Понятие і сутність права

КАЛІНІНГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНИВЕРСИТЕТ.

Курсова робота «Поняття і сутність права».

Р, а б от у перевірив Р, а б от у виконав студент гр.

Дата:________________ Дата:________________ Підпис:_____________ Подпись:_____________.

Калінінград 1998.

стор.: | |Содержание…|2 | | |… | | |1.|Многообразие у сенсі |3 | | |права…| | | |… | | |2.|Сущность та призначення |9 | | |права…| | | |… | | |3.|Роль права за умов формування ринкових взаємин у | | | |Російської |17 | | |Федерації…| | | |… | | | |Список |30 | | |літератури…| | | |… | | | | | | | | | | | | | | | | | |.

Розмаїття у сенсі права.

Право належить до як наиболе важливих, а й найбільше складних громадських явлении.

Намагаючись зрозуміти, що таке і яка його роль життя суспільства, ще римські юристи звертали увагу, що не вичерпується одним будь-яким ознакою чи значенням. Право, писала одна їх (Павло), вживається у кількох сенсах. По-перше, право означає те, що «завжди є справедливою й», — яке природне право. У іншому сенсі право — те, що «корисно всіма багатьом в якомусь державі, яке цивільне право».

З розвитком й держави люди, естествено змінювалося і помилкове уявлення на право. З’явилося багато різних правових ідей, теорій і суджень. Проте найперші основи, закладені римськими юристами, особливо у такий галузі права як громадянське (цивільне), хоча у «модернізованому» вигляді, але збереглися. Передусім це теж стосується таких правових інститутів як право власності, наслідування, купівліпродаж і багатьох других.

Аби у тому, досить сказати, що славнозвісний Кодекс Наполеона чи цивільний Кодекс Франції 1804 року підготували на основі глибокого изучедия і використання римського права. У ньому, наприклад, під сильним впливом принципів, і різних інститутів римського права особливо виділялося право власності, яке визначалося як «право користуватися й розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, про те, щоб користування було таким, яке заборонено законами чи регламентами» (ст. 544). У кодексі Наполеоиа закріплювалися шляхи і засоби набуття власності. Встановлювалося, зокрема, що власність на майно купується і передається шляхом наслідування, шляхом дарування між живими чи з заповіту і з зобов’язань (ст.711).

Слід зазначити, що чимало інститути римського права як своєрідного першоджерела постійно використовувалися й закони використовують при розробці цивільних кодексів та інших нормативно-правових актів та інших країнах. Таке вплив римського права на правові системи інших країнах, сприйняття останніми в найбільш ясних принципів, і інститутів римського права, зване юридичкой літературі рецепцією римського права, в значною мірою позначилося на характері й змісті цих систем, і навіть на визначенні поняття самого права.

Сповна зберегли своє значення і актуальність, наприклад, становища, сформульовані древнеримскими і давньогрецькими юристами щодо нерозривний зв’язок правничий та спрведливости, правничий та добра.

Будучи «регулюючої нормою політичного спілкування», право як зазначав ще давньогрецький мислитель Аристотель, повинна бути «критерієм справедливості». А, аби знати, що таке, писав давньоримський юрист Ульпиан, потрібно зрозуміти, ніж якими явищами це пов’язано і звідки воно відбувається. Слід пам’ятати, передусім, що «він одержав свою назву від justitia — щоправда, справедливість», що є «мистецтво добра», «рівності і справедливости».

Не втратили значення для сучасної юридичної теорії та практики, особливо глибокого й усебічного розуміння сутності та змісту права, і навіть його визначення, становища, що стосуються стественного права.

Право — у найбільш простому його визначенні - є система регуляції громадських відносин, мета якого — встановлення режиму правопорядку. Але це визначення не вичерпує всієї багатозначності цього юридичного феномена.

«Юристи досі шукають визначення права», — писав Кант близько 200 років тому, узагальнюючи більш як двохтисячорічну історію розуміння природи цього явления. 1] Його слова справедливі і сьогодні, оскільки досі поколишньому немає загальновизнаною дефініції права. Понад те, по думці російського вченого Л. И. Спиридонова, навряд ця завдання загалом бути можна залагодити з допомогою формально-логических коштів, які й можна використовувати і розробити традиційних определений. 2].

Водночас у юридичної науці існують різноманітні трактування права (нормативна, соціологічна, етична та інших.), кожна з яких має свої обгрунтування. З погляду цікавій для нас проблеми співвідношення правничий та закону насамперед слід зупинитися двома основних, сформованих історія права[3], тенденціях правопонимания.

Перший спосіб формування ідеї права трактується як влада, приналежну Богу, як зовнішню норму, якого має підкоритися воля індивіда. Божественна воля, відповідно до цієї концепцією, розвивається до тями поведінки, виражену у законі, затвердженому владою, державою. Отже, відповідно до цієї теорією, все критерії визначення правничий та сваволі походить від Бога, влади, держави, а індивід (громадянське суспільство) зберігає стосовно праву пасивне становище. Право у разі постає як інструмент примусу до слухняності влади й висловлює лише абсолютний державний інтерес: влада диктує закони, закони містять право, влада карає право їх неисполнение.

У сучасному теорії права викладена вище концепція відома за назвою позитивістської концепції держави й права.

Інша тенденція правопонимания виникла розвивалася з урахуванням розробленого римлянами понять справедливості, природного образу мислення, правосуддя, на визнання взаємності правомочий сторін, які «врівноважують» одне одного у вигляді правий і обов’язків: по право кожного варто її інтерес, що може бути задоволений через обов’язки з іншого боку. Зовнішня примусова сила у разі не требуется. 4].

За такого підходу норми права народжуються лише «згори», а громадянське суспільство, у процесі спільної прикладної діяльності у постійному зіткненні їхніх інтересів. У цьому виробляються правила поєднання цих правових норм, способи взаємодії і придушення, «зона» свободи їхні діяння. Дані правил і є норми права — права як заходи свободи. Один із версій цього гегелівського визначення, вскрывающего функціональну сутність права, радянським юристом Н. Н. Разумовичем викладено так: «Право є історично обумовлена міра людської свободи для підтримки динамічного рівноваги між особистим зацікавленням прочитає і громадської необходимостью."[5].

У представленої дефініції першому плані виходить гарантійна сторона права як сфери безперешкодного дії інтересів людей, захисту їх правомірного поведінки. А загалом більшість сучасних дослідників сходяться у тому, що у розгорнутому визначенні права мають відбитися такі моменти: а) естественно-исторический характер походження права; б) його спроможність служити масштабом поведінки вільних і рівних суб'єктів; на такі властивості права як нормативність, общеобязательность, взаємозалежність ув’язнених у ньому правий і обов’язків; р) гарантії реалізації права, зокрема — у вигляді втручання з боку государства.

Серед основних факторів — сторін, які треба враховувати щодо правничий та визначенні його поняття, важливого значення, крім названих, мають значення і інші чинники. Їх чимало і вони цілком різноманітні. Проте вместеони створюють цільну, дуже представницьку, хоча деколи і досить суперечливу картину правової життя, допомагають формулювати адекватне уявлення про різноманітні сторони життєдіяльності правничий та, під час першого чергу, про його понятті і содержании.

У юридичної літературі, як і це випливає з вищесказаного, немає єдиного підходи до визначенню поняття права, а тим паче одиозначного про неї уявлення. Спектр думок нього й суджень, як і сукупність чинників, що впливають на процес створення про неї адекватного уявлення, дуже широкий і разнообразен.

Крім багатьох інших причин то найчастіше обумовлюється неоднаковою оцінкою різними авторами ролі й призначення для динамічного розвитку сучасного, особливо «ринкового», права рецепції римського права, різним поданням щодо ступеня впливу традиційних ідей природного права на сучасні теорії права, суперечливими підходами авторів — дослідників права — до розв’язання проблем співвідношення у його понятті і змістовності «загальнолюдського» і «загальнонаціонального», з одного боку, і «класового», з другой.

Що особливо чітко видно у вітчизняній лиття ратуре. Якщо порівняти між собою визначення поняття правничий та підходи для її вивченню, характерні для радянських часів з визначеннями поняття права і підходами до його пізнання в пострадянський період неважко помітити, що найважливішої особливістю тих і інших є чи категоричне визнання чи так само рішуче заперечення класового характеру права.

Перші будуються на суворо класових постулатах, виставі про держави не праві як засобах, орудияхв руках пануванняющего класу чи класів. Тоді як другі, мовчазно відкидаючи классовость апелюють до «загальнолюдським» цінностям та інтересам або до «спільним і індивідуальним інтересам населення страны».

Для прикладу суто класового підходи до визначенню поняття права, можна посилатися на, досить типове визначення в відповідно до цього право сприймається як «сукупність встановлених і охоронюваних державою норм, виражають волю панівного класу, утримання визначається малотериальными умовами цього класу». Або — визначення права як «на систему нормативно-обязательного регулювання поведінки людей, підтримувану державою і яка має териально зумовлену волю панівних класів (за розвиненого соціалізму — волю народа)».

Однією з прикладів позакласового чи надклассового підходи до визначенню поняття права може бути його дефініція, відповідно до якої право сприймається як «система загальнообов’язкових правил поведінки, які і охороняються державою, висловлюють спільні смаки й індивідуальні інтереси населення і виступають державним регулятором общественных отношений».

Зрозуміло, у сфері права, як і за іншими областях державній чи життя, не може встановити в останньої інстанції, а із нею і правильності підходів до вивченню й визначення поняття тих чи інших явищ, зокрема й самого права.

Тільки практика, за загальним визнанням, може бути критерієм істини. Але, щоб практика «сказала» свого слова й інші чи іншому визначенню поняття права було винесено оправдавальний чи обвинувальний «вирок», буде потрібен певний час. Лише на самій основі накопиченого досвіду можна буде потрапити говорити з впевненістю переваги чи недоліках тієї чи іншої підходи до вивченню правничий та його определению.

