Некоторые спостереження над поетикою Сергія Довлатова

Некоторые спостереження над поетикою Сергія Довлатова

Андрей Ранчин.

Как пошито «Шофёрские перчатки»

Утверждение про документальності довлатовской прози — «загальне місце» в дослідженнях і літературно-критичних статтях. Недоброзичливо налаштовані стосовно письменнику критики вбачають у цьому недолік, недостатність художнього початку. Шанувальники його таланту відзначають це як гідність. «Він — пише легко й жваво, дає достовірне уявлення про сов життя 60-х і 1970;х років, висвітлюючи їх у влучно схоплених епізодах, заснованих на виключно власні досвід» — так оцінює твори Довлатова німецький літературознавець Вольфганг Козак (Козак У. Енциклопедичний словник російської літератури з 1917 року / Пер. з ньому. Е. Варгафтик і И.Бурихин. London, 1988. З. 260−261).

Едва чи можливо заперечувати, що Довлатов — усе ж саме письменник, письменник відомий, чиї твори читаються з захоплюючим інтересом. І тому особливо важливо було б описати роботу «механізму літературність», простежити, як народжується у його прозі художній сенс. Обмежимося невеликим текстом — розповіддю «Шофёрские рукавички», завершальним книжку оповідань «Валіза».

Документальность історії, що викладена у оповіданні, підкреслена самим оповідачем: як й у інших творах з «Валізи» виклад подій ведеться від першої особи; оповідача у черзі за пивом довідається випадковий знайомий і називає на прізвище, хоч і неточно:

«Интеллигент до мені звертається:

— Вибачте, ви знаєте Шердакова?

— Шердакова?

— Ви Долматов?

— Приблизительно.

— Тішуся. Я ж вам карбованець залишився повинен".

В фіналі оповідання, підсумовуючи долю шофёрских рукавичок, герой-оповідач повідомляє: «Шофёрские рукавички я захопив на еміграцію і він впевнений, що відразу ж куплю машину. Та і не купив. Не захотів.

Должен ж чимось виділятися спільною для тлі! Нехай весь Форест-Хиллс знає цієї самої Довлатова, в якого немає автомобіля".

Итак, названа і правильна прізвище оповідача, тотожна прізвища автора. І еміграція в Америку — реальний факт із цивілізованого життя Сергія Довлатова, залишив батьківщину під тиском радянської влади у серпні 1978 року. І, нарешті, вся книга «Валіза» побудована низка рассказов-воспоминаний, навіяних різноманітних непотрібними речами, колись вивезеними героєм зарубіжних країн у колишньому валізі і тепер випадково виявленими.

Сложнее перевірити достовірність історії, описаної у своєму оповіданні. Власне, її справжність то, можливо відома лише вужчому колу читачів — на друзів і хорошим знайомим автора. Інші повинні вірити слову. Однак саме стилістика розповіді розрахована на сприйняття. Ось початок: «З Юрою Шлиппенбахом ми познайомились на конференції у Таврійському палаці. Точніше, на нараді редакторів багатотиражних газет. Я представляв газету «Турбостроитель», Шлиппенбах — ленфильмовскую багатотиражку під назвою «Кадр».

Заседание вів другого секретаря обкому партії Болотников".

Довлатов справді до еміграції що час працював газетярем. Але річ над цьому. Повідомлення про якийсь абсолютно невідомому більшості читачів журналіста під назвою Юрій Шлиппенбах, положення про те, як із нею познайомився оповідач і які у того дня робив доповідь, — усе це може істотно лише учасника і свідка подій.

Тем щонайменше сюжет «Шофёрских рукавичок» скоріш неймовірний, ніж правдоподібний. Коротко нагадаю про нього. Шлиппенбах якось запропонував оповідачу брати участь у зйомках «підпільного» фільму, покликаного викрити неправду та порожнечу радянської дійсності. Користуючись зв’язками на кіностудії, Шлиппенбах добув кінокамеру. Довлатов (чи, напишемо обережнішим, «Довлатов»), який відрізнявся високим зростом і потужним статурою, мав зіграти царя Петра, засновника міста, в якому розгортається дію оповідання. Сценарій фільму невигадливий: «цар» ходить вулицями, і створюється контраст між Петром Великим і убогою і абсурдною дійсністю: «Фільм буде хвилин до 10. Задуманий як сатиричний памфлет. Сюжет такий. У Ленінграді з’являється таємничий незнайомець. У ньому легко дізнатися царя Петра. Тієї самої, який двісті шістдесят год тому заснував Петербург. Тепер великого государя оточує вульгарна радянська дійсність. Міліціонер загрожує йому штрафом. Двоє алкашів пропонують скинутися трьох. Фарцовщики хочуть купити у царя черевики. Чувихи приймають його з багатого іноземця. Співробітники КДБ — за шпигуна. І далі. Коротше, скрізь пияцтво і бардак. Цар кричать у розпачі кричить — що наделал?!».

Однако події розвиваються за сценарієм. Публіка, крім шофёра, яка допомагала в зйомках і встретившего оповідача, надевшего старовинний бутафорський костюм, приязною питанням: «Мужик, ти з якого зоопарку втік?», цілком индифферентна до появи «царя». Зрештою оповідач стає у черга з пивом, та був до нього приєднуються Шлиппенбах і дама Галина Букіна, яка асистувала то зйомках фільму. Поява «першого російського імператора» у пивного ларка було помічено яка жадає похмелитися публікою. Та найбільший інтерес виявився особливим: стали сперечатися, постали черги «цар та інших» або ж вони нахабно порушують порядок. Все вирішилося благополучно: «Хтось почав нарікати. Обшарпанець пояснив недовольным:

— Цар стояв, я бачив. А цей … з ліхтарем (Шлиппенбах з кінокамерою. — Г.Р.) — його дружок. Отже, все законно!

Алкаши з хвилину поворчали і замовкли".

Очевидно, що сюжет оповідання — анекдотичний. Це смішною випадок, причому — таке відмітне властивість анекдоту — в вузловому, кульмінаційний момент відбувається непередбачена і непередбачувана персонажами метаморфоза, зміна задуманої моделей поведінки на діаметрально протилежну. Однією з сюжетів фільму було викриття пияцтва народу як пороку, властивого радянському способу життя. Проте і «цар», і режисер з помічницею самі беруть участь у распитии пива із низкою томящимися алкашами зовсім на ролі «кіношників», але, як «звичайні» люди. Причому агресія натовпу у черзі, належна скоріш порадувати режисера Шліппенбаха (оскільки це поведінка входить у сценарій), породжує у ньому справжній, не «ігровий» ужас:

«Недовольство натовпу зростало. Голоси робилися дедалі агресивнішими: