Нашестя Л.Леонова

" Навала «Л.Леонова

Л. П. Єгорова, П. К. Чекалов

Пафос опору врагу

В роки Великої Вітчизняної війни Леонід Леонов бореться з ворогом зброєю публіциста («Листи американському другу », «Твій брат Володя Куриленков », «Голос Батьківщини », «Слава Росії «та інших.), пише повість «Взяття Великошумска », п'єси «Ленушка », «Навала ». Значення Шевченкових творінь виходить далеко далеко за межі агитационно-патриотических творів (їх роль було також важлива й значна у тому періоду), створюваних більшістю письменників та військових кореспондентів. Заперечуючи проти прагматичного стосунку до мистецтва у роки війни, проти «гопака на братніх могилах », Леонов ще 1943 р. в статті «Голос Батьківщини «писав: » …Було б похибкою проти дійсності, проти життєвої правди, якби з мистецтва, ще й сьогодні, викинути мотив страждання ». У ньому, коли випало воно частку народу її народу, письменник бачить щось «велике, на роздуми що штовхає «, «страждання надмірне, але з марна ». Леонов порівнював його з величезної домною, у якій «плавляться якісь нові риси завтрашній життя й трапляються якісь складні процеси, що сьогодні ще неможливо передбачити » .

В п'єсі «Навала «(1942) це завдання ускладнювалася і вибором місця дії - окупованого німцями «маленького міста ». П'єса висловила спільний з іншими творами минулих років патріотичний пафос і вказала випробування социально-нравственных цінностей на екстремальних обставин ворожого навали. Вже назві підкреслено епічний масштаб п'єси, де камерність що стався сім'ї лікаря Івана Тихоновича Таланова та його дружини Анни Миколаївни вписано в картину народного лиха і народної опору. Звідси й найважливіша идейно-композиционная роль образу Демидьевны, няньки тепер вже дорослих дітей Талановых — Ольги і Федора. Вона продовжує «свій чоловік у домі «, носій народної погляду події, виразник духовного опору фашизму. Вона гребує «в німкені… записатися », не боїться сказати ворогу гостре слово. І коли Фаюнин запропонував Демидьевне за хороше винагороду видати керівника підпілля Колесникова, вона, не несучи кпини, запитує: «Але як уладимся-то, змій? По чистому вазі, з нагиша, станеш платити алі з одежой? а до, в його бомби в кишенях? Адже, піди, чугуные «.

Право на щонайглибше зневага до ворогам Демидьевна оплатила дорогою ціною — розоренням рідного сільського вдома, загибеллю онука, трагічної долею внучки Аниски. Всезнаюча, вона приносить звістку про активних діях народних мстителей:

Демидьевна: Знову нонче чотирьох німців знайшли заколотих. А згори записочка усім загальна.

Анна Миколаївна: На записці что?

Демидьевна: На записочці напис, подейкують, — «ласкаво просимо » .

Эта фраза «ласкаво просимо «буде комічно обіграватися за ходом дії, бо чуючи таке навіть у вуст поборників гітлерівського режиму, німці сприймають її як сигнал до бойової тревоге.

Близок Демидьевне Таланов-отец. Він цурається евакуації, бо хоче відокремити долю від долі народу: «Я народився Запоріжжі. Я почав її приналежністю… За ці тридцять років півміста прийняв за свої руки під час пологів… «Він вимагає як належне сприймає, що його дочку Ольга пов’язані з підпіллям, яке дружина — «залізна бабуся », по атестації ворога, — нічим не видала себе, коли Федір, прирікаючи себе смерть, представляється за Андрія Колесникова. Симптоматичний і Федора німцям питанням «Ваша звання, стан, заняття »: «- Я російський. Захищаю батьківщину » .

