Проблема праворозуміння (Проблема правопонимания)

Вступ.

Проблемі розуміння права завжди приділялось багато уваги. Спроби дати змістовну відповідь на запитання «що таке право?» прослідковуються із глибокої давнини й не припиняються й досі.

Право — це надзвичайно складне соціальне явище, оскільки воно та відображає ще более складніші економічні, політичні й соціальні відносини. Напротязі всієї історії розвитку юридичної науки різні мислителі прагнули з’ясувати, що являє собою право, котра його природа й суть.

Поняття права — найважливіший компонент правознавства. Від вірного його розкриття залежать правильна постановка наукових досліджень, а також загальна орієнтація юридичної практики. Поняття права — це не застигла категорія, а категорія, що розвивається, в якій відображаються й історичні традиції, й суспільна ситуація Сучасної епохи.

Ціллю роботи являється розгляд еволюції правових ідей різних мислителів, починаючи із найдавніших часів, розгляд й аналіз основних концепцій права, з’ясування причин, через котрі існує таке багатоманіття розуміння сутності й соціальної природи права й не існує єдиного його розуміння.

І. Праворозуміння в історичній еволюції.

Правові вчення в спеціальному смислі цого поняття з’явились лише в ході досить тривалого існування ранньокласових суспільств й держав. У теоретико-пізнавальному плані генезис правових вчень (теорій) відбувався в руслі поступової раціоналізації початкових міфічних уявлень.

Однією із найбільш ранніх відповідей на запитання «що таке право?» був: «право — це веління, заповіді божества, котрі вказують людям, як смердоті повинні жити, щоб виконати волю божества, що смердоті повинні робити й чого повинні уникати». Так думало по людях й то в багатьох народів. Наприклад, первинним правом для євреїв були 10 заповідей, вручених Моісею самим Богом. У цих стародавніх правових кодексах інших народів, як «Закони вавілонського царя Хаммурапі» чи «Закони Ману» індусів право також розглядається як заповіді божества. Право розумілось як нелюдське явище.

Критика цієї відповіді із боці вчених така: земні справ й явища потрібно пояснювати земними ж справами, а чи не втручати сюди божу волю й робити її відповідальною за багато земних підлостей. Наприклад, дикун щиро вірить у ті, що бог йому наказує вбивати всіх чужинців й заколювати дружин на могилах чоловіків. сучасний християнин не може вважати подібні заповіді божественними. Отже, визначення права як заповідей божества в корені антинаукове.

З середини І тисячоліття до н.е. розуміння права змінюється. Право починає тлумачитись як офіційний закон держави, тобто як веління й обов’язкові правила, котрі видаються чи визнаються Державою. Нове у цьому розумінні ті, що право вводитися у поняття держави. З’являється двоє прав: право як веління Бога й як веління держави.

У Аристотеля право уособлює собою політичну справедливість й служити нормою політичних відносин між людьми. «Поняття справедливості, — відмічає він, — пов’язане із уявленнями про державу, так як право, яку служити критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування». Аристотель ділить декларація про природне й умовне (волевстановлене). Природне право — ті, яку скрізь має однакове значення й не залежить від визнання чи невизнання його. Під умовним правом в концепції Аристотеля розуміється все ті, що пізніше почне визначатися як позитивне право. До умовного права він відносить закони й всезагальні догоди. Причому він говорити про писані й неписані закони. Під неписаним законом, який також відноситься до умовного (позитивного) права, маються на увазі правові звичаї (звичаєве право).

Епікур вважав, що дії людей, діяльність державної влади й сам закони повинні відповідати природним (в даному місці, в даний годину й при даних обставинах) уявленням про справедливість. Така концепція змінюваної справедливості - в її співвідношенні із законом — містить в собі ідею природного права з змінюваним (в залежності від місця, години й обставин) змістом, яким є спільна користь взаємного спілкування.

Великий внесок у розвиток поняття права внесли представники природної школи права — Г. Гроцій, Т. Гоббс, Д. Локк, Ш. Л.Монтеск'є.

Г.Гроцій суттєвого значення надавав запропонованому ще Арістотелем поділу права на природне й волевстановлене. Природне право визначається ним як «припис здорового глузду». Згідно цьому припису та чи інші дія — в залежності від її відповідності чи суперечності розумній природі людини — визнається чи морально ганебною, чи морально необхідною. Природне право, таким чином, виступає в якості основи й критерію для розрізнення належного (дозволеного) й неналежного (недозволеного) по самій своїй природі, а чи не в силу якогось волевстановленого припису (дозволу чи заборони).

Природне право, згідно із Гроцієм, це й є «право у власному смислі слова», й «воно та заключається до того, щоб надавати іншим ті, що їм уже належить, й виконувати покладені на нас по відношенню перед тим обов’язки». 1] Джерелом цого права є не чиясь вигода, інтерес чи воля, а сама розумна природа людини як соціальної істоти, якій притаманне прагнення до спокійного спілкування.

Право в более широкому розумінні (тобто форми волевстановленого права) є правом у кінцевому рахунку постільки, поскільки не суперечить розумній людській природі й природного праву.

Правове вчення Томаса Гоббса основане на певному уявленні про природу людини. Він вважає, що усі люди створені рівними у відношенні фізичних й розумових здібностей й кожен має однакове із іншими «декларація про все». Алі в умовах «війни всіх проти всіх» матір «декларація про все» — означати фактично не матір права ані нащо. Таке становище Гоббс називає «природним станом роду людського».

Природний розум підказує людей у які умовах смердоті можуть здійснити процес подолання природного стану. Ці умови (їхнього й виражають приписи природного розуму) й є природними законами.

Всі природні закони можна сформулювати одним правилом: не роби іншому того, чого не хотів бі, щоб було б зроблено по відношенню до тебе.

Алі усі природні закони не обов’язкові до виконання. Перетворити їхні в безумовний імператив поведінки може лише сила. Для Гоббса природний закон є свобода що-небудь робити чи не робити, а позитивний закон — припис робити чи не робити чогось.

Абсолютна влада держави — вісь, на думку Гоббса, гарант світу й реалізації природних законів. Вона змушує індивіда виконувати їхні, видаючи громадянські закони. Якщо природні закони зв’язані із розумом, то громадянські - спираються на силу. Всякі свавільні вигадки законодавців не можуть бути громадянськими законами, бо останні є тих ж природні закони, лише підкріплені авторитетом й могутністю держави. Їх не можна ані відміняти, ані змінювати вибачимо волевиявленням держави. Ставлячи громадянські закони в таку сувору залежність від природних, Т. Гоббс хотів, мабуть, направити діяльність держави на забезпечення розвитку нових, буржуазних суспільних відносин.

Дж.Локк повністю поділяв ідеї природного права, суспільного договору. Будуючи державу добровільно, люди точно відміряють тієї об'єм повноважень, який смердоті потім передають державі. Алі декларація про життя, і володіння майном, свободу й рівність людина не відчужує нікому й ані при які обставинах. Це й є природними правами людини. Ці невідчужувані ціності - кінцеві межі влади й дії держави, переступати котрі їй заборонено.

Ш. Л.Монтеск'є закони природи (природні закони) трактує як закони, котрі витікають лише із будови нашого їства. До природних законів, за якими людина жила у природного (досуспільному) стані, він відносить наступні властивості людської природи: прагнення до світу, до добування собі їжі, до відносин із людьми на основі взаємного прохання, бажання жити в суспільстві. Позитивний (людський) закон передбачає об'єктивний характер справедливості й справедливих відносин. Справедливість передує позитивному закону, а чи не вперше ним створюється.

