетели цього. Вони могли диктувати своєї волі, використовуючи й економічні важелі. Через місто Галич, від якої навіть відбувалося назва князівства, пролягали торгові шляху до центральну і західну Європу. З положень цих місць, й раніше лише з Перемишля, у Києві надходили багато товарів, зокрема і соль.

История регіону, була досить драматичною. Південно-західній Русі доводилося переживати численні війни, навали кочівників, угорських і польських лицарів. На півночі складними були стосунки з Литвою. Не обійшло стороною Галицко-Волынские землі і татарське руйнування. Щоправда, тут хвиля навали кілька втратила колишню нищівну силу.

Но лише з іноземними ворогами доводилося зіштовхуватися владетелям цих земель. На відміну з інших територій Київської Русі, тут величезним впливом мало боярство. Князі змушені були вести жорстоку боротьбу з цим станом. Особливих успіхів досяг у тому нащадок Мономаха Данило Романович (1202−1264). Він продовжував об'єднавчу політику свого батька, грізного Романа Мстиславича, поваленого на березі Вісли в битві з поляками в 1205 р. Навіть вороги високо цінували доблесть Романа. Свідчення тому можна знайти у польських і візантійських хроніках (напр., в Великопольской хроніці кінця XIII-нач.XIVв., в хроніці Я. Длугоша, яка належить до XV століттю, чи творі М. Бельского, писав в XVI в. З візантійців слід сказати історика Микиту Хониата).

Неслучайно тому Галицька літопис відкривається поетичної похвалою Роману Мстиславичу. Князь-богатырь порівнюється у ній з дикими і страшними тваринами: «Спрямував бо ся бяше на поганыя, яко і левъ, сердитий ж бысть, яко і рись, і губяше, яко і крокодилъ, і преходжаше землю ихъ, яко і орелъ, храборъ бо бе, яко і туръ». Можливо, порівняння російського князя зі левом і крокодилом перегукується з якимось візантійським джерелам. Не можна повністю не рахуватися і латинську традицію соседей-католиков (адже матір'ю Романа була дочка польського князя Болеслава Кривоустого).

После загибелі Романа нелегка доля чекала його малолітніх синів Данила і Василька, які почали тривалу боротьбу володіння отчиной. Спочатку княжичі змушені були ходити разом з матір'ю містами Русі, Угорщини та Польщі. Саме тоді помітну роль справах південно-західної Русі грав Мстислав Удалий — майбутній тесть Данила. Перед братів випало багато випробувань. Вісімнадцятилітньому Данилу довелося брати участь у трагічної битві на Калці (1223 р.). Тільки до кінця 30-х гг. XIII в. зусилля братів увінчалися успехом.

Галицким князівством став правити Данило, а Василька сіл у Володимирі Волинському. Цікаво, що Данило Романович був єдиним історія Київської Русі королем, які мають корону від Папи Римського, який прагнув в такий спосіб схилити російського правителя до прийняття католицтва. Ось як визначав характер Данила Романовича Н. М. Карамзин: «Славний військовими та державними достоїнствами, та ще більш відмінним милосердям, від якого було неможливо відвернути де його зради, ні сама мерзенна невдячність бояр бунтівних, — чеснота рідкісна у період жорстокі і такі бурхливі». Цей видатний князь-воитель і став героєм галицького історичного повествования.

Культура Галицько-Волинського Русі поєднала у собі різні компоненти, адже тут перетиналися і тісно взаємодіяли традиції різних народів та конфесій. На жаль, замало текстів, створених у цьому прикордонному регіоні, збереглося до нашого часу. Власне, лише Галицько-Волинський літопис і становить оригінальну літературу це області Русі. Інші твори, створені тут, втрачено. Та й саме літопис дійшло нашій неповному вигляді. Щоправда, окремі південно-західні вкраплення виявляються попередніх київських зводах (у цьому числі у «Повісті временних літ» і ставляться більш мері у Київській літописі 1198 г.).

Ограниченность відомостей про оригінальної літературі до певної міри заповнюється фактами піти з життя середньовічної книжки взагалі. Тут, на південному заході Русі, створювалися чи знайшли рукописи, розмовляючі про розвиток книжкового справи. Це — духовні тексти й перекладні твори. Відомо 16 галицько-волинських рукописів домонгольської пори. Найдавніші у тому числі - Євангеліє тетр («Галицьке», 1144 р.), Євангеліє апракос («Добрилово», 1164 р.), Выголексинский збірник (кінець XII в.), до складу якого у собі перекладні житія Нифонта і Федора Студита. Один із більш пізніх рукописів — Євангеліє (1266−1301 рр.) містить приписку пресвітера Георгія, у якій переписувач згадав нащадків Данила Галицького — сина Льва Даниловича й онука Юрия.

Собственно Галицьку літопис за істориком Л. В. Черепниным нерідко називають «літописцем Данила Галицького». Чому ті ж стосовно цього твору використовується поняття «літописець» (годі було плутати з творцем самого тексту)? Ось, що писав з цього приводу Д. С. Лихачев: «Літопис охоплює своїм викладом більш-менш всю російську історію від неї початку будівництва і до якихось меж, майбутніх вчасно її складання, літописець ж зазвичай присвячений певної частини російської історії: історії князівства, монастиря, міста, тому чи іншому князівському роду». Саме так побудований оповідання про подіях, учасником яких довелося стати Данилу Романовичу.