Це стосується всім, які існують у світової державно-правової практиці, і, природно, у яких «право» на існування підходи до розгляду правничий та його визначенню. Певною мірою це й суто класових і внеклассовых дефініцій права.

Обмовка — «певною мірою» тут необхідна у тому, щоб підкреслити ту обставину, наявний досвід визначення права шляхом надмірного випини, перебільшення його класовості у радянській літератури і одночасно повного його заперечення чи підкресленого ігнорування у загниваючій західній літературі, свідчить, як і у разі із державою, про суть двох крайностях.

Перша полягає в абсолютизації ролі класовості, у її явною переоцінці, а друга — у її нічим не виправданому ігнорування, у її недооцінки. Шарахание з однієї крайності зв іншу щодо поняття права, як і у всіх інших випадках, — не найкращий спосіб перебування наукової истины.

У реальному житті класи існують поряд з іншими соціальними і політичними спільностями людей. Сповна виявляються та його інтереси, особливо коли класи перебувають при владі. Через це був дуже нерозумним і необачним у процесі вироблення поняття праваи визначення його сутності та змісту «не помічати» існування і функціонування, повністю ігнорувати вплив класів та їхніх інтересів на государственно-правовую жизнь.

Наявність безлічі визначень права, сформульованих під впливом низки життєвих обставин — факторів, і що відбивають різні боку правової життя і, безсумнівно слід розглядати саме по собі як позитивне. Воно дозволяє подивитись право крізь призму століть, відбити у собі найважливіші як одній історичної епохи, але й інших епох її боку і негативні риси, побачивши право у статиці, а й у динаміці. Існування безлічі визначень права свідчить, крім іншого, про глибині, розмаїтті й багатстві державно-правової думки, про величезному розмаїтті знання праві, накопичених авторами-теоретиками і практиками за тисячоліття його исследования.

Однак у такому безлічі і свої вади. Головний із них залежить від труднощі, породжуваних різними, часом взаємовиключними одне одного підходами, відсутністю єдиного, концентрованого, цілеспрямованого процесу пізнання правничий та його практичного використання. Діалектика цього процесу, в такий спосіб, у тому, що множинність визначень поняття права як позитивним явищем виступає до того ж час як і негативне явление.

Чи можливо успішне подолання негативних сторін множинності, а точніше — відомої розрізненості і навіть суперечливості визначень понять на право? У значною мірою «так». Можливо використання кількох колій та спроб вирішення проблеми. Одне з таких шляхів у тому, щоб у основі сформульованих у різний час приватних визначень поняття права виробити придатну «попри всі часи» і «попри всі випадки життя» загальне визначення поняття права. У виконанні вітчизняної й зарубіжної юридичної літературі спроби були й неодноразово. Зазначалося, в частковості, що «загальне визначення права, коли вона правильно сформульовано, має ту безсумнівну теоретичну і практичну цінність, що його орієнтує на головні і вирішальні ознаки, характерні цля права загалом і що відрізняють право з інших суміжних, неправових громадських явлений».

Однак відразу, і беэ підставі, застерігалося, у процесі дослідження правничий та його застосування не можна обмежитися «самим загальним визначенням поняття права», оскільки там що неспроможні отримати «своє безпосереднє відбиток» дуже важливі глибокого розуміння правничий та практики його застосування специфічні моменти, властиві тому чи іншому історичному типу права". Специфічні особливості, наприклад, рабовласницького чи феодального типів права навряд можна відбити в загальному понятті, яке «убирало» б себе також, хоч дехто специфичесские особливості сучасних правових систем чи типів права.

Специфічні особливості і негативні риси характеризують лише окремі визначення поняття права, відбивають, відповідно, специфічні ознаки і негативні риси рабовласницького, феодального чи іншого типу права. Що ж до загального визначення поняття права, воно може складатися, виходячи зі свого назви та призначення, їх найзагальніших черп особливостей, властивих всім без винятку типам права.

Через це воно неминуче матиме занадто общией, надмірно абстрактний, малопридатний для успішного рішення теоретичних завдань і досягнення пращчсских цілей, характер. Розробкою що така визначень, коли право у дуже абстрактному чи однобічному виді лише як «інститут примусу поведінки людини влади правил» чи як «правил поведінки, встановлювані й державою», нерідко захоплюються і «грішать» західні юристы.

Вітчизняні ж автори, предпринмшие спроби вироблення загального поняття права, з объективни і суб'єктивні причини найчастіше «збивалися» деякі сщифичсские риси, що стосуються «волі» одного чи іншого панівного класу, розгляду права лише як класового регулятора громадських відносин, тощо. Ілюстрацією сказаного може бути дефініція загального поняття права, відповідно до якою вона подається як «державна воля господствующешласса, котре виражається у зівокупности норм, які охороняються пвдарством як класовий регулятор громадських отношений».

Аналіз даного, як і інших, раніше які у ролі прикладу, загальних понять права показывав, що допоки вони досить далекі від досконалості. Отже, вони можуть служити — остаточно не сформувавшись у єдиний, повністю що задовольнить потребам державно-правової теорії та практики загальне поняття — ефективним засобом чи шляхом подолання негативних згодом множинності, розрізненості і противоречивости уявлення про праве.

Не можуть бути досягненню цієї мети так звані «ходячі», по вираженню відомого німецького теоретика права Иеринга, чи «найбільш поширені» (Л.Пстражицкий) погляди на право як у примусові норми, користуються визнанням і защитою з боку держави", як у «сукупність які у державі примусових норм». Оскільки за всієї своєї «общепризнанности» і реставрацію широкої поширеності відбивають лише окремі погляди й підходи до аналізу правничий та його визначенню, а чи не є «універсальними» коштами Німеччини та подходами.

За нинішніх обставин найефективнішим, отже, і найприйнятніший шляхом, або засобом подолання негативних наслідків множинності і суперечливості визначень і підходів до праву, є виділення і розгляд його найважливіших, властивих різним типам права, ознак і черт.

Про які конкретно ознаках і рисах йдеться? За багатьма. Однак у першу чергу про те, що дозволяють виділити права як регулятор громадських відносин серед інших, неправових регулятивних коштів. Про це ми бачимо поговоримо надалі. ;

Сутність та призначення права.

Що таке «істинний закон»? — запитував Цицерон. І відразу відповідав, співвідносячи право як зі справедливістю і добром, але із дуже природою, природним буттям людини, що — це «розумне становище, відповідне природі, розповсюджується усім людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання боргу…» Право, по Цицерону, встановлюючи ті чи інші обмеження і заборони, «забороняючи, від злочину відлякує; проте вони нічого, коли це потрібно, не наказує чесним людей і не забороняє їм і впливає на безчесних, наказуючи їм щоабо чи запрещая».

Ідеї й освоєно основні становища природного права відбилися в конституційному і поточному законодавстві багатьох совре менных держав. Наприклад, у Конституції Росії прямо обгрунтовується те, що «основні права і свободи людини неотчуждаемы і належать кожному від народження» (ст. 17, п. 2). Тим самим було підкреслюється, що вони «не даруются і встановлюються «понад» хоч би яким не пішли державним або іншим суб'єктам органом, а з’являються і перебувають у силу природних, ні від когось які залежать, причин.

Поруч із названими чинниками, які надають великий вплив на формування ставлення до сутності та змісті права і навіть з його визначення, важливу рід до цього процесу грають В. Гвоздицький і інші чинники. Серед них слід виділити такі, пов’язані зі службовою роллю та соціальним призначенням права у суспільства і государства.

Загальновизнаним є також те, що у соціальному право не буває абстрактним. Воно завжди і закріплює волю і інтереси панівних класів, які перебувають при влади соціальних верств, груп, прошарків. Ні права «взагалі». 0но завжди конкретно і реально.

Чим це проявляється? Передусім у цьому, що усім стадіях його розвитку освячує і закріплює майнове, соціальне й інша нерівність людей. Нерівність рабовласника і раба, феодала, поміщика і кріпосного, роботодавця работополучателя. Навіть розмір покарань вбивство людини раніше ставився залежить від його громадського становища. Так, по «Російської Правді» — найважливішим пам’ятника давньоруського права — за вбивство княжого службовця дружинника дотримувався штраф (віра) — 80 гривень. За вбивство «купчины» — 40 гривень. А вбивство княжого холопа — селянина слід було винагороду його хазяїну у вигляді п’яти гривень. По «Салічній правді» — правовому пам’ятника салических франків кінця V в. н.е. — за вбивство вільного франка був штраф (вергельд) в 200 грошових одиниць — солідів. За вбивство напіввільного (позначка) — 100 солідів. За вбивство залежного селянина (колона) покладався штраф в 63 соліди. За вбивство раба справлялося лише 35 солідів та й у користь хозяина.

У той самий час «Салическая щоправда», висловлюючи волю і захищаючи інтереси панівних кіл, передбачала, що «якщо хтось позбавить життя, який перебуває на королівської службі», те з нього стягується потрійний, по порівнянню зі звичайним вільним франком, вергельд у сумі 600 солидов.

Явно виражене чи завуальоване нерівність людей простежується й у багато інших, виданих раніше чи наступні етапи розвитку людського суспільства актах. Широковідоме в марксистської і немарксистській літературі становище — витяг із «Маніфесту Комуністичної партії» у тому, що буржуазії «є лише возведена до закону воля вашого класу, воля, утримання визначається матеріальними умовами життя вашого класу», безсумнівно має під собою реальні підстави, сутнісно адекватно відбиває реальну действительность.

Аналогічний висновок можна зробити у питаннях інших класових по своєму характеру положень цих та державно-правових тверджень. Не підлягає жодному сумніву те що (і це повсякденної державно-правової практикою), що у суспільстві і державі висловлює волю й інтереси економічно та політично панівного при даної системи відносин класу, що обслуговує колись всього котрі стоять при влади классы.