Трактуя своїх героїв як народні характери, Леонов використовує «розмовляючу «прізвище (талан — частка). Розкриваючи героїчне і трагічне образ воюючого народу, Леонов в IV акті виносить дію з дому Талановых до підвалу — в’язницю, акцентуючи епічні тенденції твори, героєм якого стає народ. Тут і партизани — Єгоров, Татарніков, і співав Федір, і Ольга, і «старий в кожусі «, і «хлопчик в лапотках », і зябнущая дружина й ін. Цей збірний образ народу переконує глядача в успішному духовному протистоянні ворожого нашествию.

Достаточно докладно зображений в п'єсі і табір ворогів: це німці, а й Фаюнин, котрий поспішає уявити своїх прав на дореволюційну власність (будинок, де живе сім'я Талановых), і прислуговуючий йому нікчема — Кокорышкин, і Мосальский — «з емігрантського поколенья ». Письменник, співчутливо ставився до білої еміграції (образи Євгенії Іванівни, Федора Сыроварова), непримиренний до тих, хто співпрацював із німцями в жадобі реваншу (також ставилася до них і більшість російської эмиграции).

Леонова, з його словами, цікавила «соціальна мудрість «людей, які пережили фашистську окупацію, проблеми моральні. І він ремствував на те, що критика зрозуміла цієї найважливішої суті п'єси. А виражена вона в взаємовідносинах головних дійових осіб, які потрібно розглянути подробно.

Скрытый сенс трагедії сім'ї Талановых

Фабула п'єси входить у кілька рядків: напередодні окупації додому з висновку повернувся Федір. У першій редакції він засудили через те, що стріляв в жінку з ревнощів, що робив трохи дивною реакцію сім'ї - страх — з його повернення. У другій редакції, створеної 60 рр., розкривається істинний сенс трагедії Федора: він — жертва політичних репресій. Про це свідчить і нове реплика-вопрос Демидьевны: «Бо, буває, слово необережне при поганому товариші вимовив? „Викресливши все згадування про фатального кохання, Леонов горько-ироничными репліками Федора накидає штрихи табірне життя: “ … Через болото тысячеверстное трасу вели… під самий підборіддя, отже буквально під зав’язку зайнятий був ». Є й інші нові вкраплення в монологи Федора: «Якщо мільйон — одиниця з безліччю безмовних нулів, чому ж мене закреслили, що не зникають ». Характерний новий поворот епізоду в’язниці: слухаючи, як старий розповідає хлопчику у тому, що все знает.

Федор (сестрі): Чула сказку?

Ольга: Дозволь мені промовчати про этом.

Федор: Дві межі міфу, суміжні у своїй. І якого мифа.

Становятся зрозумілими (це особливо важливо наголосити) вже знайомі нас у першої редакції штрихи. Фаюнин і тоді представляв німцям сина Таланова як відомого борця проти радянської влади (що викликала в старого лікаря спалах обурення і сорому: батько із сином справді розходилися поглядів). Зрозуміла і репліка Федора «Три року у обнимку із смертю спав «(покарання постріл з ревнощів неможливо було настільки суворим). Отримує мотивування недоброзичливе ставлення Федора до знайомого з дитинства Колеснікову як до представника колишньої влади. Федір (батькові): «Слухай, невже ти вже і тепер боїшся його? Скільки я розумію у артилерії, ця гармата не стріляє «. Мотивованою, природно, й відмова Колесникова взяти Федора в підпільну групу, попри всю щирість його просьбы.

В першої редакції є ще діалог батька і сина Талановых, також підтверджує, що доля Федора спочатку мислилась письменником, як доля репресованого. Це була однією з найперших творів про репресії проти, а нагадування про пострілі з ревнощів — лише вимушене прикриття з цензурних міркувань. Федір буквально вибухає, чуючи із різних вуст батька слово «справедливість ». Воно, начебто щось розпечене, розплавлене, пролилося з його душевну рану.