Медиевисты віддавна помітили одну істотну особливість Галицької літописі, выделяющую їх із масиву пам’яток російського літописання. Розповідь тут відрізняється внутрішнім єдністю, воно практично позбавлене сухих уривчастих записів. Встановлено, що у літописі спочатку була відсутня звична погодная сітка («Улітку…»). Першим з цього риску зазначив М. Грушевський ще на початку XX в. Навіть хронологічна розбивка тексту пізнішими сводчиками, які, у всій видимості, мали труднощі під час роботи зі «суцільний», позбавленої датировок рукописом, не порушила зв’язок між її частинами. А чим, крім спільності стилю, зумовлено це єдність «літописця» Данила Романовича?

Традиционное літописне розповідь повністю підпорядковане прямому односпрямованому і безперервному ходу часу. По-іншому будує там свій оповідання про княжении Данило галицький автор. Він може «овогда ж писати впредняя, овогда ж возступати в задня, чьтый мудрий разумееть» (то забігати наперед, то повертатися пам’яттю до давно минулому). Завдяки цьому, фрагментарність, властива літописам, згладжується, виникає певна зв’язок між подіями та повідомленнями про неї. Книжник має історичний матеріал у звичної літописної послідовності, Групуючи необхідні дані, він почувається вільніше, ніж його попередники і сучасники. Літописець може згадати у тому, чому судилося статися через багато років, коротко зупинитися на якомусь явище, пообіцявши описати його докладно подальшому («потім спишемо»). Така невимушеність оперування фактами, здатність автора «зазирнути у майбутнє», дає підстави думати, коли на складання «літописця», обробка джерел, їх систематизація, написання нових фрагментів здійснювалося вже у період, коли Данило втілив у життя свої плани, досяг апогею могутності у середині XIII в.

Период часу, охоплений галицьким розповіддю, дорівнює з приблизною тривалості людського життя. Очевидно, виклад історії Галицько-Волинського князівства мало доводитися на смерть Василька Романовича (1269 р.) чи, у разі, до смерті Данила Романовича (1264 р.). Продовження «літописця» після 1264 р. можна, бо Василькові приділено багато уваги: князья-братья нерозлучні, збираються і вирішують найскладніші політичні завдання. Нині важко однозначно з відповіддю: втрачено чи закінчення пам’ятника, або ж щось завадило продовження його составления?

Можно з упевненістю стверджувати, що провідним став біографічний принцип побудови розповіді. Історія князівства і закінчилася історія життя правителя хіба що злилися. А життя Данила відбувалася нескінченних походеньках і боях. Так виявився у числі небагатьох, хто вцілів в трагічної Калкской битві 1223 р. Саме тому біограф галицького князя віддає перевагу героїчної темі, всі у його творі перейнято духом світських, дружинных представлений.

К XIII в. давньоруські літописці виробили певні способи зображення історичних осіб. Головне увагу приділялося діянь князя, він був основний постаттю в літописному розповіді. Спеціальним міркуванням про рисах будь-якого правителя відводилося особливу увагу та палестинці час. Якості князя самі в собі майже завжди цікавили літописця лише у з його смертю: за повідомленням про «смерть, зазвичай, слід було перерахування достоїнств померлого. У некрологических похвалах літописець іноді поміщав і є дані про зовнішності князя.

В Галицької літописі Данило Романович змальовується інакше. Історичний матеріал досить невимушено гуртується автором в такий спосіб, щоб як і докладніше показати діяльність Данила. У традиційному розповіді перерахування чеснот ставало своєрідним кордоном, що знаменував би природну зміну правителів і перенесення авторського увагу вчинки іншої особи, воно вдало вписувалося у загальний лад погодного викладу подій. Життєпису Данила чужа така локалізація характеристики. Вона поширюється до масштабів усьому твору і хіба що розосереджено за багатьма окремим з описів. Кожен із конкретних епізодів у своїй є лише підтвердженням незмінних якостей Данила, є ще однією яскравою їх иллюстрацией.

Черты характеру галицького правителя (наприклад: «Бе бо дерз і храбор, від голови і по ногу їх бе на немь пороку») дуже рідко описуються автором, зазвичай, вони неначе випливають з докладного викладу подій, у своїй першому плані висувається эмоционально-художественное начало.

Для галицького книгаря найважливішими стають військові якості пана. Багаторазово характеризуються ратні подвиги самого князя та її дружинників, передаються натхненні звернення Данила до воїнів. Він страшний противникам не лише як полководець, ватажок дружин, а й як дуже майстерний воїн. Тож у життєписі з’являються ні звичайні батальні картини. Йдеться про зображенні князя в бою як простого воина.

Летописцы завжди відзначали сміливість і рішучість князя у керівництві дружинами. «Неполководческие» самі діяння героя, які пов’язані з роллю воєначальника, згадувалися дуже рідко. Галицька літопис дає унікальні приклади особистих подвигів Данила та її сина Льва. Неодноразово фіксуються окремі єдиноборства в ході боїв. У цих фрагментах непросто пропонується з’явилася інформація, що князь з полками «пішов», «бився», «переміг», а відбиваються найгостріші моменти боротьби, в максимальному наближенні показані окремі епізоди бою: «Данило ж вободе спис своє в ратьного, изломившу ж ся спису і обнажи мечь свої, позрев ж сім і сім (туди, й сюди) і види прапор Васильків (брата), стояще й добрі борющь,…обнажив меч свої, идущу йому братові допоможе многі уражай (тобто — багатьох вразив) і иныи того ж від меча його умроша». Літописець дивиться на поведінка князя в бою з погляду дружинника-профессионала, розкриваючи конкретність прийомів ведення бою. Такий оповідання про рукопашній сутичці Льва Даниловича з ятвягами: «Львові ж, убодшему сулицу свою (спис) в щит його й не могущу йому тулитися (сховатися), Лев Стекыитя (вождя ятвягів) мечемь уби».

