Новое час — нові діти?

Новое час — нові діти?

Медведева І. Я., Шишова Т. Л.

Мнение у тому, що ми заживемо по-людськи, доки вимре покоління рабів, стало не тільки звичної, а й навязшей в зубах аксіомою. Скільки разів за останні роки звучало згадка Мойсея, який років водив євреїв по пустелі - нібито саме з тим метою, щоб нову, вільне життя почали на Землі Обітованій лише вільні люди. Але це, м’яко висловлюючись, вільна трактування біблійного сюжету. І про пустелю, і про років, звісно, десятки разів сказано, тоді як про покоління рабів — то це вже фантазії новітніх тлумачів. (Зауважимо в дужках, що ця трактування — щодо покоління рабів — дуже диагностична, багато що говорить про людині, що її винайшов, і навіть про те, хто її змоги легко підхопив і «расповсюдил».) Ви лишень уявіть собі цю картину: палючий спека, крапля води дорожче золота, а змучені, обірвані іудеї все ходять і ходять по безплідною пустелі - десять, двадцять, тридцять років… Падають, вмирають. Хтось ридає над трупом батька, інший над трупом дружини. Мойсей ж із залізної невблаганністю змушує свій народ блукати невеличкому п’ятачку смертоносної землі. І весь цей під гаслом: «У світле майбутнє - жодного раба!».

Впрочем, навіть якщо взяти сумнівну, але дуже улюблену деякими прогресистами політичну метафору, то виникають і мінімум два вопроса.

Первый. Чи діти з незначною серцем святкувати перемогу, здобуту над своїми мамами, папами, дідусями й бабусями? Чи далеко зайшла атомизация нашого суспільства? Чи справді наші нащадки «цивілізувалися», нічим немає від звірят, які належать до батькам суто функціонально: почали самі добувати собі їжу — і позабыли?

И друге запитання. Хто це народиться У цих нових, вільних людей?

Что ж до першої питання, ми, мабуть, спостерігаємо зворотне явище. Труднощі останніх скоріш згуртували, ніж послабили родинні зв’язки, що тут і так були досить сильні. На відміну із Заходу, ми й раніше не існувало традиції, за якою юнаки та дівчата, ледь закінчивши школу, залишають батьківська хата. Сьогодні ж, коли лише придбати, а й зняти квартиру більшості за кишені, майже вся молодь мимоволі живе з батьками. Багато жінок за матеріальними міркувань змушені тепер працювати, тому бабусі та дідусі ще активніше, ніж раніше, включені у виховання маленьких дітей. На наших заняттях ми нерідко спостерігаємо, що із бабусею і дідом в дитини буває ближчий контакт, ніж із батьками. Старі, зазвичай, і терпиміше ставляться про дітей, і часу ними не шкодують. Подивіться, скільки серед іноземних туристів літніх та відновлення старих людей. А наші дедалі більше дачі з онуками возяться. Ви скажете, вони були б раді подорожувати, так немає що. Можна подумати, що у давні часи наші бабусі тільки і робили, що видиралися по горами Кавказу чи фотографувалися на верблюді у Середній Азии…

Так чого це онуки восславят «моїсєєв» (вірніше, тих, хто себе такими призначив?) і проводитимуться з захопленням будувати нове життя, у знайшлося місця для старих людей? Для рідних, найближчих їм людей? І яку ж бездушній скотиною треба уявляти собі народ, розраховуючи те що, що сама покоління (непоодинокі ублюдки, а ціле покоління!) буде весело і безтурботно танцювати на кістках іншого — обманутого, приниженого і буде викресленого зі списку живих ще за життя! Покоління «вільних» — на кістках «рабів»! Ні, щось выплясывается, не вытанцовывается.

Ну, а? Адже молодість егоїстична, що якщо кого і подбає, то ми не про предків — про нащадках. Про своїх дітей, своїх онуках. От і перейшли до розгляду другого питання. Пам’ятаєте? «Хто народиться У цих дітей?» І нього прийде відповісти більш обстоятельно.

Не треба бути великим професором, аби уявити, якому випробуванню піддається психіка людей загалом і дітей у особливості в звані переломні елементи історії. І аж ніяк в повному обсязі цей іспит (адже ще зовсім не кінець!) витримали. Оскільки нас зараз цікавлять саме діти, наведемо статистичні дані, опубліковані «Незалежної газеті»: 28 відсотків дітей молодшого шкільного віку відчувають проблеми при адаптацію середовищі, 22 відсотка — схильні до депресії, 23 відсотка- ставляться до групи ризику по агрессивности.