У філософії права Г. В. Ф. Гегеля поняття «право» вживається у наступних основних значеннях: І) право як свобода («ідея права»), ІІ) право як певна ступінь й форма свободи («особливе право»), ІІІ) право як закон («позитивне право»).

На ступені об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, «свобода» й «право» виражають Єдиний смисл. Система права як царство здійсненої свободи представляє собою ієрархію «особливих прав». На горі ієрархії «особливих прав» стоїть право держави. Право як закон (позитивне право) є одним із «особливих прав». Гегель пише: «Ті, що є право в собі, покладено у своєму наявному бутті, тобто визначене для усвідомлення думкою, й визначене як ті, що є право й вважається правом, що відоме як закон; право є взагалі, завдяки цьому визначенню, позитивне право».

Ті, що є право, лише стаючи законом, набуває не лише форми своєї всезагальності, але й й своєї справжньої визначеності. 2].

Гегель визнає, що зміст права може бути викривленим в процесі законодавства; в повному обсязі, дане у формі закону, є право, оскільки лише закономірне у позитивному праві законне й правомірне.

Грунтом для права є духовне, й його вихідною точкою — воля. Свобода є таке ж основне визначення волі, як ваги — основне визначення тіла. Воля без свободи — порожнє місце. 3].

Ос-кільки право стосується свободи, найдостойнішого й священного в людині, то вона, оскільки воно та для неї обов’язкове, винна знаті його. 4].

Філософсько-правове вчення Гегеля справило помітний вплив на наступну історію правової думки.

Ідея свободи є стрижнем праворозуміння Ф.А.Хайєка. На його думку, індивідуальний розум недосконалий й обмежений в своїх можливостях. Людина здатна передбачати лише безпосередні результати своїх дій, але й зовсім не їхні суспільні наслідки.

Виходячи із цого, жодна людина чи група людей не можуть знаті всього необхідного для свідомішого цілеспрямованого соціального планування. Звідси політичний висновок: роль держави винна бути обмежена. Вона не може брати у собі всієї відповідальності за стан життя суспільства. Алі оскільки держава усе ж таки прагне до цого, роль права заключається до того, по-перше, щоб обмежити можливості держави для примусу, по-друге, щоб забезпечити кожному індивіду гарантовану сферу життя, у межах якої вон може використовувати ганьби обмежені, але й свої пізнання й можливості й на свій розсуд, зазаради досягнення своїх приватних інтересів.

Свобода — єдино можливе середовище, в якому людина може розвиватися як розумна істота. Не просто свобода, а правова свобода — вісь ідеал Хайєка. Правова свобода означає такі умови життя суспільства, коли примус одних по відношенню до інших зведено до мінімуму.

У субстанціональному смислі право похідне від свободи. По-перше, право захищає свободу, й тому може розглядатися як засіб забезпечення свободи. Право не так на увазі досягнення якихось цілей: позначка права глобальна — захист свободи як такої. По-друге, право, передбачаючи необхідні обмеження на реалізацію свободи (що, доречі кажучи, пов’язано із обмеженістю й недосконалістю людських знань, до того числі й про свободу), не подавляє, а розширює, максимізує її. Право — це порядок свободи, упорядкована свобода. Через право свобода транслюється в конкретні юридичні права й свободи. Тому право — умова й основа свободи, а «свобода — позначка права.

Алі позитивне право не завжди вже були наготові виконати цю функцію. Закон як воля правителя (держави) схильний, скоріше, знищувати свободу, ніж розширювати її. Право ж, що складається спонтанно, як й весь соціальний порядок, свободі загрожувати не може. А закон, створений людьми, що використовують свій недосконалий, обмежений розум, загрожує свободі.

Саме правління права, а чи не правління людей, він вважає головною рисою «хорошої» держави. Людина вільна, якщо вона винна підкорятись не іншій людині, а закону, — вважає Хайєк.

Правління права Хайєк визначає як політичний ідеал. «Принципи правління права, що обмежують уладові держави … сам по собі не можуть бути правом, а існують лише як керівні початку, властивості хорошого закону». 5] Принципи правління права, виражаючись в позитивному праві, перетворюють його в правовий закон.

Слабкість концепції Хайєка до того, що він не допускає варіантності в розвитку: чи ринкова економіка й свобода, чи тоталітарний колективізм й несвобода. Він по одній обмежує своє дослідження крайнощами.

Хайєк вважає, що оскільки не існує єдиного уявлення про справедливість, держава й не може брати у собі турботу про підтримання справедливості в суспільстві. Однак, якщо розподільча справедливість не може бути абсолютним критерієм, то ми не означає, що вона не може бути критерієм взагалі.

Інтерпретація права в працях видатних російських юристів кінця ХІХ — початку ХХ ст. представляє собою багату гамору різних точок зору на цей соціальний феномен.

Право, констатує Н.І.Палієнко, представник юридичного нормативізму в правовій думці Росії початку століття, відноситься до найбільш складних явищ соціального світу, й тому «загальні закони суспільного життя діють й в області права. Отже, право не може бути зрозумілим поза зв’язками із фактами й умовами дійсного життя». 6] При цьому право не потрібно ототожнювати ані із фактичними відносинами, ані із законами в науковому розумінні цого слова. Право можна визначити як сукупність своєрідних позитивних й об'єктивних норм чи правил належного, що виробляються в суспільстві й мають характер владних зовнішніх наказів, направлених на регулювання людських відносин. Право по відношенню людям виступає в двох іпостасях: по-перше, служити авторитетним мірилом взаємовідносин осіб, уповноваженим й зобов’язуючих їхні до належної поведінки; по-друге, для суб'єктів права характерне усвідомлення його владності, зовнішньої авторитетності й примусовості.

Таким чином, Н.І.Палієнко до відмінних ознак правової норми відносив її сувору зовнішню імперативність. Інакше кажучи, норма права диктує свою волю, вимагає підкорення їй незалежно від переконань й внутрішнього авторитету совісті. Окрім суто зовнішнього примусу право впливає й на духовну бік людей, але й уже не як накази, над силу усвідомлення людьми їхнього підкореності іншій волі, а як ідея, що проникла люди й стала психічним чинником їхні життя.

Однак не потрібно забувати, що реальне життя, фактичні відносини у всьому їхні різноманітті служать необхідними передумовами цих норм, грунтом, на якому право розвивається, черпає свій зміст й для якого застосовується.

Б.А.Кістяківський, на свій чергу, стверджував, що вивчення права як соціального явища потрібне задля здійснення теоретичної мети — досягнути найбільш повного знання про право. Це потрібно у тому, щоб право не розходилось зі справедливістю й щоб саме право було б справедливим.

Е.Н.Трубецький трактував право насамперед як правила поведінки. Тому право у його розумінні представляє собою сукупність норм, із одного боці, котрі надають, а із іншого — котрі обмежують зовнішню свободу осіб у їхні взаємних відносинах. Праву притаманні два елементи: особистий й суспільний, отже, право є: 1) об'єктивний порядок, що регулює відносини людей суспільстві, 2) суб'єктивний порядок, що містить в собі індивідуальні права, котрі визнаються й надаються юридичними нормами.

