Законодательный процес у Давніх Афинах

Министерство спільного освітнього і професійної освіти Російської Федерации Костромской Державний Технологічний Университет.

Кафедра права.

Курсовая робота з предмета: Історія держави й права зарубіжних стран.

Тема: Законодавчий процесс в.

Древних Афинах.

Виконала: Волкова А.А.

группа 00-Ю-45.

Проверил: Евстратов А.М.

г. Кострома.

2000 рік.

I.

Введение

.

II. Освіта Афинского государства.

1. Становлення Афинского полиса.

2. Реформи Солона.

III. Демократичне держава Давніх Афин.

1. Становлення демократичної системы.

2. Органи прямого народовластия.

3. Посадові лица.

4. Фінансова система.

5. Суди у системі народовластия.

6. Деформація Афінської демократии.

7. Поліс і демократия.

IV. Правова політика та законодавство афінської демократии.

1. Соціально-правовий строй.

2. Сімейний уклад.

3. Регулювання майнових і видача торговельних отношений.

4. Розвиток законодательства.

5. Закон і право.

V.

Заключение

.

VI.

Литература

Введение.

Перші біля Європи політичні суспільства склалися у країнах Середземномор’я у II-I тис. е. Вони, під час першого чергу цивілізації Стародавню Грецію та Давнього Риму, стали початком всієї державної влади і правової Європи, передавши традиції своєї політичної і з правової культури інших народів і часів, вирослим грунті особливого античного мира.

Античное суспільство так і антична державність представляли новий, порівняно з Давнім Сходом, етап загальної перелому людської історії. Їх новизна пов’язана з глибокими особливостями общественно-юридического побуту і лише соціально-культурного укладу європейських народів. Античне суспільство, по крайнього заходу під час свого найбільшого розквіту, було суспільством вираженої індивідуальної власності і рабовласницького укладу господарства. Засновані цих особливостях історичного поступу Європи риси політичного побуту і підвищення правової культури також було виявлено високим рівнем своєрідності юридичних форм.

Античне суспільство так і античні цивілізації склалися на берегах Середземномор’я, що у перші століття особливо стимулювало економічні зусилля народів, їхнього нерозривного зв’язку коїться з іншими землями. Приблизно так, як давньосхідні суспільства були цивілізаціями великих річок, античний світ був морської цивілізацією, із раннього часу пов’язаної военно-торговыми відносинами. Значно розвиненішими тут було грошове господарство і фінансові зв’язку. Значно більшу роль творенні державності античного світу зіграли фінансові системи та військова политика.

Античні держави майже від початку освіти стали прагнути вийти межі початкових областей проживання заснували їх народів. Розвиток державних форм тут проходило і натомість колонизаций — спочатку военно-торговой, потім суто завойовницької - інших галузей Європи, Африки, Малої Азії. Імперська політика становила суттєвий чинник діяльності влади. Через війну найбільші античні держави розвинулися в значні імперії - під час свого історичного занепаду воістину світового масштабу (імперія Олександра Македонського, Римська імперія). Тут було вперше у світовій історії вироблені адміністративні і правові форми взаємовідносини метрополії і колоній, принципи управління у масштабі континентов.

Завдяки особливостям соціальних відносин свого часу, античне держава становило особливий тип державності, вищий, ніж древневосточное. Це держава робить у головному було побудовано за принципами народовладдя й громадянським свободи, поєднаних з особливим общинно-полисным політичним строєм. Залишаючись державністю обраних, античний поліс надав історії приклад вищого рівня залучення громадян, у політичну та правову систему, ніж було на Давньому Востоке.

У античну епоху умовний центр історії перекинувся на Європу. Вона стала би в економічному, соціальному і культурному сенсі більш розвиненою, ніж інший світ. Тут стали вироблятися політичні та юридичні форми, що визначають світове розвиток, зокрема і шляхом прямого культурного і для політичного впливу. Особливе місце належить системі римського права. Він став підвалинами наступного становлення та розвитку більшості систем світового правового укладу, справила вплив формування перших правових принципів міжнародних відносин, взагалі всього сучасного юридичного мышления.

Образование Афинского государства Становление Афинского полиса Аттическая область була захоплена групою іонічних племен під час загального дорийского завоювання, які, ассимилировав давню эгейскую цивілізацію, встановили більш сусідські відносини з підлеглими народами. Старообрядники, що у прибережній Аттику ионийцы ділилися на виборах 4 племені: Гелеонты, Аргадеи, Айгикореи і Гоплеты, — кожне відносини із своїми культом і деякими особливостями у тому ролі, яку вони грали у загальному іонічному союзі племен (їх і називали «блискучими », «хліборобами », «козопасами «і «збройними «відповідно). Сформоване в XI-X ст. е. початкове об'єднання племен мало характер общинної конфедерації, у якому вливалися спочатку три, потім чотири, в п’ять і т.д. племен. Поселения-центры чотирьох племен поступово злилися воєдино навколо древнього міста Кекропии, який потім Афінами по утвердившемуся культу богині. Єдність нового поліса забезпечувалося переважно спільною організацією племен.

В соціальному відношенні кожне плем’я складався з великих кланів, які, своєю чергою, поділялися на 50−90 великих семей-родов. Сім'ї в довільному порядку групувалися у фратрії - особливі релігійні об'єднання з своїми культовими святами і церемоніями. Фратрії складалися в филы, котрі після синойкизма стали суто територіальними підрозділами загальної території поліса, причому як місто, а й уся Аттика відповідно ділилася на виборах 4 филы. Нащадки підкорених дионических племен (фэты) перебували поза цієї організації, але зізнавалися майже рівноправними; їм було запропоновано вільно хліборобствувати, торгівлею і ремеслами, мали свої самоврядні об'єднання — фиасы і оргеоны (фратрии).

Управление племенами здійснювалося царями-басилеями, влада яких в ионийцев була спадкової, і радою пританов серед чотирьох (певне, глав племен). Пританам належала вища судова владу у полісі право оголошувати військову мобілізацію. Особливу роль грали глави сімейств і кланів: вони мали право стягувати земельну частку податей, начальствовать у своїй клані, навіть запрошувати царя на збори. У опорі таких родоплемінні привілеї, еліта стала формуватися у такому значущий Давніх Афін соціальна верства земельної аристократії. На початку VIII в. е. новому соціальному членению суспільства було навіть надано кримінально-правової статус, висхідний до старих особливостям племен: перший клас називався эвпатридами (володарями великих земельних наділів з великим врожаєм), другий — Вершниками, третій — зевгитами (разночинцами).

Во другої половини VIII в. е. тиск на селянство із боку аристократії початок зростати, раніше вільні хлібороби потрапляють під кабалу різного виду до знаті. З’являється категорія земледельцев-пелатов і шестидольников (віддають 5/6 врожаю), потім залежні селяни перетворюються на рабів, а то й виплачують борг; нарешті, під кінець VII в. е. зростає кількість які й за Аттика рабів. Рабовласницький уклад починає розмивати колись соціально однорідне ионийское суспільство. Знати перетворюється на соціально панівний шар, і це викликає прискорену еволюцію надобщинной адміністрації колишньої доби ранню державну структуру, підпорядковану інтересам це знати.

Примерно з середини VIII в. е. під тиском эвпатридов втратила свій колишній значення влада басилевса: його зробили виборним і відповідних повноважень його звели до релігійної сфері. У 752 року е. замість царя був обраний эвпатридами особливий правитель — притан терміном на 10 років, потім з’явилася посаду архонта; початку VII в. е. архонтів стали обирати роком, та його стало дев’ять (з 682 року по н.е.). Функції постійного владного органу став отримувати колишній рада родової знаті - ареопаг (заседавший на пагорбі святилища бога війни Ареса).

