Правова держава

ця була зроблено на заказ!

список оригінальних робіт (понад сотню) як off-line ви можете подивитися по адресу:

internet.

також ви знайдете багато навчальної літератури та статей з усіх предметів у моїй бібліотеці on-line.

internet.

содержание |запровадження… |3 | |1. Державна влада й інтереси особистості … |4 | |Ідея правової державності історія политико-правовой думки. | | |… |6 | |3. Поняття правової держави… |9 | |4. Принципи правової держави… |11 | |5. Росія як правової держави… |16 | |Укладання… |18 | |література… |19 |.

введение

Людство давніх часів шукає оптимальні форми співвідношення особистості (як представника і первинної «клітинки» всього суспільства) і держави, поєднання їхніх інтересів. У ідеальному варіанті інтереси особистості мають стояти першому місці, благо народу мало б являти собою вищий закон державі. Проте практика які завжди досягала таких високий ідеалів і звичайно «зупинялася» більш низьких — вигоді державі, окремих верств, облечённых публічної владою. Ще Аристотель виділяючи два роду правління, одна з яких спрямований до вигоді правителя, інший — підданих, суспільства. Адже, як і і будь-який інший соціальна інституція, можна використовувати по-разному, у різних цілях. Це може бути й деяким політичним угрупованням, елітам, партіям, класам тощо., а може діяти й у сфері всього суспільства. У першому випадку вони виступають у ролі «хазяїна», у другому — у ролі «слуги» суспільства. Тобто, подібно кожному явищу, здатне привносити в життєдіяльність як плюси (позитивні результати — упорядкованість, гарантированность права і свободи людини і громадянина, безпека продукції та т.п.), а й мінуси (негативні наслідки — бюрократизм, сваволю, зловживання владою, корупцію, терор тощо.). З виникненням держави значної частини виявилася неудовлетворённой тим, що це соціальна інституція використовувався зовсім не від завжди у громадських інтересах, що сила, енергія, влада вживалися не так на загальне добро, а цілях вузьке коло осіб, груп, класів. У цих ситуаціях державу з «слуги» суспільства перетворилася на його «хазяїна», нав’язувало волю більшості, придушувало його, лагодило сваволю. Такі обставини, откладывающие суттєвий відбиток на взаємовідносини чоловіки й держави, давали вагомі підстави для позначення даних держав в Вигляді тираній і деспотий.

