Вищий навчальний заклад як суб"єкт цивільно-правової відповідальності (реферат)

Реферат на тему:

Вищий навчальний заклад як суб'єкт цивільно-правової відповідальності.

Глибинні зміни у всіх сферах суспільного життя України призвели до чисельних новацій у законодавстві країни, зокрема і в цивільному. Але, незважаючи на чисельні зміни, багато питань залишилося поза увагою законодавця. Так, законодавство про непідприємницькі юридичні особи, до яких відносять і заклади освіти, й донині має деякі прогалини та суперечності. Залишається актуальним питання юридичної та фактичної здатності вищих закладів освіти відповідати за своїми зобов’язаннями у сфері цивільного обігу. У свою чергу здатність нести цивільно-правову відповідальність корелюється із наявністю у юридичної особи матеріальних ресурсів. Обидва питання залишаються недостатньо врегульованими у Цивільному кодексі України (далі - ЦК України) [1] і спеціальному законодавстві та не мають однозначної оцінки у цивілістичній літературі.

У цілому проблеми цивільно-правової відповідальності установ досліджували такі видатні учені-цивілісти, як Барабашева Н. С., Братусь С. М., Венедиктов А. В., Матвєєв Г. Д., а на сучасному етапі це питання не обійшли увагою наступні науковці - Борисова В.І., Карномазов А.І., Лещенко Д., Максимець Л. Г., Примак В. Д., Селюков А. Д. Проте, як раніше так і зараз, досліджується здебільшого специфіка правосуб'єктності в цілому юридичних осіб у контексті їх цивільно-правової відповідальності або лише окремих їх видів (непідприємницьких товариств, установ), і поза увагою залишаються питання відповідальності такої особливої установи, як вищий навчальний заклад (далі - ВНЗ). Через те, що особливості діяльності вищих закладів освіти, як будь-якої установи, регулюються нормами спеціального законодавства відповідно до ч. 3 ст. 83 ЦК України, вбачається доцільним розглянути більш детально і комплексно специфічні властивості цивільно-правової відповідальності даного суб'єкта, передбачені законодавством про освіту.

Здатність нести цивільно-правову відповідальність у цивілістичній літературі завжди розглядалася як одна з чотирьох «класичних» ознак юридичної особи, поряд з організаційною єдністю, майновою відокремленістю та здатністю виступати у цивільному обороті від свого імені. Так, С. М. Братусь вважав, що «самостійна і виняткова відповідальність є хоч вторинною (похідною), але більш глибокою ознакою, ніж усі решта ознак, які входять до змісту поняття юридичної особи». На думку вченого, саме ця ознака «свідчить про завершення розвитку юридичної особистості суспільного утворення» [2, с. 18]. Але велика різноманітність форм внутрішньої організації, так як і форм матеріальної відповідальності юридичних осіб у цивільному праві, як слушно зауважив А. В. Венедиктов, виключає можливість встановити однакову для всіх юридичних осіб майнову відокремленість і самостійну майнову відповідальність: «організаційна єдність, майнова відокремленість і самостійна відповідальність — це такі ознаки юридичної особи, які по різному проявляються у різних юридичних осіб» [3, с. 78]. Особливо це стосується освітніх установ, які як непідприємницькі товариства мають специфіку при настанні цивільно-правової відповідальності, пов’язаної із особливим правовим режимом належного ним майна.

У зв’язку з дуалістичним нормативно-правовим регулюванням діяльності ВНЗ (з одного боку нормами ЦК України, з іншого — нормами ГК України) та різним рівнем дослідженості питання відповідальності державних і приватних ВНЗ спочатку зупинимося на особливостях відповідальності саме державної вищої школи.