Б.Н.Чічерін вважав, що право є явище свободи, а «свобода в юридичній області є початок цілком позитивне. Джерело права, як й моральності, лежить в свободі, але й свобода має дещо іншу сутність. Це свобода зовнішня, Яка складається в незалежності особини від чужої волі у зовнішніх діях. Звідси народжується потреба взаємного обмеження свободи; необхідне встановлення загального закону, який бі визначав область кожної особини. Право є спільне існування свободи под загальним законом. Тільки свобода, Яка підкоряється закону, може встановити міцний правопорядок. 7].

Досить поширеною в дореволюційній юриспруденції був думка про ті, що в праві присутнє примусове початок. Алі самі вчені вважали, що воно та складає сутність права й тім відрізняється від інших регуляторів. Інші ж, й їхнього був більшість, вважали, що примус — лише одна із рис права, але й не його сутність. Алі усе ж таки примус є такою ознакою права, Яка не піддається сумніву. П.І.Новгородцев звертав увагу тих, що ані мораль, ані право не існують у «чистому вигляді», й якби ми стали наполягати на безумовно примусовому характері права, то відразу ж переконалися б у неможливості провести цю ознаку до кінця. «Ми знайшли б, — пише він, — що один примус не може служити достатньою опорою права й що в деяких випадках він зовсім відсутній, але й не віднімає у права властивого йому значення, й саме тому, що в дійсності право існує лише в союзі із іншими силами життя.» Таким чином, вважає Новгородців, юридичні закони можуть виконуватися над силу зовнішніх міркувань, але й й на основі моральних мотивів.

За словами П. Г. Виноградова, право не може бути відірване від моралі, оскільки воно та містить в якості одного з своїх елементів поняття правильності, якому відповідає моральне початок — справедливість. Тому в кожній системі права винна існувати рівновага між справедливістю й силою. А із цого випливає, що визначення права й не може бути основане виключно на понятті державного примусу.

В.С.Соловйов розумів право як примусову вимогу реалізації певного мінімуму добра чи порядку, який не допускатиме проявів зла. Примусове початок привноситься в право ідеєю загального блага чи суспільного інтересу. Право — визначення необхідної примусової рівноваги двох моральних інтересів — особистої свободи й загального блага. В. С. Соловйов поділяв позиції багатьох російських правознавців відносно цього у основі всіх правових явищ лежить свобода. Однак не вон складає ключовий принцип права, оскільки право визначається справедливістю, тобто моральним початком. І хоч поняття справедливості змінюване, незмінним залишається принцип, згідно із яким моральність складає внутрішню обумовленість права. 8].

Представником логічного нормативізму в праворозумінні у дореволюційній Росії був І.А.Ільїн. Він піддає критиці поширене ототожнення права й сили, що йде від теорії суспільного договору й розглядає право як форму зовнішнього впливу на людей, який має за мітку гарантувати стабільність держави. У нормативному смислі право взагалі не є щось реальне, воно та є вираженням глибинних відносин між людьми, котрі виходять за межі їхнього реального існування у фізичному й психічному просторі.

Правові норми, котрі узгоджені із мораллю й справедливістю, називаються природним правом (тобто правом, що відповідає самій природі людини як духовно-моральної істоти).

Правові норми, встановлені правовою владою й котрі підлягають застосуванню — називаються позитивним правом. Позитивне право не потрібно протиставляти природного так, аби смердоті одне одного виключають, бо у складі позитивного права можуть бути морально-вірні норми, й чим понад їхні, тім позитивне право досконаліше. Однак позитивне право й природне право все ж далеко ще не співпадають й оскільки смердоті не співпадають, то природне право є ідеалом для позитивного права. Ставлення між ними можна виразити так, що прогрес суспільного життя заключається в поступовому наближенні позитивного права до природного; ідеал туп на тому, щоб все позитивне право стало природним (тобто морально-вірним), проте природне право стало позитивним (тобто отримало визнання й застосування із боці влади).

Цей поступовий розвиток позитивного права полягає до того, що «застарілі» норми відміняються, але в їхні місце встановлюються нові. Норма вважається застарілою чи тоді, коли змінюється суспільний уклад, чи тоді, коли моральне почуття людей стало более глибоким й вірним й перестало задовольнятися старим правом. Історія свідчить про ті, що розвиток й вдосконалення позитивного права здійснюється повільно, але й неухильно; повільно бо завжди є групи людей, яким старе право корисніше й вигідніше й котрі погоджуються на його відміну лише после тривалого опору; неухильно бо завжди з’являються нові групи людей, незадоволені старим правом, котрі вважають його шкідливим чи несправедливим. У результаті цієї боротьби право завжди виявляється виправленим, доповненим чи поновленим. 9].

При зміні позитивного права необхідно дотримуватись двох головних умів. По-перше, основний смисл цих змін в запереченні права як такого, а, навпаки, — в його вдосконаленні зазаради узгодження із незмінним природним правом (тому абсолютно незмінним винне залишатись визнання природних прав людини). По-друге, зміни не повинні руйнувати всієї системи позитивного права, бо це може привести до катастрофи, до громадянської війни, до повної деградації правосвідомості; змінюватись повинні лише окремі правові норми й по можливості у такий спосіб, який сам узгоджується із нормами права. Тільки у крайньому випадку, коли група, що володіє державною владою, противитися найменшим змінам, можливий «неправовий» шлях. Суб'єкт затверджує за собою інші повноваження, ніж тих, що йому належати в даний момент на основі норм діючого позитивного права, й визнавши їхні за собою, приступає до їхнього безпосереднього здійснення. По суті, цей шлях представляє собою певну «революцію», оскільки передбачає створення конкуруючого центру права (а можливо й влади). 10] Сам Ільїн негативно переносити до такого шляху зміни права.

Причини, под впливом які складається й зростанні позитивне право — це: господарські й культурні інтереси людей (тобто цілих суспільних груп), потреба в мирі й порядку й моральне почуття; усі смердоті разом створюють нову правосвідомість, котра поступово пробиває собі шлях й отримує форму й значення правових норм.

Мета права, як й інших норм суспільної поведінки, заключається до того, щоб зробити мирним співжиття людей. Право досягає цого тім, що вказує людям обов’язкові їм межі в їхнього зовнішній діяльності. Право встановлює порядок у зовнішніх вчинках, надаючи кожному можливість взнати через читання й вивчення правових норм сутність й риси цого обов’язкового порядку. Здійснювати тих вчинки, котрі правом дозволені, й не здійснювати тихий, котрі правом заборонені, людей спонукає: по-перше, просте усвідомлення того, що так велить правова норма, по-друге — усвідомлення того, що ухилення від цого порядку повинне привести до неприємних примусових наслідків.

Значення права складається у бо воно та — могутній засіб виховання людей до суспільного життя. Правові норми й покора їм повинні навчити людину рахуватися із існуванням інших людей із їхнього інтересами. Кожна людина винна привчити собі доти, щоб доброю волею обмежити свої домагання, беручи до уваги ті, що інші також мають право жити й здійснювати свої інтереси. Обмежуючи свободу шкірного якимись межами, право проте забезпечує йому безперешкодне й спокійне користування своїми правами, тобто гарантує йому свободу всередині цих меж.

Досліджень запитання про розуміння права займався й П.А.Сорокін. Він визначає право як загальнообов’язкові правила поведінки, що видаються й охороняються Державою, в які узгоджується свобода однієї особини зі свободою інших із метою розмежування й захисту інтересів людини. 11].