1. Державна влада й інтереси личности Дело у цьому, що кожна влада, головним чином державна, не знає власних кордонів, завжди прагне необмеженому розширенню владного простору, що веде, зазвичай, до обмеження інтересів особистості. Ще В. Г. Бєлінський застерігав, що «жодна пристрасть не коштувала людству стількох страждань і крові, як властолюбство». «Кожна мисляча людина, — по Расселу, — спочатку наділений двома пов’язаними, але з тотожними пристрастями — прагненням до влади слави. Обидві пристрасті ненаситні і нескінченні. Саме тому влада дуже часто розбещувала і розбещує людей. Що робити? Що протипоставити такій пристрасть і такий тенденції до необмеженому розширенню? З допомогою чого державної влади можна буде впорядкувати, обмежити? Люди дедалі більше і більше стали замислюватися над таких питань як зробити так, щоб держава перетворювалося з „слуги“ в „хазяїна“, як і з допомогою якого кошти спрямовувати його енергію, силу, владу у русло загального добра, яке протиотруту можна використовувати його для мінімізації свавілля та різних зловживань? На опікується цими питаннями існують різні відповіді, широка амплітуда думок. Одні мислителі вважають, що у принципі протипоставити такій пристрасті не можна. Так, Д. Н. Толстой писав: „Скільки не придумували люди коштів на здобуття права позбавити людей, які перебувають при влади, можливості підкоряти загальні інтереси своїм батькам або у тому, щоб передавати влада не лише людям непогрешным, досі нір не знайдено коштів на досягнення ні першого, ні іншого…“ Інші продиктовані тим, що державної влади взагалі треба обмежувати. Такі ідеї притаманні этатистов (етатизм від французького „держава“), які всіляко вивищують держава над правом, відкидають можливість жорсткого упорядкування структурі державної влади із боку права, у результаті, як свідчить практика, політика переходить кордону раціонального взаємодії з економікою й участі іншими організуючими життєдіяльність громадськими системами, відбувається одержавлення соціальної сфери. Треті, навпаки, прагнуть максимальному обмеження державної влади, та був і до її повного усунення із політичної сцени, вид? у цій влади головну загрозу для свободи творчої особистості. Такі погляди притаманні анархізму (від грецького „безвладдя“) — політичної течії, провозглашающему своєї цілі знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади свободою та добровільної асоціацією громадян. З погляду анархістського типу політичної свідомості всяке право і правління (уряд) є втручання у життя суспільства, є джерела всіх соціальних зол». Четвёртые менш категоричні. Вони виступають, з одного боку, проти ліквідації структурі державної влади, бо без неї поки просто більше не обійтися, а, з іншого боку, що неспроможні погодитися і з тими, хто цю влада абсолютизує, виводить її из-под социально-правового контролю. Ідеться про представників концепції правової держави, що як кошти, організуючого державної влади, називають право. У цьому зв’язку ідея правової держави виступає одній з форм своєрідного компромісу різних ідеологій, тієї «золотий серединою» (мірою), до котрої я пропонували прагнути ще древні мудреці. Саме через право було найбільше можливостей висловити і зробити інтереси суспільства, саме він, на відміну інших соціальних норм (моралі, звичаїв, традицій, релігійних і т.п.) мало формально певний (письмовий) характері і могло детально регламентувати компетенцію органів держави, що полегшувало контролю над його виконанням. Усе це права послужили тієї об'єктивної основою, що дозволило використовувати його на вигляді своєрідного «ліки» зловживанням владою з боку держави, чиновничества.

2. Ідея правової державності історія политико-правовой мысли.