Мы, працюючи з детьми-невротиками, бачимо, що спочатку 90-х рр. на групу дошкільнят і молодших школярів, що складалася із 8 людина, доводилося в середньому два дитину поруч із сильними страхами. На середину 90-х їх кількість подвоїлася, а через кілька років ми бували групи, хіба що повністю що складалися з дітей із нав’язливими страхами.

Примерно у тій пропорції невротизировались останніми роками і батьки. Дедалі частіше нашим головним пацієнтом стає мати, а чи не дитина. Це її, передусім, треба приводити до тями, щоб полегшити цим стан малыша.

К жалю, процес наростає. На одній із причин невротизації як у дитячій середовищі ми хіба що назвали: підняті обрушилася ними «нової життям» дорослі. І не дивно. Хтось став бідним, хтось поки що на плаву, але працює втричі більше ніж раніше й страшенно втомлюється. Дехто пішов заради грошей торгувати, та його від цього нудить. А чеченська війна,. терористичні акти, безперервні розмови про прийдешньої та справжнім безробіттю (мовляв, поки що це квіточки!)… Та головне — хронічне почуття потоптаної справедливості, що з людини російської культури (підкреслюємо: культури, а чи не крові) рівносильне крахові мира.

Однако в усіх ж лди залишилися поза бортом нове життя! Хтось у ній вписався і дуже непогано. Навіть назва з’явилося для таких — «нові українці». Їх діти у яких не знають відмови, бачить собі принижених бідністю й розгублених батьків, можуть відвідувати елітарні школи, відпочивати на Канарських островах, розважатися в Диснейленде. Можливо, привілейоване становище — це хіба що охоронна грамота їхнього психіки? І говорячи про майже тотальної дитячої невротизації, цих дітей слід «вивести за скобки»?

Мы, звісно, не проводили поголовного обстеження сімей «нових українців» (його провести, як ви розумієте, взагалі нереально). Проте ми й накопичилося вже досить матеріалу, щоб зробити деякі висновки. Дедалі частіше анкетах, які ми роздаємо до початку занять батькам пацієнтів, професія батька позначається як «бізнесмен», «президент фірми чи акціонерного товариства», «генеральний» чи, принаймні, «комерційний директор». Птахи вищого польоту — назвемо їх умовно «новітні російські» — воліють анонімність і наводять дітей на індивідуальні консультації. Доводиться бачити дітей й у час, наприклад, на погостинах. З іншого боку, нам багато чого розповідають педагоги вже згаданих вище елітарних шкіл, де освіту платное.

Картина вимальовується, відверто кажучи, невтішна. Сьогодні діти багатих невротизированы нітрохи незгірш від звичайних дітей. Можливо, навіть больше!

Поскольку наша робота передбачає тісний і глибокий контакти з сім'єю, в тому однині і з батьками, ми можемо казати про якомусь збірному образі чоловіки, зайнявся бізнесом. (Звісно, і тугий не обходиться без винятків, але, на жаль, вони редки.).

Вот портрет «ділового» батька сімейства: свавільний, завжди втомлений і роздратований («Банк гальмує кредити… Знову на нас наїхали… Чергова розбирання» тощо. п.). Що б не витворяв — він «у своєму праві» («Я вас утримую!»). Став помітно більше пити («Переговори з партнерами, інвесторами, мафіозними структурами»). У деяких сім'ях годувальник, ледь що за нього, гримає дверми і зникає на кілька діб розвіятися. («Спочатку я лякалася, обдзвонювала, як дурепа, лікарні і морги. У дружків допитувалася… Нині ж звикла».) Опіка дитині таким батьків, зазвичай, зводиться до купівлі дорогих подарунків. І вже якщо доходить до виховання, то головна виховний захід — галас і битье.

Странно це? Анітрохи. Ні кому як відомо, що галузь бізнесу зараз є кримінальної. Перебуваючи під виснажливим пресом страху і нервування як і кожен, розперізуючи вдома, бізнесмен разом із піджаком скидає з себе і це прес. На кого? Звісно, на близьких. І, передовсім від непосильного вантажу страждає слабкий, тобто дитина. У «новоросійських» дітей часто спостерігаються підвищена тривожність, страхи як наслідок — енурез, заїкуватість, тики, і навіть агресивність чи, навпаки, затурканість, безініціативність, відсутність пізнавальних інтересів. Коли вони виростуть, їм, швидше за все, буде в створити, й зберегти семью.