У цьому сенсі Ленін безумовно мав рацію, коли відстоював теза у тому, що у будь-якому нормативно-правовому акті государст венна воля є воля панівного класу. «Воля, якщо вона державна, — писав він, -має бути виражена як закон, встановлений владою». У принципі так, поділяючи даний, багаторазово підтверджений самої життям, теза, рухається у той час звернути увагу до певні вади, відому вразливість даного становища. Річ у тому, що, зводячи всю державну волю, що виражається у праві, а із нею і всі соціальне зміст права лише у класовому змісту, ми цим гаємо з цього виду свідомо чи мимоволі, по-перше, й інші, що у суспільстві, крім класових поряд із класовими, численні соціальні спільності (групи, верстви, трудові колективи), їх волю й інтереси. По-друге, не враховуємо те, що при владі певні, частіше всегопереходные періоди, від однієї, історично сформованій системи влади в іншу, можуть стояти не класи, а певні групи (кліки, «клани» тощо.) людей відносини із своїми поглядами, цінностей і інтересами, отражаемыми у праві. І, по-третє, упускається не врахували той загальновідомий факт, що у будь-якій суспільстві поруч із захистом інтересів які перебувають при влади класів чи верств, право спонтанно, природно чи вимушено відбиває інтереси всього суспільства. У ньому незмінно поєднуються групові інтереси з общесоциальными, національні, класові й інші - з загальнолюдськими. Ступінь такого поєднання та відповідності не скрізь однакова. Але вони існують, І це природно. Бо право спочатку породжується розвивається не як результат діяльності лише окремого класу, нації чи групи людей. Воно є породженням всього нашого суспільства та результатом природного розвитку всього суспільства. Право є найбільша цінність і елемент культури всього людства. У рівній мірі від належить як національного, і міжнародного права. Переконати у тому дозволяють такі, наприклад, мають величезну загальнолюдський значимість акти сьогодення, як Загальна декларація правами людини 10 грудня 1948 року Генеральної Ассамбеей ООН; Міжнародний пакт про громадянських і політичні права, ухвалений 16 грудня 1966 року Генеральної Асамблеєю ООН; Декларація про надання незалежності країн і народам, прийнята 14 грудня I960 року Генелониальной Асамблеєю ООН; та інші схожі на них акти. Вони закрепле не лише высокогуманные, загальнолюдські інтереси, а й нескороминущі загальнолюдські ценности.

Такі самі чи їм докладні конституційні принципи, правничий та свободи, що зачіпають інтереси всіх, чи основної маси членів товариства, проголошуються і законодавчо закріплюються та у багатьох країнах. Проте у своїй як й раніше відкритими, далеко ще не однозначними залишаються питання типу: Як співвідносяться у разі загальнолюдські і загальнонаціональні інтереси класових інтересів? Не «розчиняються» чи їх у перших? І, нарешті, чи справді інтереси всього суспільства, як і інтереси окремих індивідів, різних груп, і асоціації, не збігаються з інтересами панівного класу, як формально проголошуються, але та практично здійснюються? Не слід забувати, що у реальної життя класові й інші інтереси найчастіше стоять першому плані, домінують над загальнолюдськими і загальнонаціональними інтересами. Крім того, інтереси правлячих кіл і класів, як і їх воля, зазвичай, не виявляються і позначаються на праві в чистому, оголеному вигляді. Вони часто виступають і подають себе у вигляді загального інтересу й у вигляді загальної національної чи державної воли.

Помічаючи ця обставина, К. Маркс і Ф. Енгельс не безпідставно стверджували: «Поза тим, що панівні індивіди при даних відносинах повинні конституювати чинність як государства, вони мають надати своїй волі, зумовленої цими певними відносинами, загальне вираження у вигляді державної волі, як закону». Зрозуміло, воля і інтереси панівних класів чи соціальних верств, які перебувають при влади, видаються як загальних лише ідеологічних цілях, теоретично. А практично усе як правило, виглядає навпаки. Специфічні воля і інтереси правлячих кіл реалізуються у житті як безпосередньо, а й опосередковано, прикриваючись загальної волею і интересами.

Отже аналізуючи численні, сформовані у різний час уявлення та судження на право, її призначення та сутність, можна зазначити такі його найважливіші особливості і негативні риси. 1. Право — це передусім сукупність, а точніше — система норм чи правил поведінки. Не випадкова збірка випадкових норм, а суворо вивірена, упорядкована сукупність цілком визначеноных правил поведінки, це — система.

Як і кожна інша система вона з однопорядковых, взаємозалежних між собою — і взаємодіючих друг з одним елементів. Такими є норми права чи правил поведінки. Система мусить бути внутрішньо єдиної й несуперечливої. Виникаючі між її окремими структурними елементами — нормами — зв’язку, як й які самі норми би мало бути спрямовані виконання суворо визначених — регулятивних та інших функцій, для досягнення єдиних цілей. Будь-яка правова система у тому, щоб стати дієвою й ефективної, потрібна як цілісна, органічна система. Це одна із неодмінних вимог, і одночасно одним з ознак реальної, діючої, а чи не формальної правової системы.

У основі будь-якого системи норм чи правил поведінки лежать як об'єктивні, і суб'єктивні чинники. Серед об'єктивних чинників виділяються однотипні економічні, політичні, соціальні, ідеологічні й інші умови, які б створення і функціонування системи правових норм у тому чи іншої країни. Як окремі норми, продовжує їх система загалом не створюються стихійно, довільно, за бажання і розсуду тих чи інших окремих осіб. Вони відображають об'єктивні потреби товариства і держави й «проектуються» на реально існуючі економічні, політичні та інакші взаємини. У цьому плані, безсумнівно, мав рацію К. Маркс, пишучи, підкреслюючи об'єктивно обумовлений процес нормотворчості, що «законодавча влада створить закону, — вона лише відкриває і формулює его».

Спроби довільного, умоглядної «конструювання» окремих правових актів або системи норм неминуче ведуть до негативним або до непередбачених наслідків. Такі відірвані від життя, від реальної дійсності системи, а точніше — псевдосистемы, без ризику помилитися, можна охарактеризувати відомим висловом Гете з «Фауста»: «Словами диспути ведуться, з слів системи создаются».

Зрозуміло, процес створення і функціонування системи норм не тільки заперечує, а, навпаки, всіляко передбачає існування поряд з об'єктивними і піддається. Йдеться у своїй про з розробки й здійсненні у тому чи іншої країни науково обгрунтованої правової політики, підготовки й реалізації планів законодавчих робіт, активної участі фахівців-юристів у процесі правотворчества, правозастосування, в правоохоронної діяльності державних органов.

Ведучи мову про системі норм, нормативності права як про одну з важнейших його особливостей і дідько, треба сказати, що нормативність зовсім значить, на думку ряду авторів, обмеженості чи «замкнутості» права лише нормами — правилами поведінки. Крім і водночас право має містити, зі своїми погляду, й інші структурні елементи як правовідносин, правових поглядів й ідей, правосвідомості, суб'єктивних прав граждан.

Суперечка між прихильниками суворо нормативного розуміння права, коли воно розглядається лише як система норм чи правил поведінки, і розширювального його тлумачення має тривалу историю.

Причому що така дискусії поширюються як на вітчизняне, а й у закордонне государствоведенис та правознавство. Проте за всієї тривалості та періодичною обостренности суперечок кожна як його розглядається лише як система норм чи правил поведінки, і розширювального його тлумачення має тривалу історію. Причому такого роду дискусії поширюються як на вітчизняне, а й у закордонне государствоведение та правознавство. Проте за всієї тривалості та періодичною обостренности суперечок, кожна зі сторін, що у них, як не заперечує, а, навпаки, явно передбачає існування системи норм як основної ланки «вузько» чи «широко» витлумаченого права. Понад те, деяких випадках «нормативистское» розуміння права мало не зводиться у абсолют. Г. Кельзен — основоположник нормативистской теорії права схильний, наприклад, розглядати крізь призму норм нс лише право, а й правової порядок («правової порядок є систему норм»), держава як «усталений порядок», інші державноправові явища. 2. Право — це проста система норм, а система норм, встановлених чи санкціонованих державою. У світі безліч систем різних соціальних норм. Але тільки система правових норм походить від держави. Решта створюються та розвиваються різними недержавними — громадськими, партійними й іншими органами і организациями.

Створюючи норми права, держава діє безпосередньо, через свої, уповноважені те що органи, або ж через передачу окремих своїх повноважень на видання деяких нормативно-прановых актів недержавними органами чи організаціями. У разі говорять про «санкціонуванні», тобто. дачі дозволу державою за проведення обмеженою правотворчсской діяльності цими недержавними институтами.

Чи означає факт видання чи санкціонування державою системи норм їхню цілковиту залежність від держави і підпорядкування державі? Чи є право лише у держави, однією з його ознак, атрибутів або ж вони виступають стосовно ньому, як одне із щодо самостійних институтов?

У виконанні вітчизняної й зарубіжної юридичної літературі є три групи різних думок з цього приводу, три значно які один від друга суждения.

Суть першого полягає у цьому, як вірно помічає відомий російський правознавець Г. Шершснсвич, законодавчі норми права розглядаються як «вимог держави». Держава у своїй, «будучи джерелом права, очевидно, нс то, можливо саме зумовлено правом. Державна влада виявляється право, а нс під правом». Держава у світі такого звуження сприймається як явище первинне, а право — вторинне .

Сенс другий, протилежної погляду у тому, що сама держава та державна владу, повинні носити правової характер. У основі структурі державної влади має лежати «невідомо, а право». Держава, хоч і видасть правові акти, «може бути джерелом права», «оскільки вона саме випливає з права». Над державою перебуває право, а чи не навпаки. Воно його стримує і ограничивает.

