Институт сім'ї у античну эпоху

ПЛАН.

ЗАПРОВАДЖЕННЯ 3.

I. ПРАВА, ПРИВІЛЕЇ І ОБОВ’ЯЗКИ ЧЛЕНІВ ГРЕЦЬКОГО РОДА 5.

Рахунок походження лише з чоловічої лінії 6.

Обов’язок не одружуватися не більше роду, крім особливих випадків 6.

Право усиновляти в рід чужих 7.

Право обирати й зміщати вождів 7.

Успадкування майна, і взаємна обов’язок помсти образ 8.

Кровоспоріднені і кревні зв’язку членів одного роду 9.

У своїй хаті афінянина (в V в е.) 9.

II. СІМЕЙНА ПРАВО У ДРЕВНЬОМУ РИМІ (НА ПРИКЛАДІ ІНСТИТУЦІЇ ГАЮ) 12.

Про законності шлюбу 13.

Шлюби з іноземцями 14.

Діти, народжені в змішаних шлюбах 15.

Правила усиновлення й права усиновлених 16.

Випадки встановлення опіки і звільнення від опіки 17.

ВИСНОВОК 22.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ: 23.

Термін «античність «походить від латинського слова antiquus — древній. Їм прийнято називати період розвитку древньої Греції і Риму, і навіть тих земель і народів, які під їх культурним впливом. Хронологічні цього періоду, як й іншого культурно-історичного явища, не може бути точно визначено, але вони значною мірою збігаються згодом існування самих античних держав: з XI-IX ст. е., часу становлення античного суспільства на Греції та до V н.е. — загибелі римської імперії під ударами варваров.

Спільними для античних держав були шляху соціального розвитку та особлива форма власності - античне рабоволодіння, і навіть джерело якої в ній форма виробництва. Загальною, звісно відносини із своїми особливостями, була її цивілізація зі схожим історико-культурним комплексом (релігія і міфологія, наука й мистецьку культура тощо.).

Найбільшими цивілізаціями древнього світу були давньогрецька і давньоримська цивілізації. Вони займали розташовані географічно близько друг до друга території, існували майже один і той водночас, тому вони були пов’язані між собою. Обидві цивілізації мали розвиненими культурами, що розвивалися, взаємодіючи друг з одним. Не заперечує, звісно, наявності у життя античних товариств незаперечних особливостей і различий.

Важливу роль життя кожної античного держави відігравало законодавство, яке регламентувало майже всі боку життя. У запропонованій роботі я спробую розглянути одне із важливих і основних аспектів життя античного суспільства, регульованого законами: інститут сім'ї. Неможливо лише у роботі розглянути, і порівняти умови існування родини під всіх античних державах. Тому мені обмежуся розглядом сімейних звичаїв за умов давньогрецького і давньоримського держав.

I. Права, привілеї й обов’язки членів грецького рода.

Основний одиницею соціальної системи Давньої Греції був род.

У ролі такої рід, природно, мав стати центром громадського життя і діяльності. Він було у вигляді громадської одиниці з архонтом, чи вождем і скарбником, володів, певною мірою, загальними землями, загальним кладовищем і загальними релігійними обрядами. Поза тим, існували права, привілеї й обов’язки, які рід давав чи накладав усім своїх членів. У роді набула свого походження релігійна діяльність греків, распространившаяся потім на фратрії і досягла свого вищого розвитку на періодичних святах, загальних всім племенам.

Права, привілеї й обов’язки членів грецького роду можна сформулювати так:

1. Загальні релігійні обряды.

2. Загальне кладбище.

3. Взаємна право наслідування на майнових питаннях померлих членов.

4. Взаємна обов’язок допомоги, захисту та помсти обид.

5. Право одружуватися не більше роду з осиротілими доньками та наследницами.

6. Володіння загальної власністю, зі своїм архонтом і казначеем.

7. Рахунок походження лише з чоловічої линии.