Идея затвердження права у житті своїм корінням піднімається ще до тому періоду історії людства, коли виникали перші держави. Найдавніші пам’ятники писемності відбили процес майнового і соціального розшарування первісних колективів і зрослу як наслідок потреба у нормативно-властном упорядкування громадських відносин. Вони зафіксували, як у зміну первісної організації роботи влади прийшло держава й що саме її формування зажадало проведення законодавчих реформ, поклали чимало правової регламентації механізму управління. З свого виникнення право, чином, виступає як інструментом на суспільні відносини, але і законним способом забезпечення нормально функціонувати державної влади. А, аби впорядкувати соціальні відносини з допомогою права, держава мало конституювати себе законодавчим шляхом. Отже, вже у давнини починаються пошуки принципів, форм і конструкцій для встановлення належних взаємозв'язків, взаємозалежностей і узгодженого взаємодії правничий та влади. Загалом руслі углублявшихся поглядів на право і державі досить рано сформувалася ідея про розумності і справедливості організації політичної форми життя у якої право завдяки визнанню й підтримки влади стає владної силою (тобто загальнообов’язковим законом), а публично-властная сила (з її можливостями насильства, й т.д.), визнає право, упорядкована і, отже, обмежена і виправдана їм одночасно, — справедливою (тобто відповідної праву) державною владою. Таке розуміння держави як правової організації публично-властной сили є основний ідеєю правової державності. Ще Платон писав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили та перебуває під чьей-либо владою. Саме там, де закон — владика над правителями, що — його раби, я вбачаю порятунок держави й все блага, які тільки можуть дарувати державі боги». Подібні погляди розвивалися Арістотелем: «Там, де відсутня влада закону, немає (какой-либо) формі державних устроїв. Закон повинен панувати над усіма…». Відповідно до Цицерону, держава є діло народу як з'єднання «багатьох, пов’язаних між собою згодою у питаннях правничий та спільністю інтересів». Справді є, на його думку, необхідним конституирующим джерелом державності взагалі. Ідеї давньогрецьких і древне римських мислителів, воплощавшиеся в притаманних тієї епохи поняттях, або не мали ще логічно завершеною форми, тому «говорити про становлення концепції правової держави у часи античності — отже, робити дуже великий припущення…». Однак у умовах рабовласницького, та був і феодального ладу які й або не мали шансів дістати послідовного обгрунтування. Існуюча тоді дійсність не могла ще дати необхідної інформації при цьому. У теоретично розвиненому і розгорнутому вигляді вчення про правову державу оформили набагато пізніше — за умов боротьби з буржуазних революцій і затвердження нового ладу. Базуючись багато в чому на античних джерелах, такі мислителі, як Ш. Монтеск'є, Д. Локк, Т. Гоббс, Ж. Руссо, О. Н. Радищев та інші, вивели проблему співвідношення держави й права на світський рівень, звільнили їх у значній своїй частині від релігійного світогляду. У тому працях проявилися прагнення запровадити державне володарювання в правові межі і негативне ставлення до абсолютизму державної влади. Відповідно істотні зміни зазнало й розуміння держави. Оскільки праву відводилася роль провідною нормативної системи, оскільки держава постає у даних теоретиків як організації влади, визнаної гарантувати власність і право індивідів, і навіть вирішувати в законному порядку виникаючі з-поміж них суперечки. Держава чинився цим засобом затвердження правопорядку як рівноваги між приватною власністю й загальним благом. У трактування співвідношення держави й права в XVI-XVII століть було ідеї, невідомі попередньої общественно-политической думки, саме ідеї правового (конституційного) закріплення державних устроїв, єдиної для всієї країни законності, верховенства загальних (безособових) законів та обмеження влади уряду, суб'єктивних прав особистості, взаємовідповідальності індивіда і держави. Філософська основа теорії правової держави було сформульовано І. Кантом, що розглядає держава як «об'єднання широкого людського загалу, підлеглих правовим законам» і який вважав, що законодавець дожжен керуватися вимогою: «Чого народ, не може вирішити щодо себе, цього й законодавець неспроможна вирішити щодо народу». Вчення І. Канта справило величезний вплив на наступне розвиток концепції правової держави. Під упливом його ідей у Німеччини сформувалося представницьке напрям, серед прибічників якого були Р. Міль, У. Велькер, Р. Гнейст та інших. Завдяки їхньому трудам ідеї правової держави здобули термінологічну определённость, і навіть отримали стала вельми поширеною. У Росії її дана концепція розвивалася в працях учёных-юристов ліберальної школи — Б.H. Чічеріна, П.І. Новгородцева, М. М. Ковалевського, М. М. Коркунова, Б. А. Кистяковского. Спеціальні дослідження присвятили означеній темі, зокрема, В. М. Гессен, С. А. Котляревський та інші. Друге подих ця ідея знайшла в современною світ у пору розвалу диктаторських, авторитарних режимів у Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, колоніальних імперій, затвердження демократії. Концепція правового держави у країнах, криза у тому духовного життя, у політиці та економіці (як, наприклад, маємо у Росії) є знаряддям боротьби за права людині, іншого за надання йому гарантій безпеки, гідності, творчого саморезвития. Теорія правової держави зовсім не від застигла догма. Вона розвивається і сьогодні, постійно повнячись змістом із накопиченням історія людства правових і соціальних моральних традицій і політичного досвіду. Разом про те слід, що у юридичної науці ніколи було і існує єдиної загальновизнаною концепції правової держави. Вона може обгрунтовуватись і розроблятися із різних світоглядних позицій, в різних типів правопонимания, відбивати реалії різних національних політичних вимог і правових систем і т.д.

3. Поняття правового государства.