К середині VII в. е. аристократичне правління Афінах набуло вид організації раннегосударственного типу, де домінувала роль виборних посадових осіб, соподчинявших своїх повноважень із радами знати.

Первым за значенням був архонт-эпоним (називалося так оскільки його ім'я стояло у главі списку молоді, внесених цивільний реєстр на рік його служби). Він встановлював правила життя поліса, вважався «охоронцем сім'ї «, контролював дотримання батьками сімейств своїх правий і обов’язків, виступав як «захисник слабких »; у зв’язку з цим йому належали значні судові повноваження. На друге місце був відсунуть басилевс-архонт: він виконував релігійні жрецькі обов’язки на святах, був головою особливого суду з голів 4 філ (пританий) у справі про вбивства, про непокорі главам поліса. Третім архонтом був полемарх — воєначальник, відповідальний за безпеку поліса (разом із головним радою); при цьому він наділявся поліцейської владою та правом карати незначні провини громадян, і, особливо, негромадян міста. Інші архонти (6 фесмофетов) виконували переважно судові функції. Головні магістрати були підконтрольні Раді ареопагу у частині визначення взагалі можливості виконувати той чи інший функцію. Найістотнішим ознакою ранньої державної організації було, очевидно, поєднання судових і управлінських повноважень посадових лиц.

Рядом з ареопагом стояв Рада — булэ. До нього довічно входили отбывшие їх посади архонти, іноді - інші представники знаті. Рада здійснював загальний нагляд за життям міста, над виконанням встановленого ладу; він був і судовим органом у важких злочинах, зокрема, мав права присуджувати до изгнанию.

Военная організація спиралася на систему навкрарий, особливих угруповань населення. Кожна з 4 філ ділилася на 12 навкрарий (всього 48) на чолі з однією з эвпатридов. Колегію всіх 48 навкрарий очолювали 4 притана (за одним від филы), вони були вищим військовим керівництвом ополчення поліса. Кожна навкрария мала вибудувати забезпечити військовий корабель для флоту (з екіпажем), виділити двох вершників і солдатів піхоти; при цьому всередині навкрарии вводилося власне оподаткування на військові нужды.

Во другої половини VII в. е. в Афінах, як та інших грецьких полісах, соціально-політичні протиріччя знаті і землеробського населення, прагнення відтворити колишній романтизоване Дмитеркове соціальний уклад сприяли установі тиранії. З правлінням тиранів, особливо найбільш відомого Драконта (близько 621 року по н.е.), пов’язується появу у полісі писаного законодавства, спрямованих стабілізацію громадського укладу. Проте економічного розвитку Афинского поліса, розширення зв’язків із зарубіжними містами Еллади, Малої Азії, внутрішньо розвиток торгівлі, і ремесла настільки зміцнили нові верстви населення, що колишній, заснований повністю на пануванні родової аристократії і землевладельческой знаті, ранньодержавницький лад було не викликати потужної хвилі невдоволення і черговий смути. Так само звично, як та інших грецьких полісах, виходом із цієї смути у самому початку VI в. е. (викликане наростала зовнішньої загрозою) стала діяльність реформатора-эсимнета Солона.

Реформы Солона Выходец з землеробській знаті, відомий на той час воєначальник і львівський поет Солон (640−560 рр. до н.э.) було запрошено посаду архонта в 594 року, аби провести низку перетворень, здатних встановити громадське згоду з урахуванням нового укладу. Солон відмовився від тиранії, але жорстко реалізував реформи, які разом переустраивали державну організацію більш широкої соціальної основі, що інтересам більшості народу.

В ролі попереднього умови перетворень Солон провів так звану сейсахтею (літер. «стряхивание тягаря») — скасування всіх боргових зобов’язань в полісі; боржники вибачили, землі повернуті власникам, продані рабство громадяни викуплені. Надалі заборонялося давати в борг під умовою самозаклада. Проведений закон озлобив геть усі афінське суспільство, оскільки було здійснено повний передл землі (як сподівалися бідні), а багаті втратили значну частину майн. Втім, криза був великий, що афіняни надали усі державні повноваження Солону і впредь.

Сохранив за аристократією прерогатива на заняття вищих державних посад, Солон додав аристократії майновий характер. Старим чотирьом категоріям населення Афін (эвпатридам, вершників, зевгитам і фетам) був надано нового змісту: у яких зараховувалися громадяни відповідно своїм доходах (щонайменше 500, 300, 200 заходів збіжжя на рік). Поза тим, що ця категорія громадян відтепер могла змінюватися і від обчислення цензу, й інших, невысших, верств було передбачено свої можливості вирішувати політичні вопросы.

Все верстви населення відтепер допускалися до брати участь у народному зборах і були суддями; повноваження зборів були невеликі, та й край попередньо вирішувалися за іншими радах. Поруч із ареопагом поставили нову раду — булэ, куди визначалося по 100 громадян кожної филы (чи Рада 400); саме булэ попередньо обговорював питання, підлягають винесенню на народне збори. За ареопагом залишилися нагляд «до всього» і охорона законов.

Солон скасував більшість виданих перед ним законів, зокрема законодавство Драконта (окрім кримінальної), і видав цілу низку правил, що торкалися суду, цивільних прав, брачно-семейной сфери тощо., які створили зовсім нове правової порядок. Відтепер дедалі громадяни могли звернутися до суду самі, виступати у захист потерпілого і переслідувати злочинця (це усували патріархальні права эвпатридов). Громадяни Афін були зобов’язані під час междоусобия займати тверду позицію під загрозою відібрання прав.

Реформы, проведені Солоном чи приписані йому пізніше, остаточно сформували цілісний державно-політичний уклад. Родова знати стала змінюватися до політичної еліти, пов’язану повністю з колишніми державними институтами.

После деяких адміністративних перетворень, правління тиранів із сім'ї Писистратидов (560−527 рр. е.), переважно зберіг державні порядки Солона і які продовжили його соціальну політику інтересах широкої маси земледельцев-граждан, в Афінах встановився стабільний і розвинутий державний лад, заснований широкому представницькому народовладді граждан.

Демократическое держава Давніх Афин К кінцю VI в. е. в Афінському полісі склалася завершена державна інституція, побудована у прямому участі основної маси повноправних і вільних громадян, у реалізації структурі державної влади. Стрій афинской демократії (V-IV вв. до зв. е.) был найбільш своєрідним досягненням традиції всієї античної державності, через тисячоліття продовжуючи залучати себе політичне увагу. Для самих Давніх Афін це час як стабільного загалом державного порядку, а й особливої економічної і охорони культурної розквіту, активної зовнішньої політики України, коли Афіни стали практично центром Середземноморського мира.

Становление демократичної системы Принципы майбутньої демократичної організації було закладено у другій половині VI в. е. у цілому не змінювалися до періоду політичного занепаду Афін наприкінці IV в. е. Проте загальна система інститутів влади й управління виробилася не одноразово, а стала результатом по меншою мірою двох етапів політичних реформ.

Первый этап (508−462 рр. е.) пов’язані з реалізацією політики, спрямованої на остаточне повалення аристократичного панування і традицій родового ладу. Початок йому поклали реформи Клисфена, в 509 року е. що є лідером землеробського і ремісничого населення політичної борьбе.

