«Любовь, схожа до сну...». Рецензія на розповідь І. Буніна «Сонячний удар»

«Любовь, схожа на сон…».

Рецензия на розповідь І. Буніна «Сонячний удар».

Юлия ПЕРЧАТКИНА.

11-й клас, середня школа г. Бєлорєцьк, Башкортостан Прекрасно все любові - несе чи нам Страдания вона чи бальзам.

Страданья заради істинної любви Блаженством, про закоханий, назови.

Саади Помните у Висоцького: «…на суходіл тихо вибралася любов, і розчинилася повітря до терміну»? Не «сорок сороків», а все життя людина намагається знайти відповіді на питання: що кохання? Сонячний удар, томленье духу чи благодать?

Я часто перечитую любовні розповіді І. Буніна. Мені здається, саме цей письменник спробував розгадати саме незрозуміле, загадкове людське почуття. Мені не дуже подобається його розповідь «Сонячний удар», написаний 1925 року у приморських Альпах. Це — твір, як і і «Іда», «Річ корнета Єлагіна», передбачає збірку розповідей «Темні аллеи».

«Всякая любов — велике щастя, навіть якщо вона розділена» — ця фраза письменника можна поставити епіграфом всім його розповідям про кохання. Він багато говорив про, прекрасної, незбагненною, таємничої. Але тоді як ранніх розповідях Бунін писав про трагічною неразделённой любові, то «Сонячному ударі» вона взаємна. І усе одно трагічна! Неймовірно? Як так то, можливо? Виявляється, может.

Обратимся до розповіді. Сюжет простий. На пароплаві зустрічаються і вона. Зустріч випадкова, підігріта вином, теплотою ночі, романтичним настроєм. Герої, зійшовши з пароплава, проводять ніч у готелі, а вранці розлучаються. Отут і все. Як кажуть, за Чеховим Бунін оновлює жанр оповідання, спрощує подієвий сюжет, позбавляє розповідь зовнішньої цікавості. За дуже банальним сюжетом криється внутрішній конфлікт — конфлікт героя із собою, тому Бунін не звертає особливої уваги на події, він говорить про чувствах.

А бо дуже складно — зазирнути у душу людини, у цей величезний і незвіданий, закритий від чужих очей мир.

Что ми знаємо про героїв? Практично з нічого. Він, поручик, помандрувавши своєї потреби, спочатку сприймати серйозно це «дорожнє пригода». Вона ж вранці їде додому, де її чекають чоловіка та трёхлетняя дочка. Гарна чи жінка? Бунін не пропонує нам конкретний портрет незнайомки, але деталізує його. Ми її маленьку сильну руку, міцне тіло, волосся, що вона скріплює шпильками, чуємо її «простий чарівний сміх», відчуваємо тонкий аромат її духів. Так створюється образ загадкової фатальний жінки, начебто Бунін хотів розгадати таємницю жіночої чарівності, що це магічно діє чоловіка. І йому це зробити. Читач зачарований цієї незнакомкой.

Он, вона, місто — все безіменно. Що це? Узагальнення? Чи, можливо, це все негаразд й важливо? Важливим є те, що з читача просто залишаться Чоловіком і Жінкою із великою таємницею любові. Важливо, місто залишиться Містом Сонця, щасливою і нерозгаданим. Важливо, що Бунін, будучи тонким психологом, дозволяє нам поетапно простежити за внутрішнім станом героя. Легко і щасливо поручик попрощався з незнайомкою, безтурботно повернувся готель. Але те, чого поручик було припустити: його забавне пригода не забулося! Що це? Любов! Але як у папері словом передати словами те, що ІСД може відчувати людина? Як Буніну вдалося показати «все катаклізми, приголомшливі повністю тендітну тілесну основу, як у відчуттях людини перетворюється увесь світ, коли вкрай загострена чутливість до всього навколо»? Письменник ж зміг передати болісні переживання героя. Відразу ж маємо відбувається зміна настрої чоловіки. Спочатку поручику стає тоскно, серце стискається «ніжністю». Він намагається приховати своє сум’яття за зовнішньої бравадою. Потім відбувається своєрідний діалог із собою. Він намагається засміятися, потиснути плечима, закурити, відігнати сумні думки і… неспроможна. Він постійно знаходить предмети, схожі на незнайомку: «шпильку для волосся, зім'яту постіль», «недопиту чашку»; він відчуває запах її духів. Так народжується борошно, туга. Від лёгкости і безтурботності не залишається і следа!

Система антонімів, запропонована Буніним, спрямовано те що показати, яка прірву лягла між минулим і справжнім. «Номер був ще сповнений нею», ще відчувалося її присутність, але вже настав «номер порожній», «а її не було», «вже поїхала», «ніколи її побачить», і «ніколи уже не скажеш». Постійно видно співвідношення контрастних пропозицій, пов’язуваних минуле існує і справжнє через пам’ять. («Відчуття хіба що випробуваних насолод було ще жваво у ньому, але тепер головним було нове почуття».) Потрібно було поручику чимось зайняти, відвернути себе, куди-небудь йти, і він блукає місту, намагаючись уникнути мани, не розуміючи, що з нею усе ж відбувається. «Серце його уражена занадто дуже любили, надто великою щастям». Мимолётная любов стала для поручика потрясінням, вона психологічно змінила его.