8. Обов’язок не одружуватися не більше роду, крім особливих случаев.

9. Право усиновляти в рід чужих.

10. Право обирати й зміщати своїх вождей.

Розглянемо докладніше лише ті пункты.

Рахунок походження лише з чоловічої линии.

Немає сумніву, що порядок був справді такий, оскільки це доводиться їх генеалогиями. Нащадки по чоловічої лінії носять фамільне ім'я й творять рід у сенсі цього терміну, але рід розрізнений, отже пов’язані між собою тільки найближча родина. Жінки втрачають з заміжжям фамільне ім'я і переходять зі своїми дітьми до іншої сім'ї. Наприклад, Діоген Лаертский каже, що «Аристотель був сином Никомаха… а Никомах відбувався від Никомаха, сина Махаона, сина Ескулапа ». Навіть якщо вищі члени цього самого ряду були міфічними, то самий спосіб позначення походження показує рід даної особи. Сюди належить таке вказівку Германця, заснований на авторитеті Исея: «Кожен новонароджений зараховувався у фратрию і клан свого батька ». Зарахування в рід батька показує, що належали для її роду.

Обов’язок не одружуватися не більше роду, крім особливих випадків.

Цю обов’язок можна вивести ринок із наслідків шлюбу. Жінка з заміжжям втрачала декларація про що у релігійних обрядах свого роду та набувала те право в роді чоловіка. Це виявляється настільки загальним, аж свідчить про звичай створення сім'ї поза свого роду. «Або Незаймана Дівчина, покидающая будинок свого батька, — помічає Ваксмут, — перестає бути причетної до батьківській жертовному осередку і у релігійну громаду свого чоловіка, як і освячує узи шлюбу ». Включення дружини в рід чоловіка встановлює і Герман: «Кожна молода, будучи громадянкою, зараховувалася це у фратрию свого чоловіка ». Проте, малоймовірно, щоб шлюб припиняв будь-яку зв’язок заміжньої з її родом, і жінка, безсумнівно, продовжувала вважатися що належить до роду свого батька.

Заборона шлюбу межах роду мало безумовний характер. Але від цього правила робилися винятку щодо спадкоємиць, про що скажу трохи ниже.

Право усиновляти в рід чужих.

Це здійснювалося лише у пізніше час, по крайнього заходу, у сім'ях, але здійснення його було з'єднане з привселюдними формальностями і безперечно, обмежувався особливими випадками. Чистота родоводу в аттических пологах дуже велике значення, що, безперечно, ставило серйозну перешкоду для реалізації цього права, хіба на те були вагомі причини.

Право обирати й зміщати вождей.

Це, мабуть, існувало у грецьких пологів. Знайти задовільного описи становища посаді зірвалася. Точнісінько відомо, кожен рід мав свого архонта — це були звичну назву вождя. Вільний дух афінських пологів Демшевського не дозволяє припускати, що вони відмовилися від прийняття цього права, настільки життєвого для незалежності членів роду. Якби (ця посада глави роду) переходила у спадок, це засвідчило б значному розвитку аристократичного елемента у античному суспільстві на шкоду демократичному строю пологів. Але всі члени роду мали свободу і рівні, бідні і багаті користувалися однаковими правами і привілеями і взаємно їх визнавали. Отже, спадкове декларація про посаду в роді повністю несумісна з прадавнім принципом рівності правий і привілеїв.

Успадкування майна України та взаємна обов’язок помсти обид.