В Афінах було створено нова територіальна організація, покладена основою державних устроїв. Усі повноправне населення (поза колишніх філ і фратрій) було розписано на 100 демов (умовних слобод). Кожен громадянин мав приписаний до такого дему; власне з занесення в список й розпочиналося право громадянства. Дем мав самоврядуванням: зборах обирали демарха, і навіть кандидатів до Рада поліса й у архонти. Демы об'єднувалися удесятеро філ (нових); кожна філе мала свій храм і «своїх виборних лідерів, користувалася правами самоврядування (збори филы, виконавча комісія, представники в общеполисном управлінні). До того ж, вся Аттика було поділено на 3 тритии: Місто, Берег, Внутрішня земля. Филы і демы були приписані до тритиям довільно, іноді навіть у різних кінців поліса. Тритии або не мали істотного значення й впливали лише з організацію пританов. Старі пологи виявилися роз'єднані на різні филы і демы, і згуртуванню знаті і залежність від них торгово-ремесленного населення була покладено конец.

Произошло зміцнення виборної влади. Рада поліса (булэ) збільшили до 500 членів, по 50 від транспортування кожної нової филы; встановлений і вік для обрання нього. Булэ став як загальнополітичним, а й виконавчим органом: він ділився на 10 секцій, кожна гілка який займалася терміновими рішеннями в належну їй десяту частину виборного року. У 501 року е. булэ вперше приніс присягу у цьому, що дотримуватиметься своєї діяльності законів. Роль булэ кілька обмежувалася народним зборами, що його відтепер має збиратися разів у десяту частину роки обрання магістратів, рішення питання оборони, позбавлення прав громадянства. Але всі питання виносилися на збори лише зі схвалення Ради поліса. А до того народилася появу колегії 10 стратегів (за одним від филы), яким вручалася військова і виконавча влада, раніше який належав архонтам.

Сформировался нову політичну статус громадянина. Права афінського громадянина стали невіддільні від особливими правилами отримання землі: в 506 року е. зміцнена була система клерухий (перша клерухия влаштована в 570−560 рр. е.), коли за рішенням народних зборів сім'ям виділяли землю в новозавоеванных областях, головним чином Малої Азії. У громадян з’явилася право вигнати кожного з свого числа, чия діяльність буде оцінена небезпечну блага поліса: в 506 року е. запроваджено практику остракізму, особливого голосування про вигнання взагалі того, чия діяльність викликала осуд більшості. З 501 року по н.е. утвердився нового стану обов’язкової військової служби громадян безвідносно до майновому цензу.

Второй етап (462−412 рр. до н.э.) знаменувався подальшим просуванням народовладдя (після спроб олігархії в 496 року е. у зв’язку з навалою персів узяти владу до рук), створенням правових почав діяльності нових інститутів з урахуванням розмежування повноважень; конкретні перетворення були переважно плодом реформ лідерів афінського демосу Перикла і Эфиальта, відомих ораторів і военачальников.

Произошла демократизація органів влади й управління. Останній оплот аристократії, практично сокрушен був ареопаг як орган влади; йому збережені були лише управління економіки й суду з релігійним справам. З 457 року по н.е. посади архонтів було відкрито надалі й у нижчого цензового шару — зевгитов. Щоб звільнити реальну можливість небагатим громадянам брати участь у діяльності владних і судових інститутів, було встановлено плату за виконання цивільних обов’язків (членам гелиэи — по 3, членам Ради — по 5 оболов, архонтам — по 4 обола щодня, пританам — по 1 драхме в день).

Народовластие конструировалось в правовому плані. Між органами безпосередньою й виборної демократії сталося перерозподіл повноважень, причому загальні збори громадян стало розглядатися як більше важливий політичний інститут. Собрание-экклезия закріпило у себе переважно законодавчі повноваження, булэ і магістрати — виконавчі. І збори, і булэ, і особи практично або не мали тепер судової влади, вона здійснювалася спеціальними інститутами. Непорушність сформованого ладу стала предметом охорони закону: кожен надалі отримував право порушити позов незаконну діяльність не хочуть, хто хотів якось змінити конституцію Афин.

Органы прямого народовластия Важнейшим і відмітним принципом афінської демократії у цілому була організація органів влади з урахуванням прямого народоправство, у якому брали участь безумовно всіх громадян. Головні повноваження були у органах безпосередньої демократії - народному зборах і Совете-булэ.

Совет поліса — булэ играл основну роль Афінському державі. Його становили 500 громадян, виділених роком по 50 від кожної филы. Оскільки діяльність булэ був постійний, а Плата роботу у ньому невеличкий, кандидатів бракувало. Їх ввели цивільні привілеї: визволення з військової служби й судовий імунітет. Після закінчення терміну діяльності булэвты давали звіт народному зборам про своє персональної роботі (але сам рада ні відповідальна перед народним собранием).

В повноваження булэ передусім входила вся власне урядова діяльність: зносини з посадовими особами, послами, видача наказів воєначальникам, постанови арешти, висування обвинувачень проти стратегів і магістратів; рада була майже «охоронцем республіки». Реально булэ був віссю і законодавчої, і владі Афін. Він готував декрети та інші законодавчі акти, запропоновані чи що надійшли для народних зборів (і ради збори бодай обговорювати нового закону), контролював повноваження президента і діяльність магістратів, представляв Афінське держава робить у міжнародних союзах. У виняткових випадках булэ міг брати всю повноту влади у державі до своєї руки.

Булэ здійснював контролю над фінансами держави, зокрема контролював літочислення громадянського цензу. У булэ встановлювався список кандидатів призначення в магістрати. Тим самим було йому належало вирішальне словом, і у питанні організації виконавчої. Нарешті, булэ міг виносити й окремі судові постанови у разі порушень встановленого ладу (до 501 року по н.е. з покаранням як страти, а після — лише штрафов).

Для кращу організацію своєї роботи булэ подразделялся на частини — колегії пританов по 50 членів ради ніхто (обов'язково з пропорційним представництвом від філ). Пританы здійснювали повноваження ради в призначену їм десяту частину року, переміняючи одне одного через жереб. До того ж, булэ утворив постійні комісії контролю над діяльністю посадових осіб і реалізації найважливіших державних справ: комісію з контролю за доходами в зборах, комісію арсеналів, з релігійних церемоніям, контролю над актами посадових осіб, комісію з контролю державних счетов.

Булэ був найважливішим підвалиною загальної афінської демократії: щойно той інший історичний момент прагнення до олігархії чи узурпації гору брали, повноваження президента і роль ради відразу ж потрапляє сокращались.

Народное збори — экклезия было інститутом важливих державно-політичних рішень. За традицією тож за законом, в зборах могли брати участь все повноправні громадяни поліса, приписані до дему (в V-IV ст. е. таких налічувалося 40−50 тис.), старше 20 років (після від'їзду обов’язкової військової служби). Реально, проте, для зборів встановилися дві чисельні квоти: 1) велика — в 6 тис. громадян, коли приймалися найбільш відповідальні рішення; 2) мала — в 1/10 від цензового списку, коли приймалися звичайні рішення зборів. Здебільшого у экклезии брав участь афінський демос --ремісники і торговці, меншою мірою — хлібороби Аттики.

Собрание якщо й не постійним, то регулярно чинним інститутом влади: скликали його 10 разів у рік (на початку V в. е.), і з кінця V в. е. — щонайменше 40 раз. Не все зборів вважалися рівнозначними, зокрема не рішення можна було приймати будь-якою з інших зібрань. Перші десять зборів року було головними, де вирішувалися питання влади й законодавства наступний термін; наприклад, лише у 6-ом зборах можна порушувати влади на рішення питання остракизме щодо громадянина. Спеціальні зборів присвячувалися релігійним, адміністративним, міжнародним справам. Оповіщення про «порядку денному» повинно бути оприлюднено щонайменше як по 4 дні скликання. По розсуду булэ чи магістратів були і надзвичайні збори рішення військових справ. Після реформ Перікла за в зборах громадянам також потрібно було винагороду (вигідне, природно, лише малозабезпеченої і бездіяльної частини громадян). Проходили зборів на ринкової площі - агори, пізніше — на Фниксе (особливому холме).