Нарешті, третій підхід до визначення характеру взаємовідносин держави й права у тому, чого слід взагалі заострять увагу до цьому питанні. Суперечка у тому, що логічно предщр. ствуст іншому — держава чи право, — пише з цьому сенсі угорський государствовсд і правознавець И. Сабо, «так само безплідний як і суперечка у тому, що історично з’явилося раніше — держава чи право». З його погляду, теза, за яким «право — це лише державний наказ, є таку ж одностороннє спрощення», як і судження у тому, що є «слугою права» .

На думку автора, держава й право «настільки відповідають одна одній, настільки єдині», що питання, що їх первинне що — вдруге, «породжена й не так реальної дійсністю (й у не є політичним питанням факту), скільки специфічно апріорним підходом до співвідношенню цих двох явищ. Цей апріорне поцхот арактеризуется лиоо підкресленням державного волюнтаризму, або виділенням абстрактної ідеї права як самоціль» .

Висновок, якого дійшов автор, у тому, що «обидві ці .ранні погляду ігнорують справжні взаємозв'язку», що у ействительности «держава й право перебувають одна з одним в эункциональном єдності: одне передбачає інше, одне є цементом іншого» .

И.Сабо та інші автори, котрі поділяють такі погляди, безсумнівно праві, що у теоретичному, а тим паче — у практичному шане в значною мірою безглуздо вести суперечка у тому, що з цих двох явищ — держава чи право — історично первинне, що — вторично.

Але вони вони не праві, коли йдеться встановити характеру эзаимоотношений держави й права. Це вже зовсім не бессмыслен-дое заняття — визначити, у співвідношенні перебувають держава й право теоретично та практично. Важливо встановити, діє чи державна владу у закону й є «законної владою» чи вона порушує нею ж самою встановлені правові вимоги, і ставить себе отже, у становище «незаконної (нелегітимною) власти».

Питання «зв'язаності» держави правом, про правових межах діяльності держави завжди знаходив живий відгук серед багатьох поколінь юристів й незмінно викликав у тому числі гарячі споры.

Визнаючи надзвичайно значної ролі держави у процесі созданія і реалізації норм права, чимало юристів виходили і виходять тим щонайменше з те, що державна влада є «воля», що може робити, що велять як і завгодно", «спираючись на силу» І що «найважливішим служінням загального блага із боку структурі державної влади… є служіння праву» .

Зокрема, таку позицію поруч із російським професором Л. Петражицким, дотримується також відомий юрист, засновник теорії «солідаризму» («синдикалистского» держави) Леон Дюги.

«Цілком можливо довести, — писав Пауль, — що, крім свого створення державою, право має міцну основу, передує державі, височить над останнім, і, як такий, обов’язково йому». Держава, доводив Дюги, має бути «підпорядковане нормі права», яка знаходить «своє перше прояв в совісті людей, повніше вираження у звичаї, у законі і свій здійснення у фізичному примус держави, яке в такий спосіб оказы-нается нічим іншим, як силою, яка є праву».

Ідеї підпорядкування держави праву, його самообмеження, зокрема і з допомогою права, поділяв також видатний німецький соціолог і правознавець Георг Еллинек. Створюючи теорію паралелізму, в соответствии з якою держава й право розвиваються паралельно, «йдуть нога в ногу» і ототожнюючи державний лад із правовим порядком, авторка у те час виходив речей, що створюване державою право зобов’язує не лише підвладних індивідів, а й сам держава .

Своєрідну позицію у питаннях співвідношення держави й права обіймав Людвіг Гумплович. Послідовно обстоюючи думка у тому, що з вищої історичної погляду право і правопорядок для держави лише" на вирішення завдань, які нею, він у те час вважав, що «праву властива тенденція — дедалі більше емансипуватися від своєї творця, потім від держави, тенденція звільнятися з його впливів й виступати проти як самостійної сили, як правової идеи».

Якщо такі галузі права, як адміністративне право, пояснював автор, «повністю під впливом держави», то такими інститутами («сфери») права, як право власності, з розвитком суспільства, дедалі менше стають піддаються впливу государства, «існують і окремо него».

Остаточний висновок, якого дійшов Гумплович залежить від наступному: «Природа відносини права до держави грунтується, що держава силою своєї певної діяльності… створює всі нові, і нові сфери моральності, з яких витікає право. Але ця остання прагне самостійності незалежність від держави. І тепер, досягнувши цього, дане прагнення йде ще. Воно іде до пануванню в самій над державою. Право хочуть ставати вище держави. Право не хоче вже признавать своїм творцем того, кому мусить своїм існуванням. Навпаки, він сам намагається зайняти батькове стосовно до держави становище» .

Крім вищенаведених як приклади, існують інші точки зору судження про характер взаємовідносин государства і право. При усією їхньою складності, пістрявості і суперечливості переважна більшість із них полягає в тому ж вихідному тезі, за яким норми права зумовлюються пра-вотворческой діяльністю держави, видаються їм, або санкціонуються. 3. Право завжди висловлює державну волю є основою права, яка своєю чергою, за різними, які існують у вітчизняній та зарубіжної юридичної науці концепціям, втілює у собі волю класу, правлячої групи, народу, суспільства, чи нации.

Світовий досвід існування й функціонування держави й права свідчить, що у праві виражається передусім воля властвующих. Разом про те незаперечним фактом є і те, що вона, побоюючись соціальних вибухів та втрати свого привілейованого становища, найчастіше змушена рахуватися з волею і якими інтересами під властных.

Як співвідноситься воля тих і інших? Як вона виявляється в государ ственной волі й у праві? Усі ці, схожі на них питання здавна перебувають у зору государствоведов і правознавців. Одне з найбільш докладних відповіді них дав ще на початку ХХ століття Г. ф.Шершеневич. «Якщо державна влада є джерело якої в силі воля панівне, — писав він, — то висунуті нею норми права мають насамперед відбивати інтереси самих панівне. Ті, у чиїх руках влада, вводять поведінка підвладних в ті норми, які найбільш відповідають інтересам панівне. Нормами права поведінка підвладних пристосовується інтересам панівне». Чим вже коло панівне, робив висновок автор, «тим різкіше виступає протилежність їхніх інтересів інтересам решти держави. Що ширшим коло, наприклад, республіки, тим більше затушовується це значення права» .

Воля й інтереси панівне груп, верств чи класів, проте, не є безмежними. Їх егоїзм, як цілком слушно помічав Г. Шершеневич, повинен підказувати їм «розсудливість і поміркованість в правовому творчості». Крім використання силових коштів, можуть охороняти свої інтереси також з допомогою права, «тісно сплітаючи» свої інтереси з його інтересами підвладних, «наскільки можна, не доводячи останніх до свідомості протилежності». 4. Право є систему норм чи правил поведінки, мають загальнообов’язковий характер. Общеобязательность означає непременность виконання всіма членами суспільства вимог, які у нормах права. Вона виникає разом із нормою права. Разом з ним розвивається і змінюється. І водночас зі скасуванням акта, що містить норми права, прекращается.

Підкреслюючи нерозривний зв’язок норми правничий та общеобязательности, Г. Кельзен цілком резонно вважав, що «норма права є правило поведінки, за яким ту чи іншу обличчя (група осіб) має діяти у певному напрям, незалежно від цього, хоче воно поводитися в такий спосіб чи ні» .

Общеобязательность як специфічна дідька й вимога права поширюється нс лише з пересічних громадян, посадових осіб, різні недержавні органи влади й організації, а й у сама держава, Цивілізоване, правової держави, якщо вона на словах, а насправді є, неодмінно самоограничиваст, «пов'язує» сам себе і всі свої органи общеобязательностью вимог норм права, організує все своє діяльність суворо у рамках вимог законом і дотримується їх до того часу, коли вони разом із що містять їх нормами у порядку небудут змінені чи отменены.

Обов’язковість дотримання правових вимог державою та її органами, разом із іншими субьектами права, нс подвергалася сумніву вицными юристами ні впрошлом, ні з настоящем.

Загальновизнаним вважається теза, за яким право є обов’язкове правило поведінки всім. Воно «має бути соблюдаемо і самою владою його устанавливающею, доки воно нс замінять новим правилом. Якщо ж ця влада, яка б правило, не за потрібне його дотримуватися, а чи діє у кожному конкретному випадку на власний розсуд, то право змінюється сваволею» .

Виникаючі у своїй суперечки стосуються найчастіше ступені та характеру «правоюго самообмеження» держави. Питання у цьому, резюмує М. Ориу, чи є таке самообмеження «актом чи рішенням суб'єктивної волі держави, чи це є результатом об'єктивної державної опганизадии»? Відповіді даний питання пропонуються самі суперечливі: від твердження, держава добровільно обмежує сам себе до заяви, що його змушене це робити під тиском із боку «громадянського суспільства». 5. Право охороняється і забезпечується державою, а разі порушення вимог, які у нормах права, застосовується державне примус. Держава неспроможна байдуже ставитися до актів, видаваним їм, або санкционируемым. Воно докладає величезних зусиль їхнього реалізації, охороняє їхню відмінність від порушень сну і гарантує. Однією з широко використовуваних методів у своїй є державне примус. Воно має застосовуватися лише уповноваженими те що організаціями, діючими суворо у закону, з урахуванням закону, соціальній та відповідність до передбаченими законом процесуальними правилами.

Такими, загалом є це основна прикмета права зумовлені його сутністю і назначением.

Роль права за умов формування ринкових взаємин у РФ.

Росія має дуже тривалий перехідний час від тоталітарної до демократичної суспільно-політичної системі, формуються громадянське суспільство, заснований волі народу, і нове роль держави, визнає пріоритет правами людини. Майже самим динамічним у тих процесах розвиток права як важливого умови щодо глибоких реформ економіки і політичною системи та до того ж час одній з гарантій проти повернення країни, до прошлому.