Рід був суворо замкнуту групу з відношенню як до майна, і до особистостям. Якщо хтось помирав бездітним, його майно наследовалось генетами і це порядок зберігався за відсутності заповіту навіть по Солона. Кожен із членів роду міг заявити своє право шлюб — з девушкой-сиротой, причому, найближчі агнаты користувалися перевагою; якщо у неї бідна й найближчий агнат не хотів сам з нею одружитися, то закон Солона зобов’язував його дати їй посаг, пропорційне вважався його майну, і видати заміж за іншого…

Майно, завжди переходившее у спадок не більше роду, наследовалось спочатку родичами, потім — агнатами, крім інших родичів, і, нарешті, агнатами в спадних ступенях, гаразд їх близькості до мертвому, що дозволило прерогатива наслідування дітям як найближчим агнатам. Стійкість, з якою зберігався принцип, яким майно має залишатися у роді померлого власника, показує життєву силу родової організації протягом усіх цих періодів. Саме дію цієї принципу було зроблено винятку з обов’язки не одружуватися не більше роду, яка зобов’язувала спадкоємицю виходить заміж у межах її власного роду, щоб перешкодити переходу майна шляхом шлюбу інший рід. До епохи Солона не мав заповідальних прав. А Солон, дозволив власнику майна, якщо він мав дітей, розпорядитися їм шляхом заповіту, пробив першу пролом у майнові права не рода.

Що стосується вбивства найближча родина вбитого в, першу чергу, та був його генеты і фраторы мали права і було зобов’язані переслідувати злочинця судом.

Кровоспоріднені і кревні зв’язку членів одного рода.

Чи були члени одного роду близькими і кревними родичами? Не обов’язково. Адже рід входили нових членів шляхом шлюбу з інших пологів. Водночас отримували родове ім'я того роду, куди вливалися. Виходить, кожна родина не перебувала частково всередині, частково ж поза роду, тому що чоловік і дружина мають були належати до різним пологам.

Отож значної частини членів роду могла довести свій родинний зв’язок походженням загальних предків не більше роду, а інших родове ім'я, що вони носили, було достатнім доказом їхньої спільної походження для практичних цілей. Грецький рід був зазвичай немноголюдной групою. Тридцять родин у одному роді, беручи до уваги дружин глав сімейств, дають, звичайною нормі подібного розрахунку, загалом сто двадцять осіб у рід.

У своїй хаті афінянина (в V в до н.э.).

Якщо ми могли дивом перенестися до міста античних греків, у такий великий, як Афіни, багато нас і здивувало і розчарувало. Ми побачили б криві, пилові, засмічені вулиці, здебільшого настільки вузькі, ними лише ніяк не могла проїхати одна візок; непоказні на вигляд, сложённые з сирцевого цегли і кругляка вдома. Другі поверхи і балкони у тих будинках виступали над першими. Дерев’яні драбини зі других поверхів часто спускалися безпосередньо в вулицю і заважали перехожим. Кімнати вдома були тісними, темними, з земляними статями. Вікна прорубувалися не в всіх закритих приміщеннях і нагадували вузькі щілини, шибок у яких був, і прикривалися вони віконицями. Багато заміських будинків або не мали дворів, і тоді двері з кімнат відкривалися безпосередньо в вулицю. Печей був, і зимою греки рятувалися холоду переносними жаровнями. У цих будинках жило більшість міського населення. На центрі міста красувалися чудові храми, портики, гимнасии та будівлі громадського значения.

Але вдома навіть заможних й іменитих афінських громадян відрізнялися скромністю і простотою. На фасадної боці вдома, що виходила на, зовсім не було прикрас. У стіні з невеликими віконцями відкривався вхід до будинку. Праворуч й наліво від входу йшли нежитлові приміщення — стайні, крамниці, комори. Вхідний мав постукати повішеним у верхнього одвірка молотком через двері чи голосно закричати «оге! ». Тоді за дверима лунав гавкіт ланцюгової собаки і порозі з’являвся раб-привратник.

Через невеликі сіни що входив потрапляв у перистиль. Цей оточений галереєю з колонами двір був центром вдома. Сюди виходили двері з парадних і житлових кімнат, кімнат для гостей, комор та інших приміщень. Посередині двору, а вони часто й з його кутках, височіли жертовники богам. У хорошу погоду господарі вдома обідали у дворі, відразу ж затінена галереї відпочивали, і приймали посетителей.