Собрание мало великими політичними, але з необмежені повноваження. Тільки экклезии приймалися рішення про війну та світі, союзах, призначенні представників, і послів, оголошенні мобілізації і числі призываемых щороку військову службу. Тут приймалися фінансові закони, митні правила, здійснювався загальний фінансовий контроль. Экклезия стверджувала посадових осіб поліса, а 10 разів у року заслушивала з звіти про діяльність, висловлюючи довіру чи недовіра им.

Номинально экклезия мала вищої законодавчою владою, але ці повноваження були суттєво обмежені. По-перше, за спрощеною процедурою: проекти законів представляли до зборів тільки з булэ, і навіть якщо громадянин вносив довільне припущення щодо законі (формально таке було), проект слід було спочатку обговорити у раді. По-друге, за змістом: закони вважалися постійними, і, щоб скасувати або змінити колишній закон, була потрібна ціла сукупність релігійних і розширення політичних обрядів (adeia). Збори не мало судовими повноваженнями, він міг лише піддати моральному осуду. Щоправда, з 403 року по н.е. увійшла у практику особлива процедура — ейсангелия, коли обвинувачуваний у замаху безпеку держави міг стати то відразу й засуджений незалежно від кількості присутніх граждан.

Присутствие кваліфікованої більшості в 6 тис. громадян вимагалося на вирішення трьох питань: про остракизме, санкції зміну законів і передачі прав поліса новому маґістрату. Збори не пов’язувало себе єдиним рішенням: були і повторні голосування того самого питання, скасування попереднього голосування. Подача голосів здійснювалася підняттям рук, і лише у особливо важливих випадках — балотуванням камінчиками (при остракизме — черепками-остраками).

Председательствовали зборах пританы, вони і скликали його. У IV в. е. головувати стали члени ради, не перебувають у цей час у виконанні обов’язків пританов. Кілька пом’якшилися вимоги до прийняття нових законів: обвинувачення у незаконність має бути обгрунтоване через суд знову, для попереднього вирішення питання щодо починанні закону організовувалася колегія номофетов (з п’яти членів гелиэи).

Должностные лица Еще одним принципом афінської демократії була дуже жорстка підпорядкованість посадових осіб поліса органам народовладдя. Усі посадові особи (магістрати) не мали власної, хоча на основі законів, владою: з повноваження повністю визначалися рішеннями народних зборів і були або розширено, або ще більше обмежені проти традиції. Магістрати зобов’язувалися виконувати рішення ради, чи зборів, маючи лише власну сферу діяльності. У освіті магістратур забезпечувалося хіба що математично витримане рівність демов і філ; органи територіального самоврядування зберігали сферу впливу їхньої діяльності. Нарешті, все магістратури поставали нагальними — лише однією рік, і переобрання заборонялися. Ще однією рисою афінської виконавчої влади була жорстка колегіальність магістратів: майже з посадових осіб рівня мав до 10 рівноправних йому коллег.

Кандидатов в посадові особи висували зборах самоврядувань — в демах чи филах. Твердження в посади відбувалося на народному зборах, однак у вона найчастіше роль экклезии був своєрідною: магістратів або визначали жеребом, або обирали шляхом відкритого голосування; демократичні кола Афін воліли жереб. Відбір підхожих кандидатів до більшою мірою тому залежав від передвиборної перевірки — докимасии, яку проводив булэ чи з його дорученням спеціальні колегії. Кандидат в магістрати мав бути «придатним» з погляду відсутності тілесних недоліків, повноправного громадянства, бути приписаним до якогось дему, брати участь до культі Аполлона, шанувати могили предків. Після обрання, магістрат отримував деякі привілеї: декларація про чільне місце тут, на церемоніях, тимчасово магістратури звільнявся від приватних щодо нього позовів. Разом про те йому заборонялося залишати країну, робити заповіту, він був звітувати перед органами народовластия.

Магистратуры переважно поділялися на 3 категорії. Першу становили архонти (які мали персональних звань і); вони виконували доручення булэ з підтримки державного порядку, мали права помилування, покарання, затримання громадян, і негромадян Афін. Другу становили численні скарги й різні эпимелеты з різними обов’язками, головним чином ролі помічників інших посадових осіб, і навіть фінансові чиновники. Третю, нижчу групу становили підлеглі - ипереты (переписувачі, реєстратори, судові виконавці); особливістю афінської демократії було те, що це розряд посад доручався не столкьо громадянам, скільки рабам чи звільненим. Рабы-тохотаи виконували і основні поліцейські функції в полисе.

Особую категорію посадових осіб становили стратеги — серед десяти, яким доручалося військове управління економіки й командування. Ця посаду була оплачуваної і доручалася лише багатих і видатним громадянам; в стратеги могли переобирати (так, Перикл був стратегом 15 років). Обов’язки між стратегами розподіляла народне збори, але нерідко тримають у надзвичайне терміновому порядку всі справи державні вручалися одному, який мав звання стратега-автократора.

Финансовая система Политическая міць Афін грунтувалася зокрема за розвиненою фінансовій системі, яка вперше тут знайшла значення особливої галузі державного управления.

Узаконенной обов’язки громадян сплачувати податки у скарбницю в Афінах був: громадянин мав право відмовитися сплати податків, на яку припадало більш предмет моральної чесноти. Фінанси держави складалися з: 1) доходів від розробки общеафинских рудників, копалень, карбування монети; 2) прямого податку, який були зобов’язані сплачувати негромадяни Аттики — метойки звільнені, причому і чоловіки, і вони (в половинному розмірі); 3) непрямих податків, яких ставилися митні 2%-ные збори, ринкові, з продажу; їх сплачували все учасники обороту. Крім основних, з 428 року по н.е. запроваджено (4) особливий податок эйсфора, який були зобов’язані сплачувати й україномовні громадяни, і метойки з майна, перевищує вартість 1 тис. драхм, і з 413 року по н.е. — торговий податок (5) эйкоста, яким оподатковувалися все товари, переміщувалися у межах Афинского союзу (по 5%) і які через Босфор (по 10%). У 378 року е. під час чергової реформи посилилася роль прибуткового оподаткування усіх громадян. Більше значення громадянам мали прямі натуральні обов’язки — літургії, найважливішими з яких: внески на театральний хор, навчання юнацтва, на організацію священних посольств на загальгрецькі праздненства. Зберігалися древні повинності будівництва власним коштом кораблів (триерархия), поповненню арсеналів полиса.

Общий контролю над фінансами здійснював булэ, назначавший при цьому 10 спеціальних магістратів — польотів; вони проводили рахунки, здійснювали державні витрати. Збором доходів відали зовсім інші магістрати — аподекты, й у числі 10; у тому спостереженні була державна скарбниця. Афіни мали десятьма сокровищницами, які по черзі за потреби використовували для витрат; особлива скарбниця богині Афіни використовувалася основі особливого закона.

Суды у системі народовластия Афинская демократія втілювалася у власне політичному народовладді. За підсумками прямого волевиявлення народа-демоса будувалася й судова система государства.

Важнейшим інститутом судової організації була особлива судове збори — гелиэйя (нерідко її неправильно називають судом присяжних). Гелиэйя була у сенсі судовим органом, це був форма залучення афінських громадян до участі у суді й у судовому контролю над органами влади й управління (у сенсі реформи Солона, у якому нібито сформувався інститут гелиэйи). Гелиэйю становили 6 тис. громадян (тобто. кваліфіковане політичне більшість), висунутих щороку від демов і призначуваних жеребом. Єдиним умовою був підвищений вікової ценз за 30 я років. Далі корпус гелиэйи розділявся на 10 колегій (по 500 суддів і 100 запасних) з урахуванням суворого представництва філ. Засідали колегії регулярно, причому пізніше склалася деяка спеціалізація колегій щодо окремих галузям судового контроля.