П.Сорокін привертає увагу до недосконалостей й неправильностей деяких визначень права. У визначенні «право як примусові правила поведінки» він бачить лише частину істини, бо право не лише влада й сила, інакше б розбійне насилля також вважалось правомірним. Сприйняття права як спільної волі (як вираження «волі всього народу») теж не безспірне. Направду більшість законів видається без відома більшості населення, причому останнє навіть не знає більшої частини законів, котрі видаються. Дехто вважає право охороною свободи, тобто вбачають основну роль права в охороні й в узгодженні свободи однієї особини зі свободою всіх інших. Недолік цого й попередніх визначень права викликаний спробами «визначити право за його внутрішнім змістом й за його метою». Дехто вважає головною ціллю права «захист й розмежування інтересів», але й тут є двозначність: право деспота чи право хазяїна над рабом теж потрібно вважати таким, що захищає «свободу деспота».

Розглядаючи можливі соціальні прояви права, Сорокін констатує його комплексну узагальнюючу характеристику й зводить її до трьох основних вимірів: право як правила поведінки; як правила й норми, у вигляді правових переконань; як правові переконання, реалізовані в джерелах права, різних інститутах політичної організації суспільства.

Власну правову концепцію мав Український правознавець С.С.Дністрянський (1870−1935). Він намагався відійти від традиційного на тієї годину позитивізму, наголошуючи на соціальному характерові норм та природних засідок права. Свою правову концепцію він визначив як «теорію суспільних зв’язків на основі генетично-історичної системи досліду».

С.Дністрянський вважав, що в суспільстві існують «суспільні зв’язки», основу які складають економічні чинники (матеріальні умови). Він виділяв органічні суспільні зв’язки (батьківщина, рід, плем’я, держава, народ), що немов органічно та природно створюються самим суспільством, та організаційні, котрі також поділяв на два види: 1) церква, стани і класи, політичні партії і інші поширені форми стосунків між людьми (розшаровують сус-пільство на окремі соціальні групи); 2) товариства та підприємства (створюються для забезпечення суспільних цілей).

На думку С. Дністрянського, суспільні зв’язки, починаючи від родини й закінчуючи Державою, є джерелами права.

Виникнення права у суспільних зв’язках С. Дністрянський пов’язував із суб'єктивними правами людини, котрі існували ще в дородовому суспільстві. Він доводив, що в межах поодиноких організмів незалежно від них з’являються окремі групи чи кола інтересів, що викликають до життя пов’язані між собою та із іншими групами інтересів норми, котрі потім можуть ставати правовими. Такі суспільні зв’язки старші державу, не є її витвором, їхній розвиток грунтується на внутрішній силі суспільства.

С.Дністрянський вважав, що право у формі правових звичаїв (суб'єктивних прав й обов’язків) з’явилося задовго до виникнення держави, із появою якої воно та продовжувало розвиватися.

Розглядаючи еволюцію розвитку права, С. Дністрянський зазначав, що кожен суспільний зв’язок встановлює свій порядок досягнення спільних цілей всіх його членів. У первісних зв’язках такий порядок досягається за допомогою звичаю. Внаслідок постійного повторювання звичаю формується загальне переконання тієї чи іншої суспільної групи, що трансформує звичай у норму (правило поведінки).

Звичай — основний елемент творення правового життя, який може виникати лише у суспільному зв’язку шляхом «вирівнювання інтересів й потреб поодиноких членів зі спільними інтересами цілого зв’язку». 12].

Правом, на думку Дністрянського, є такі норми, котрі необхідні для існування суспільного зв’язку із його визначеними цілями, для мирного співжиття членів цого зв’язку й для збереження спільної мети.

Додержання норм права вчений пов’язував із психологічним чинником. Він вважав, що у суспільному зв’язку мусить існувати переконаність в необхідності визнання вироблених у ньому норм суспільного життя (родинного, племінного, державного, народного), котрі водночас є соціально-етичними нормами останнього. Отже, припущення необхідності є головною ознакою шкірного права.

Право суспільного зв’язку грунтується на соціальних засадах, має нормативний характер. Безпосередньо стосується етики. Звичай та соціальна етика є двома боками соціальних явищ: фактичним й теоретико-нормативним. Звичай — це факт, а соціальна етика — це норма. Для існування суспільних зв’язків необхідно, щоб звичай як соціальна основа права перебував у безпосередньому зв’язку із соціальною етикою.

Таким чином, позиція С. Дністрянського зводилась до таких основних положень: 1) норми права — це певні правила, спрямовані на встановлення суспільного порядку. Норми, що не так на меті впорядкування людських стосунків у суспільних зв’язках (приписи моди чи релігійні обряди), не є правовими; 2) усі правові норми є водночас соціально-етичними, однак не усі соціально-етичні норми є правовими; 3) право — це суспільний порядок соціального зв’язку, соціально-етичний мінімум; 4) правовими треба вважати вибрані та санкціоновані владою суспільного зв’язку соціально-етичні норми.

Розвиваючи положення про ті, що первісною формою будь-якого права було б звичаєве право, а його основою звичай. С. Дністрянський зосереджував свою увагу на відмінностях звичаєвого права від державного. На його думку, їхнього можна звести до таких положень:

1) правові норми, котрі існують в суспільних зв’язках (звичаєве право), «стають правом дотичної держави» после санкціонування їхні відповідними державними органами;

2) правові норми, встановлені чи санкціоновані Державою, забезпечуються зовнішнім (фізичним), а звичаєве право — внутрішнім (морально-етичним) примусом;

3) норми звичаєвого права виникають у суспільних зв’язках й тримаються на внутрішній силі народу. Цієї сили не може подолати жодна держава, проте кожна мусить визнати цей первісний, безпосередній спосіб творення права.

Автором Сучасної нормативістської концепції праворозуміння вважають Г. Кельзена, на думку якого право представляє собою струну, із логічно взаємозв'язаними елементами ієрархічну піраміду на чолі із «основною нормою».

Предмет вивчення теорії права складають законодавчі норми, їхні елементи, їхні взаємовідносини, порядок як ціле, його структура. Мета теорії - забезпечити юриста (правознавця й практика), насамперед суддю, законодавця чи викладача розумінням й описом позитивного права (законодавства) їхні країни. Така теорія виводить свої поняття виключно з змісту позитивних законодавчих норм. На думку Кельзена, правова реальність — в позитивності закону. Реальність, тобто саме існування позитивного права, не залежить від своєї відповідності чи невідповідності спарведливості чи «природного праву». 13] Ті, що не може бути виявлене в змісті позитивних юридичних норм, не може увійти в поняття права.

Зведення права лише до позитивних норм не вірне, оскільки приводити до висновку, що без держави немає права. А між тім держава в якості певної форми суспільства з’явилась порівняно пізно в історії людства. До неї були інші, более ранні форми суспільства. У середні віки з’являються такі види права, котрі створювались окремо від держави й державної влади — особливе право міщан, право селян, право цехів й гільдій, право, встановлене церквою.

Напротязі всієї історії поняття права розвивалося. Розвиток права відбувався в напрямі поступової раціоналізації міфічних уявлень. Спочатку воно та розумілось як заповіді, веління Бога. Пізніше под правом почали розуміти також закони, встановлені Державою. Алі майже завжди головним змістом права вважали свободу й справедливість.

Правові ідеї різних мислителів знайшли своє відображення й у сучасних правових концепціях, котрі багато в чому спираються на їхнього праці.

ІІ. Концепції праворозуміння: порівняльний аналіз.

Основоположною проблемою теорії права є проблема сутності й соціальної природи права.