Бросается у вічі й такий нібито парадокс: нерідко у новоспеченого бізнесмена псуються відносини із дружиною, хоча, начебто, має бути навпаки. Адже будинок тепер повна чаша це і є можливості догодити дружину то дорогий модної річчю, то небаченим делікатесом, то комфортабельним відпочинком. Але всі це стає звичним (а до хорошого, як відомо, звикаєш швидко), перший план виступають горезвісні вічні цінності: любов, вірність дружнє участь — останнє у російській культурі вважається хіба що основою щасливого шлюбу. «Я тепер чоловік, не батько моїх дітей, а спонсор,» — така скарга зараз вельми популярний. Принаймні, її чуємо часто. А хтось висловлюється ще більше відверто: «Я байдуже, як вдова за живого чоловіка… Будинку не буває, і якщо й прийде, то мене, ані дітей йому немає: лише телефон і дивляться телевізор… А потім спати завалюється». І це визнання лаконічне і ще більше певне «Останнім часом почуваюся повією, з якою чоловік звертається як клиент».

Вы скажете, взаємини чоловіків і жінок, дітей де вони стосуються. На жаль, стосуються, але тільки опосередковано, а значно більше прямо, аніж багатьом хотілося бы.

Чувствуя себе закинутими, багато жінок намагаються розраховувати на розрада у дитини, особливо якщо це хлопчик (ми готуємося вже писали це у главі «Біс материнській любові»). Він стає для матері єдиною реальною опорою, співрозмовником, іншому, займаючи по суті (зрозуміло, психологічно) місце отдалившегося чоловіка. Але дитини не можна призначити в ролі дорослого чоловіка, це йому як і несила, як 50-килограммовый мішок картоплі. Перевантажена психіка може надірватися. І, надірвавши, спотворитися. Чоловіки, що складалися у дитинстві в «психологічному шлюбі» матері, часто не одружуються реальний, отже, вони загалом хто б народитися. Осліплені і пригнічені ідеалом матері, вони немає гідну пару. До того ж, серед таких хлопчиків, зарано занурених у світ жіночих переживань, багато кандидатів до гомосексуалісти. Зустрічається в таких дітей і прихований садизм, що навряд чи прикрасить майбутнє отцовство.

Но хіба ні сімей, де дружина, що у колишнього життя була «іншому, товаришем і братом», тепер активно включилася у справи його й стала «партнером у бізнесі»? Була сім'я, а чи стало «сімейне підприємство» — те-то славно! Ось тільки діти виявляються тут збоку — припечу. Ні, ними, звісно, займаються, але переважно гувернери, бонни, бэби-ситеры, або навіть заміські ліцеї, що раніше не просто називалися інтернатами. Позбавлені у дитинстві нормальної материнської турботи, «безмамные діти» (термін придуманий західними вченими) здебільшого не здатні повноцінно виховувати власних дітей. Ні, ми зовсім не від хочемо, аби в вас складається враження, мов у сім'ях «нових українців» взагалі буває нормальних стосунків. Безумовно, бувають, непросто нормальні, а дуже гарні. Але якщо уявити бездоганну сімейну ідилію, дитині у ній усе одно буде незатишно. Ми вже згадали про криминализованности сьогоднішнього бізнесу. Діти бізнесменів незрівнянно частіше, ніж інші, потрапляють у зону ризику. Чого повинен очікувати від життя п’ятирічний малюк, в присутність якого їх постійно ведуться розмови у тому, що когось із знайомих вбили, когось пограбували, а й у когось вкрали дитини (можливо, саме його, у якого він разом із матусею і татом тиждень тому Вінський був дно якої народження!). А діти, виходять на в супроводі охоронця, що нині особливо престижно! Яка вони формується картина світу? І що він сниться ночами?.. У дітей практично з стовідсоткової ймовірністю спостерігаються підвищена тривожність, нав’язливі страхи (бо увесь світ кишить злочинцями, грабіжниками, убивцями) і - як природний слідство — мізантропію, тобто ненависть до людям. А мізантропію можуть призвести згасання роду: переповнений ненавистю до людям людина не захоче і навіть зможе зробити світ собі подобных.

(Может, для когось видаватиметься, що ми сгущаем фарби? На жаль… Багато чого тут, навпаки, зм’якшено, згладжене і названо своїми власними іменами. Не наводили ми бачимо конкретних прикладів — зовсім на через відсутність таких. Прикладів — скільки завгодно, і вони, напевно, дуже переконливі, але їх прибережемо ще докладного розмови. «Нові діти» заслуговують і вимагають окремої книги.).

…Так хто ж саме тут через років житиме по-людськи? Хіба що марсіани прилетять? Але які й жити будуть по-своєму, по-марсіанському… І ніхто їм не пояснить, що убогі істоти, які то накидаються на першого зустрічного, то боягузливо забиваються у куток — і є добірні, істинно вільні люди.

Только вони трішечки надірвалися, оскільки років поспіль невтомно ховали рабов.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.