Наиболее яскравим описом особистого подвигу Данила можна назвати фрагмент повісті про Ярославській битві (1245), входить до складу Галицької літописі. У бою російські полки зійшлися з дружинами Ростислава Чернігівського і угорськими лицарями воєводи Фильния. Князь виявив тут велику доблесть: «Данило ж, видив біля лайка Ростиславлю і Филю в заднемь полку стояща зі хоруговью… выеха ів полку і, бачивши Угрина (тобто угорця) прийдешнього допоможе Фили, копьемь сътече і (його) і вогруженну бывшу в немь уломлену спадеся…, пакы (знову) ж Данило скоро приде на нь і раздруши полк його й хоруговь його раздра на поли». Тут показано героїчна боротьба за прапор, який цей був важливою реліквією, але і законним способом керівництва військами. На княже прапор орієнтувалися дружинники в плутанини бою, їм подавалися знаки-команды. Тому захоплення або винищення «хоругви» противника — діяння що мало як символічне значение.

Другой тип зображення князя повністю орієнтовано те що читач побачив у ньому ватажка дружин. Це — описи урочисті, створюють враження величі і могутності. Під 1252 р. розповідають про відвіданні Данилом угорського короля, яка має тим часом перебували німецькі посли. Галицький князь демонструє західним сусідам чинність. Їх погляду відкрилися дружини, рухаються бойовим порядком: «…Беша бо коні в личинах й у хоярех (попонах) шкіряних, і людье у ярыцех (латах), і бе полків його світлість велика від зброї блистающася; сам еха біля короля, звичаєм Руску, і бе кінь під нею дивлению подібний до і сідло від злата жьжена і стріли і шабля златом прикрашена іншими хитростьми, яко ж дивитися, кожюх ж оловира Грецького і круживы златыми плоскоми ошит і сапози зеленого хъза (шкіри) шити золотом. Німцем ж зрящим багато дивящимся».

В цьому фрагменті тексту легко помітити своєрідний парадний портрет князя. Багатство реальних побутових деталей служить ідеалізації Данила. Спорядження і одяг цікавлять автора як атрибути могутнього правителя. Відомо, що у давньоруської історичної писемності подвиги дружини часто переносилися на князя. Ця особливість реалізують і описання ходи армії Данила Романовича: сяють полки, сяє й постать князя. Книжник милується парадом, з гордістю повідомляє про здивуванні німецьких послів, викликану багатством оснащення війська і розкішним убранням Данила. Ситуація появи Данила перед іноземцями використовується літописцем із метою: дати найяскравіше і вражаюче його зображення. Це — свого роду центр ідеальної характеристики князя.

Еще одним підтвердженням літературного обдарування галицького літописця, його вміння передавати деталі створювати барвисті картини можуть бути описи архітектурних об'єктів. Зазвичай літописці обмежувалися зауваженнями емоційного характеру, висловлювали подив щодо величі та краси тієї чи іншого будівлі. Біограф Данила Романовича прагнув оспівати як військові подвиги, політичну мудрість свого пана, але його прагнення прикрашанням свого князівства величними храмами, новими містами. У тому числі найбільш відомий Львів, під назвою це у честь батьками старшого сина Данила. Особливо яскраво повідав літописець XIII в. про трагічну долю будівель невеликого містечка Холм — столиці Галицько-Волинського княжества.

Деятельность Данила адресувалося час монголо-татарського навали. Строившимся містам з самого їх підстави загрожувала страшна руйнівна сила. Тому що має художньої цілісністю опис холмских споруд набувало драматичного звучання, ще й першу згадку про Холмі міститься у літописі поруч із повістю про поразку російських дружин на Калці в 1223 р. Хоча завойовники не зуміли опанувати укріпленої столицею Данила, місто спіткала інша біда: «Прилучи ж ся сице за грехы загоретися Холмови від оканьныя баби». Пожежа, заграва якого бачили навіть жителі Львова, отстоящего по нинішнім заходам більш, ніж 100 км, знищив витворів досвідчених мастеров.

Несчастье спонукало літописця докладно розповісти у тому, що втратили люди. Багато чого зникло загинув у вогні безповоротно. Загибель прекрасного — ось внутрішній конфлікт розповіді. Автор стане описувати архітектуру Холма, коли згадав про підставі міста: «Потім спишемо з приводу створення граду та окраса церкви». Він віддав перевагу сумну ретроспекцію. Починаючи свою розповідь, літописець каже про походження імені міста, його передісторії. Якось під час полювання Данило побачив «місце червоно і лесно на горі, обьходящу округ полю». Він запитав які живуть там: «Како іменується місце се?» І у відповідь: «Холм йому ім'я є». Князю полюбилося цю пам’ятку, сюди він закликає грамотних ремісників із усіх земель, округу оживає, а Холм стає квітучим містом. Що Рятуються від татар сідельники, лучники, колчанщики, ковалі, мідних і срібних справ майстра прославили своєю працею молодий місто. Взагалі тема мистецтва, освяченого «мудрістю чудну», близька галичанину. Він згадує «якогось хытреца», який прикрасив стовпи церкви Іоанна Златоуста небаченими статуями і навіть прямо називає ім'я «хытреца Авдея «, який створив пишні візерунки у тому храме.