Сучасні теорії права й не мають єдиного розуміння сутності права. А натомість є набір окремих концепцій, напрямків в теорії права, серед які можна виділити основні. Особливо широкого поширення в сучасній політології й науці права отримали соціологічний, солідаристський, нормативістський (неопозитивізм), психологічний напрями, а також теорії «відродженого природного права».

Згідно теорії природного права, родоначальниками якої були Гроцій, Гоббс, Локк, Монтеск'є та ін., в суспільстві поряд із правовими нормами, встановленими Державою, існує також природне право. Природне право належить людині від народження й включає у собі декларація про життя, особисту свободу, приватну власність, право бути щасливим. Ці права визнаються невід'ємними, й всяке посягання ними інших осіб, до того числі й держави, є правопорушенням чи взагалі злочином. Позитивне право встановлюється Державою у формі законів та інших нормативно-правових актів. У основі цого лежати природні права людини. Закон визнається постільки, поскільки він відповідає, розвиває й конкретизує природні права людини. Несправедливий закон не створює право — такий основоположний принцип даної теорії. 14].

Алі при всьому своєму демократизмі теорія природного права має суттєві недоліки, котрі легко виявили її опоненти.

По-перше, ця теорія є антиісторичною. Вона містить перелік таких прав, котрі ніби-то завжди належали людству й незмінно супроводжують його й у наше годину й ніщо їхнього не може відмінити чи змінити. Подібний принцип був висунутий Гроцієм, який визнавав природне право настільки непорушним, що воно та не може бути зміненим навіть Богом.

Між тім історія людства переконливо доводити зворотнє - постійну змінність як умів існування людини, то й необхідної для існування системи правил поведінки. Людям, котрі жили, в умовах родового ладу, невідомі та і не потрібні більшість природних прав, виведених буржуазними ідеологами. Наприклад, їм невідоме право приватної власності, декларація про особисту свободу. У умовах економічної рівності були непотрібними й основні принципи природного права — рівноправність й братерство.

По-друге, представники теорії природного права й не мають чітких критеріїв, за якими б можна було б якось відрізнити природне право від позитивного. Так, Гроцій визнавав природним рабство. У якості форми державного улаштую, Яка найбільше відповідає принципам природного права, Гоббс визнавав необмежену монархію, тоді як Локк — обмежену монархію.

По-третє, теорія природного права ніяк не могла пояснити, яким чином на основі порівняно невеликої сукупності природних прав виростає таке різноманіття правових систем.

У середині ХХ ст. теорія природного права був суттєво оновлена. Розширилася система природних прав людини. Тепер до неї увійшли не лише права, покликані охороняти особистість від державної сваволі, але й і багато соціально-економічних, політичних прав, без реалізації які особистість не може бути вільною у своїх діях. Це право народу встановлювати конституцію, активно приймати доля в політичному житті, об'єднуватись в політичні партії, декларація про працю, на справедливу заробітну плату, рівність громадян перед судом й законом.

Згідно із теорією відродженого природного права (сучасна модифікація природно-правової теорії) ті право, яку створюється Державою, є похідним по відношенню до вищого, природного права, яку витікає із людської природи. У рамках теорії відродженого природного права виділяється два основних напрями — неотомістська теорія права й «світські» концепції природного права.

Неотомізм — найновіша інтерпретація середньовічного вчення Фоми Аквінського. Божественний закон покликаний усунути недосконалість людського, позитивного закону, якщо він розходиться із природним правом. 15] Прибічники неотомізму підкреслюють переважання природного права право людським, позитивним, тобто встановленим державою.

«Світська» доктрина природного права виходить з етичної першооснови права, з необхідності відповідності правових установлень моральним вимогам природного права, основаного на стандартах справедливої поведінки. Для цієї теорії характерним є визнання в якості основи «правильного», «законного» права деякої природної нормативної системи, котра не співпадає із позитивним правом.

Позитивне значення природно-правової теорії в наступному: по-перше, вон утверждает ідею природних, невід'ємних прав людини; по-друге, завдяки цій теорії почали розрізняти право й закон, природне й позитивне право; потретє, вон концептуально поєднує право й мораль.

Два види права визнають й представники психологічної теорії права, основоположником якої був російський правознавець Л.І.Петражицький.

Право трактується головним чином як психологічна діяльність людини, її правові, «імперативно-атрибутивні» емоції, почуття оцінки, переживання. Емоції поділяються на: а) переживання позитивного права, встановленого Державою; б) переживання інтуїтивного, особистого права. Людина відчуває собі зв’язаною домаганнями інших осіб, котрі очікують від неї виконання певних зобов’язань. Саме такі психологічні переживання визначають конкретні акти поведінки людини й виступають її дійсним, реальним правом.

У суспільстві існує також офіційне право, встановлене Державою у вигляді законів й інших нормативно-правових актів. Закони можуть впливати на інтуїтивне право людини, на процеси формування її волі. Алі усе ж таки смердоті не завжди домінують у рішеннях, котрі приймають індивіди. Останні можуть брати до уваги інші соціальні норми й діяти всупереч установленням офіційного права. Тому діюче в суспільстві право значно ширше встановлених Державою нормативних приписів й включає у собі всю сукупність психічних переживань людини й не лише її. Природні прояви психологічних переживань представники цієї теорії виявляють у мурах, шимпанзе, інших тварин й комах й, відповідно, визнають їхні суб'єктами права поряд із людиною.

Право розглядається не як суспільне явище, пов’язане із Державою, а як дещо інтуїтивне, як явище, що існує в сфері емоцій, індивідуальних психічних переживань людини. Таким чином, державний примус не виступає в якості суттєвої ознаки права. На перший план висуваються особисті психологічні установки індивіда.

Позитивним є ті, що ця теорія звертає увагу однією із найважливіших сторін правової системи — психологічну. Не можна готувати й видавати закони, не вивчаючи рівень правової культури й правосвідомості в суспільстві, не можна й застосовувати закони, не враховуючи психологічні особливості індивіда.

Однак, правильно виділяючи певні психологічні аспекти права, це вчення розчиняє право в індивідуальній психіці, робить його тотожним правосвідомості, ігноруючи тім самим реальну об'єктивну природу права як складного явища соціального життя.

Найбільш поширена у нашій стране нормативістська концепція праворозуміння (чи позитивістська). Право — це система загальнообов’язкових, формально-визначених норм, котрі виражають й покликані забезпечувати свободу поведінки в її єдності із відповідальністю й відповідно до цого виступають в якості державно-владного критерію правомірної й неправомірної поведінки. Таке визначення права дає С.С.Алексєєв.

У наведеному визначенні достатньо чітко виражене нормативне уявлення про право, яку має багатьох прибічників, насамперед серед практичних юристів, а також серед вчених — представників галузевих юридичних дисциплін. Прибічники нормативного підходу головними вважають правові норми — законодавство й інші акти, а ними й керується кожний юрист-практик у своїй повсякденній діяльності.

Прибічники нормативістського підходу розглядають право як сукупність норм, що містять правила «належної поведінки». Цей підхід полягає у тому, що норми права відрізняють від інших соціальних норм (звичаїв, традицій, моральних, політичних, релігійних норм) за певними ознаками. Щоб розкрити поняття права, як й інші поняття, потрібно відрізнити їхнього від інших аналогічних соціальних явищ. З позицій нормативного підходу такими явищами є інші соціальні норми.

1. Норми права відрізняються від інших соціальних норм тім, що смердоті регулюють найбільш важливі суспільні відносини із позицій держави й суспільства. Суспільних відносин надзвичайно багато, й смердоті регулюються нормами моралі, релігійними нормами, нормами громадських організацій й іншими соціальними нормами. Серед всіх цих суспільних відносин держава регулює найбільш важливі й для цого видає нормативно-правові акти.