В суспільній думці правової держави означає такий тип держави, влада якого полягає в праві, їм обмежується і крізь нього реалізується. Але така уявлення, хоч і правильне власне, зрозуміло, замало адекватного розуміння феномена правового держави, це складну, многофакторную систему. Власне в правової держави можна назвати два головні елементи: 1) свободу людини, найповніше забезпечення її прав 2) обмеження правом структурі державної влади. У загальфілософському сенсі свобода може бути оцінена як здатність людини діяти у відповідності зі своїми інтересами, спираючись на пізнання об'єктивній необхідності. У правову державу щодо людини слід усвідомлювати умови щодо його юридичної свободи, своєрідний механізм правового стимулювання, основу якого «дозволено усе, що не заборонено законом». Людина, як автономний суб'єкт, вільний розпоряджатися самотужки, здібностями, майном, совістю. Справді, будучи формою і мірою свободи, має максимально розсунути кордону обмежень особистості насамперед у економіці, сфері впровадження научно-технического прогресу у виробництво та т.п. Здається, невипадково на сучасний період Російській Федерації прийняли пакет пріоритетних економічних законів, присвячених власності, землі, податкової системі, приватизації державних підприємств тощо., які фіксують розмаїття форм власності, відкривають для ініціативи людей, дають можливість відчути себе господарями. Хорову базу для скасування застарілих правотормозящих чинників створює Конституція РФ 1993 року, що у год. 1 ст. 34 встановлює, кожен має право вільне використання своїх здібностей і розбазарювання майна для підприємницької й інший не забороненої законом економічної діяльності". Найбільші та значимі блоки права-стимула щодо особистості (свобода, власність, рівність тощо.) втілюються у формулі «прав людини», що є фундаментальними тому, що покликані забезпечувати первинну передумови гідного людського існування й лежать у основі конкретних і різноманітних суб'єктивних прав особистості. Права людини, як головний ланка правового режиму стимулювання для індивіда, є джерело постійного відтворення його ініціативи, підприємливості, інструмент саморозвитку громадянського суспільства. У наш час проблеми правами людини виходять міжнародний, міждержавний рівень, що підтверджує правомірність їх пріоритету над проблемами держави, засвідчують їх загальнонаціональному характері. Вони все міцніше стають точкою відліку в національних правових системах, правовому регулюванні. Права чоловіки й правової держави, безсумнівно, характеризуються загальними закономірностями виникнення і функціонування, бо існувати й діяти подібні можуть нині лише лише у «зв'язці». Обидва феномена (як відбито у назв) мають у своєму основі право, хоча роль останнього для них практично прямо протилежна, але водночас і внутрішньо єдина. Це свідчить про тому, що що з'єднує ланкою між людиною і державою має бути саме право, натомість взаємини з-поміж них повинні бути істинно правовими. Саме зв’язуванні, обмеження правом держави і є сушность правової держави. Право тут постає як антипод свавілля та як бар'єр з його шляху. Адже оскільки політична влада (особливо й переважно влада виконавча) має схильність виродження у різні зловживання неї необхідні надійні правові рамки, обмежують і стримуючі подібні схильності, котрі спороджували заслін її необґрунтованого і незаконному перевищення, попранню правами людини. Правові обмежень необхідні здобуття права недоліки владної особистості не перетворилися на пороки структурі державної влади. Саме тому можна сказати, що правом обмежуються не власне управляючі впливу з боку державними структурами на особистість, а лише необгрунтовані і протиправні обмеження інтересів громадян. Тож у умовах демократії право хіба що «змінюється місцями» з державою: стверджується верховенство першого заступника та воно височить над другим. Отже, правової держави — це такий організація політичної влади, створює умови для найповнішого забезпечення права і свободи людини і громадянина, а найбільш послідовного зв’язування з допомогою права державної доповнити недопущення злоупотреблений.

4. Принципи правового государства.