Рассказывая про соборах та інших спорудах, літописець часто вдається до не епітету «червоний» (гарний) і якось — «прекрасний» («храмі прекраснии»). Гарні як самі будинку, їх оздоблення, а й навколишня місцевість, сад, закладений князем. Церква ж Іоанна Златоуста, за словами літописця, — «червона і лепа». Її Данило «украси ікони». Дієслово «украсити» та її форми багаторазово з’являються у описі інтер'єру. Взагалі слова галичанина дивують новизною і свіжістю вражень. Тут сучасний читач знайде і колірні епітети, і є дані про матеріалі, розмірі і композиції споруд. Але тут буде охарактеризоване місце розташування храмів, їх оздоблення і навіть походження тих чи інших деталей интерьера.

Лазурь, білий, зелений і багряний — от кольори, використані в холмском описі. У церкви Іоанна Златоуста двері оздоблені «каменьемь галичкым білим і зеленим холмъскым», а храмі діви Марії стоїть чаша «мармуру багряна». Але найчастіше, звісно, зустрічається епітет «золотий». За всієї багатозначності символіки золота в середньовічної культурі поєднання коїться з іншими колірними позначками надає цьому не епітету окрашивающее значення (наприклад, гору церкви прикрашений «зірками златыми на лазуре»). Деталізація, найчастіше вишукана, каже як про письменницькому майстерності галичанина, а й його пізнаннях в будівельному справі, господарських питаннях. Літописець повідомить про матеріалі, з яких виготовлені той чи інший предмет, архітектурна деталь. Це — камінь різного виду, дерево, скло, метали. Так, церковний підлогу, який «бе злитий від міді від олова», блищить, «яко зерчалу». Вражає своєї влучністю і інше порівняння в описах котрі гинуть у вогні пожежі будинків: «І мідь від вогню, яко смола ползущь». Старанно характеризується навіть спосіб обробки описуваного предмета: вироби «тесаны» чи «истесаны», «точены» дерев’янний, «злиті» з міді т.д.

В архітектурі найзахідніших земель Русі часом помітні риси романського стилю, розвиненого у Європі XIII в. Розповідаючи про вбранні церкви Святого Іоанна, літописець вказує: «Окъна 3 прикрашена стеклы римьскими». Так називає вітражі. Але тут було і ще одне іноземне диво, виліплене «від такого собі хытреца»: склепіння будинку спочивали «на чотирьох головах человецких». Не атланти чи это?

Находились в холмских построках і скульптури. Образ святого Димитрія стояв, за словами літописця, у церкві Святих Безмездников «перед бочными дверми». Автор уточнює, що він був «принесенъ издалеча». Про інший статуї, Іоанна Златоуста, говориться: «Створи же… блаженный пискупъ Иванъ, від дерева червона точенъ і позлащенъ». Сучасний читач може зрозуміти, йдеться про скульптурі великих форм, тільки з інформації про матеріалі і способі виготовлення. Відомо, що тривимірна пластика не знайшла поширення у Київської Русі, тому літописець, як і з давньоруські письменники, відчував у тому випадку відомі термінологічні затруднения.

Средневековый автор залишив нам відомості, якими можна будувати висновки про зв’язках зодчества південно-західної Русі лише з європейської архітектурою, але й античної і візантійською традицією. З віддалі поприща від міста «коштувати ж столпъ… каменъ, але в немъ орелъ каменъ изваянъ». Це рідкісне на Русі спорудження нагадує колони, возвышавшиеся в візантійської столиці. Звісно, холмська колона, увінчана орлом, — символ влади, військової перемоги і сили, поступалася величчю й потужністю константинопольським зразкам. Проте, вона мала вражати сучасників своїм добірністю і заввишки. Недарма літописець вирішив вказати точну величину колони в ліктях: «Висота ж камени десяти лакотъ з головами і з подножьками 12 лакотъ». З огляду на різне метричне тлумачення цій стародавній одиниці (від 38 до 54 див), слід припустити, що погляду подорожнього відкривалося споруду заввишки п’ять — шість метров.

Точные цифрові розміри, визначення типу «градецъ малъ», «церква привелика», «вежа висока» (тобто вежа) сусідять описання з туристичною інформацією, завдяки якому можна уявити планування холмских храмів. Наприклад, будинок церкви Іоанна «сиче бысть»: «Комарі (склепіння) 4, з каждо кута переводъ (арка)…входящи у олтарь стояста два столпа… и на нею комара і выспрь (купол)». Церква Святих Безмездников: «Имать 4 стовпи від ціла камени, истесанаго, держаща верхъ». Ці стислі дані дозволяють зробити хоча б часткову реконструкцію пам’яток, які становили собою четырехстолпные храми з апсидами.