На протилежної від входу боці двору широка двері вела в чоловічу половину — головну кімнату вдома. Тут перебував рідний дім і жертовник богині оселі Гестии. Оштукатурені стіни цього залу, як та інших парадних кімнат, були прикрашені стінної живописом, бронзовими і навіть золотими платівками на мистецьку роботу. У залі збиралася уся сім'я. Тут обідали, святкували сімейні торжества, тут хазяїн дому приймав гостей і влаштовував пиры.

Чоловічий зал поєднувався дверима з жіночою половиною вдома — гинекеем. І на цій половині вдома, що з кількох приміщень, жила зі своїми дітьми і дорослими дочками господиня вдома. Вона пряла разом із рабинями, займалася іншими господарськими справами, керувала господарством вдома. Правом входу в гінекей користувалися тільки члени сім'ї і домашні раби. Сторонні сюди не допускались.

За гинекеем стояв невеликий садок. Приємно посидіти у ньому у спекотні дні у тіні дерев, як у кімнатах бувало душно.

Ряд інших приміщень у багатих будинках відводилася під пекарню, лазню, кухню. Кухню зазвичай будували ближче до чоловічому залі, щоб зручніше було туди носити страви під час обіду. Для виведення диму з печі на кухні влаштовувалася труба. Це був єдиний у домі труба, оскільки всі інші приміщення в холодні місяці, як і бідняків, опалювалися лише переносними жаровнями. Другі поверхи, навіть у будинках осіб, часто віддавалися внаймы мешканцям. Під двором і примыкающими щодо нього приміщеннями перебували льохи з вкопаними в землю бочками, у яких зберігалися різного роду продовольчі запасы.

Для прислужували у домі рабів і рабинь приділялися особливі приміщення, тісні і темні, тут раби спали покотом на полу.

II. Сімейне право у старовинному Римі (з прикладу Інституцій Гая).

Гай — це римський юрист, жила у II столітті нашої ери, виходець однієї зі східних провінцій Римської Імперії. Припускають, що він був провінціалом небагатої сім'ї. Твори Гая не цитувалися юристами його часу, а популярність щодо нього прийшла лише крізь 300 по смерті. Тільки після ухвалення уложення Феодосія в 426 г. становища Гая набули сили закону, і він став однією з найпопулярніших і шанованих законоведов і у число п’яти найвизначніших юристів, думками яких неможливо було наказано керуватися суддям у Римській Імперії.

Інституції є підготовлену в 50−60-ті рр. 2 в. зв. е. запис лекцій Гая, які, певне, було видано учнем чи іншому автора вже після смерті Леніна, точної версії з цього питання немає. Складаються вони з чотирьох книжок, кожна з яких розглядає певний питання регулювання громадських відносин. Книги своєю чергою діляться на титули, які поділено на параграфи. Перша книжку присвячено загальним даними про право і правовому становищу людей, друга, і третя речовому і обязательственному праву, а остання позовами і процесуальному праву.

Отже, якими хотів би бачити Гай закони, які регламентують сімейні отношения?

У розділі ст. 55 оголошує дітей, народжених у законний шлюб, під владою батьків.

Це становище мало своїм наслідком те, що батьки відповідали за своїх дітей: навчання, виховання тощо. З іншого боку, батьки мають були визначити частку своїх дітей у успадкування майна. Законність шлюбу давала дітям свого статусу у суспільстві. Загалом, встановлення законності шлюбу, у якому народжені діти, мало серйозні наслідки для всього подальшого життя дітей. Тому треба розглянути докладніше статті, що стосуються саме цього аспекти — законності народження дітей у законному браке.

Про законності брака.

У розділі ст. 56 проголошувала шлюб законним і дійсним буде лише тоді, коли римські громадяни одружені на римських гражданках, і навіть латинках і іноземках, із якими існувало jus connubii (тобто. визнана за обличчям спроможність до вступу до римське шлюб з усіма юридичними наслідками); бо як connubium дає права дітям успадковувати стан свого батька, то не лише робилися римськими громадянами, але й підпадали під владу батька.