Из визначення правової держави виділити два головних принципи (дві боку сутності) правової держави: 1) найповніше забезпечення права і свободи людини і громадянина (соціальний бік); 2) найбільш послідовне зв’язування з допомогою права політичної влади, формування для державними структурами правового обмеження (фopмaльнo-юридическая сторона). Перший принцип знайшов своє конституційне закріплення в ст. 2 Конституції РФ, в якому йшлося, що «людина, його правничий та свободи є цінністю». Правове держава має послідовно виконувати своє головне призначення — гарантувати кожного громадянина змогу всестороннього розвитку розвитку особистості. Ідеться про такій системі соціальних дій, при якої прав людини і громадянина є первинними, природними, в нас саме можливість відправлення функцій структурі державної влади є вторинної, похідною. Політичною і правового наукою нині у вигляді природних визнається система цивільних (особистих), політичних, економічних, соціальних і культурних прав особистості, які є у Загальної Декларації правами людини 1948 року й інших актах. Другий принцип втілюється у життя з усього наступних засобів і коштів: 1) Обмежують державної влади самі й свободи чоловіки й громадянина, тобто реальне здійснення першого принципу. Права людини покладено основою системи «стримування і противаг», правового обмеження державі, не допускаючи тим зайвого регулюючого справи до приватне життя. «Індивідуальні права представляють вагу одну риску: вони обмежують праві держави, — писав на початку ХХ століття А. Эсмен. — Держава повинна утриматися від втручання у відомі області, надаючи відомий простір особистої діяльності…». Треба зрозуміти, держава сам себе будь-коли обмежить (хоч би яке воно був!), що обмежити влада може лише інша влада. Тобто влада держави можна обмежити всього правами людини і громадянина, які виступають своєрідним проявом влади особистості, волею громадянського суспільства, становлять головну частину права взагалі. Тільки усвідомленням необхідності ініціативного поведінки у правової сфері, підвищення юридичної й політичної культури може стати справжньої гарантією пріоритету правами людини і громадянина, як найвищої цінності, над правами держави. Тут доречним відтворити слова Р. Иеринга, який зазначаючи, що «хто своє право, той у вузьких межах його захищає право взагалі». 2) Серед правоограничивающих заходів особливу увагу проблема поділу влади. Її основну вимогу, висунуте Л. Локком і Ш. Монтеск'є під час боротьби буржуазії з феодалізмом, полягала у тому, що з затвердження політичної свободи, забезпечення законності і усунення зловживань владою із боку какой-либо соціальної групи заклади, чи окремого особи необхідно розділити державної влади на законодавчу (обрану народом і покликану виробляти стратегію розвитку суспільства шляхом прийняття законів), виконавчу (назначаемую представницьким органом і реалізацією даних законів і оперативно-хозяйственной діяльністю) і судову (виступає гарантом відновлення порушених прав, справедливої покари винних). До того ж їх будучи самостійною і взаимосдерживающей одне одного, має здійснювати свої функції у вигляді особливої системи органів прокуратури та в специфічні форми. Система «стримування і противаг», встановлена на Конституції, законах є сукупність правових обмежень стосовно конкретної структурі державної влади: законодавчої, виконавчої, судової. Так, стосовно законодавчої влади використовується досить жорстка юридична процедура законодавчого процесу, яка регламентує основні його стадії, порядок здійснення: законодавчу ініціативу, обговорення законопроекту, ухвалення закону, його опублікування. У системі противаг роль покликана відігравати Президент, який проти неї застосувати отлагательное вето при поспішних рішеннях законодавця, призначити при необхідності дострокові вибори. діяльність Конституційного Судна можна розглядати як правосдерживающей, бо має право блокувати все антиконституційні акти. Законодавець у діях обмежується тимчасовими рамками, самими принципами права, Конституцією, іншими юридичними і демократичними нормами і інститутами. Що стосується виконавчої використовуються обмеження відомчого нормотворчості і делегованого законодавства. Сюди ж можна віднести встановлених у законі певні терміни президентської влади, вотум недовіри уряду, імпічмент, заборона відповідальним працівникам виконавчих органів обиратися у склад законодавчих структур, займатися комерційної діяльністю. Для судової влади є свої правоограничивающие кошти, у Конституції, процесуальному законодавстві, у його гарантії, принципах: презумпції невинності, на захищу, рівність перед законом і судом, гласності та змагальності процесу, відведення судді тощо. До того ж фіксуються правоограничения, які забороняють здійснювати функції, належать згідно із законом іншому органу. Діяльність державними структурами має обмежуватися їх компетенцією, яка полягає в принципі «дозволено тільки те, аж дозволено законом». Потрібно, проте, враховувати, що є загальні обмеження (свого роду універсальна система «стримування і противаг»), що стосуються всіх видів республік, а є обмеження специфічно, притаманні лише для президентської, або тільки для парламентської, або для змішаної її різновиду. Тож якщо нам пропонується нової редакції Конституції РФ 1993 року президентська республіка, необхідно дотримуватися світових рівнів конституційних обмежень, характерних саме з президентських республік, а чи не намагатися обминати задля кон’юнктурних міркувань. У частковості, «одноосібне» право президента без згоди парламенту призначити ключових міністрів та навіть практично довільно розпускати Державну Думу за рамки всіх у світі конституцій президентських республік. Такий «переділ» влади у користь Президента та виконавчих структур цього не врівноважує його з законодавчої та судової владою, порушує систему взаємних «стримування і противаг», що залишає у принципі спокуса при удобною разі цілях відновити справедливість перерозподілити цю влада, зокрема й у довільному порядку. Тож у сучасної Росії принцип поділу влади лише проголошений, практично ж вона фактично не діє. 3) Федералізм також має здатність внести свій внесок у обмеження структурі державної влади. Над своєрідне державний устрій «федерація доповнює горизонтальне поділ влади додається поділом її за вертикаллю і тих стає засобом обмеження структурі державної влади, системою сдержей та противаг». Це створює свого роду «подвійну безпеку» для правами людини і громадянина. При реально діючих федеративних відносинах різні держав структури та влади будуть контролювати одне одного, зменшити ймовірність зловживань і сваволі в відносин особистості. Разом із цим у умовах сепаратизму, зрозумілою суверенізації, у межах нестійких Федеративних взаємин держави і национально-государственной плутанини «подвійна безпеку» може легко перетворитися на «подвійну небезпеку» для свободи творчої особистості, що й із боку центру, і з боку суб'єктів федерації відбувається замах на права людини і громадянина. 