Гелиэйя був і власне судової інстанцією, де вирішувалися кримінальні й, меншою мірою, цивільні справи з приватним позовами, і органом конституційного нагляду над діяльністю народних зборів і посадових осіб. У ньому проходила процедура докимасии посадових осіб, у попередньо, могли заслуховуватись звіти посадових осіб, якщо вставав о загальної формі питання переслідуванні за зловживання. Гелиэйя була інстанцією, де розглядалися скарги щодо рішень інших судів (крім релігійних питань), особливо політичні обвинувачення. Та найважливіше, тут проходила процедура перевірки законопроектів щодо відповідності традиції, і колишньому законодавству за позовом громадян або у порядку діяльності колегії номофетов. Гелиэйя мала право засуджувати, у разі злочинів, і вигнання і страту. Особливістю повноважень цього заклади було те, що носили власне верховний характер: рішення гелиэйи неможливо було ні оскаржене, ні призупинено (навіть священним втручанням); вона була підконтрольна жодним іншим інститутам народовластия.

Традиционным судовим органом залишався ареопаг. Ему були підсудні переважно релігійні справи, і навіть злочину, пов’язані з порушенням священних устоїв держави (зокрема, справи про навмисних убивствах, зазіханнях на сімейні цінності та родові відносини, непокори посадовим особам). Крім суду, ареопаг зберіг і пояснюються деякі управлінські функції щодо загальнонародних священних майн, організації культів, в зносинах релігійного характеру коїться з іншими грецькими государствами.

Количественно переважна більшість судових справ, і навіть все судових справ, виникаючі з участю неповноправних громадян або негромадян Афін, лежить у компетенції спеціальних судових установлень: а) колегії 51 эфета, освіченою Драконтом в 521 року е. до розгляду переважно справ кримінальних та що з заподіянням шкоди особистості; б) колегії одинадцяти, створеної для порушників громадського порядку, захоплених поліцією (нічних злодіїв, грабіжників, професійних злочинців); й у) колегії диэтетов, де слухалися справи з майновим суперечкам, що межі компетенції самоврядування демов і фил.

Все судові органи (крім ареопагу) були регулярно обновлюваними і глядачі знаходилися під контролем низового самоврядування як у своєму складу, і з процедури розбору справ — переважно публичной.

Деформация афінської демократии Неудачная для Афін Пелопоннесская війна зі Спартою (431 — 404 рр. е.) е лише поклала початок повільної, але неухильної деформації державних інституцій афінської демократії, а й стала однією з важливих чинників цієї деформації, викликавши до життя посилення повноважень військових керівників, централізованих управлінських коллегий.

В 411 року е. політичні протиріччя афінському суспільстві викликали новий олігархічний переворот — при владі стали колегія 30 й новостворений Рада 400. Були ліквідовані найважливіші гарантії незмінності державних устроїв, сформовані при Перикле: декларація про позов із приводу внезаконности нового законопроекту Плата виконання державних посад. Скорочено склад народних зборів шляхом введення майнового цензу до участі у ньому. Насильно було розпущено булэ. Невдовзі демократія взяла гору, хоча нові тенденції були важливим симптомом эволюции.

Второй спробою вийти з політичних труднощів шляхом розгрому демократії стала тиранія 30-ти, встановлена після чергового перевороту 404 року е. Політичні правничий та свободи зберегли лише 1 тис. громадян із високим майновим цензом, знищили гелиэйя. Тиранія шукати опори у власній населенні, й у її підтримки перемігши Спарта надала свої боївки. Після народне обурення спартанці були вигнані, а водночас і й побудувати нові правителі. Колишній демократичний порядок відновився частково, значно скоротилися можливості контролювати діяльність посадових осіб, зменшилися можливості демократичних установ, знизилися налоги.

В період поступової деформації демократії наочно виявилася її конституційна слабкість: відсутність системи «розвиненого законодавства (афоризмом перикловской епохи було: «Краще добрі громадяни і погані закони, ніж погані громадяни й добрі закони»). Установи важили стільки, скільки означали впливали ними люди. У період занепаду вистачило б особистості великого оратора Демосфена (IV в. до н.э.), щоб викликати до життя колишні цінності народовладдя. Але було місту вигнати його, і афінську демократію стали роздирати станові протиріччя, сокрушившие Афіни зсередини і зробили їх б легкою здобиччю набравшей силу північ від Еллади нової Македонської державы.

Полис і демократия Само слово демократія (demokrateia — правління демосу) було невідоме період розквіту тих принципів, і установ, які пов’язуються з ним. Демократією став позначати певний тип державного будівництва лише Аристотель в IV в. е. і робив це зовсім з доброзичливим ставленням до такого устрою (политтю, змішання різних типів організації роботи влади вважав він більше стійкою). Головною цінністю політичних установлень періоду афінської демократії був поліс, полисная організація, особлива сукупність институтов.

Полис — це, з погляду державної організації, не територія, а співтовариство людей, зарахованих щодо нього; тому зовсім не від порушувало ідей народовладдя, що зовсім в усіх жителі Аттики брали участь у державної діяльності (в V в. е. приблизно 2/5 жителів були громадянами, 1/5 — метойками, 2/5 — рабами). Полис — верховна цінність і міська влада, єдиний суверен; якщо інтерес міста змінюється, може розірвати договір, зняти із себе зобов’язання — право підпорядковане авторитаризму города.

Внутри міста — господар його демос; всіх адміністративних органів управління, все посадові особи лише отримують повноваження від демосу і контролюються законом. Періодична зміна посадових осіб вважалася майже головним оплотом народовладдя і свободи своїх громадян: «Вільний місто, народ при владі, виборних змінює він щороку, багатством переваг не дають: права у бідних самі» (Евріпід. Прохачки. 405−409).

Основными принципами вільного державного будівництва вважалися исономия (рівність перед законом) і исегориа (рівність у праві голоси). Власне цими двома началами і обмежувалася розуміння демократії у античній Греції. Рівність у політичних правах має спиратися на особливий статус громадянина, котрі можуть якось протистояти всьому співтовариству. У Афінах до певної міри гарантіями такого статусу були визнана священної недоторканність житла (кожен суверенен у своєму домі, і з посадових осіб немає права входити туди, встановлювати домашні порядки) право эфесии — опору протиставленим його інтересам рішення магістратів. Громадяни мали безумовного права участі у основних інститутах влади і контролю за посадовими особами, причому побудовано їх були такі, що у житті однієї покоління багато хто повноправний громадянин (а то й було вже виняткових обставин) неодмінно одного разу брав участь у раді, в гелиэйе, у діяльності магистратов.

Демократическое державний устрій поліса був гарантією від постійного прагнення імперіалізму, політичної гегемонії з інших державами. У 446−433 рр. е. оформився Афінський морської союз, до якої увійшли майже всі держави Греції (крім Спарти). У союзі зберегли автономію лише три колишніх поліса, інших держав афінська экклезия стала органом політичної влади. Фінансове пограбування сусідів супроводжував демократію і навіть зміцнювало її власть.

Афинская демократія могла існувати також лише за політиці примітивного соціалізму. Публічна сектор економіки відігравав важливу роль доходах поліса, регулярні хлібні, грошові, земельні роздачі вважалися обов’язкової частиною діяльності держави; більше, демос починав лише цього бачити зміст і виправдання полиса.