Федор: Справедливість? (Займаючись темним вогником). А до, до самому справедливі вони, яких лікував тридцять років? Це ти перший, ще до його знаменитостей, почав робити операції у серце. Це ти за свої кревні копійки зачинав поліклініку. Це ти став приналежністю міста, комунальним інвентарем, як він пожежна труба…

Таланов (слухаючи з примруженими оченятами): Чудово сказано, продолжай.

Федор: І тепер нибелунги рухаються Схід, ламаючи все. Людці біжать, людці відрізи вивозять і тіток глухонімих. То що вони тебе забули, старий лікар, а? выдь, вставай на перехресті, схопися за скриня з чужою барахлом: може подсадя. (І зайшлася в кашлю). Еге, все клекоче там… і горить, горит.

И хоча поява Колесникова, який пропонує лікарю й його дружині евакуюватися, начебто знімає обвинувачення Федора, однак у підтексті п'єси Колесников — людина, близький сім'ї Талановых, його навряд може розглядатися як спростування філіппіки Федора, зберігає, в такий спосіб, свій викривальний заряд.

Возвращение герою його істинного статусу пояснюють і ставлення щодо нього сім'ї. Не радість, настільки б природну у разі, відчуває вона, а страх, що скривджений на радянську владу Федір піде служити німцям. (Це особливо страшно, т.к. дочка Талановых пов’язані з підпіллям). Федір болісно переживає недовіру ближніх, їх вимушену брехня: хіба що отримавши запевнення, що у кімнаті не знайти, він раптом бачить таз з закривавленими бинтами, зсуваючи ширму, бачить пораненого Колесникова (а раніше там-таки від Колесникова ховали Федора). Що Викликає поведінка Федора — лише маска людини, який хоче, що його шкодували, але й хоче, щоб брехали, сумнівалися у його громадянській совісті. Він, як помічено критикою, «бачить світ через призму свій біль ». Демидьевна не розуміючи і приймаючи рефлексію Федора, переживає надзвичайно тяжкий душевний криза, просто йому советует:

Демидьевна: Люди, життя не жаліючи, з горем б’ються. а ти всі у серце своє черстве дивися (…).

Федор (сдаваясь):…Продрог то від життя моей.

Демидьевна: Ото змерзнув. Тобі б, гіркий ти мій, саму яку ні їсти шинелишку солдатську. Вона шибче тисячних бобрів гріє. Та за самий вогон-те з головою, по маковку!

Только побачивши понівечену німцями Аниску, Федір забуває свій біль, відчуваючи лише дієве почуття помсти. Схоплений німцями, він гине як герой.

В нової редакції «Навали «Ольга каже брату:

" Але вір мені, Федір, тільки від сорому та страху мовчали ми. Є така, що не можна дізнатися в усьому розбігу, ніж розбитися, не збожеволіти. Інше знання роз'їдає душу… саме залізо точить (пошепки). А нам не можна, не сьогодні. Отже, історія, як порох, іноді сильніше ті, хто його робить " .

В цих словах — ключ і до авторської позиции.

К такому розумінню, щодо справи, приходить і співав Федір, приймаючи, по вірному спостереженню С. Шерлаимовой, вищого сенсу порядку Колесникова, і прощає йому (порядку) несправедливість стосовно собі. Внутрішня зв’язок Колесникова і Федора як народних месників підкреслюється тим, що першим слова «добро подарувати », які є, як зазначалося, лейтмотивом п'єси, вперше вимовляє Федір у розмові з Колесниковым:

Федор: Ви упустили недавно, що залишаєтеся у місті. Зрозуміло, з групкою вірних людей. Як то кажуть — ласкаво просимо, німецькі друзі, на російську рогатину.