Сучасне право закріплює основні засади демократії та організації влади. Саме ця породжує гостру боротьбу різних політичних сил є довкола Конституції, законів, судових прийняття рішень та інших правових актів, складових джерела конституційного права. Розібратися у боротьбі - отже зрозуміти, хто веде шляхом прогресу, хто ж тягне тому. Глибоке вивчення права, в такий спосіб, дозволить «ввійти у політику «і відчути подих истории.

Майже найтяжчим час є стеження швидко мінливим законодавством у сфері права. Такі зміни можна простежити й у статтях Конституції, де закріплені основні правничий та свободи людини у області соціально-економічних і культурних відносин між громадянами, і навіть громадянами і государством.

Економічні, соціальні й культурні правничий та свободи мають найважливіше значення життю людини. Конституція РФ дає нові трактування багатьох права і свободи, які входять у цю групу, відбиваючи проведені у країні реформи, передусім економічні. У своїй сукупності цю групу прав забезпечує свободу людини у економічної, соціальної та напрямів культурної сферах і дає можливість захистити свої життєвих потреб. У питаннях життєзабезпечення більшість людності що неспроможні покластися лише з свої сили. Зберігаючи свободу, вони у той час залежить від іншим людям, яких часто зовсім інші. Тож у інтересах суспільства виникає необхідність захисту життєвих правами людини від економічної свавілля та соціальну несправедливість, і навіть — дати їй сили для духовному розвитку й вияву своїх способностей.

Свобода господарську діяльність — це свобода кожному за займатися желаемым виглядом економічної діяльності, у бажаній місці й у бажаний час. Обмеження (дозвіл, заборона) діють лише з основі положень закона.

Професійна свобода — це свобода вибирати професію, і рід занять івходячи власними схильностей. Обмеження можливі лише з урахуванням закону (наприклад, обмеження й необхідність отримання дозволу виходячи з принципу громадського блага).

Свобода договорів передбачає право окремих суб'єктів укладати догозлодії відповідно до власною метою і з власним бажанням, Для рыноч-ноорганизованного правового та скорочення економічної порядку це означає, передусім, свободу укладати трудові угоди, договори підряду, купівлі, наймало оренди, позики та молодіжні організації господарського товарищества.

Свобода договорів передбачає право окремих суб'єктів укладати догозлодії відповідно до власною метою і з власним бажанням. Для рыноч-ноорганизованного правового та скорочення економічної порядку це означає, передусім, свободу укладати трудові угоди, договори підряду, купівлі, наймало, оренди, позики та молодіжні організації господарського товарищества.

Свобода об'єднань є особливою випадком свободи договорів. Вона передусім дозволяє учасникам економічного життя створювати об'єднання (коалиции) для реалізації власних інтересів. Це має економічне значення передусім на працівників із найму, які можуть опинитися об'єднуватись у профспілки, а такі для спілок роботодавців. Ці об'єднання, крім того, можуть від імені своз членів укладати колективні договори про оплаті і промислових умовах праці (тарифные соглашения).

Свобода конкуренції є приватною випадком свободи господарської діячности. Вона надає право кожному підприємцю розпочинати конкуренцію з гими підприємцями. Це означає, що підприємець повинен мати свободный доступ ринку, що вона може бути бойкотирован що він можеж здійснювати свою економічну діяльність всупереч інтересам інших підприємців (мати, наприклад, сприятливіші ціни). Але принцип конкуренції передбачає також відбір учасників ринку, причому предприниматели, продуктивність яких немає задовольняє вимогам ринку, повинні вибути з борьбы.

З власного юридичному змісту дані права й не однакові. Деякі (наприклад, право приватної власності), сутнісно, є явними правами прямої дії, інші (декларація про відпочинок або на соціальне забезпечення) є суб'єктивні права, його конкретний зміст яких випливає з чинного галузевого законодавства, треті (декларація про працю, декларація про житло та інших.) породжують державі лише загальну обов’язок проводити політику сприяння реалізації. Відмінність юридичному змісті породжують різну ступінь масовості користування цими правами — такі, які краще забезпечені, виявляють своє життєве значення, інші залишаються на папері. Важлива особливість цієї групи прав у тому, що вони закріплюються кожним людиною, тобто. не залежить від громадянства їх субъектов.

Право економічну деятельность.

Дане право передбачає вільне використання людиною своїх здібностей і розбазарювання майна для підприємницької й інший не забороненої законом економічної діяльності (ст. 34 Конституції РФ). У поєднанні з правом приватної власності така свобода підприємництва виступає як правову базу ринкової економіки, виключає монополію держави щодо організацію господарському житті. Ця свобода сприймається як одне з основ конституційного ладу (ст. 8 Конституції).

Під підприємницької діяльності розуміються «самостійна, здійснювана на ризик діяльність, спрямовану систематичне отримання прибуток від користування майном, продажу товарів, виконання робіт надання послуг особами, зареєстрованими у цьому в встановленому законом порядку «(ст. 2 ДК РФ).

Право економічну діяльність включає низку конкретних прав, які забезпечують можливість розпочинати та вести підприємницьку діяльність. І тому суб'єкт права економічну діяльність може створювати підприємства під свій ризик та відповідальність, вільно розпочинати договори коїться з іншими підприємцями, отримувати й розпоряджатися власністю. Ніякої державний орган немає права диктувати підприємцю, яку продукцію він виготовляти і навіть якими мають бути її у ціни (якщо межі не регулюються законодавством). Підприємець сам наймає звільняє працівників із дотриманням трудового законодавства, сам розпоряджається своєї прибутком. У свободу підприємництва також входить право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, створювати союзи та об'єднання іншими підприємцями, відкривати рахунки банках.

Визнання права економічну діяльність породжує державі певні обов’язки, виступаючі як гарантії права. Державні органи, наприклад, що неспроможні відмовляти підприємству реєстрації, посилаючись на можливість недоцільність. Вони мають боротися з рекетом і здирством, захищати майно приватного підприємця які з державної власністю. Усім своїм економічної політикою уряд правової держави сприяє і допомагає приватному бізнесу, заохочує її і захищає від незаконних зазіхань. Будь-який збитки, завданий підприємству з вини посадових осіб державних органів, підлягає возмещению.

У той самий що час цей право підлягає певним обмеженням. Держава забороняє певні види економічної діяльності (виробництво зброї, виготовлення орденів та інших.) чи обумовлює дорадництво спеціальними дозволами (ліцензіями). Держава регулює експорт нафти й імпорт, що накладає на багато підприємств певні обмеження. Нарешті, державні органи вправі вимагати від підприємця фінансової звітності, не чіпаючи у своїй комерційну таємницю. Ці та ряд інших необхідні у сфері всієї національної економіки, але повинні спиратися на законодавчу базу.

Конкретні питання, пов’язані у реалізації права економічну діяльність, регулюються великою кількістю законодавчих актів, й раніше всього Цивільним кодексом Російської Федерації, перша частину доходів якого набула чинності 1 січня 1995 р. Відтоді втратили сили Закон про власності в РРФСР 1990 р., Закон підприємства та підприємницької діяльності 1990 г. 6] (крім ст. 34 і 35, які визначають порядок державної реєстрації речових) й інших актів. Громадянське законодавство регулює відносини між особами, здійснюють підприємницьку діяльність, чи з участю. Правила цього законодавства застосовуються стосунків з участю іноземних громадян, осіб без громадянства і закордонних юридичних, якщо інше не передбачено федеральним законом. Цивільний кодекс, цей своєрідний основний закон ринкової економіки, впроваджує економічну діяльність у загальні рамки відносин будь-яких фізичних юридичних осіб коїться з іншими особами, закріплює свободу договору, неприпустимість довільного втручання когось у приватні справи. Закон спирається вимушені безперешкодного здійснення цивільних правий і забезпечення відновлення порушених прав, їх судової защиты.

Суб'єктом права економічну діяльність (вона означає обов’язково створення підприємств) є будь-які особи, не обмежені законом у своїй правоздатності. Правоздатність громадянина виникає у час його його й припиняється з його смертю. Відповідно до ст. 18 ДК РФ в зміст правоздатності входить право займатися підприємницької і будь-якій іншій не забороненої законом діяльністю, створювати юридичних осіб самостійно, чи з іншими громадянами і юридичних осіб, здійснювати будь-які які суперечили закону угоди та брати участь у зобов’язаннях і ін. Природно, що малолітні громадяни можу здійснювати своїх прав лише крізь законних представників (батьків, опікунів). У обсязі здатність громадянина своїми діями набувати обов’язки, і виконувати їх (громадянська дієздатність) виникає з настанням повноліття, тобто. із 18-ї лет.

Економічна діяльність включає у себе та зовнішньоторговельну діяльність. Президент РФ підписав 14 жовтня 1995 р. Федеральний закон «Про регулювання зовнішньоторговельної діяльності «. Цілями Закону є «захист економічного суверенітету, забезпечення економічній безпеці Російської Федерації, стимулювання розвитку національної економіки під час здійснення зовнішньоторговельної роботи і забезпечення умов ефективної інтеграції економіки Росії у світову економіку ». Відповідно до законом правом здійснення зовнішньоторговельної діяльності мають російські особи, «крім випадків передбачених законодавством РФ ». Іноземні особи здійснюють аналогічну діяльність із дотриманням законодавства Росії. Закон встановлює порядок ввезення та вивезення товарів, обмеження експорту і імпорту, видачі ліцензій та пр.

Конституція РФ спеціально виділяє ще одне форму економічної діяльності, що підлягає забороні, — ту, спрямованої на монополізацію і несумлінну конкуренцию.