4) Ще одна спосіб обмеження політичної влади — верховенство законом і його панування у житті. У правову державу закон, ухвалений верховним органом влади за суворе дотримання всіх конституційних процедур, може бути отменён, змінено чи призупинений актами виконавчої. Закон приймається або народам, або депутатами, що є представниками всього народу і який висловлюють відповідно інтереси суспільства на відміну інструкцій і наказів, принимающихся міністерствами й у вузько галузевих чи корпоративні інтереси. Тому, за розбіжності відомчих розпоряджень до закону має діяти останній. 5) Взаємна відповідальність держави і особи — ще одне спосіб обмеження політичної влади. Ще І. Кант цю ідею так: кожен громадянин повинен мати тієї ж можливістю щодо пануючого до точному і безумовному виконання закону, як і пануючий стосовно нього до громадянинові. У разі правової держави особистість і пануючий суб'єкт (як держави) повинні бути як рівноправних партнерів, які уклали своєрідне угоду про співробітництво й відповідальності. Це своєрідний спосіб обмеження політичної влади, який нравственно-юридические запрацювала відносинах між державам, як носієм політичної влади, і громадянином, як учасників її здійснення. Ставлячи у майбутніх законодавчій формі свободу нашого суспільства та особистості, сама держава не уникло обмежень у власних рішеннях і діях. З допомогою закону він повинен брати на себе зобов’язання, щоб забезпечити справедливість і рівність у стосунки з громадянином, громадськими організаціями, іншими державами. Підкоряючись праву, державні органи що неспроможні порушувати його розпорядження й відповідають порушення чи недодержання цих обов’язків. Обов’язковість закону для структурі державної влади забезпечує система гарантій, що виключають адміністративний сваволю. До них належать: а) відповідальність уряду перед представницькими органами; б) дисциплінарна, гражданско-правовая чи кримінальної відповідальності посадових осіб рівня за порушення права і свободи конкретних осіб, за влади, зловживання службовим тощо.; ж) імпічмент тощо. Формами контролем із боку громадськості над втіленням зобов’язань державними структурами могли б бути референдуми, звіти депутатів перед виборцями тощо. На тієї ж правових засадах будується й особистості перед державою. Застосування державного примусу носити правової характер, не порушувати міру свободи творчої особистості, відповідати тяжкості досконалого правопорушення. Отже, відносини державою зв особистістю має здійснюватися на основі взаємовідповідальності. Названі засоби і способи обмеження структурі державної влади можна розглядати в самостійних принципів, однак розвивають і конкретних другий основний принцип. Крім на них можна виділити й інші принципи, які тією чи тією мірою випливають з вышеприведённых і аналітиків створюють їм який би фон, Це: високий рівень правосознаний і підвищення правової культури у суспільстві; наявність громадянського нашого суспільства та здійснення контролю з її боку над втіленням законів всі суб'єкти правничий та т.п. Ідея правової держави — є взаимоуправления громадянського нашого суспільства та держави, передбачає руйнація монополії держави щодо влада разом з одночасним зміною співвідношення свободи держави і в користь останнього, і окремої особистості. За всього розмаїття принципів правової держави дві з них усе одно залишається основними, головними, визначальними, які потрібно розглядати у взаємозв'язку, бо обидва висловлюють дві сторони сутності правової держави. Якщо аналізувати першу (соціальну, яка ніколи привабливість, цінність ідеї правової державності, її самоціль) без другий (формально-юридической, яка уособлювала собою кошти досягнення названих привабливих ідеалів), то неясно, як домогтися найбільш забезпечення права і свободи людини і громадянина. Якщо ж, навпаки, брати в основі лише формально-юридический аспект, тоді стає зовсім зрозуміло, в ім'я чого став і заради кого необхідно обмежувати державної влади у вигляді права. Адже таке обмеження — не самоціль. Можна його так обмежити, держава взагалі виконає повноцінно ні зі своїх функцій. І тоді також громадянське суспільство від рівня цього щось виграє, а, навпаки, лише програє. Потрібно віддавати собі звіт у тому, що за умови правової держави право (як формальна система) може у деяких випадках як і гальмуючий чинник (перешкода, перешкода) соціально цінним діям держави, який дозволить часом оперативно досягати певних позитивних цілей дуже більш-менш пристойними засобами. Наприклад, розділяй влада і створюючи численні обмеження неї, ми тим об'єктивно пов’язуємо її активність, ініціативу, маневреність, «замішаних» зокрема і добрі наміри, на громадських інтересах, припускаємо важкі пошуки згоди, прийняття компромісних рішень. Інакше кажучи, до мережі правових обмежень потрапляють як «погані вчинки» держави, а й «хороші». Але це, мабуть, ті недоліки ідеї, що є продовженням її достоїнств. Це — неминуче лихо, ніж суспільство змушене розплачуватися за подібне жизнеустройство і від якої не скараскаєшся у принципі. Порівнюючи його з злом, яке йде на суспільству, і особистості держава, не обмежений правом, віддамо перевагу усе ж таки першому. Тобто Росія й в цьому питанні піде древньої мудрості, що рекомендує «з двох лих вибирати менше». Ідея правової держави певною мірою носить універсальному характері в тому сенсі, що вона вже практично властива політичної і правової ідеології цивілізацій всіх народів, що у світовому метричному процессе.