Однако тут — визнання порядку — в усіх так усе просто. Коли партизани приймали героя на свій сім'ю, то самий хід подій і сенс сцени нагадує «моральну інквізицію », а ім'я Колесникова стає фетишем. Люди, звиклі до загальної підозрілості, спочатку сумніваються у праві Федора, якого Колесников побоявся прийняти у свій загін, взяти ім'я Колесникова (праві, підкреслимо, оплаченого власним життям). Їм потрібно «засідання провесть «і дошкуляти приреченого до страти питанням, що він надійшов саме так:

Татаров: Ти ж ні з образи Колесниковим став? Не хочеш, мовляв, живого приятеля, приймеш мертвим. Подивис, мовляв, з папашина віконця, який у мене на качелках за тебе погойдуюся… Так нам таких не надо!

Едва угадываемая гротескность проступає у картині «голосування », супроводжуваного реплікою Старого, — голосом народної свідомості: «У герої не просяться… Туды самовільно вступають ». Жорстоку неправду, того що відбувається у підвалі, розуміє і саме Федір: «Я простягнув вам життя й розписки в отриманні не вимагаю » .

Философский аспект образу Федора

Литература

військових років, передусім романистическая проза Л. Соловьева, М. Тихонова, Б. Лавренева зображувала подвиг як «пряме дію, нерідко має субъективно-эмоциональную мотивування. Тут аж раптом зайшле почуття граничного захоплення самопожертви, і відчуженість людини від самої себе. Є таке трактування й у романтичної за тональністю повісті Леонова «Взяття Великошумска «(1944) про ратних днях 203-й танкової бригади. Вражаючі сторінки про загибель танкістів Соболькова і Обрядина, вони завершуються авторським реквиемом:

" …Герой, виконує борг, не боїться нічого у світі, крім забуття. Та перешкодити йому не страшно і це, коли спонукав його переростає розміри боргу. Тоді вона сама входить у серце й розум народу, родить подражанье тисяч, разом із ними, як скеля, змінює русло історичної річки, стає часткою національної вдачі. Таким був подвиг двісті третьої «.

Но в п'єсі «Навала «автор виступив у властивою маестро ролі письменника філософського складу. Подвиг Федора Таланова у сценічній дії не відтворено, а розкривається як вчинок в бахтинском сенсі «зречення себе» чи самозречення ». Говорячи словами М. М. Бахтина з його «Філософії вчинку », вчинок Федора «розколотий на об'єктивне значеннєве утримання і суб'єктивний процес звершення ». Цей останній можна з’ясувати, як шлях героя від «я — для — себе «до «я — для — іншого », і він волею письменника прокладено через обставини майже експериментальні. Поза тим душевного надлому, який, природно, відчуває Федір, опинившись у атмосфері недовіри і вимушеної брехні. в п'єсі є договір деяка явна противопоставленность її сім'ї, що він це недовіру й брехня ще відчути було. І до визначеної мети інтонація, з яким це не дає він матері повісити його пальто, і те, що він ставить його «сторчма на підлозі «, як і вітається з Демидьевной («А постаріла нянька. Не скувырнулась ще? ») показує його відчуженість від ритму близьких людей. У подальшому він тим паче бравірує своїм становищем ізгоя, фиглярничает, збільшуючи болісні психологічні колізії (у тому Леонов слід традиціям Достоєвського). Критика військових років не безпідставно бачила у внутрішній драмі Федора розплату за індивідуалізм і егоїзм (тим паче, що істинні її причини тоді було неможливо бути з’ясовано). Та й у сучасних виданнях можна зустріти такі епітети на адресу героя, як «відщепенець », людина з «зашкарублій душею ». Здається, така категоричність може бути ключем до характеру героя драми філософської. Його шлях від «я — для — себе «до «я — для — інших «сягає кульмінації подвигу, відображеного в саморефлексії: «Просто спеклось всі у мені… після Аниски. Я не пам’ятав, ось » , — каже Федор.