Під недобросовісної конкуренцією розуміється ведення конкурентної боротьби (що сама собі у ринкових умов правомірна) нечесними і незаконними методами. Конституційний рівень заборони монополізації і недобросовісної конкуренції з пояснюється лише тим, що обмеження зловживання свободою підприємництва тісно межує із дуже цієї свободою, і навіть прагненням законодавця підкреслити особливо небезпечні цих зловживань для національної економіки. Зловживання, пов’язані з домінуючим становищем над ринком і порушення етичних правил конкуренції, згубні громадянам усього суспільства. Відсутність конкуренції затримує економічний і технологічний прогрес, придушує активність малого й середнього бізнесу, знижує якість товарів, веде до підтримці високі ціни, обмежує права багатьох на вільну економічну діяльність. По інтересам громадян, і економіки б'є несумлінна конкуренція, яка проявляється у укладання угод про цінах (підтримки високі ціни), розділі ринків, усуненні з ринку інших підприємців. Інтереси споживачів обмежуються і тоді, якщо їх вводять у оману щодо виготовлювача, призначення, способу й визначити місця виготовлення, якості та інших властивостей товару іншого підприємця, шляхом некоректного порівняння товарів у рекламної й інший інформації, копіювання зовнішнього оформлення чи використання товарний знак чужого товару й іншими способами.

Такі методи заборонені Законом РРФСР конкуренцію і обмеження монополістичною діяльності на товарних ринках від 22 березня 1991 г. 7]. Заборонені також поширення підприємцем хибних, неточних чи перекручених відомостей, здатних заподіяти збитки іншому підприємцю, вилучення товарів з обігу з метою створення чи підтримки дефіциту над ринком чи підвищення цін, нав’язування контрагентові умов договору, невигідних йому або які стосуються предмета договору, й інших действий.

Закон встановлює, визнання становища домінуючим (тобто. монополії) можливо, якщо частка товарів над ринком перевищує 35% і є можливість обмежувати конкуренцію. Обмежувати конкуренцію заборонено не лише окремим підприємцям, а й органів виконавчої влади. Засобами боротьби з монополізацією і недобросовісної конкуренцією може бути звернення до антимонопольні органи, які вправі давати розпорядження про яке припинення недозволених дій, а при невиконанні розпоряджень — накладати штраф. Що стосується заподіяння збитків від дій можна звернутися до суду (як загальної юрисдикції, і арбітражний).

Задля реалізації положень закону створено Державного комітету Російської Федерації по антимонопольної політики і підтримці нових економічних структур, має територіальні управління. Діяльність цих органів носить квазісудовий характер, оскільки беруть рішення про заходи впливу на процесуальних формах, тобто. з наданням певних гарантій сторонам, дотриманням їх правий і законних інтересів. Проте рішення цих органів можуть бути оскаржені в суд.

Антимонопольне законодавство торкається сферу дій так званих природних монополій, тобто. монополій, які виробляють товари, задоволення попиту котрі з ринку цього товару ефективніше в відсутність конкуренції з технологічних особливостей виробництва та товари яких мають стійкий попит у силу неможливість повного заміни їх іншими товарами. Це транспортування нафти і є трубопроводами, залізничні перевезення, послуги транспортних терміналів і портів, послуги електричної і поштового зв’язку. Федеральним законом від 17 серпня 1995 р. передбачено регулювання діяльності цих природних монополій через спеціальні федеральні органи виконавчої власти.

Держава надає підтримку й дуже званим малим підприємництву (із кількістю зайнятих для підприємства до 100 людина), про ніж прийнято Федеральний закон від 14 червня 1995 р. Законом передбачена створення пільгових умов у фінансової області й оподаткуванні, підтримку зовнішньоекономічної діяльності підприємств та інших. Держава покликане здійснювати спеціальні програми, створювати фонди підтримки малого предпринимательства.

Для захисту населення від недобросовісної конкуренції з у сфері реклами прийнято Федеральний закону про рекламі від 18 липня 1995 р. Законом передбачена запобігання і припинення неналежною реклами, здатної запровадити споживачів на оману або спричинити шкода здоров’ю громадян, майну, а також честі, гідності і діловій репутації громадян, і юридичних, навколишньому середовищі, і навіть реклами, зазіхає на інтереси суспільства, принципи гуманності і морали.

Законом заборонена несумлінна, недостовірна, неетична, явно помилкова, прихована реклама. Регламентуються особливості реклами в радіоі телепрограмах, в періодичних періодиці, у кіноі видеообслуживании, реклами, помещаемой зовнішньо і транспортних засобах, і навіть реклами окремих видів товарів та послуг (алкоголь, тютюн, зброя терористів-камікадзе і ін.).

У разі встановлення факту порушення законодавства порушник зобов’язаний здійснити контррекламу вчасно, встановлений федеральним антимонопольним органом, і навіть відповідає за іншими формах.

З однаковим підставою можна як категорію і економічних прав, та особистих прав право приватної собственности.

Право приватної собственности.

Воно належить кожній людині і одна із наріжних каменів свободи творчої особистості, і навіть — одній з основ конституційного ладу, як і встановлено ст. 8 і 9-те Конституції РФ.

Прагнення мати власністю плюс захищене декларація про неї - природне прагнення більшості людей. Власність є основою справжньої незалежності людини її впевненості у майбутньому. Великі філософи минулого (Гегель, Кант та інших.) обгрунтували вирішальний внесок приватної власності в формування вільного громадянського суспільства. Були, зрозуміло, та інші погляди: «Власність — це крадіжка » , — говорив теоретик французького анархізму Прудон, «Грабуй награбоване! » , — повторював його слова В.І. Ленін. Але ліберальні і соціал-демократичні вчення все-таки дійшли розумінню конструктивної ролі приватної власності у розвитку економіки, моральності й соціальної справедливости.

Право приватної власності відкидалось нашим колишнім тоталітарним державою, оскільки офіційна ідеологія, марксизм-ленінізм, розглядала його як джерело всіх несправедливостей та головний гальмо розвитку продуктивних сил. Але насправді, внаслідок 70-річного змагання та боротьби двох систем, стала очевидною, що все саме навпаки. Право приватної власності і свободу підприємництва забезпечили західному суспільству економічний і соціальний прогрес, а соціалістична система, отрицавшая їх, дійшла краху.

У його розумінні природи, ролі й меж приватної власності західне суспільство значно еволюціонувало. Велика французька революція проголосила цього права як «священне і недоторканне », але тепер його священному характері не кажуть, хоча неотъемлемость і недоторканність не заперечуються. Згодом західне суспільство усвідомило посилення приватної власності, що вимагало запровадити певні підстави обмеження цього права. Такі обмеження були обумовлені потребами державного регулювання економіки, розвитком трудового і «соціального законодавства. Суспільству стало очевидним, що необмежене право приватної власності веде до господарському сваволі на підприємствах, до соціальної невдоволення і конфліктів, до несправедливому розподілу матеріальних благ. Тому сприяло утвердженню стримуючих етичних обмежувачів свавілля та підштовхувало держава бути прийнятим цього, які зробили б власниками більшість, а чи не вузький пласт людей. Повсюдно була визнана можливість відчуження власності для громадських потреб («соціалізація »), але зрозуміло, з певним возмещением.

Отже, визнання права приватної власності не вважається ніжто непорушним, цього права вимагає детальної регламентації, його зміст постійно розвивається. Причина цього, у його найтіснішого зв’язку з економічними і соціальними процесами розвитку суспільства. Та попри все цьому право приватної власності зберігає свою системообразующее значення і охороняється государством.

Закріплення права приватної власності у Конституції РФ дуже важливо як утвердження нової концепції права і свободи людини, а й як правову базу початку ринкової економіки, до вільної цивільному суспільству. Конституція 1993 р. зовсім позбавлений спеціального розділу про економічній основі держави і, не встановлює якусь форму власності як основного чи провідною, як і не передбачає та й інших, зокрема на особистої власності громадян, що проголошувалося попередніми конституціями і заснованим ними законодавством. Держава вжила він обов’язок захищати приватну власність, забезпечувати їй недоторканність. Відповідно до Конституцією РФ кожен може мати майно в власності, володіти, користуватися й розпоряджатися їм, як одноосібно, і з іншими особами (ст.35). Це перебуває при варті федерального закону, і ні інші нормативні акти, включаючи закони суб'єктів Федерації, що неспроможні змінювати її статус.

Зміст права приватної власності дуже широка (розглянемо лише основні моменти цієї категорії). Власник вправі здійснювати в відношенні свого майна будь-які дії, включаючи створення приватних підприємств, фермерських господарств і той економічну діяльність. Власник робить це вільно, без дозволу державні органи (що ні виключає наступної реєстрації підприємства чи господарства), якщо його дії не суперечать закону та інших правових актів і порушують правий і законних інтересів інших лиц.

Охорона права приватної власності здійснюється кримінальним, цивільним, адміністративним й іншим законодавством. Кримінальним кодексом, наприклад, передбачає відповідальність за таких злочинів проти власності, як крадіжка, шахрайство, присвоєння, грабіж, розбій, шантаж і ін. Цивільний кодекс РФ закріплює підстави придбання і припинення права власності, встановлює, що у власності громадян, і юридичних може бути будь-яке майно, крім окремих видів, яка відповідно до закону неспроможна їм належати (ч.1 ст.213). З упровадженням на дію нового Цивільного кодексу втратив чинність Закон РРФСР про власність від 24 грудня 1990 р., раніше який визначав комплекс питань, пов’язаних і з приватної собственностью.

Право приватної власності, в такий спосіб, є комплексним інститутом, регульованим багатьма галузями російського права.

Конституція РФ встановлює дві важливі юридичні гарантії права приватної власності. По-перше, не може бути позбавлений свого майна інакше, як у рішенню суду. Це, зокрема, означає, що державні органи над праві, посилаючись на можливість будь-яку недоцільність і навіть закон, позбавляти людини майна проти її волі. Власник завжди вправі звернутися до суду, стверджуючи неконституційність застосовуваних проти нього закону чи действий.