Архитектурные пам’ятники південно-західної Русі XII-XIII ст. майже збереглися донині. Назавжди втрачено й давні холмские будівлі. Ім'я колишньої столиці Данила Романовича зазвучало згодом польською (Хелм нині місто Люблінського воєводства). Культура Прикарпаття уже багато століть перебував під сильним впливом католицизму. Це спричинило поступового зникнення тут давньоруських храмів. Найчастіше лише малі археологічні дані дозволяють ученим судити про особливості зодчества Галицько-Волинського князівства епохи його розквіту. Тому розповідь галицького літописця набуває особливої важливості, залишаючись єдиним письмовим джерелом даних про будівельної діяльності Данила Романовича.

Исследователи і коментатори «Слова про похід Ігорів» неодноразово згадували Галицьку літопис в числі пам’яток, близьких звучанням розповіді похід Ігоря Святославича на половців. Два ці твори мають подібністю між собою лише на рівні окремих образів, стійких оберту і мотивів, близькі які й тематично. Не можна однозначно стверджувати, що галицький літописець знав «Слово» (хоча й цілком можливо), либонь у тому випадку немає буквальних текстових збігів, які виявляються пізніших псковських текстах (наприклад, приписка в Апостоле-апракос 1307 р.; повість про в битві під Оршею 1514 р. в Псковської літописі). Характер подоби «Слова» і Галицької літописі, звісно, інший, ніж в «Слова» і «Задонщины». Проте, риси близькості між собою двох унікальних в поетичному і жанровому плані творів, які випадають із звичних класифікацій, свідчать, що факти художнього «злету» були поодинокі кінці XII-середине XIII ст. Можна говорити існуванні південноросійської оповідної традиції, лише уривками представленої дійшли до нас пам’ятниками; про взаємодії літературних центрів півдня Русі, і, можливо, про Галицько-Волинського «школі» героїчного розповіді, що позначилася й у «Слове».

Назовем найважливіші аспекти подібності двох творів, розділених між собою кількома десятиліттями. Насамперед, обидва безіменних автора ставили метою розповісти про ратних подвиги, військовому праці князя. Спорідненість завдань можна помітити, порівнявши слова літописця: «Начнемъ ж сказати бещисленыя раті і великия праці та часті війни» з початковій фразою «Слова» — «Не лепо чи ны бяшеть, братіє, начати старими словесы важких повестий про пълку Ігоревім, Ігоря Святославлича». Історик Л. В. Черепнин справедливо вказував, що «в обох випадках йдеться про „хоробром гнізді“: в „Слові“ — це „два сокола“ — онуки Олега Гориславича, а літописі - теж двоє синів славного князя Романа, лише вони ставляться в іншу княжої галузі - роду Мономаховичей».

Как правило, за Зс. Міллером, зі «Одне слово» порівнюють відому похвалу князю Роману і легенду про емшане, що відкривали літопис. Ці дві фрагмента приваблюють дослідників щодо епічної природи «Слова». Ось образи, близькість яких легко помітна: Роман у літописі хоробрий «яко і тур» — брат Ігоря Всеволод названий на «Слові» «буй туром»; Мономах «пилъ золотом шеломемь Дону», Кончак «снесе Сулу» (тобто вичерпав) у літописі - і Всеволод Велике гніздо в «Слові» здатний «Волгу веслы раскропити, а Донъ шеломы выльяти». Зс. Міллер в своєї книжки «Погляд на «Слово про полку Игореве"(1877) висував гіпотезу у тому, що початок літописі - уривок із листа не дійшла до нас частини «Слова». Л. В. Черепнин будував два твори одного військовому циклу, вказуючи, зокрема, на близькість висловів: «Истягну розум фортецею свою, поостри серця мужністю» — в «Слові»; «зміцните серця ваша і подвигните зброю своє на ратнее» — в летописи.

Мировоззренческое кревність творців аналізованих творів визначило близькість коштів художньої зображальності, адже двох середньовічних авторів цікавить, передусім, героїка похідного життя. Так, перед читачами «Слова» постає в розгорнутому вигляді цілий середньовічний арсенал. Не якісь окремі назви коштів ведення бою, а точні, розсипані з усього тексту, мають найчастіше термінологічна відтінок, позначення. Одне їх перерахування (від засапожного ножа до емблем цілих полків) займе багато часу. Рідкісні військові розповіді мають таким якістю. Саме Галицька літопис дає у тому сенсі багатий порівняльний матеріал. Пригадаємо хоча вже згадуване опис параду галицьких полків (під 1252 р.). Важливо як безліч військових реалій, подібний спосіб їх подачі, особлива роль розповіді. Порівняємо золоте сідло, стріли і шаблю, обшиті золотом кожух і чоботи Данила Романовича з упоминаемыми в «Слові» князівськими атрибутами з епітетом «золотий»: «злат стремень», «златій шелом», «сідло злато», з яких Ігор пересів в «сідло рабське», «злаченые стріли». Так само уважні автори й до національних особливостям реалій дружинного побуту. Літописця цікавить татарське зброю, як і автора «Слова» «шеломы половецькі», «шеломы оварские», «шеломы литовські» чи «сулицы ляцкие» (тобто польские).