Правовая політика та законодавство афінської демократии Социально-правовой строй В соціальному відношенні грецька демократія виходила з глибинному нерівності населення, і полисный лад як допускав, а й просто припускав наявність станових розмежувань між окремими верствами жителей.

Право різною мірою зобов’язувало своїми вимогами стану, стаючи кого правом-привилегией, й інших — формою закріплення соціальної униженности.

Афинское суспільство періоду розквіту демократії розпадалося щонайменше чотири категорії населення, различавшиеся зі своєї правоздатності правовою можливостям в майнової і побутової сфере.

Наиболее повної правоздатністю мали афінські граждане (аналогічна категорія громадянства був і у всіх інших полісах Еллади). За законом 451 року по н.е. громадянином могла вважатися афінянин, народжений від хто перебував в законний шлюб батьків, кожен із яких було афінським громадянином. По наступі повноліття (вісімнадцятирічним для юнаків) здійснювалася запис нового громадянина у фратрию й у филу (відповідно до демовым списками і з бажанню; деякі особливо почесні фратрії і филы були закритими, тобто лише власних дітей). Після цього наступала можливість користуватися передбаченими законами правами. Юнаки протягом два роки (із 18-ї до 20) були зобов’язані пройти військову службу. Тільки після служби громадяни мали права бути присутнім на народно зборах. Громадянські списки велися органами самоврядування — демотами; загальний контроль здійснював булэ. За кожним залишалося право оспорити неправильне, з його погляду, запис про громадянство. При Солоне увійшло практику надання громадянства шляхом натуралізації (обживання) вихідцям з деяких інших грецьких полісів, але досить швидко це припинилося. Афінський поліс став замкнутим, громадянство у ньому — уродженою привилегией.

Права громадянства виявлялися насамперед у політичній сфері, тобто у можливості брати участь у діяльності органів влади, управління та суду. У комерційному обороті, в угодах воно майже давало переваг. Громадянин мав права на місцем у громадському театрі, на релігійних церемоніях, декларація про видачі особливих випадках із громадських фондів. Крім військового, афінські громадяни несли натуральні і грошові (податкові) зобов’язання перед полисом.

В рамках полисной організації афінські громадяни були рівними. Майнові цензи, встановлені Солоном для історичних категорій вільного населення, мали значення для запис у той чи інший рід військової служби й для доступу до магістратів. Найбільш нижча майнова категорія — феты — перебувала водночас на політично приниженому становищі: де вони могли призначатися в посадові особи (і з V в. е. їх кількість становила від 2/3 до ½ від населення поліса). Навіть якщо після демократичних реформ збереглося привілейоване становище родової аристократії: патріархальна влада щодо членів фратрій, лише їм було запропоновано здійснювати жертвоприношения.

Вхождение афінянина до громадян було окремою правовою процедурою — епитимией. За скоєні проти поліса злочину, релігійні чи сімейні провини громадяни могли зазнати й довічної атимии — позбавлення прав громадянства без вигнання. Найчастіше атимия була наслідком продемонстрованою в бою боягузтві, лжесвідчення, розтрати громадських коштів, підкупу щодо посадових осіб. Атимия полягала у позбавлення прав доступу ринку, в святилище, ясна річ, до органів влади. Крім повної, могло бути й часткова атимия — позбавлення частини прав (наприклад, вчинять иски).

Категорией вільного, але неповноправного населення були метойки (метэки). Зазвичай що це натурализовавшиеся це з інших полісів, їх нащадки. Метойки також вписувалися у демовые списки, це було основою державного їх оподаткування. Однак має рацію самоврядування вони у повною мірою не отримували (очевидно, свої інтереси висловлювали заступника у складі родової знаті). У на відміну від повноправних громадян метойки або не мали прав отримання земель з представників громадських фондів, не приписувалися до клерухиям (що дозволило декларація про землю в новокуплених областях чи завойованих). Не могли розпочинати повноцінний, з погляду закону, шлюб і з афінянами. У филы і фратрії де вони записувалися, не брали участі в полисных святах і театральні вистави, було неможливо брати участь у спортивних змаганнях (Олімпіадах). Дуже рідко вони призивалися свідками до судів. Самі метойки були підсудні не звичайним судам, а посадовій особі - архонту-полемарху. Хоча метойки і володіли правом на повну охорону законом їх особи і майна, злочину стосовно їх розцінювалися як менш важливі: так, за вбивство метойка покладалася не смертну кару, а каторжні работы.

Особую категорію населення Афін становили иностранцы, ті, хто жили постійно в полісі, але були приписані до демам. Вони мали повне право в комерційному обороті, користувалися захистом влади й права, але з несли ніяких цивільних обов’язків (крім сплати торгових зборів та підвищенням податків) і більше або не мали політичних прав. Іноземці могли отримувати індивідуальні привілеї (за надані послуги полісу, з шанування багатством чи популярності): право володіти землею, але у меншому, ніж афіняни, розмірі, доступом до театру і т.п.

Значительная більшість населення поліса панувала становищі рабов. Рабами ставали: (1) по народженню, (2) вироком суду щодо невдячного метойка чи вольноотпущенника, (3) захоплені полон. Раби могли належати як полісу, і приватних осіб (до IV в. е. більшість афінських громадян мало 3−4 рабами). Використовувалися раби, зазвичай, в домашнє господарство чи як стверджують фахівці (в землеробському чи ремісничому виробництві їх майже був); раб в Афінах виявився досить доріг — ціна сягала розмірів річної плати ремісника. Хазяїн у відсутності права розпоряджатися життям чи смертю раба, перепродаж в до чужих рук теж була геть вільному. Раба можна було карати, проте у жодному разі не зловживаючи цим; в обмеженою ступеня раб зберігав право навіть у захист своєї особистої честі. У суді раб міг поставати лише з вимозі гелиэйи під час розгляду звинувачень у політичних злочинах, свідчення на таких випадках бралися обов’язково під катуваннями. Публічні (державні) раби були переважно зайняті на громадських ремісничих роботах (эргатаи), на поліцейської службі (тохотаи), як помічників переписувачів і адміністраторів у різних конторах (гипетаи).

Семейный уклад Статус афінського громадянина був нерозривний б із особливим становище у сім'ї. І афінське право, і традиційний уклад (останнє більшою мірою) підтримували збереження патріархальної влади батька сімейства над домочадцями. Дом в афінському полісі взагалі представляв особливе якість: це були як житло, а й священне місце, гарантія прав афінського громадянина. Неполноправному жителю, іноземцю заборонялося вступати під дах будинку афінянина; не дозволялося, без згоди громадянина, входити туди маґістрату, судовому виконавцеві. До сімейству афінянина ставилися його перша дружина, діти так і раби; всі вони у однаковій мірі перебували під патріархальної владою глави вдома. Влада це була на кшталт колишньої родової влади басилевса (звідки і вела своє походження): глава будинку було і опікун, і заступник членів сім'ї, і жрець домашніх богів, і від домочадців в суде.

Брак в Афінах вважався моральним боргом громадянина, хоча ніяких правових стиснень для самотніх не було. У ідеалі шлюб був моногамним. Проте повноправного громадянинові дозволялося (і навіть потрібно було) мати громадянську наложницю, за умови, що вона містилася над родинному будинку. Не може бути предметів правових претензій ні з боку дружини, ні з боку її колишньої сім'ї. Злагоди, і навіть взагалі бажання жінки на шлюб не вимагалося; висновок сімейного союзу було родом угоди між майбутнім чоловіком і сім'єю нареченої. Жінка завжди вважалася яка перебуває під патріархальної владою чоловіка, батька чи синів; проте прояви цій владі у її відношенні були значними. Право розлучення спочатку оформилося лише чоловіки, і те за наявності вагомих причин (безплідність дружини протягом багато часу, фактичний розрив сімейних отношений).