Згідно з Законом України «Про вищу освіту» майно, що закріплюється за ВНЗ власником із метою забезпечення діяльності, передбаченої статутом та передане за кошторисом, належить йому на праві оперативного управління, а «доходи та інші надходження», які ВНЗ отримує від надання дозволених законодавством платних послуг, поступають у його самостійне розпорядження [4]. Проте закон не містить визначення цього речового права та правомочностей, якими володіє ВНЗ у зв’язку з цим. ЦК України нової редакції взагалі відмовився від закріплення таких обмежених речових прав, як право господарського відання та оперативного управління і, тим більше, не містить вказівки на можливість належності майна суб'єктам цивільних правовідносин на праві «самостійного розпорядження». Нормативно-правові акти, які регулюють відносини в сфері надання освітніх послуг, у першу чергу Закони України «Про освіту» [5] і «Про вищу освіту», не містять норм про цивільно-правову відповідальність самого вищого навчального закладу та його засновника. Через це єдиним діючим законодавчим актом, який і донині зберігає норми про відповідальність власника державної установи, якій майно належить на праві оперативного управління, та про сам цей інститут залишається Закон України «Про власність» [6]. Згідно з ч. 3 ст. 39 цього закону державна установа відповідає за своїми зобов’язаннями коштами, які перебувають в її розпорядженні, а при недостатності у державної установи коштів відповідальність за її зобов’язаннями несе власник. Через те, що установа наділяється майном цільового призначення, її відповідальність носить обмежений характер, що є винятком із загального правила, згідно з яким юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями своїм власним майном. Освітня установа, а саме ВНЗ, також несе обмежену відповідальність, тобто відповідає за своїми зобов’язаннями лише коштами, які перебувають у її розпорядженні. Виходячи з того, що згідно з Законом України «Про вищу освіту» вищому навчальному закладу можуть передаватися у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, обладнання, а також інше необхідне майно (ч. 1 ст. 63), законодавець фактично розширює обсяг такої відповідальності. Але оскільки визнання державного вищого навчального закладу власником неможливо через те, що сама конструкція публічної установи цього не передбачає, то слід зазначити, що вищезгадане положення Закону «Про вищу освіту» стосується не всіх ВНЗ, а лише приватних. При цьому залишається відкритим питання, які ж саме «кошти» законодавець мав на увазі і яким майном обмежується його відповідальність.

В українській цивілістичній літературі дана проблема майже не досліджувалася, на відміну від російської доктрини, яка в останнє десятиріччя активно займається розробкою даної проблематики. З огляду на те, що російське законодавство, а саме Цивільний кодекс Російської Федерації, закони РФ «Про некомерційні організації» та «Про вищу та післявузівську освіту» [7] та українське законодавство містять схожі положення, вбачається можливим розглянути погляди як українських, так і російських цивілістів. У літературі існує декілька думок щодо складу майна, яким вищий заклад освіти може відповідати за своїми зобов’язаннями. Так, А.І. Карномазов вважає, що державна установа має відповідати не всіма грошовими коштами, а лише тими, що надійшли до неї «не від засновника» [8, с. 29]. Такої ж думки дотримується і А. Д. Селюков, зазначаючи, що «у бюджетної установи немає права розпорядження майном, придбаним за рахунок коштів, виділених їй за кошторисом, але у неї є право розпорядження тими грошовими коштами, які отримані за рахунок позабюджетних доходів. Отже, для бюджетних установ погашення своїх зобов’язань можливе лише за рахунок грошових коштів, отриманих від неосновної діяльності» [9, с. 61]. Таким чином, на думку вказаних науковців, стягнення за зобов’язаннями установи не може бути звернено ні на майно, передане державою в її оперативне управління, ні на майно, придбане за кошти, отримані від провадження дозволеної законом господарської діяльності.