В ряду гіпотез, що з спробами відшукати реального творця «Слова», є і ті, де увагу медиевистов звернуто на Галич. Наприклад, називали премудрого галицького книгаря Тимофія, якому, як вважають, належить розповідь Галицької літописі про дитячі роки Данила Романовича. Першим цю точку зору висловив ще 1846 р. Н.Головин. Письменник А. К. Югов (автор історичного роману про Данила Галицькому «Ратоборцы») вважав творцем «Слова» співака Митусу, також згадуваного в Галицької літописі. У міркуваннях Б. А. Рыбакова про автора «Слова» теж є летописец-галичанин. Такі атрибуції залишаються самі більш-менш оригінальними гіпотезами, проте вельми показовий стійкий інтерес медиевистов до південно-західної Русі під час вирішення низки питань, що стосуються долі «Слова».

Ряд героїв «Слова» був тією мірою пов’язані з південно-західної Руссю. Першим слід сказати Ярослава Володимировича Галицького, названий у «Слові» Осмомыслом. Цей князь припадав тестем Ігорю, був батьком Єфросинії Ярославни. Є у «Слові» обігу євро і решти південно-західним князьям.

Реальную змога порівняльного аналізу двох пам’яток відкриває мотив єднання князей-братьев. Ідея братню любов була опоэтизирована автором «Слова». Хоча два головних учасника походу 1185 р., Ігор Смєшко й Всеволод, нехтують поняттям «братства» у системі феодальних відносин, наважуючись на сепаратні дії, тим щонайменше їх взаємна відданість відповідає ідеалові на той час. Так само переконливий приклад братніх відносин між князями демонструє Галицька літопис. Данило і Василька Романовичі протягом усього розповіді згадуються разом. Іноді брати діють навіть у різних землях, але літописець й у випадку ставить їх назви поруч. Неодмінно фіксуються і факти рідкісних розлучень Романовичів (наприклад, «гонящим ж има разлучистася, а потім бачивши брата добро борющася» — Порівн. з розлученням Святославичей в «Слові»: «Ту ся брата разлучиста»).

Еще однією з моментів, єднають Галицьку літопис і «Слово», є половецька тема. Галичанин спричиняє початку праці половецьку легенду про ханах, переможених предком Данила Романовича — Володимиром Мономахом. Одне з ханів, під назвою Отрок, втікав із своїми людьми за Кавказькі гора «у обезы» (мабуть, маю на увазі абхази). Другий хан, Сирчан, залишився кочувати у Дону. Його люди змушені були бідувати і харчувалися рибою. Тож з погляду степовиків виглядав тріумф російського князю Володимиру Мономаха. Після смерті могутнього противника, вынудившего половців тягнути таке упосліджене існування, хан Сирчан послав до «обезам» свого співака під назвою Орь. Посланця повинен був передати родичам радісну звістку запрошення повернутися до рідні степу. Сирчан так напучував Репетуючи: «Володимеръ умерлъ є. А воротися, брата, поиди в землю свою. Мов їй моя словеса, співай їй пісні половецкия. Оже ти не всхочет (Якщо ж не захоче повернутися), якщо йому поухати зілля, ім'ям евшанъ (тобто, „якщо йому понюхати траву полин“)». Орь виконав ханське веління, проте Отрок не захотів слухати степові пісні, відмовився і повертатися там. Тоді співак дав Отрокові понюхати степову траву «євшан». І коли яка у добробуті і достатку Отрок понюхав гілку полину, він заплакав і зробив: «Так промені є на своеи землі кісткою лікуй, і на чюже славну быти». Після цього повернулося на свої землі. Показово, що галицький літописець, привівши цю поетичну легенду, визнав за необхідне повідомити: «Від неї родившюс Кончаку, іже снесе Сулу пешь ходячи, казан носячи на плечеву».

Летописная легенда про траві «евшане» стала основою для вірші А. Н. Майкова «Емшан» (1874 р.). Протягом кількох років до написання цього вірша поет здійснив переклад «Слова про полку Игореве».

Галицкая літопис — важливий етап в визріванні та розвитку середньовічного історизму давньоруської літератури. Тут від особливої силою проявилася документальність як невід'ємне властивість літописання, обумовлене його природой.

Волынская літопис, завершальна собою Іпатіївський звід, трохи менше Галицької по обсягу. Частка військових описів у ній значно скромніші. Увага її творців залучали трохи інші традиційні теми: весілля і смерті князів, незвичні природні явища, політичне життя південного заходу Русі. Волинські книгарі дотримувалися у роботі інших зразків, ніж «біограф» Данила Романовича. Ця літопис зі свого літературному строю явно тяжіє до традиціям київського літописання XII в. Перевага віддається усталеним прийомів розповіді. На час завершення літописі Київ які вже втратив колишнє значення у житті Русі, трагічні події 1240 р. завершили цей історичний процес. Проте старе ставлення до Києва як до «зразком», у цьому однині і у справі літописання, зберігалося ще чимало довго. Після смерті Данила Романовича правителі Волинської землі придбали більшої ваги на ділі південно-західної Русі. Можливо, книгарі Володимира-Волинського, крім висловлювання місцевих політичних устремлінь, хотіли уявити себе наступниками, продовжувачами київської літератури взагалі, і літописання в частности.