" Навала «як соціально-психологічна драма

Леонов-драматург — справжній майстер соціально-психологічної драми. Сучасна критика, звертаючись до образу Анни Миколаївни, нерідко вважає, що драматург позбавив її материнських почуттів, показав «вражаючу глухоту матері! ». У леоновском тексті - інше. У на самому початку дії, коли глядач вперше бачить Таланову, вона пише Федору лист (навіть сподіваючись одержати відповідь). Вона пам’ятає, що Федора із нею немає «3 роки вже… і вісім днів. Сьогодні дев’ятий пішов «(тобто., буквально, вважає дні розлуки). Досить найменшої підстави у розмові, щоб він відразу ж згадала про сыне:

Анна Миколаївна: Ломтево! Там Іван Тихонович роботу починав. Федю народився, на канікули туди приезжал.

Вспомним, нарешті, як готується вона до зустрічі із сином, дізнавшись від розгубленою дочки, що та бачила Федора у місті. І ось із передній чути (цитуємо авторську ремарку) її «слабкий протяжний зойк. То може лише мати ». Тим сильніше вражають сцени, де справді проявляється відчуження матері, і це свідомий «пережим «автора, який довів деформування природних людських почуттів у тоталітарному суспільстві, коли близькі і люблячі люди відрікалися друг від друга чи навіть хотів зрозуміти тих, ким наїжджала репресивна державна машина. І це Леоновим було зазначено ще 1942 р. — свідоцтво про духовному протистоянні письменника тоталітаризму. Автор «Навали «(як і «Заметілі «) вірив у те, що істинний гуманізм несумісний із похмурої підозріливістю, злим недовірою до человеку.

Но був у редакції 1942 р. і те, що нав’язувалося художнику «кураторами «літератури — лобовій, плакатний фінал. Наполегливі «поради «подіяли на письменника, якому «здалося тоді, що настав час прямої дії замість бічного відображеного показу подій ». Побачивши повішеного сина, Ганна Миколаївна, як зазначено в ремарці, «на повну силу болю своєї «схиляється до плеча дочки, але вимовляє неналежні трагічної ситуації слова:

— Він повернувся, він мій, разом з нами…

Автору цих рядків від самої Леонова довелося почути нарікання на фальш заключних слів, які, проте, припали при дворі критиці військових років. Вона побачила у яких «апофеоз Анни Талановой »: «Спроможна на найбільше були самопожертва та величезне вольове напруга ». У фіналі останньої редакції мати на сцені не з’являється. Лише на самій питання Ольги: «Вона бачила? ». Колесников відповідає: «Так… «» Як відлунння «(ремарка) звучать повторені за Колесниковим останнє слово Ольги про «великої «перемозі, оплаченої такому дорогому ценой.

Как бачимо, п'єсі «Навала », як та інших драматургічним творам Л. Леонова властиві особливі «непрямі «шляху розкриття психології героїв (що робить леоновские п'єси нерідко вважалися не сценичными, але насправді вимагають відповідних режисерських і акторських решений).

Своеобразие соцреалізму Леонова

Леонова називали майстром соціалістичного реалізму, і це відповідає дійсності. Маючи традиції російської класики, передусім Достоєвського, він реалізував і з принципи «нового методу », особливо у зображенні героя та її взаємовідносин з середовищем. А. Синявский, привівши для прикладу сцену допиту Полі з роману Л. Леонова кінця 50-х рр. «Російський ліс », підкреслив незмінюваність, визначеність, прямолінійність героїні: «З погляду здоровим глуздом поведінка Полі може бути дурістю. Але він виконано величезного релігійного і естетичного значення. Ні за яких умов навіть користі справи потрібно позитивний герой не сміє здаватися негативним. Навіть перед ворогом, що потребує перехитрити, обдурити, він продемонструвати свої позитивні властивості «(25а; 440−441). І тут, з погляду, треба розрізняти художньо втілений стереотип поведінки героя і авторське щодо нього ставлення. Якщо у більшості малохудожніх творів автор подавав свого героя анітрохи не вагаючись, то несобственно прямої мови Леонова по відношення до своїй єдиній коханій героїні звучить ледь уловима добра іронія. Ключ до розумінню образу Полі дали у перших рядках роману, коли героїня розмірковує про причини те, що її подруги немає на пероні і в впевненості, що з дівчиною неспроможна нічого статися «з нашого радянської країні «. Легко уявити, як така типово «совкова «ментальність героїні було б викрита у сучасній «інший «прозі. Однак пригадаємо Довженка: двоє дивляться вниз: один бачить калюжу, інший зірки — що кому.