У розділі ст. 58 проголошувала: «Що ж до осіб рабського стану, те з ними не можна укладати справжнього шлюбу » .

У розділі ст. 59 забороняла укладати шлюб між близькими родичами, «…як, наприклад, між батьком і середньою дочкою, між сином і матір'ю, чи дідусем і внучкою; і коли такі особи поєднаються, то шлюб, ними укладений, вважається злочинним і кровозмісним ». Той самий заборона поширювалася й на шлюб — з усиновленими чи удочеренными родичами і навіть із припинення усиновлення. «Отже ми можемо брати шлюб із тієї, яка через усиновлення стало нашим дочкою чи внучкою, хоча ми б звільнили її з-під батьківської влади » .

У розділі ст. 61 розглядала окреме питання одруження зведених родичів (братів і сестер): шлюб дозволявся буде лише тоді, коли обидва молодят звільнялися від батьківської влади: «У насправді, шлюб між братом і сестрою, безумовно, заборонено, народжені вони від тієї самої батька та однієї й тієї матері, чи то з однієї з них. Але, якщо якась жінка через усиновлення стане моєю сестрою, поки усиновлення існує, звісно, може бути шлюбу між мною і нею; а коли через звільнення з-під батьківської влади усиновлення припиниться, то можу оженитися; а й у тому випадку, що й звільнений з-під батьківської влади, немає перешкоди до шлюбу » .

У розділі ст. 62 дозволяла одружитися з дочкою брата, але не дочки сестри: «Брат може одружитися з дочкою брата; це увійшло звичай відтоді, як блаженної пам’яті Клавдій одружився з Агрипині, дочки свого брата. Не дозволяється, проте одружитися з дочкою сестри: так ухвалюють укази імператорів » .

У розділі ст. 63 забороняла також брати шлюб із тещі, невістці, падчерки, мачухи: " …шлюб неможливий вже з тій причині, що одне й та жінка може бути була одружена з двома, і чоловік неспроможна мати разом двох дружин ". Тобто. ця стаття забороняла і многоженство.

Шлюби з иностранцами.

У розділі ст. 67: " …якщо римський громадянин через незнання вступив у шлюб з латинської громадянкою чи з іноземкою, яку нині вважає римскою гражданкою, він немає над народженим від послуг цього шлюбу сином прав батьківської влади, оскільки син цей не вважається навіть римським громадянином, лише латинянином чи іноземцем, тобто. зараховується до стану матері: син адже лише тому випадку успадковує стан батька, як між батьком та її матір'ю полягала connubium " .

Але треба помітити, що ця сама стаття дозволяла установити владу батька в суді.

У розділі ст. 68 трактувала такий випадок заміжжя римської громадянки з іноземцем: «Так само, якщо римська громадянка помилково вийде заміж за іноземця, бо його римлянином, їй дозволяється судовим порядком довести поправити помилку: тоді син і чоловік набувають римське громадянство, й, звісно, син водночас переходить до влада батька » .

У розділі ст. 72: «Усе сина діє і ворожість до дочки » .

У розділі ст. 75 підводила підсумки сказаного: «З сказаного видно, що одружується чи римлянин на іноземці чи іноземець на римської громадянці, син їх народиться іноземцем; якщо такий шлюб зроблений помилково, то, на підставі сенатського постанови, можна помилку цю виправити відповідно до того, що ми колись сказали ». Якщо ж які вступили до шлюб добре знали своє ситуацію і ніякої помилки був, то недолік цього шлюбного союзу було бути виправлений.

У розділі ст. 76 підтверджує сказане у статті 56: «Не підлягає сумніву, що, шлюб, укладений між римським громадянином і такою іноземкою, з якою існувало jus connubii, як ми це вже сказали, вважався законним, і тоді дитя від прийняття цього шлюбу було римським громадянином й перебувало при владі батька » .