В майновому відношенні жінка в афінської сім'ї зберегла деяку самостійність. У неї можна було своя власність. Однак у цілому афінське право не визнавало спільності сімейного майна, тому прав на спадщину жінка вони мали (це відносилося й до дочкам: їм було запропоновано претендувати лише з отримання посагу з родинного имущества).

Патриархальная влада батька сімейства щодо своїх була більш религиозно-нравственной по змісту; в правовому плані у неї істотно обмежена вже з VI в. е. Тато був зобов’язаний виховати сина, дати їй необхідне та необхідну громадянське освіту (у публічних школах), не міг позбавити сина спадщини без дуже вагомих причин, розглянутих місцеве самоврядування чи навіть суді. Щоправда, зберігалася можливість взагалі відмовитися від сина за наявності до того що підстав. З приходом громадянського повноліття (вісімнадцятирічним) син повністю виходив з-під влади батька. Обов’язки стосовно батькам син мав виконувати лише коли отримав виховання, навчання ремесла і т.п.

Регулирование майнових і видача торговельних отношений Несмотря високу розвиток торгової економіки, комерційних зв’язків в афінському суспільстві, політика демократії (можливо, саме оскільки прагнула задовольнити соціальний інтерес більшості) намагалася стримати розвиток власницьких відносин, зберігаючи високий рівень державного регулювання. Це регулювання було це й заступництвом держави щодо комерційного обороту, та її регламентацією у сфері соціальної стабільності. Однак саме собою стабільність була часто лише збереженням соціально-правових пережитків переддержавного быта.

Торговое право Афін найбільше зумовлювалося загальними інтересами полисной організації. Ринки і торгівля знаходилися під захистом структурі державної влади. Як загальне правило, доступ до ринків мали все вільні жителі, включно з іноземцями; як покупців могли виступати й раби. Для громадян поліса передбачалося право доступу ринку, якого за певних умов могли бути позбавлені владою (щодо інших категорій адміністрація, очевидно, була вільна). Іноземці користувалися у справах допомогою спеціальних администраторов-покровителей — проксенов. Виконавчі влади контролювали міри і вагу, законність ходіння і прийому грошей. Ціни були фіксованими визначений період. Передбачалося, що вправі бути різноманітних обмеження із ввезення і вивіз товарів: так, однією з постанов Солона було заборонено вивезення з Афинского держави будь-яких продуктів, крім оливкової олії. Торгові угоди мали укладатися лише письмово (це належала до ринкової торгівлі); суперечки з торговим справам вирішувалися спеціальними судьями.

Основное місце у афінської торгівлі займала морська, з допомогою кораблів. Така торгівля була практично неможлива (за найрідкіснішими винятками) для одноособових підприємців. Тому досить рано виникли специфічні форми правової організації морської комерції. Для запровадження її полягала спеціальне корабельне товариство терміном лише роком. Товариство укладали купець як основний організатор торгового підприємства, власник корабля — арматор (зазвичай, він також шкіпер), і навіть інші товарищи-участники. Арматору у разі потрібно було щонайменше 30% прибутку. Договір корабельного товариства було дуже своєрідним: він включав обов’язки, і зі збереження вантажу, і на його доставці, і навіть елементи, як б страхування можливих втрат арматора у разі втрати судна (можливі збитки інших товаришів були безразличны).

Вещное право також істотно стримувалося у формах регулюючої роллю держави. Передбачалося, що в усіх взагалі речі можна приватному володінні: вулиці, площі, гавані, громадські річки, священні речі були лише у загальнодержавних володіннях. Право власності на грішну землю було нерозривно з політичними правами: він міг бути тільки в членів поліса; м’якшими були вимоги в відношенні власності на нові землі - у складі про клерухий. Поліс міг і позбавити цього права. Окремо від земельної власності розглядалося у праві володіння садами і виноградниками — їм було запропоновано належати і негромадянам Афін. Право на забудову землі в поселеннях представляло предмет самостійного регулювання; Могло бути отже земля належала одному, а право використання поверхні фактично в іншого. Власність взагалі розумілася політикою переважно як декларація про доходи чи продукти, принесені річчю, і можливість довільно здійснювати з річчю угоди по усмотрению.

В афінському праві вперше оформився особливий інститут, пов’язані з закладом землі або інший нерухомості, — іпотека. Кредитор надавав власнику землі позику під умовою початку нього, при неповерненні позики, цієї землі; тим більше, щодо закінченні терміну зобов’язання земля залишалася у володінні і користуванні боржника. Цей вид угоди був максимально поширений у Афінах і навіть породжував соціально-політичні проблеми відношенні багатих кредиторів і боржників в загальнодержавному масштабі. За кредитором залишалися більше прав: міг й без участі державні органи при неповерненні боргу прямо вступити у володіння закладеної землею. Ця угода, як і інших, мала оформлятися письмово. У Афінах раніше багатьох інших правових систем склалося вимога складати спеціальні документи про угодах, які просто свідчили факт угоди, а були обов’язкової формою їх укладання: розписки — синграфы і спеціальні запис у книгах — хеирографы. Угода взагалі вважалася дійсною з досягнення її учасниками згоди про основних (необов'язково переважають у всіх деталях) положеннях угоди, хоча б ніяких реальних дій боку ще произвели.

Развитие законодательства Афинское право склалося значною мірою виходячи з традицій, правових звичаїв і потім вже законодавства. Закони далеко ще не охоплювали всі сфери майнових і міжособистісних відносин. Тому спеціально передбачалося, що «питання, яких немає законів, слід дозволяти з міркувань найбільшої справедливости».

Сведений про найдавніших афінських законах не збереглося. Знаменитий судовий оратор IV в. е. Демосфен на одній із промов згадав про закони легендарного правителя Тесея, які були вибиті на камені. Проте якщо певні изустные постанови в архаїчний і ще навіть додорийский період, і існували, вони стосувалися лише релігійних питань: свят, обрядів, і т.п.

Первым історичним законодавцем Афін був тиран Драконт. Законы Драконта (близько 621 року по н.э.) були присвячені переважно нової організації суду, покаранням за різні порушення священного й суспільного укладу; в соціально-правовому сенсі вони намагалися стримати поширення майнового нерівності - й у відношенні цілком нагадували закони перших давньосхідних правителів. Закони ці скасували будь-які привілеї, зокрема родової знаті, у сфері кримінального покарання. Практично за будь-яке злочин, за будь-яку зокрема крадіжку, навіть крадіжку овочів з городу, Драконт наказав страчувати смертю. Передбачалося покарання вбивство раба. «Коли Драконта запитали, що він за велику частина злочинів призначив страту, він, кажуть, відповідав, що дрібні злочину, на його думку, заслуговують цього покарання, а великих не знайшов більшого» (Плутарх. Солон. 6). Лише у зазіхання на недоторканність особи міг стати призначений штраф. Злочин було нанесенням образи як самому потерпілому, а й усьому його роду — тому скарги до суду могли подавати як потерпілі, продовжує їх родичі. Закони передбачали можливість примирення злочинця з сім'єю вбитого чи про те, кому заподіяно збитків; з цього можливості з’являється компенсація, встановлювана за згодою сторін (чи худобі, чи грошах), — вельми своєрідна інститут переддержавного афінського права.

По переказам, закони Драконта (окрім тих, хто був присвячені покаранням за вбивства і тяжкі злочини) було заборонено Солоном на початку VI в. е., які сам, своєю чергою, становив нове велике законодавство, присвячене вже багатьом питанням життя афінського общества.