2. Право — це жодна норма, а сукупність чи система норм, котрі формально визначені. Формальна визначеність означає, що право й його норми сформульовані за правилами граматики й формальної логіки й викладені в нормативно-правових актах. У зв’язку з цим смердоті складають систему писаного права.

3. Правові норми на відміну від моральних й інших соціальних норм встановлюються чи санкціонуються Державою чи окремими її органами від імені держави й відповідно в межах своєї компетенції. Наприклад, Верховна Рада України приймає закони й постанови. Вона може доручати окремим громадським організаціям розробляти проекти нормативно-правових актів, а потім затверджувати (санкціонувати) їхнього й вводити в дію. Це стосується, в першу чергу, трудового законодавства, коли держава доручає профспілкам розробляти проекти таких нормативно-правових актів, чи смердоті по своїй ініціативі їхні розробляють.

4. Ос-кільки норми права встановлюються чи санкціонуються державною владою, то смердоті є загальнообов’язкові для всього населення, державних органів й посадових осіб. Загальнообов’язковість означає, що ці норми повинні виконуватись всіма громадянами держави, іноземними громадянами й особами без громадянства.

5. Норми права, на відміну від інших соціальних норм, охороняються засобами державного примусу в випадку їхні порушень чи погрозою застосування юридичних санкцій. За порушення норм моралі може наступати моральна відповідальність у вигляді громадського осуду чи інших громадських заходів. Держава за порушення норм моралі й інших соціальних норм таких санкцій не встановлює. Державні санкції - покарання застосовуються лише за порушення норм права, котрі встановлені державою.

Наведена характеристика права наводитися прихильниками вузького, власне нормативного підходу до його розуміння (С.С.Алексєєв, А.С.Піголкін).

Прибічники ж «широкого» розуміння права (В.С.Нерсесянц, Р.З.Лівшиц та ін.) виходять із того, що право не тотожне законодавству. У розумінні права підкреслюється особлива роль морально-правових, політичних та інших принципів.

Цінність права у бо воно та виступає як міра свободи, що отримала завдяки законодавчому визнанню офіційний державний захист. Право — нормативно закріплена справедливість. Під час перебування чергу закон, що не відповідає справедливості, не є право, а справедливий закон — це правовий закон.

Позитивне значення нормативізму заключається до того, що: такий підхід, по-перше, дозволяє створювати й вдосконалювати систему законодавства; поодному, забезпечує певний режим законності, однорідне застосування норм права; по третє, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко окреслити права й обов’язки суб'єктів, фіксувати міри й засоби державного примусу.

Алі при всіх своїх позитивних моментах, нормативний підхід до розуміння права усе ж таки односторонній. Право при такому підході береться як дане, як зовнішня по відношенню до індивіда система правил, покликаних керувати його поведінкою, ігноруються природні й моральні запрацювала праві (за винятком «широкого» розуміння), абсолютизується державний вплив на правову систему. Алі разом із тім розумінням права повинні охоплюватись й закономірності правоутворення, й місце правової надбудови у всій суспільній системі, й право в дії - поєднання нормативів із реальною людською діяльністю.

На відміну від позитивістів історична школа (Г.Гуго, К.Ф.Савіньї, Г. Пухта) розуміє право як продукт народного духу, свідомості народу, який живе й проявляється у взаємовідносинах його представників. Право, як й мова, представляє собою невід'ємний компонент народу чи нації й розвивається за аналогічними законами.

Утворення права здійснюється шляхом поступового розкриття народного духу в історичному процесі. Народний дух визначає особливості народної правосвідомості, а вона виливається в норми права. Найбільш повним й послідовним джерелом розвитку народного духу є народні звичаї. Закони також відображають народну правосвідомість. Алі у яких народна свідомість виражається постільки, поскільки правильно сприймається й послідовно проводитися законодавцем. Тому головне заподіяння законодавця заключається у виявленні й закріпленні законів народного духу. Утворення права йде по законам об'єктивної необхідності, а чи не за бажанням окремих осіб чи органів. Держава, її органи не винаходять закони, а санкціонують існуючі в суспільстві порядки.

На думку представників історичної школи права, кожному народу притаманний свій дух й, відповідно, своя правосвідомість. Тому норми права одного народу не можуть бути придатними для інших народів й національностей. Щоб народ мав право, яку йому відповідає, необхідно виявити його дух, а цого можна досягнути лише проводячи історичні дослідження. І чим глибше йти у історію народу дослідник, тім более точними й повними будуть знання про народний дух й процеси його розвитку.

Основою для підходу до розуміння права, який умовно можна назвати «генетичним», послужила марксистська формула про ті, що класова воля, котра формує право, визначається матеріальними умовами життя цого класу.

Генетичний підхід до розуміння права розвивався у двох напрямках. Прибічники одного із них вбачають правові явища уже в об'єктивних передумовах права. Так, на думку Е.А.Лукашової, «соціальна обумовленість права — це не лише детермінованість його змісту досягнутим рівнем суспільного розвитку, але й й ті, що певні суспільні відносини запрограмовані саме як правові». 16].

Згідно із іншим напрямком право не співпадає зі своїм матеріальним джерелом, але й за змістом адекватне йому. Прибічники цого напрямі вважають, що правом потрібно визнати лише таку нормативну систему, зміст якої відповідає певним вимогам, наприклад: відображає об'єктивні потреби суспільства; виражає функції справедливого розподілу соціальних благ; уособлює загальні принципи соціальної справедливості й т.п.

У обох напрямках має місце спроба дати змістовну характеристику правової системи певної класово-історичної формації чи навіть всіх формацій в цілому, але в цій основі визнати правом лише «хороше», «правильне» право.

Зміст права різних епох зовсім не співпадає; воно та змінюване й відображає природу конкретної формації, пануючі в ній соціальні інтереси, уявлення й ідеї.

«Право ніколи не може бути вище, ніж економічний лад й обумовлений ним культурний розвиток суспільства», — писавши Маркс.

Соціологічна концепція права. Право, яку розглядається не як застигла сукупність норм, а як діяльність фізичних й юридичних осіб — громадян, державних й суспільних організацій, котрі дотримуються, застосовують й виконують правові приписи, є предметом соціологічного вивчення, яку набуло широкого поширення в останні десятиліття. На цій основі виникло й праворозуміння, орієнтоване на право в дії. Соціологічний підхід до розуміння права можна виразити у формулі Г. В. Мальцева «Право — це насамперед саме суспільне життя».

Правові норми держави, на думку прихильників соціологічного напряму в теорії права, — це лише частина права. Поряд із ними існує «живе право», яку є не що інше, як фактичні відносини, що склались в суспільстві. Головне, стверджують смердоті, — вивчення реального порядку, тобто не тихий приписів, котрі зафіксовані в правовій нормі, а самого процесу дії права в суспільстві, конкретних дій учасників правовідносин. У зв’язку із цим обгрунтовується ідея «гнучкості права», іншими словами, можливість зміни правової норми в процесі її застосування. Звідси — відмова від «незаперечності» закону, вимога свободи суддівського «розсуду». Ця теорія Веде фактичного розширення «правотворчих» функцій судье й приниження ролі закону, оскільки суддя не зв’язаний юридичними нормами й може на свій розсуд вирішити ту чи іншу справу, покладаючись на власну інтуїцію.