5. Росія як правове государство Если казати про Росії, то год. 1 ст. 1 Конституції РФ закріплено, що Російської Федерації — Росія є демократичне федеративну правове держава з республіканської формою правління". І хоча у цій статті прямо вказується, що призове держава вже «є» у Росії, здається, то радше поки що лише мета, до котрої я необхідно прагнути. Процес становлення правової державності займає тривале історичний час. Він відбувається разом із формуванням громадянського нашого суспільства та вимагає цілеспрямованих зусиль. Правове держава вводиться одноразовим актом (навіть коли цей акт є демократичною Конституції) не може стати результатом чистого законодавства. Весь процес має бути органічно пережитий суспільством, коли вона при цьому дозріло. Проблема не тільки і й не так юридична (хоча створення досконалої законодавчої системи, здатної «зв'язати» держава, і формуванню якої ми тільки приступили, першорядної важливості). Потрібне докорінне перетворення социально-экономической і політичною систем, насамперед перетворення власності, бо при безроздільному пануванні монопольної бюрократичної державної власності неминуче що вимагає жорсткої административно-командной влади, правової держави у принципі неможливе. Росія на сучасний період перебуває у стані кризи, що загострює ті труднощі й перешкоди, які перебувають по дорозі руху до правової держави. У тому числі особливе занепокоєння в громадськості викликає становище у області правами людини, зростання злочинності, корупція, розквіт бюрократизму тощо. Уповноважений по додам людини С. А. Ковалёв у доповіді про забезпечення чоловіки й формуванні правової держави у Росії сказав: «Ні про яку федеральної програмі, про будь-яке прогресі у сфері правами людини не доводиться говорити, якщо владою та суспільством як раніше буде стаять стіною отчуждённая від суспільства бюрократія, стурбована лише утриманням в себе важелів влади. Росія не стане ні правової, ні демократичної, якщо владу зі колишньому залишиться якимось таїнством, а чи не зрозумілим кожному за робочим механізмом загальних завдань». Разом про те не можна думати, що суто механічне запозичення суто західних (а ідея правової держави західного походження) привнесёт в Росію згоду, порядок, демократію. З одного боку, цього, безперечно, не станеться, якщо аналізовані нами теоретичні конструкції не адаптувати російської дійсності, яка характеризується невисоким рівнем політичної й парламентської культури, правової нігілізмом, слабкістю демократичні традиції і навиків, чиновничье-аппаратным засиллям, якщо можна для Росії визнати придатної концепцію правового держави західного зразка, то, зрозуміло, з низкою застережень, враховуючи ставлення росіян права, як до своєрідного соціального інструменту, історичну відданість сильному державі, низьку «природну» правову активність і ініціативу. З іншого боку, не абсолютизуючи ролі права, слід «реальне» ставитися і до ідеї правової держави, бо «насправді політична нібито влада завжди прагне вирватися з правовими рамками і „правової держави“ — то радше ідеальний тип…». Тому, розглядаючи сучасний стан ідей правової держави, слід уникати перебільшення їхньої керівної ролі і рівня распространении.