На сторінках Галицької літописі Романовичі поставали перед читачем нерозлучною парою, але першим завжди називався Данило. Тепер «акцент» робиться на фігурі князя Василька, а після його смерті увага фахівців і симпатії літописця повністю віддані його синові Володимиру Васильковичу. Літопис відкривається розповіддю про весіллі. Василька віддає свою дочка Ольгу за Андрія Чернігівського: «Бяшеть ж тоді брат Васильків Данило князь» (порівн. в Галицької літописі: «Данило зі братом Васильком»). Під час весільного бенкету приходить звістку про наступі татар. Далі повідомляється про зустріч Василька з нойоном Бурундаем. Татари розсерджені на Данила. «Данилови ж убоявшуся побеже в Ляхы, та якщо з Ляхов побеже у Угри». Ніколи раніше ми зустрічали зображення такого переляку і сум’яття прославленого воїна. Так проявилися інші ідейні орієнтири волинського книжника.

Вторая половина XIII в. — епоха, коли російські князі, опинившись у залежному становищі, змушені були брати участь у татарських набігах на навколишні землі, неволею ставати посібниками своїх власних ворогів. Одне з таких кривавих походів здійснено польські межі. Про трагедію польського міста Сандомира розповідає «Повість про Сандомирском взяття», вона до склад Волинської літописі під 1261 г.

В центрі повісті - подвиг безіменного ляха, поваленого на міської стіні. Після чотирьох днів безперервного обстрілу з «пороків» (стінопробивних машин), татарам вдалося збити «заборола». Під прикриттям лучників вони нарешті почали штурмувати стіни. Саме тоді і «створи справа пам’яті гідно» одне із захисників фортеці. Штурм очолювали два татарина «з хоруговью». Вони першими піднялися на стіну і пішли ній, «секучи і бодучи». Рухаючись обабіч стіни, де вони знаходили собі гідних суперників. У швидкоплинної сутичці з ними виявив мужність «хтось самого від Ляховъ, не боярин, ні доброго роду, але простий сыи человекъ». Цей воїн простого звання позбавлений надійного доспеха («за одним мятлем»), грізного озброєння. Немає в них навіть щита, а руках звичайна сулица. Волинський літописець знайшов дивовижне порівняння передачі стану безіменного героя. Він впадає в сутичку, «защитився відчаєм, акы твердымъ щитом». Відважний лях убив однієї з ворогів, але вона відразу сам загинув від руки другого татарського воїна, зрадливо яка напала сзади.

Героический подвиг приреченого сміливця з незначною метальним списом до рук сприймається метафорично. Цей поєдинок знаменує нерівну боротьбу з могутній силою, армією, має як чисельна, а й технічну перевагу. За всього розмаїтті героїв російських літописів у тому числі дуже рідко з’являвся людина, котрий обіймав низове становище у феодальної ієрархії. Мабуть, лише висхідні до фольклору сюжети «Повісті временних літ» дають подібні приклади. Так героїка військових оповідань XIII в. забарвлюється в трагічні тону, посилюється розуміння жертовності ратного подвигу, а загальність страждань (всім жителям Сандомира від малого до велика судилося прийняти страшну смерть — «не осту отъ нихъ ні одинъ») хіба що зрівнює бойцов.

Особого уваги, безумовно, заслуговує яскравий в літературному відношенні фрагмент Волинської літописі, що розповідає про останні роки життя і смерть князя Володимира Васильковича. Бездітний князь, який заповів свої землі двоюрідному братові, довгий час покірно переносив жорстокі страждання. Хвороба, стала причиною її смерті, потрясала сучасників. Лагідний страждалець уникав військових експедицій, вміло вела політику з татарами, відмовлявся брати участь у їх набігах проти сусідів. Про цю людину літописець буде як про праведнику, порівнюючи його з Іовом багатостраждальним. Похвала Володимиру Васильковичу відрізняється не лише подробицею і обсягом, вона дозволяє досить повно будувати висновки про характері конкретної людини. Тут інакше розставлено акценти, змінено традиційний порядок перерахування властивостей особистості князя. Але, що ще більше важливо, Волинська літопис донесла до нас складний оповідний комплекс, який з'єднав у собі багато досягнення попереднього літописання і всієї давньоруської литературы.

Некрологическая похвала поєднала у собі реальних рис чоловіки й більш абстрактні чесноти: «Ці ж благовірний князь Володимерь возрастомь бе високий, плечима великий, лицемь красний (тобто гарний), волосся маючи желты, кучеряві, бороду стригыи, рукы ж маючи червоні і ногы, мова ж бяшеть у ньому толъста (тобто „говорив басом“),…глаголаше ясно від книжок, зане бысть філософ великий і ловечь (мисливець) хитр, хоробр, міцний, смирний, не злобив, правдивий, не мьздоимець, не брехливий, татьби ненавидяше, пиття ж ми пі від воздраста свого, любов ж имеяше до всим…».

Летописец невипадково зазначив книжкову освіченість Володимира Васильковича. Волинський правитель то, можливо з права належить до найбільш мудрих князів, просвітлених вірою і любові до книгам. Перерахування книжок, які переписав сам Володимир чи замовив майстерним переписувачам, займає своє достойне місце в посмертної похвали. Війна, полювання, будівельна діяльність — ось звичайні, часто висвітлювані сфери діяльності давньоруських князів. Тут оцінка дається що й книжкової діяльності «філософа», рівного за своїми знанням представникам духівництва. Ось книжкові внески, й дарування, якими ознаменований духовний шлях Володимира Васильковича: у церкві Благовіщення, побудованої місті Кам’янець «поклади» Евангелие-апракос, окуте сріблом, Апостол-апракос і Паремийник; в місті Більськ спорядив церква книжками; у Володимирі Волинському, «списавши», дав церкви «святої Богородици» Евангелие-апракос; для «свого» (тобто ктиторского) монастиря святих Апостолів князь, «сам списавъ», дав Евангелие-апракрс і Апостол; Перемишльською єпископії було піднесено Євангеліє, окуте сріблом і перлами («сам съписал бяше»); в Чернігівську епископию було отослано Євангеліє, писаний золотому й прикрашене сріблом, перлами і финифтью.