Тільки рішення арбітражного суду чи вирок, який передбачає конфіскацію майна, можуть бути підставою для примусового припинення права приватної власності. При надзвичайних умовах (стихійними лихами, епідемії та інших.) може здійснюватися вилучення власності (реквізиція) у вирішенні державні органи (ст. 242 ДК РФ), можлива конфіскація в адміністративному порядку (ст. 243 ДК РФ), але у будь-якому разі передбачено право громадянина звернутися у суд на відновлення свого права власності. З іншого боку, будь-які такі дії можуть бути оскаржені до суду відповідно до ст. 46 Конституції РФ.

По-друге, примусове відчуження для державних потреб можна виготовити лише за умови попереднього і рівноцінного відшкодування. Тим самим було забороняється насильницька націоналізація і реприватизація без компенсації, ухвалену в тоталітарній державі. Приватна власність може перейти до розряду державної, а державна — до розряду приватної (приватизація), але, а відповідно до закону і зі сплатою, визначальним за договором чи ринковим ценам.

Гарантією права приватної власності є й право наслідування. Цивільний кодекс регулює всі тонкощі переходу майна власника після смерті Леніна до спадкоємців за закону чи з заповіту. Спадкове право покликане гарантувати виконання волі власника в відношенні її й те водночас забезпечувати справедливість, особливо, коли йдеться про охорону інтересів непрацездатних чи малолітніх родственников.

Гарантоване ст. 9 Конституції юридичне рівність форм власності, однакову їх визнання і захист означають однакове визнання і однаковий захист усіма допускаемыми коштами Німеччини та способами будь-яких не суперечать законодавству форм господарювання і визнаних законом майнові права, і навіть неприпустимість встановлення законодавством будь-яких привілеїв чи обмежень тих чи інших форм чи суб'єктів господарську діяльність. На відміну від раніше які діяли переваг в захисту права соціалістичної власності, особливо державної, власності відповідно до ч.2 ст. 8 Конституції права власності всіх суб'єктів (носіїв) цього права захищаються абсолютно однаково, на підставі одним і тієї ж норм матеріального права.

Окремо закріплено, а Конституції РФ право приватної власності на землю (ст.35). Воно належить тільки особам, у яких громадянство Російської Федерації, і навіть їх объединениям.

Конституція фіксує право державної власності на грішну землю. Це особливо важливо при застосуванні законодавства про федеральних землях і землях, є власністю суб'єктів Федерації. Їх правове становище вже частково врегульовано такими правовими актами, як Указ про федеральних фондах природних ресурсов[8], що має бути потім прийнятий у вигляді закона.

У особливу категорію виділяються природні ресурси, є власністю муніципальних органів, які вправі самі розпоряджатися ними, використовувати їх, передавати їх у власність, користування і оренду іншим суб'єктам. У цьому суб'єкти права власності на природні ресурси можуть виступати як сам орган управління, і від імені громадяни і юридичних осіб, у чиє володіння, користування чи оренду переданий природний ресурс.

У історії економічних пріоритетів і правових навчань право приватної власності на грішну землю неодноразово викликало серйозні дискусії. Багато філософи, письменники (Ж.-Ж. Руссо, Л. Н. Толстой та інших.) вважали, що землю має належати всім або тільки тим, хто її обробляє. Але економічні закони владно вимагали запровадження землі на цивільний обіг та зрештою затвердили в розвинених країн такі принципи регулювання приватної власності на землю, що забезпечують рівновагу інтересів окремої людини і всього общества.

На відміну від старої Конституції, де нагадування про природні ресурси не пов’язували з іншими формами власності, крім державної, чинна Конституція припускає можливість приватної, державної, муніципальної та інших форм власності на грішну землю та інші природні ресурсы.

На противагу цьому комуністичні режими прагнули доводити перевагу організації сільського господарства без приватної власності на землю. Але це привело сільському господарстві до відставання і зробив землекористування вкрай нераціональним. Селяни перестали відчувати себе господарями землі, колгоспи і радгоспи занепадали, величезні ділянки землі осваивались.

Визнання цього права — неодмінна умова демократичної ринкової економіки, саме тому вона зустрічала і нині зустрічає опір політичних сил є, прагнуть зберегти свою опору у колишній системі землекористування і сільського господарства. З цією пов’язано виникнення в Росії унікальної ситуації, що складається у цьому, що, попри пряме вказівку Конституції, у низці суб'єктів Федерації право приватної власності на грішну землю відхиляється. Проте що така нормативні акти би мало бути визнані недействительными.

Конституція РФ встановлює, що володіння, користування і розпорядження землею та інші на природні ресурси здійснюється їх власниками вільно, якщо це завдає шкоди навколишньому середовищі не порушує правий і законних інтересів інших осіб. Є, отже, лише 2 конституційних обмеження права приватної власності на грішну землю, при дотриманні яких власник залишається вільним, у свої дії. Але це свобода дуже відносна, оскільки у цій самій статті Конституції говоритися, що умови і Порядок користування землею визначаються з урахуванням федерального закону (ч.3 ст.35).

Проте реформа земельного законодавства ще завершено, прийняття нового Земельною кодексу затягується. Тому і володіння, і розпорядження землею регулюються багатьма актами тимчасового значення. Так, указ президента Російської Федерації про посилення здійснення державного контролю над використанням і охороною земель під час проведення земельної реформи від 16 грудня 1993 р. вимагає, щоб володіння земельною ділянкою під загрозою штрафу супроводжувалося його раціональним використанням. Інший акт аналогічної юридичної сили — указ президента РФ регулювання земельних взаємин держави і розвитку аграрній реформі у Росії від 27 жовтня 1993 г. 9] представляє громадянам право продавати, передавати у спадок, дарувати, здавати під заставу, оренду, обмінювати, і навіть передавати земельну ділянку в ролі внесків у статутні фонди (капітали) акціонерних товариств, товариств, кооперативів. У той самий час під час продажу земельних ділянок, які у сільське господарство, необхідно одержати дозвіл органу виконавчої суб'єкта Федерации.

Поруч із зазначеними, діє багато інших нормативних актів, що регламентують право приватної власності на грішну землю — як розписування окремих громадян, продовжує їх об'єднань, щодо землі як у сільській місцевості, і у городах.

Наступна категорія — це трудові правничий та свободи. Ця група правий і свобод (ст. 37 Конституції РФ) включає:. свободу праці;. декларація про працю й право на захист від безробіття;. декларація про страйк;. декларація про відпочинок; Итак:

Трудові правничий та свободы.

Трудові правничий та свободи, у різних комбінаціях закріплені в більшості конституції світу, важливі особам найманої праці, які становлять основну частину працездатного населення. Ці права поширюються на дуже багато що у Росії іммігрантів, тобто. осіб, не мають російського громадянства. Трудові правничий та свободи захищають людини від свавілля роботодавців, дають можливість обстоювати своє гідність і интересы.

Ринкова економіка істотно змінює правове становище працівників. При адміністративно-командної економіці вони на словах повноправними, але відсутність реального власника створювало байдуже ставлення до надмірностям робочої сили підприємствах, низьку продуктивність праці та трудовий дисципліни. Як наслідок — низька оплата праці, зрівнялівка, незацікавленість працівників у результатах праці при «повної зайнятості «і «неухильне зростання добробуту трудящих ». Але рівень життя, організація праці дедалі більш відставали загальносвітових стандартів, широкомовні правничий та свободи часто відстоювалися на бумаге.

Приватний власник організує роботу свого підприємства з іншому. Він прагнути скоротити непотрібний персонал, змусити працівників трудитися інтенсивно, а й оплачувати працю гідно. Проте його хазяйська влада, яка з права приватної власності, об'єктивно здатна творити сваволю чиновників і приносити інтереси людей жертву прибутку. Економічно суспільство зацікавлене, але ще більше воно зацікавлений у тому, щоб враховувався людський чинник, забуття якого може призвести до великим соціальним потрясінь (революції, трудовим конфліктів, масовому невдоволення). Захисту інтересів особи на одне виробництві служать трудове і соціальне законодавство, і навіть визнані державою договірні форми регулювання трудових відносин (колективні договори і угоди, індивідуальні трудові договори і контракти).

Свобода праці проголошена в ч.1 ст. 37 відповідно до ст. 23 Загальної Декларації правами людини. Принцип свободи праці певної мері вже відбилася у чинному законодательстве.

Конституція РФ закріплює свободу праці, розкриваючи її як право кожного вільно розпоряджатися власними здібностями до праці, вибирати рід роботи і професію. Людина вправі як, не працювати, може бути мови про притягнення до адміністративної відповідальності зване «дармоїдство », бродяжництво (бомжі) тощо. Конституційної обов’язки трудитися, як і роки, нині немає. Людина вільний як і вступі постійну роботу, і у догляді з неї, у переході в іншу, цікавішу чи вигідну йому. Свобода праці реалізує через індивідуальну діяльність, в занятті підприємницькою діяльністю й т.д.

Свобода праці пов’язані з забороною примусової праці. Заборона примусової праці, передбачений ст. 8 Міжнародного пакту про громадянських і політичні права. Таким працею вважається як відверто рабський працю, що у наш час трапляється вкрай рідко, а й будь-які форми примусу людини працювати на недобровільно прийнятих умов або під загрозою будь-якого наказания.

Разом про те не вважається примусовим працею виконання обов’язків, що випливають із військової служби, за умов надзвичайного становища чи з вироку суду. Примусовий працю заборонено Конвенцією Міжнародної організації праці № 29 (1930 г.), а також Кодексом законів про праці РФ (ст.2).

25 вересня 1992 р. в КзпПр було включено норма про заборону примусової праці (ст.2), та якщо з числа заходів дисциплінарного стягнення виключено покарання, як переклад на менш оплачувану роботу чи усунення на нижчу должность.