Законы Солона (після 594 року по н.э.), очевидно, були записом як звичайного правничий та релігійних постанов, а й перенесенням до Афін деяких законів інших грецьких полісів і навіть Єгипту. Закони вибиті на дерев’яних дошках (числом щонайменше 16-ти) і виставлені в пританее. За вказівкою законодавця, дотримуватися їх афіняни мали щонайменше сто років (до IV в. е. по крайньої мері шанобливе ставлення до цих законам ще сохранялось).

Предметом особливої уваги Солонова законодавства було охорону сім'ї, й у цьому сенсі істотно виправилося становище жінок на полісі. Заборонялося продавати із сім'ї доньок Інни й сестер, якщо вони не робили порушень проти основі моралі й сімейних устоїв. Шлюб повинен служити продовження роду, дітородіння, а чи не задоволенню корисливих чи інших недостойних прагнень. Тому вводилися вікові обмеження, особливо у випадках, коли саме жінки, скориставшись умовним шлюбом, прагнули вийти з-під влади своїх синів. Заборонялося приносити чоловіку велике посаг (крім приватних речей). Щоб не укладалися мнимі й фіктивні шлюби з дочками багатих пологів лише заради збагачення (у спадок), вводилося вимога, що б чоловіка «багатою сироти» до співжиття з ним. Причому якщо формальний чоловік відмовлявся це робити чи був неспроможний до співжиття, те й жінці дозволялося взяти офіційного співмешканця у складі родичів супруга.

Сохранение суспільної моралі та спокою було, мабуть, другим за важливістю предметом законів Солона. Заборонялося нічого поганого говорити про померлого, як і порочити живого — надалі це розглядалося як образу особистої честі і каралося штрафами (на користь як сім'ї потерпілого, і скарбниці). Впроваджувалися обмеження на зайві розкоші і взагалі прояви будь-якої нарочитості, нескромності (наприклад, зайві голосіння жінок під час похорону — звичай, певне, який із Єгипту й крито-мікенській культури). Перелюб у ній розглядалося як злочин: чоловіку дозволялося вбити заскоченому коханця дружини. Але як громадський інститут гетеризм не переслідувався, заборонялося тільки професійна звідництво. Важкий штраф покладався за згвалтування жінки, розглянута як і замах не так на особистість, але в громадську мораль.

Законы містили постанови, регулировавшие майнові відносини у рамках сусідського права. Було встановлено взаємні зобов’язання саджати дерева певному відстані, що вони не заважали одна одній. При компанії ям, канав слід було полишати сусіднього володіння на достатня відстань. Пчельники одного хазяїна з інших повинні бути віддалені щонайменше ніж 300 футів. Щоб запобігти взаємні обмани суперечки громадян, законом встановлювалися максимальні ціни на жертовних тварин (також подібно з древневосточными законами). Врегульовувалося порядок претензій у разі нападу свійських тварин на человека.

Солон вперше увів у афінське право можливість заповіту на майно, «зробив майно дійсною власністю власника». Але це право був і істотно обмежена вимогами же не бути під впливом хвороби, в пригніченому настрої або під впливом жінок. Тут, зокрема, висловилася та особливість древнього правового світогляду, за якою немає особливої відмінності між переконанням, шкідливим по наслідків, і пафосною обманом чи примусом: головне — реальний шкода в людини і семьи.

Закон і право Особенности змісту афінських законів, їх зосередженість на свого роду общинно-полисных цінностях мали своїм підставою особливе, неполітичне загальне розуміння Закону Права. Закон служить недержавною влади, а висловлює нравственно-обязательный порядок — у його зміст, у цьому предназначение.

Право може бути двох пологів, відповідно до общегреческому уявленню. Як широке поняття — Themis — це втілення волі богів; воно саме є у природі, пронизує собою угодний богам суспільний лад. Такому поняттю повинні відповідати собою відносини між народами, між різними верствами населення полісі, відносини між пануючими і підвладними, відносини у роді та сім'ї. Як конкретніше поняття — Dike — те й власне юридична норма, разом із тим моральне розпорядження про чесноти. Суто юридичного ставлення до законах, на право в Давніх Афінах немає: право і закони одночасно позначали і соціальна справедливість з погляду релігійної і полисной морали.

Юридическое розпорядження, закон — лише додаток вимог всесвітнього порядку. Виражені ці розпорядження можна кількох видах. Перший — ретра — взаємне обіцянку, наприклад, законодавця і, двох пологів стосовно друг до друга, двох народів; цього закону має фундаментальне значення і може бути скасовано, ні перемінено. Другий — themos — глобальне правило, встановлення якогось певного характеру (одруження, державі, про значення якогось особи); такий сенс мали більшість конкретних розпоряджень, встановлених Драконтом чи Солоном. Третій — псефисма — індивідуальне рішення, клятва, законодавчий акт, ухвалений органами полисного народовладдя. Головне завдання цього виду — регламентація діяльності магістратів, що вони не порушували прав громадян. Проте схиляння перед законами, безумовного переваги їх інших форм права в грецькому правосвідомості був: закон — лише з шляхів до найкращому ладу і який завжди найдосконаліший: «І тільки через те обставини, що ухвалено рішення одних питань то, можливо підведено під закони, інших неспроможна, доводиться дивуватися і досліджувати, що краще: панування чи найкращого закону чи панування найкращого чоловіка, — оскільки питання, зазвичай потребують обговорення, неможливо знайти заздалегідь вирішені законом». (Аристотель. Політика. III.XI.8).

Заключение

Выступать в народному зборах і вносити проекти нових законів формально міг кожного учасника. Законопроекти попередньо вивішувалися для загального і надходили до обговорення народних зборів після розгляду в булэ, котрий за кожному законопроекту давав висновок. Голосування законопроекту вироблялося підняттям руки. З іншого боку, голова народних зборів міг таврувати голосування пропозиції, які, з його погляду, були незаконными.

Важным засобом, використовувалися з метою забезпечення стабільності законодавства, було право будь-якого учасника зборів, пославшись незаконності запропонованого законопроекту, зажадати зняття його з обговорення чи голосування під загрозою залучення до суду.

Принятый народним зборами законопроект стає законом в тому разі, якщо він відхиляється потім гелиэей.

Таким чином, законодавчий процес Давніх Афінах мав такі стадии:

1) внесення законопроекту у народне зібрання у порядку законодавчої ініціативи, якої мав кожен повноправний гражданин;

2) розгляд законопроекту у раді булэ і дача у ній укладання для народного собрания;

3) ухвалення законопроекту народним собранием;

4) ухвалений законопроект міг стати відкинуто гелиэей.

1. Історія держави й права розвинених країн. Частина 1. Підручник для вузів. 2-ге вид. Під ред. проф. Крашенинниковой Н. А. і проф. Жидкова О. А. — М, 1999. — 624 с.

2. Загальна історія держави й права: Підручник у два т. Видання друге. Під ред. Омельченко О. А. Т.1 — М, 1999. — 528 с.

3. Загальна історія держави й права: Підручник / Під ред. проф. К. И. Батиря. — М, 1999. — 456 с.

4. Історія Стародавню Грецію: Учеб./ Під ред. В.І. Кузищина. — 2-ое вид. — М, 1996. 399с.

5. Історики античності. У 2 т./Сост. М.Томашевская. Т.1. Давня Греція. М, 1989.

6. Історія древнього світу. Під ред. І.М. Дьяконова, В. Д. Нероновой, І.С. Свеницкой. 3-тє вид. М, 1989. Т.1−3.

7. Лур'є С.Я. Історія Греції. Під ред. Э. Д. Фролова, Спб, 1993.

8. Історія політичних вимог і правових навчань. Древній світ. Під ред. В. С. Нерсесянца. М, 1985.