С особливим увагою і подробицями передається діяльність князя із прикрашання і облаштування кам’яного храму «Святого великомученика Христового Георгія», поставленого у місті Любомле. Тут Володимир Василькович провів останні місяці життя, у цьому місті він довго уболівав і помер. Для свого улюбленого собору князь переписав Євангеліє «прекрасно баченням». Книжка була окована золотом, прикрашена коштовним камінням, перлами і фініфтю. З іншого боку, палітурка рукописи прикрашав деисусное іконографічне зображення. Так само майстерно, по словами літописця було виконано й те Євангеліє, палітурка якого обтягнуто «оловиром» (дорогоцінна тканину), прикрашений фініфтю і зображеннями святих князей-мучеников Бориса і Гліба. Отже, посмертна похвала волинському князю розкриває перед читачем як історію поповнення рукописних скарбів монастирських бібліотек, походження тих чи інших храмових реліквій, а й особливу сферу давньоруського прикладного мистецтва — виготовлення книжок. Спосіб листи, палітурка, матеріали, використовувані для прикраси, і навіть іконописні сюжети на окладі - усе це не залишається поза увагою летописца.

Перечисление заслуг покійного волинського князя перед церквою, конкретизація його неустанної піклування про храмах і монастирях демонструє сам коло церковних книжок, їх значення, окреслює область духовного читання наших предків, і навіть жанровий склад рукописів. Так, найважливішими книжковими внесками князя є Євангелія і Апостол. Усе це апракосные книжки, тобто збірники читань з призначенням кожен свято. Така і структура Паремийника (від грецького — притча), що включав у собі читання з Св. Писания, Старого чи Нового Завіту, проголошувані на вечірньому богослужінні. Серед книжкових вкладів Георгієвського храму літописець називає Пролог на 12 місяців, «викладено житиа святих батько, і деаниа святих мученикь, како венчашася свою кръвию за Христа», дванадцять Міней, Триоди, Октоихи, Ирмологии. За словами автора похвали, Володимир Василькович «списа» Служебник Святому Георгію, молитви вечірні і ранкові. Молитовник ж князь придбав упродовж восьми гривень у протопопицы. Праці князя із прикрашання собору іконами і розписами залишилися не завершеними — завадила «болесть».

Владимир Василькович помер кінці 1288 р., тобто через років після хрещення Русі. Можливо, тому творець посмертної похвали широко використовував у своєму творі фрагменти похвали Володимиру Хрестителю з «Слова про Закон і Благодаті» митрополита Іларіона. Рядки видатного ораторського твори XI в. зазнали у своїй смисловому пристосуванню до нових літературно-історичним умовам. По тональності розгорнутого розповісти про хвороби та останні дні Володимира Васильковича легко помітити прагнення ініціювати його канонізацію. Найзначимішою у плані стало повідомлення про набуття нетлінних мощів князя. Літописець повідомляє, що вдовствующая княгиня у супроводі єпископа Евсигния і лише кліру побачила нетлінне тіло свого чоловіка за кілька місяців: «Відкривши гробъ і видиша тіло його цело і біло, і пахощі від труни бысть і воня подібна арамат многоценных, і тако чюдо вигляді, видевше ж прославиша бога. І замазаша гробъ його місяці априля въ 6 день була в середу Жагуче недели».

Похвальное слово Іларіона цілком міг сприйматися автором XIII в. як кроку на боргом шляху до церковному шануванню хрестителя Русі (на думку більшості істориків канонізації, Володимир Святославович був офіційно приєднаний до лику святих у середині - другої половини XIII в., тобто за кілька десятиріч до смерті волинського князя). В наявності аналогія ситуації, коли «допомогу» авторитетного джерела сприймається як своєрідний заставу успіху такого важливого починання. Волинський книгар подібно Илариону звертається до своєму покійному пану: «Востани від труни твого, про чесна главо, востани, отряси сонъ, неси бо умерлъ, але спиш до обьщаго востания!».

Сейчас можна тільки ворожити, чому старання волинського книгаря не увінчалися успіхом. Можливо, тому, невдовзі південний захід Русі потрапив під агресивний вплив католиків і Литви, а ще через 80 років по смерті Володимира Васильковича на Галичині створили католицький епископат.

Летописание південної Русі у цілому справила великий вплив надалі освоєння різних тим в давньоруської літературі. Життєпис Данила Романовича багато в чому визначило долю військової теми, жанру княжого житія, зокрема житія Олександра Невського. Відлуння образності Галицької літописі чуються, наприклад, в творах про Куликовської битві. Від героїчного розповіді літописі тягнеться жива нитку традиції літератури пізнішої пори, коли було створено відомі давньоруські пам’ятники військово-історичного змісту. Особливий внесок у розвиток принципів зйомки людини внесли творці Волинської літописі друга стать. XIII в. Поетична система південнорусього літописання була сприймалася як цінність наступної літературою. Її досконалість підкуповувало російських поетів, багато засвоїла і наш сучасна культура.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.