Заключение

Таким чином, нині правової держави виступає більше конституційним принципом, гаслом і отримує поки свого повного втілення у какой-либо країні. Ближче за інші до реалізації цієї ідеї на практиці підійшли, наприклад, такі держави, як Германия, Франция, Швейцарія, навіть інші. Нинішньому ж російському суспільству ще до досягнення ідеалів правової держави, але рухатися у цьому напрямі необхідно. Долаючи різні труднощі й перешкоди, Росія знайде саме своя візія правової держави, який відповідатиме її історії, традицій та культурі, як і дозволить їй стати справді вільним демократичним суспільством. Отже, принципами правової держави, котрі відрізняють його потім від держави неправового, виступають: 1) найповніше забезпечення права і свободи людини і громадянина; 2) найбільш послідовне зв’язування з допомогою права політичної влади, формування для державними структурами режиму правового обмеження; 3) поділ влади законодавчу, виконавчу і судову; 4) федералізм; 5) верховенство закону; 6) взаємна відповідальність держави і особи; 7) високий рівень правосвідомості і питання правової культури у суспільстві; 8) наявність громадянського нашого суспільства та здійснення контролю з її боку над втіленням законів всі суб'єкти правничий та др.

1. Колихин І.Ю. Ідея правової держави: історія та сучасність. СПб.,.

1993; 2. Козлихин І.В. Право і жорсткого політика. СПб., 1996; 3. Нерсесянц B.C. Історія ідей правової державності. М., 1996; 4. Нерсесянц B.C. Право-математика свободи. М., 1996; 5. Омельченко О. А. Ідея правової держави: витоки, перспективи, причини. М., 1994; 6. Основи держави й права /А.В. Ільїн, О. Н. Карамышев, С. П. Маврин та інших. Під ред. Н.І. Мацнева. 2-е вид. СПб., 1996. З. 15−17; 7. Правове держава робить у Росії: задум і реальність. М., 1995; 8. Право і міська влада. М., 1990; 9. Раянов Ф. М. Введення ЄІАС у правової держави. Уфа, 1994; 10. Соколов О. Н. Правове держава. Ідея, теорія, практика. Курск,.

1994. 11. Соціалістична правової держави: концепцію й шляху реализации.

М., 1990; 12. Теорія держави й права. Курс лекцій /Під ред. Н.І. Матузова і А.В.

Малько. Саратов, 1995; 13. Четвернин В. А. Демократичне конституційне держава. Введення у теорію. М., 1993.