Протилежної думки дотримується Є.А. Суханов, який вважає, що стягнення за боргами державної установи не повинні обмежуватися лише грошовими коштами, бо це створює установам досить пільговий режим стосовно самостійно придбаного ними майна, а субсидіарна відповідальність їх власників-засновників, із бюджетними коштами як основним об'єктом стягнення, суттєво розширюється. Тому об'єктом стягнення кредиторів державної установи може бути будь-яке майно, отримане установою від участі у підприємницькій діяльності та відокремлене насамперед для цих цілей на окремому балансі [10, с. 816]. Л. Г. Максимець підтримує цю позицію і зазначає, що «майно, яке отримане в результаті ведення підприємницької діяльності, може бути об'єктом звернення стягнення за боргами освітньої установи, оскільки в даній ситуації не буде жодних перепон на шляху до того, щоб вказане майно, яке знаходиться на окремому балансі, стало додатковим стосовно грошових коштів об'єктом стягнення за боргами освітньої установи» [11, с. 116]. І.В. Єлісєєв також зазначає, що стягнення за боргами установи може бути звернено як на грошові кошти, так і на самостійно придбане нею майно, а майно, придбане установі власником, заброньоване від стягнень [12, с. 632]. Таку ж думку висловлює і І.В. Єршова, зазначаючи, що «за зобов’язаннями, які виникли із підприємницької або іншої діяльності, що приносить доходи, установа повинна нести повну відповідальність майном, придбаним за рахунок цього доходу, та враховувати його на окремому балансі» [13, с. 57].

Друга думка вбачається більш прийнятною, по-перше, тому що сам законодавець вказує на «інші надходження» (хоча і конкретизує, які саме), які також поступають у самостійне розпорядження ВНЗ, а, по-друге, недоцільнє обмеження відповідальності вищого навчального закладу лише грошовими коштами, одержаними від надання дозволених законодавством платних послуг.

Для того, щоб не порушувати принципу відшкодування збитків у повному обсязі, зафіксованого в законодавстві (ч. 3 ст. 22 ЦК України), як правило, використовується конструкція обмеженої відповідальності особи у поєднанні із конструкцією субсидіарної відповідальності. Так, щодо установи в цілому, а також освітньої, передбачається, що при недостатності у неї коштів відповідальність за її зобов’язаннями несе засновник. Застосовуючи дані норми, необхідно враховувати наступне. Субсидіарна відповідальність згідно зі ст. 619 ЦК України настає у тих випадках, коли основний боржник або відмовився задовольнити вимогу кредитора, або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на поставлену вимогу. Щодо субсидіарної відповідальності власника установи висунута інша умова — недостатність коштів, що перебувають у розпорядженні ВНЗ (а не тільки їх повна відсутність). При підтвердженні даної умови ВНЗ перестає бути відповідачем, бо покласти на нього майнову відповідальність не можна через особливий правовий режим майна (право оперативного управління). Через це відповідачем стає власник даного майна. У ролі власника-засновника будуть виступати не органи державної влади або місцевого самоврядування (бо в цивільно-правових відносинах вони самі є установами-невласниками), а відповідні публічно-правові утворення — Україна, територіальні громади. Отже, фактично відповідачами за позовами кредиторів державних і комунальних вищих закладів освіти будуть саме ці суб'єкти.

Що ж стосується майна приватної установи, то воно підкоряється режиму власності і остання визнається власником усього переданого їй та набутого нею майна. Згідно з ч. 1 ст. 325 ЦК України юридичні особи приватного права є суб'єктами права приватної власності і, за загальним правилом, самостійно відповідають за своїми зобов’язаннями (ч.1 ст. 96 ЦК України). Але ст. 63 Закону «Про вищу освіту», яка закріплює правовий режим майна ВНЗ вказує лише на те, що за вищим навчальним закладом закріплюються на правах оперативного управління або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, обладнання. Враховуючи те, що всі юридичні особи приватного права є власниками свого майна, закріплення за ними майна на іншому правовому режимі недоцільно.