Акцентуючи увагу на вивченні соціальних коренів права й його дієвої сторони, представники «соціологічного» підходу (його можна назвати також «функціональним») намагаються осягнути право як дієвий момент реального суспільного життя. Правий Л. С. Явич, який утверждает, що «правові норми мертві, нежиттєві, не складають дійового права, якщо за межі не можуть бути здійсненими у фактичній поведінці людей».

Для соціологічної теорії характерні структурно-функціональний підхід до права; виділення правовідносин в якості основних, найбільш суттєвих елементів права. Право не зводиться закону.

Право в дії дає уявлення про смисл правового регулювання, його кінцеві цілі. Державна воля, втілена в правових нормах, на цій ступені матеріалізується в суспільних відносинах, надаючи їм правову форму. Право в дії є його реалізація, що проявляється в правових відносинах, правопорядку, правовій поведінці. Урегульованість, законність, правопорядок, що забезпечуються в суспільстві, — необхідні елементи праворозуміння. Саме на основі вивчення дії права виникли ідеї про розширення предмета праворозуміння, про ті, що потрібно брати до уваги не самі лише правові норми, а весь механізм правового регулювання, всю правову систему. Направду, дія права здійснюється шляхом виконання (дотримання, використання й застосування) правових норм. При цьому у вказану діяльність залучаються правозастосовчі органи, утворюються правовідносини, на неї впливає правосвідомість людей. Іншими словами, функціонує складний механізм правової системи, який не зводиться лише до юридичних норм. На свою чергу, означає, що говорячи про право й його розуміння, ми не можемо ігнорувати тихий складових частин механізму, котрі не є нормами права, але й без які норми діяти не можуть.

Позитивним моментом соціологічного підходу до розуміння права є прагнення пізнати право в дії, в процесі функціонування. При цьому дослідження правових явищ й інститутів переслідує мітку перетворення соціальної дійсності, а саме право розглядається як інструмент соціального перетворення, засіб досягнення згоди між інтересами різних соціальних груп. Це зближує соціологічну теорію права із т. зв. солідаристською (соціальною) концепцією права.

У основі солідаристського напрямі чи соціальної концепції права (Л.Дюгі) лежить ідея солідарності, тобто співробітництва у здійсненні влади різних соціальних прошарків й груп, котрі приймають доля в політичному житті. Згідно із цією теорією, кожний член суспільства винен усвідомити соціальну функцію, встановлену правом, проникнутися ідеєю необхідності скоєння певних вчинків, що забезпечують солідарність всіх членів суспільства. Право виступає як виразник цієї солідарності, інструмент, що охороняє «спільні інтереси» всіх груп.

Таким чином, соціальна концепція, розглядаючи сутність права, представляє його як засіб досягнення гармонії. Вона спрямовано пошук правових засобів, котрі допомагають усунути можливі соціальні конфлікти, забезпечити лад у суспільстві. Це передбачає розгляд права й не відокремлено, а поряд із іншими елементами соціальної дійсності - економікою, політикою, мораллю — в їхні функціональній взаємообумовленості й взаємозалежності. Звідси — акцент на соціальні функції права в суспільстві, наприклад, як засобу усунення можливих соціальних конфліктів, вирішення інших соціальних проблем.

У соціальній концепції права обгрунтовується необхідність дослідження права в його взаємозв'язку із іншими елементами соціальної системи.

Принципово іншу трактування права, його сутності дають основоположники марксизму. Розглядаючи сус-пільство як органічно цілісне утворення, що діє й розвивається за об'єктивними, незалежними від волі людей законами, К. Маркс й Ф. Енгельс досить чітко й послідовно розрізняли право й закон.

Право смердоті розуміли як міру свободи членів суспільства. Кожний клас в силу його особливого стану в системі економічних відносин суспільства має свою міру свободи, своє право. Міра свободи членів класового суспільства не є рівною, а визначається їхнього належністю до певного класу. Відношенням класів до засобів виробництва визначається міра їхнього свободи, їхні класове право. Зміст цого права складають претензії класу частку матеріальних й духовних благ, котрі виробляються суспільством, на доля в політичному житті суспільства, в управлінні справами держави й на вільне вираження свого ставлення до соціального ладу, а також самовираження в літературі й інших сферах мистецтва.

Отже, в суспільстві, розділеному на класи із їхнього суперечливими інтересами, не існує єдиної міри свободи, єдиного права. Кожний клас має власне право, яку не лише відрізняється від права інших класів, але й і антагоністичне по відношенню до нього. Колізія прав вирішується тім, що економічно пануючий клас — власник засобів виробництва — бере в свої руки державну уладові й проводити своє право у формі законів, надає йому всезагального характеру й вимагає обов’язкового виконання встановлених ним законів від всіх членів суспільства под страхом державного примусу.

Ідея багатоаспектного, багатостороннього підходу до права тепер, мабуть, найбільш точно відображає спільні зусилля вчених по його вивченню. Яких бі поглядів на право смердоті не притримувались, усі проти однобічності. І життя це підтвердило, показавши, що розгляд правових проблем, наприклад, із позицій конкретної соціології, із інформаційної сторони чи в психологічному аспекті дозволяє підійти до розкриття нових рис права, збагачуючи відповідно його поняття. Саме шляхом розкриття нових відносин, сторін, рис й відбувається процес поглиблення поняття права.

Не одна якась сторона права — нормативна, його генезис чи право в дії - дає поняття права. Кожна із них — лише абстрактне його бачення. Поняття права складається як сума, синтез знань всіх правових дисциплін, котрі вивчають право у всіх його реальних проявах, сторони, рисах, відносинах, перспективах.

ІІІ. Проблема єдиного розуміння права.

Багатоманіття трактувань сутності й природи права в юридичній літературі нерідко розглядається як досить позитивне явище, що свідчить про досить високий рівень розвитку правової науки, й, насамперед, теорії права. Ніби-то завдяки різним трактуванням сутності права й його соціальної природи відкриваються різні сторони права, що сприяє його поглибленому й всебічному пізнанню.

Алі є автори, котрі вважають, що ситуація із багатоманіттям трактувань сутності й соціальної природи права заслуговує скоріше негативних, ніж позитивних оцінок. Тієї факт, що вчені не можуть вирішити дану проблему, Яка є ядром, основою теорії права, свідчить про недостатньо високий рівень розвитку даної науки, Яка змушена поки що задовольнятись поруч оригінальних, але й досить суперечливих й недостатньо аргументованих гіпотез. Ті, що в одній теорії приймається за право, подається як право, переконливо спростовується іншою теорією. І навпаки. Між тім справжня наука винна матір єдину теоретичну основу.

А котрі ж заподій багатоманіття підходів до розуміння сутності й соціальної природи права? Чому не існує єдиного його розуміння? Багатоманіття поглядів вчених-юристів на цю проблему обумовлюється такими причинами:

1) складністю права, багатоманіттям його проявів у суспільстві;

2) впливом на процеси пізнання сутності права правової ідеології й класової боротьби;

3) різними вихідними філософськими й методологічними основами;

Право, а точніше правове регулювання представляє собою досить складний й багатоманітний соціальний інститут, що діє в економічній, політичній, освітній й інших основних сферах суспільства. Одночасно правові явища й процеси присутні й у взаємовідносинах людей, їхні правосвідомості, конкретних діях й вчинках. Складною й суперечливою постає зв’язок права із іншими соціальними нормами.