И до того ж час саме у творчості Л. Леонова виразно проступає прихована рефлексія, в відсутності якої дорікали авторів соцреалізму. Ця рефлексія була вже підкреслена нами у філософських, а й у социально-художественных пластах «Дороги на Океан », «Нашестя »; вона присутня в «Evgenii Ivanovne «і «Заметілі «, які у радянські часи було неможливо дістатися читача і глядача. Така рефлексія і величезний талант художника слова виділяють творчість Леонова із загального потоку соцреалістичної літератури 30-х-50-х рр. Без можливості аналізувати леоновский «Російський ліс «(1953), який одержав оцінку у багатьох працях, відсилаємо читача до одної з останніх статей, де своєрідність філософського роману Леонова у світлі ремифилогизации як культурної домінанти світової літератури сучасності. Сутність людського буття, шляху самореалізації людини у соціумі і универсуме в «Російському ліс «розкривається у системі мифопоэтики, і міфологема лісу становить домінанту національного образу світу (16а; 4−16).

Список литературы

1. Алешкин П. Мій Леонід Леонов [Про підготовки до видання роману «Піраміда «] // Наш сучасник.- 1995. N 6.

2. Бахтін М. Естетика словесного творчості.- М., 1979.

3. Біла Р. Ранній Леонов (Еволюція методу)// Питання літератури.- 1970. N 7.

4. Біла Р. Диалог-спор// Питання літератури.- 1973. N 11.

5. Вірність людському. Нравственно-эстетическая і філософська позиція Л.Леонова.- М., 1992.

6. Грознова Н. А. Творчість Леоніда Леонова і започаткував традицію російської класичної літератури.- Л., 1982.

7. Кондюрина Еге. Проблема культури у ранньому творчості Л. Леонова// Література.- Вільнюс. XXII.- 1980.

8. Леонід Леонов. Творча індивідуальність та літературний процес.- Л., 1987.

9. Леонід Леонов — Майстер художнього слова. Міжвузівський збірник наукової праці.- М., 1981.

10. Лисов А. Про культурно-історичному прототипі у творчості Леоніда Леонова// Література. XXV.- Вільнюс, 1983.

11. Світове значення творчості Леоніда Леонова.- Л., 1981.

12. Писарєва О. А. Роль сюжету в осмисленні філософських мотивів буття й небуття у романі Л. Леонова «На Океан «// Вічні теми і образи радянської літературі.- Грозний, 1989.

13. Скороспелова Є. Російська радянська проза 20−30-х рр.: Долі роману.- М. 1985.

14. Синявський А. Що таке соціалістичний реалізм// Ціна метафори чи Злочин і покарання Синявського і Даніеля.- М., 1990.

15. Хрулев В.І. Думка і слово Леоніда Леонова.- Уфа, 1989.

16. Хазан В.І. «Відхід Хама «Л.Леонова: секуляризація біблійного міфу// Філологічні науки.- 1990. N 1.

17. Харчевников А. В. Роман Л. Леонова «На Океан ». Олексій Курилов і концепція людини майбутнього// Російська література.- 1985. N 1.

18. Харчевников А. В. Пошуки нравственно-эстетических ідеалів у романі Л. Леонова «На Океан «(Концепція людини)// Нравственно-эстетические проблеми красного письменства. — Еліста, 1983.

19. Чалмаев У. «Гніздо наше — Батьківщина… «Леонід Леонов// Російська література ХХ в.: год. 2. М., 1991.

20. Щеглова Г. Н. Жанрово-стилевое своєрідність драматургії Леонова.- М., 1984.