На думку деяких науковців, засновник приватної установи є «власником самої установи» і пропонується залишити субсидіарну відповідальність засновника (солідарну субсидіарну відповідальність засновників) за зобов’язаннями приватної установи [14, с. 108]. З цим важко погодитися. По-перше, тому що у засновників приватної установи (ВНЗ у тому числі) немає жодних прав на її майно (ні речових, ні корпоративних), як наприклад, у засновника приватного підприємства, який володіє суб'єктивним корпоративним правом і може у будь-який час продати належні йому права щодо заснованого ним підприємства [15, с. 111]. Законодавцем виключена можливість розподілу прибутку між засновниками приватного вищого навчального закладу, оскільки згідно з ст. 85 ЦК України будь-яке непідприємницьке товариство немає на меті розподіл прибутку між учасниками. Навіть при ліквідації установи (ВНЗ) у засновників відсутня можливість отримати частину її активів. Стаття 7.11.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» [16] зазначає, що у разі ліквідації неприбуткової організації її активи повинні бути передані іншій неприбутковій організації відповідного виду або зараховані до доходу бюджету. Тому застосування субсидіарної відповідальності засновників вбачається невиправданим. Субсидіарний характер відповідальності установи зручно використовувати лише для публічних освітніх установ, оскільки це дозволяє максимально виключити їх неплатоспроможність, через соціальну необхідність збереження цих організацій. У той же час необхідно враховувати й інтереси кредиторів і дестинаторів (за визначенням Р.Ф. Ієрінга: «дестинатори» — це ті реальні фізичні особи, які фактично користуються майном створеної юридичної особи та отримують вигоди від її діяльності [17]).

Підсумовуючи викладене, слід підкреслити, що усунення зазначених прогалин і недоробок у законодавстві, що регулює цивільно-правову відповідальність вищих освітніх установ, є дуже актуальним. Потрібно включити до законів «Про освіту» та «Про вищу освіту» норму, яка б містила положення про цивільно-правову відповідальність приватних і державних вищих закладів освіти та їх засновників. Необхідно чітко визначити, якими саме коштами та майном відають державні (комунальні) вищі навчальні заклади. Стосовно приватних вищих закладів освіти слід встановити, що засновники не відповідають за зобов’язаннями створеної ними установи, якщо інше не вказане у її статуті.

Література:

1. Цивільний кодекс України: Закон України вiд 16.01.2003 р. № 435-IV // Офіц. вісн. України. — 2003. — № 11. — Ст. 461.

2. Советское гражданское право: субъекты гражданского права / Под ред. С. Н. Братуся. — М., 1984. — 463 с.

3. Венедиктов А. В. Государственные юридические лица в СССР // Советское государство и право. — 1940. — № 10. — С. 46−49.

4. Про вищу освіту: Закон України від 17 січ. 2002 р. № 2984-ІІІ // Офіц. вісн. України. — 2002. — № 8. — Ст. 327.

5. Про освіту: Закон України від 23 трав. 1991 р. № 1060-ХІІ // Відом. Верх. Ради УРСР. — 1991. — № 34. — Ст. 451.

6. Про власність: Закон України від 7 лют. 1991 р. № 697-ХІІ // Відом. Верх. Ради УРСР. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

7. О высшем и послевузовском образовании: Закон Рос. Федерации от 22.08.1996 г. № 125-ФЗ // Сб. законов Рос. Федерации. — 1996. — № 35. — Ст. 4135.

8. Карномазов А. И. Право учреждения на самостоятельное распоряжение имуществом // Юрист. — 2002. — № 7. — С. 26−31.

9. Селюков А. Д. Правовые аспекты финансового обеспечения бюджетных учреждений // Право и образование. — 2002. — № 3. — С. 57−76.

10. Гражданское право: Учебник в 2-х томах / Отв ред. проф. Е. А. Суханов. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 1998. — Т. 1. — 816 с.

11. Максимец Л. Г. Образовательное учреждение как субъект гражданского права: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.03. — М., 2003. — 159 с.

12. Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: ПРОСПЕКТ, 1999. — Ч. 1. — 632 с.

13. Єршова И. В. Правовой режим государственного имущества в хозяйственном обороте: теоретические основы и пути совершенствования. — М., 2001. — 375 с.

14. Лещенко Д. Майнова відповідальність установ за власними зобов’язаннями // Право України. — 2004. — № 11. — С. 106−109.

15. Ісаков М. Деякі проблеми приватних підприємств // Підпр., господ. і право. — 2005. — № 3. — С. 109−112.

16. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28 груд. 1997 р. № 334/94-ВР // Уряд. кур'єр. — 1997. — № 105−106 (12 черв.).

17. Ihering R. Geist des rumischen Rechts. Bd.III. — Leipzig, 1865.