Право на працю значить чиєїсь обов’язки надавати роботу всім бажаючим. У ринковій економіці держава може наказувати таку обов’язок приватному підприємництву чи брати в себе, оскільки він не управляє усіма підприємствами. Надходження особи на одне роботу підприємств переважно визначається угодою з роботодавцем. Але найманий працівник вправі вимагати дотримання визначених Конституцією умов, а саме: щоб умови праці відповідали вимогам безпеки і гігієни, а винагороду за працю виплачувалося без який би не пішли дискримінації і нижчих за встановлений федеральним законом мінімальної відстані оплати праці. Отже, якщо безпека продукції та гігієна не забезпечені і здоров’я працівника з виробництва буде завдано шкоди, то роботодавець несе це матеріальну, а окремих випадках та кримінальну ответственность.

Відповідні норми передбачені Правилами відшкодування роботодавцями шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров’я, що з виконанням ними трудових обов’язків, затвердженими постановою Верховної Ради Російської Федерації 24 грудня 1992 р. (зі змінами та доповненнями, внесеними Федеральним законом від 24 листопада 1995 р.). Діють також Основи законодавства Російської Федерації про охорону праці, прийняті 6 серпня 1993 р., й інших нормативних актов.

Конституція зобов’язує легіслатура не прийматиме законів про мінімальну величину оплати праці, а роботодавець виплачувати винагороду за працю не нижче цього розміру. Тим самим було передбачається, що у договору (колективному чи індивідуальному) розмір оплати може більше, як і складає практиці відповідно до ринкової ціною робочої сили в чи з тарифним розрядам, встановленим державними органами для установ і, що є на держбюджетному фінансуванні. Численні статті КзпПр та інших актів розвивають і докладно регламентують зазначені конституційні становища. Трудове законодавство забороняє хоч би яке не пішли зниження розмірів оплати праці працівників у залежність від статі, віку, раси, національності, ставлення до релігії, приналежність до громадським об'єднанням (ст.77). У регулюванні трудових відносин з урахуванням соціального партнерства на двосторонній основі (між роботодавцями та працівниками) та тристоронньою основі (тобто. і з участю державні органи) є Закон про колективних договорах і угодах від 11 березня 1992 р. (з змінами і доповненнями, внесеними Федеральним законом від 24 листопада 1995 р.).

Право право на захист від безробіття передбачає обов’язок держави проводити економічну політику, сприяє, наскільки можна, повної зайнятості, і навіть безплатно допомагати громадянам, які мають роботи, в працевлаштуванні. Кодекс законів про працю захищає працівника від необгрунтованих звільнень. За відсутності праці та можливості її участі отримати громадянам виплачується посібник безробітним у вигляді 45−75% середнього заробітку, але з нижче мінімальної відстані оплати праці, надається можливість безоплатного навчання нової професії, чи участі у оплачуваних суспільній праці, компенсуються витрати у зв’язку з добровільним переїздом до іншої місцевість. Ці норми передбачені Законом про зайнятості населення, а Російської Федерації від 19 квітня 1991 г. 10] зі змінами та доповненнями, внесеними Законом від 15 липня 1992 р. Задля реалізації цілей Закону створена Федеральна служба зайнятості Росії, має відділення в всіх суб'єктів Федерації, міста й райони страны.

Право на страйк ув’язується зі правом на індивідуальні і колективні трудові суперечки з допомогою встановлених федеральним законом способів її вирішення. Страйк — це зупинка роботи працівниками з метою тиску роботодавця з задоволення їх економічних вимог. Страйк не свідчить про бажання працівників розірвати трудового договору. Тож неправомірний заборона страйки сприймається як форма примусової праці. Згідно з з Конституцією РФ, ні з Міжнародним пактом про економічні, соціальних і культурних правах декларація про страйк реалізується у відповідно до закону. Тому закон вправі заборонити страйк у низці галузей господарства (транспорт, громадське обслуговування може й ін.). Проте цю заборону стосується не всіх працівників галузі, лише тих, хто з змісту ч.3 ст. 55 може зашкодити здоров’ю інших, безпеки держави тощо. Встановлювати заборона цих засадах може лише суд.

Чинним законом заборонені деяких видів страйків. Колективний трудовий конфлікт необов’язково призводить до страйку, колись ніж оголосити її, потрібно використовувати примирливі процедури, передбачені Федеральним законом про порядок дозволу колективних трудових суперечок від 23 листопада 1995 р. На підприємствах є й комісії з трудових суперечкам, розглядають індивідуальні трудові суперечки. Однак усяка система вирішення суперечок передбачає змога невдоволеної боку звернутися у суд.

Право відпочивати має кожна людина, але тим, хто працює за трудовому договору (тобто. осіб найманої праці), Конституція гарантує встановлення федеральним законом тривалості робочого дня, вихідних святкових днів, оплачуваної щорічного відпустки (щорічний відпустку дається всім працівникам зі збереженням місця роботи (посади) і середній зарплати тривалістю щонайменше 24 робочих днів).

Чинний КзпПр встановлює максимальну тривалість робочого часу 40 години на тиждень. Для окремих категорій працівників з урахуванням умов й правничого характеру праці, віку, стану здоров’я та перемоги інших чинників встановлюється скорочена тривалість робочого дня без зменшення зарплати. Законом установлено всіх передбачені Конституцією види відпочинку, а колективні договори і угоди часто вводять і вищі стандарты.

Заключение

.

У економічних, соціальних і культурних правах розкривається важлива грань соціальної правової держави. Воно неспроможна й не роздавати всім громадянам правові, матеріальні і духовні блага, але зобов’язане забезпечити можливість захистити свою декларація про гідного життя. Проте цього потрібно розумно обмежити свободу інших. Якщо сьогодні держава не зробить цього, наше суспільство буде постійно раздираться гострими соціальними протиріччями й зрештою погибнет.

Розглянута група прав невіддільні від особистих і розширення політичних прав, бо всі правничий та свободи взаємозв'язані й складають єдиний правової статус людини і громадянина. У той самий час захищеність цих прав зі своєї юридичної силі може бути той самий, позаяк у суспільстві від ринкової економікою механізм розподілу благ перебувати у руках держави. Звідси випливає, що пряму юридичну дію цих прав об'єктивно видається дуже відносним, оскільки суду на сприйме цивільний позов про реалізацію такої можливості тільки із його конституційного закріплення. Причина, мій погляд, досить зрозуміла: відсутня конкретний відповідач, бо це право не породжує ні на яких осіб яких — або прямих обов’язків. Виходить, що економічні, соціальні і культурних права не так юридичними нормами, скільки стандартом, якого слід прагнути держава робить у своїй власній політиці. США, наприклад, офіційно підтримує позиції, за якою аналізовані права є побажаннями, а чи не обязанностью.

Такий їхній підхід проявився при в ООН Міжнародних пактів про права людини. Якщо становища Пакту про цивільних правах підлягають застосуванню негайно й без застережень, то Пакт про економічні, соціальних і культурних правах зобов’язує держави «прийняти у максимальних межах наявних заходи до того що, щоб забезпечити поступове повне здійснення визнаних в Пакті прав «(ч.1 ст.2). Отже, реалізації прав переносити залежить від статків держави й при цьому забезпечується поступово. Зберігаються розбіжності у механізмі імплементації цієї групи прав проти цивільними і політичними правами — Комітет із прав людини має великими можливостями контролю над забезпеченням громадянських і політичних прав, ніж Комітет із другий групі прав.

У розвитку багато норм конституційного права досягли справді великого прогресу для формування істинно демократичного держави. Не отже, що конституційний устрій Росії «списаний «з західних моделей, але, безумовно, враховуючи усе найкраще, що нагромадила за століття демократична думку. В Росії свій, неповторний шлях у історії, але цей нелегкий шлях, за всієї специфіці, ні виривати наше Батьківщину з світового сообщества.

1. Права людини. Основні міжнародні документи: Збірник. Москва,.

Видавництво «Міжнародні відносини », 1994 г.

2. Конституція Російської Федерації. Москва, Видавництво «Юридична література », 1993 г.

3. Державне право Російської Федерації: Курс лекцій. Під редакцією академіка О. Е. Кутафина. Москва, 1993 г.

4. Ємельянов С. А. Право: Визначення поняття. — М., 1992.

5. Лівшиць Р. З. Сучасна теорія права. Короткий нарис. — М., 1992.

6. Ліфшиц О. С. Короткий курс по енциклопедії права. По творам проф. Л. И. Петражицкого. — СПб., 1908.

7. Теорія держави й права. Курс лекцій / Під ред. М. Н. Марченко. ;

М., 1996.

8. Туманов В. А. Права чоловіки й виконавча влада. // Радянське держава й право. 1990. № 2.

9. Ведякин В. М. Правове регулювання ринкових відносин. — Самара,.

10. Спиридонов Л. И. Теорія держави й права. — СПб., 1995. З. 100.

———————————- [1] Цит. по: Спиридонов Л. И. Теорія держави й права. — СПб., 1995. З. 100. [2] Спиридонов Л. И. Указ. тв. З. 100. [3] Слід зазначити, що обидві ці тенденції зародилися ще першої країні класичного права — у Давньому Римі. [4] Див.: Мушинський В. О. Правове держава й правопонимание // Радянське держава й право. 1990. № 2. З. 24. [5] Цит. по: Мушинський В. О. Указ. тв., з. 24. [6] ВПС. 1990. № 30. У розділі ст. 416; У розділі ст. 418; САПП. 1991. № 6. У розділі ст. 92. [7] ВПС. 1991. № 16. У розділі ст. 499. [8] САПП. 1993. № 51. У розділі ст. 4932. [9] САПП. 1993. № 44. У розділі ст. 4191. [10] ВПС. 1991. № 18. У розділі ст. 565; № 34. У розділі ст. 1974.