Питання про сутність права ускладнюється і тім, що вон не може бути виявлена індуктивним шляхом, в процесі виділення деяких ознак, притаманних усім чи більшій частині правових явищ. Такий шлях у кращому випадку дозволяє виявити деякі дійсно важливі властивості права, але й він не здатний довести, що ці властивості притаманні праву, складають його сутність й все, що не володіє цими властивостями, не являється правом. Між тім саме таким способом юристи поки що намагаються розкрити сутність права.

Одним із факторів, із яким пов’язується багатоманіття теорій про сутність права, є філософські й методологічні позиції їхні авторів.

Кожний вчений володіє світоглядом, тобто певною сукупністю знань про ті, як влаштований світло, з які основних компонентів він складається, яким чином ці компоненти взаємодіють між собою, що лежить в основі розвитку світу й чи може людина пізнати оточуючий її світло. Всі ці проблеми складають предмет філософії, але й обов’язково використовуються юристами. У своїх дослідженнях сутності й соціальної природи права юристи змушені звертатися до загальних світоглядних положень філософії щоразу, коли намагаються показати, розкрити зв’язок права із іншими соціальними явищами.

Алі, оскільки філософія далека від єдиного розуміння своїх проблем, представляє собою достатньо яскраву палітру різних шкіл й теорій, то й світоглядні позиції вчених-юристів виявляються досить різними. Кожний в своїх правових дослідженнях спирається на філософську теорію, Яка, на його думку, правильно розкриває проблеми світобудови й дає надійні способи наукового пізнання. Своєрідність шкірного філософського бачення, застосованого в правознавстві, неминуче позначається й на розумінні сутності й соціальної природи права.

У основі багатоманіття концепцій розуміння права лежить також онтологічна причина. Напротязі всієї історії поняття права розвивалося. І який стан розвитку права в кожний окремий період — такі й його визначення давалися різними вченими.

Велике значення у визначенні поняття права мають також політичні, ідеологічні причини.

Алі сучасний рівень методології наукового пізнання, розвинутість права в сучасному суспільстві, накопичена правознавством система теоретичних знань свідчить про ті, що теорія права уже стоїть на порозі дійсного усвідомлення сутності права й подолання невизначеності у цьому питанні. Деякі вчені вважають, що ця завдання якщо розв’язана уже наступним поколінням.

Заключення.

Проблема праворозуміння заключається до того, що досі не виробилося єдине поняття права.

Право ніколи немало єдиного визначення. Різні мислителі висловлювали сам різноманітні думи, відповідаючи на запитання «що таке право?».

Вчення мислителів малі вплив на формування сучасних правових концепцій. У залежності від того, що розглядається в якості джерела правоутворення, — держава чи природа людини, розрізняють природно-правову й позитивістську теорії права, а від того, що береться в основі права — норма, правосвідомість чи правовідносини — сформувались нормативістська, психологічна й соціологічна теорії права.

На основі уявлень про право сформувалися сучасні правові системи: англо-саксонська, романо-германська, мусульманська, соціалістична та ін.

Багатоманіття підходів до розуміння права обумовлюється складністю права, різними вихідними філософськими й методологічними основами, онтологічними, політичними, ідеологічними, релігійними причинами.

Поняття права якщо розвиватися, бо людина на кожному етапі свого індивідуального й суспільного розвитку відкриває в праві нові якості, нові аспекти його співвідношення із іншими явищами й сферами життєдіяльності соціуму.

Список використаної літератури:

1. Козлихин І.Ю. Правопонимание Ф. А. Хайека // Правознавство, 1992, № 5.

2. Кудрявцев В. П., Васильєв А. М. Право: розвиток загального поняття //Радянське держава й право.-1985, № 7, с.3−13.

3. Котюк В. О. Теорія права: курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. — До.: Вентурі, 1996. — 208с.

4. Возьний У. Правова концепція С. Дністрянського //Право України, 1999, № 6.

5. Петрова Л. В. Про природному і позитивному праві (Критичні нотатки щодо підручника С.С.Алексеева) //Держава право, 1995, № 2, с.32−41.

6. Гегель Філософія права, М., Думка, 1990.

7. Корнєв А. В. До питання правопонимании в дореволюційної Росії //Держава право, 1998, № 5, с.93−98.

8. Історія політичних вимог і правових навчань. Підручник для вузів. Під общ. ред. В. С. Нерсесянца. — М.: Видавнича група НОРМА-ИНФРА· М, 1998.-736с.

9. Теорія держави й права. Підручник для юридичних вузів і факультетів. Під. ред. В. М. Корельского і В. П. Перевалова — М.: Видавнича група НОРМА-ИНФРА· М, 1999.-570с.

10. Евлампиев І.І. Філософські й правові погляди И. А. Ильина //Правознавство, 1992, № 3, с.81−93.

11. Ільїн І.А. Загальне вчення про право і державі (фрагменти) //Правознавство, 1992, № 3, с.93−99.

12. Графський В. Г. Загальна теорія права П. А. Сорокина: шляху до інтегральному (синтезированному) правосвідомості //Держава право, 2000, № 1, с.111−120.

13. Загальна теорія права. Підручник для юридичних вузів /Дмитрієв Ю.О. і ін.; Ред. Пиголкин О. С., М.: Вид-во МДТУ им. Н. Э. Баумана, 1997. — 384с.

14. Сирих В. М. Теорія держави й права. Підручник для вузів. — М.: «Билина», 1998.

15. Величко А. М. Розвиток ідеї природного права в працях Б. Н. Чичерина //Правознавство, 1994, № 3, с.72−77 ———————————- [1] Історія політичних вимог і правових навчань. Підручник для вузів. Під общ. ред. В. С. Нерсесянца. — М.: 1998' с. 237 [2] Гегель Р. Філософія права, М., Думка, 1990, с. 247 [3] Гегель Р. Філософія права, М., Думка, 1990, с. 68 [4] Гегель Р. Філософія права, М., Думка, 1990, с. 253 [5] Козлихин І.Ю. Правопонимание Ф. А. Хайека // Правознавство, 1992, № 5 [6] Корнєв А. В. До питання правопонимании в дореволюційної Росії //Держава право, 1998, № 5, с. 93 [7] Величко А. М. Розвиток ідеї природного права в працях Б. Н. Чичерина //Правознавство, 1994, № 3 [8] Корнєв А. В. До питання правопонимании в дореволюційної Росії //Держава право, 1998, № 5, с. 95 [9] Ільїн І.А. Загальне вчення про право і державі (фрагменти) //Правознавство, 1992, № 3, с. 97 [10] Евлампиев І.І. Філософські й правові погляди И. А. Ильина //Правознавство, 1992, № 3, с. 85 [11] Графський В. Г. Загальна теорія права П. А. Сорокина: шляху до інтегральному (синтезированному) правосвідомості //Держава право, 2000, № 1, с. 115 [12] Возьний У. Правова концепція С. Дністрянського //Право України, 1999, № 6 [13] Історія політичних лідеріва і правових навчань. Підручник для вузів. Під общ. ред. В. С. Нерсесянца. — М.: 1998, с. 662 [14] Сирих В. М. Теорія держави й права. Підручник для вузів. — М.: «Билина», 1998 [15] Загальна теорія права. Підручник для юридичних вузів /Дмитрієв Ю.О. і ін.; Ред. Пиголкин О. С., М.: Вид-во МДТУ им. Н. Э. Баумана, 1997 [16] Кудрявцев В. П., Васильєв А. М. Право: розвиток загального поняття //Радянське держава й право.-1985, № 7, с. 7.