Діти, народжені в змішаних браках.

У розділі ст. 82 проголошувала, «…що з рабині і вільного по загальнонародному праву відбувається раб і, навпаки, від вільної громадської та раба народжується вільне дитя ». Тобто. становище матері визначало становище дитини від такої нерівного шлюбу (чи він буде вільним чи рабом).

У розділі ст. 87 роз’ясняла, що у такі випадки, у яких дитя успадковує стан матері, а чи не батька, воно не підпорядковується влади батька, хоча останній і він римським громадянином… «Але якщо шлюб уклали помилково, сенат приходив допоможе і виправляв порок шлюбного союзу, отже здебільшого » …відбувається те, що син переходить до влада батька " .

По ст. 88, якщо рабиня ставала вагітної від римського громадянина, та був її відпускали за грати і її ставала римскою громадянкою і народжувала зачату дитини вже проводяться як вільна жінка, то " …народжений, але він римський громадянин, як він батько, все-таки, не переходить до влада свого батька, оскільки він незаконно зачата, немає і сенатського постанови, який би вважало таку зв’язок законною " .

А ст. 89 відміняла становища ст.88: «Але природним вимогам, і міркувань вирішено, що, якщо рабиня зачне від римського громадянина, та був, відпущена за грати, родить, то дитя народжується вільним, оскільки зачаті незаконно набувають стан із на той час, коли народжуються. Тому вважаються вільними, якщо народжуються від вільної, і байдуже, від когось мати зачала їх, коли ще була рабинею » .

По ст. 90, якщо якась вагітна римська громадянка виганялася за межі батьківщини, отже ставала иностранкою, то народжене " … дитя визнавалося римським громадянином, якщо вона зачала в законний шлюб; коли вона зачала до незаконної зв’язку, або від неї народжується іноземець " .

Правила усиновлення й права усыновленных.

Статті 97, 98, 99 роз’яснюють права усиновлених і правил усыновления:

У розділі ст. 97. Всіма правами наділялися як рідні діти, а й усиновлені: " … як рідні діти …складаються при владі нашої, а й ті, яких ми усыновляем " .

Ст. 98 визначала способи усиновлення: «Акт ж усиновлення відбувається двома шляхами: чи владою народу, чи з наказу вищого сановника, наприклад претора » .

У розділі ст. 99 деталізувала процес усыновления:

а) Владою народу: " …того, хто усиновляє, запитують, хоче той того, кого має наміру усиновити, вважати законним сином, і ще, хто усыновляется, запитують, хоче той цьому піддатися; питається і народ, схвалює він це усиновлення " .

б) Владою сановника усыновляем тих, які перебувають під отеческою владою, однаково, займають вони першу ступінь спадних, які син і дочка, чи подальшу, які онук і онучка, правнук і правнучка.

По ст. 100 перший вид усиновлення, тобто. совершающийся з допомогою народу, міг функціонувати лише у Римі, а другий (владою сановника) — в провінціях у присутності намісників.

Але, відповідно до ст. 101 жінки могли усиновлятися лише владою сановника: у Римі присутності претора, а провінціях перед проконсулом чи легатом.

Усиновлення малолітнього, відповідно до ст. 102, у присутності народу не вироблялося, лише перед претором (у Римі), а провінціях перед проконсулом і легатом можна було " …усиновляти будь-якого, хоч би він був віку " .

Причому усиновляти мали права лише чоловіки. Жінкам ж, ні у випадку не дозволялося усиновляти, «оскільки вони і рідних дітей немає під владою «(ст. 104).

Усыновленного, відповідно до ст. 105, можна було віддати усиновлення іншому.

Діти усыновленного також ставали при владі усиновителя як онуків (ст. 107).

Випадки встановлення опіки і звільнення від опеки.

У Інституціях Гая розглядалися ще й випадки опіки.