Общеизвестна бунінська здатність обострённо сприймати світ через фарби, звуки, запахи. І це оповіданні не змінив собі. Ліричний настрій створюється цілої масою колірних і звукових повторів, але де вони контрастні. Приміром, вранці (до від'їзду жінки) і плескіт води, і стукіт каната про причал, і звуки і запахи базарній площі, і дзенькіт церковних дзвонів — все було гарячим, сонячним, щасливим. Усе це сприймалося героєм як музичні ноти, співзвучні романтичному настрою серця. У фіналі оповідання такий: пристань, базар, дзвони. Однак у соборі вже співають занадто голосно, запахи і вигуки торговців дратують героя, оскільки без неї «все це було так нерозумно, безглуздо». Сонце, спекотне, полум’яне, але «безцільне» переслідує героя, і нікуди сховатися його палючих лучей.

Надо сказати, як і колір грає особливу роль оповіданні. Домінують жовтий і сірий, іноді майже чорний. Є, звісно, ще чимало варіацій тієї ж колірної гами, але головне усе ж таки укладено саме у контрасті жовтого і чорного. Вогні і пітьма. Жовтий колір (спекотне сонце, жовті обмілини, засмагу, «сяюча далеч») символізує щастя, велику радість. Протиставляючи йому чорні і сірі тону (темряву), Бунін показує нам опустошённость, самотність чоловіки, який безсилий що-небудь змінити. Він лише гостріше починає відчувати світ довкола себе, душа його оголена, а тепер все йому нестерпно. Від палючого сонця можна врятуватися лише у прохолодній номері готелю, але там особливо неможливо не думати скоріш про ней.

Ещё один прийом, яким вміло користується І.Бунін, — це організація простору й часу. Зазначу, що простір у своєму оповіданні обмежена, замкнуто. Герої приїжджають на пароплаві, їдуть знову ж таки пароплаві (на жаль, не разом); потім готель, звідки поручик їде проводжати незнайомку, туди і повертається. Герой постійно робить зворотне рух, виходить такий собі замкнуте коло. Поручик утікає з номери, і зрозуміло: перебування без неї болісно, але він повертається, бо тільки це число ще зберігає сліди незнайомки. Біль і радість відчуває герой, думаючи пережите.

С однієї боку, сюжет оповідання вибудований нескладно, у ньому дотримується лінійна послідовність викладу подій, з іншого боку, спостерігається інверсія эпизодов-воспоминаний. Навіщо це потрібно? Гадаю, психологічно герой як залишився б у минулому і усвідомлюючи це, гребує розлучатись із ілюзією присутності коханої. За час розповідь можна поділити частини: ніч, проведена з жінкою, і без неї. Спочатку створено образ мимолётного блаженства — забавного випадку, а фіналі образ обтяжливого блаженства — відчуття великого щастя. Поступово «спека нагрітих дахів» змінюється червонястій жовтизною вечірнього сонця, і «вчорашній день нинішнє ранок згадувалися то вони були десятиліття тому». Звісно, поручик живе вже справжнім, він може реально оцінювати події, але душевне спустошення і образ якогось трагедійного блаженства залишилися. Жінка і чоловік, живучи вже інший життям, постійно згадують ці хвилини щастя («багато років живе потім згадували цієї проясненої хвилини: ніхто нічого не відчув протягом життя ні той, ні другий»). Так час і окреслюють своєрідний замкнутий світ, в якому опинилися герої. Вони довічно у полоні своїх спогадів. Звідси й вдала метафора в назві оповідання: сонячний удар буде сприйнятий як як біль, божевілля (не випадково поручик почувається постарілим до 10 років), а й як мить щастя, «блискавиця», яка може опромінити своїм світлом всю життя человека.

В висновок мені хочеться привести ще одну цитату з оповідання: «Тёмная літня зоря потухала далеко попереду, сутінно, сонно і барвисто відбиваючись у річці… і пливли, і пливли тому вогні, розсіяні у темряві навколо». Цю фразу це і є погляд Буніна на любов. Якось він у розмові сказав, що щастя на життя немає, «є лише блискавиці його, — цінуєте їх, живіть ними». Любов — це блискавиця, спалахнула і згасла, як вогні у темряві, на жаль, решта позаду. Чому герої у розповідях Буніна завжди розлучаються? Можливо, письменнику хотілося казати про святі любові, преобертовому в будні. Можливо, в розлуці і «є високе значення», лише у цьому випадку любов залишається разів у серце протягом усього життя, у розповідях Буніна, який би сильної була любов, фінал завжди сумний. Можливо, письменник і саме остаточно не зміг розгадати цю життєву таємницю. Отже, що таке любов? Сонячний удар, сон, томленье духу чи благодать?