По ст. 144 " …батькам … дозволено призначати за заповітом опікунів дітям, що вони мають у своєму своєї місцевої влади: чоловічої статі неповнолітнім, а жіночого як неповнолітнім, і повнолітнім (тут і далі виділення моє - Сеньковой Іриною). Бо древні римляни бажали, щоб жінки, унаслідок їх легкодумства знаходилися під наглядом, хоча б це вони досягли повного віку ". Тобто. ми чітко бачимо нерівність жінки стосовно мужчине.

Звідси по ст. 145 " … якщо хтось призначає за заповітом синові й дочці опікуна, і вони досягнуть повного віку, то син звільняється з-під опіки, а дочка тим щонайменше залишається під наглядом опікуна ". Від опіки звільнялися лише весталки, які «…на думку древніх римлян мали свободу опіки заради честі їх священнослужительства » .

Можна було призначити опікуна й дружині (ст. 148): «Дружині, що складається у подружній влади, так само дочки, й невісткою, яка у влади сина, так само як і онучці, можна призначати опікуна » .

Як слід було правильно сформулювати заповіт на опіку? Зразок такий формулювання наводила ст. 149: «Луция Тиция призначаю в опікуни дітям моїм, і навіть, якщо буде не дуже написано: дітям моїм чи дружині моєї нехай буде опікуном Тиций ». Після такого формулювання опікун вважався призначеним законним і формою.

Хоча, відповідно до ст. 150, дружині можна було надати право вибрати собі опікуна. І тому в заповіті повинно бути написано: «Тиции, моїй дружині, надаю вільний вибір опікуна ». У разі дружина " …проти неї вибирати опікуна керувати всім майном або заради відомих справ ". Цей вибір міг стати повним (ст. 151) чи обмеженим (ст. 152). Повний вибір припускав жінці можливість неодноразово, стільки раз, скільки їй захочеться, вибирати опікуна. Обмежений " … надається зазвичай у такому формі: Тиции, дружині моєї, надаю лише однократний, або тільки дворазовий вибір опікуна " .

Про цю різниці вибору в ст. 153: «Ці пологи вибору істотно відрізняється одне одного. Саме тієї жінці, має повний вибір, можна сам і дві і тричі, і навіть частіше обирати собі опікуна; а тієї, має вибір обмежений, понад один раз не можна обирати, коли їй надана лише однократний вибір; якщо вибір надана лише на двічі, то більше ніж двічі вона повинен обирати » .

Опікуни, які у заповіті називалися поіменно, називалися dativi, інші ж, готових за вибором, називалися optivi (ст. 154).

Якщо ж із заповіту опікуни були призначені, то ними виступали родичі чоловічої статі із боку батька: брат, син брата, дядько, син дядька тощо. (ст.155); але не, а лише найближчі за рівнем кревності (ст. 164). Цим опікунів було дозволено поступитися у суді опіку з жінок сторонньому особі, а опіку над малолітніми зась було передавати, вона припиняється із настанням повноліття (ст. 168).

У розділі ст. 169. «Той-таки, кому уступается опіка, одержує назву tutor cessicius » .

Цікава ст.17З, через яку виходячи з сенатського постанови жінка могла просити про призначення опікуна замість відсутнього. Коли його було призначений, то колишній переставав бути опікуном; до того ж байдуже, як довго опікун був відсутній.

Але коли жінка була під владою патрона, і його відпускали за грати, то їй не дозволялося клопотатися про призначення замість відсутнього опекуна-патрона іншої особи (ст. 174).

Хоча (ст.176) уточнювала: «У відомих випадках сенат дозволяє клопотатися про призначення опікуна цього разу місце відсутнього патрона, наприклад, до ухвалення спадщини ». Клопотатися про призначення опікуна вільновідпущена могло йтися і у разі, коли його відпускала за грати жінка — патронка, т.к. остання же не бути опікуном через те лише, що вона жінка (ст. 195).

Опікун міг стати усунутий опіки малолітнього, тобто. позбавлений її, «внаслідок неблагонадійності «. І, коли таке траплялося, то призначали іншого опікун (ст. 182).

Усе це законодавство дотримувалося однаково ревно як і Римі, і у провінціях (ст.183).

Інституції Гая відзначають справедливість опіки над малолітніми, вказуючи, що «з права майже усіх держав малолітні перебувають під опекою, оскільки відповідно до природним правом, ніж який сягнув досконалого віку був під охороною іншої особи «(ст. 189).

Але щодо призначення опіки з жінок, досягли повноліття, в Інституціях говориться, що це «немає справедливого підстави, бо … жінки адже, досягли повноліття, самі займаються своїми справами, а окремих випадках опікун лише форми виявляє свою згоду; часто опікун навіть не зі своєї волі принуждается претором давати бажання «(ст. 190).

Коли опікуваний малолітній (будь-якої статі) сягав повноліття, то ст. 191, опікун давав в суді звіт у своїй опіки.

Ст. 196 була конкретної. З одного боку проголошувалося, що «діти чоловічої статі звільняються й від опіки, коли досягають змужнілості, тобто. виробляти потомство »; але потрібно було також «що змужнілість слід визначати за літами, тобто. кому скінчилося 14 років від народження » .

Ст. 199 захищала права опікуваних від розтрати їх майна опікунами: «Проте, щоб маєток малолітніх і тих, хто полягає під піклуванням, був витрачено і зазнала шкоди від опікунів чи опікунів, преторе повинен перейнятися, аби ті та інші представили поручництво, дали особливе обіцянку у цьому, що поставляться до виконання свій обов’язок з надлежащею рачительностью » .

Такі лише основні тези Інституцій Гая, що стосуються сім'ї.

Заключение

.

У цьому роботі я свідомо розглянула різні історичні періоди: ближчий історія Давньої Греції (архаїчний період VIII — VI ст. е.) і більше пізній історія Стародавнього Риму (період історії Римська імперія I в е — ІІ н.е.). щоб порівняти, як змінювався статус сім'ї з часом, з недостатнім розвитком людської цивілізації.

Отже, яких висновків можна зробити висновки з такого стислого огляду інституту сім'ї у античну епоху? Головний висновок той, що у ранні часи світі зізнавалася величезна роль сім'ї, як суспільства, уклад і існування якої у умовах суспільства необхідно регулювати законами. І - такий висновок — закони ці вдосконалювалися й ускладнювалися з розвитком цивілізації та суспільного ладу.

Громадське пристрій Греції - рабовласницька демократія, і для неї характерно таке явище, як народний суверенітет — визнання народу в якості єдиної джерела влади. Демократія ставила закон вище влади, а самі закони не вважалися чимось даним понад, вони були створено не богами, а людиною.

Древній Рим — багато в чому продовжувач античних традицій Греції - відрізняється релігійної стриманістю, внутрішньої суворістю і до зовнішньої доцільністю. Практицизм римлян знайшов гідне вираз у багатьох областях людської діяльності, зокрема й у юриспруденції. Однією з яскравих набутків у законотворчості є сімейне законодавство. Як у цілому культура Стародавнього Риму багато в чому визначила культуру наступних епох у Європі, і сімейне законодавство тієї епохи зуміло визначити основні тези інституту сім'ї на багато століть вперед.

Список використаної литературы:

1. Андре Боннар Грецька цивілізація Ростов-на-Дону, «Фенікс », 1994.

2. Історія Стародавнього Риму / Під ред. Бокщанина А. Р. — М., Вищу школу, 1971.

3. Давні цивілізації / Під загальною ред. Бонгард-Левина Р. М. — М., Думка, 1989.

4. Давня Греція / Під редакцією Каллистова Д. П. і Утченко С. Л. — Ленінград, Державне Учебно — педагогічне видавництво, 1958.

5. Інтернет — ресурсы:

a. internet.

b. internet.