Крестоносцы і католицизм

Крестоносцы і католицизм В 1229 р., після тридцятирічного порядкування в Лівонії, перетворившись із бременського каноніка в імперського князя (з 1224 р. Лівонія увійшла до складу Імперії) і могутнього духовного князя, помер єпископ ризький Альберт. Тертя, які посилювалися ще за нього, вилилися після смерті Леніна в непримиренну ворожнечу трьох головних господарів захопленої країни: єпископа, міста Київ і ордена. З іншого боку, раз у раз спалахували повстання місцевого населення, намагався скинути із себе ненависне ярмо. Дедалі частіше коїлися та зухвалі набіги німецьких лицарів на російські земли.

Все спроби папи Григорія IX покласти край взаємної боротьби «новому божому домі», як і Римі бундючно іменували завойовані області Прибалтики, закінчувалося повної неудачей.

Еще одна обставина справедливо вважалося у Римі украй небезпечним. Протягом вже 20 років в бременской провінції горів пожежа селянського восстания—так званих штедингов. Повстання охопило багато селянські громади, які порівняно недавно втратили волю і піддавалися покріпаченню. Селяни завзято боролися проти феодальних пут, і зломити їхній бойовий дух не вдавалося. Ряд свідків відмовився платити десятину бременскому архієпископу, не побоявшись і озброєних сил, які «пастир церкви» у разі визнав за необхідне направити їхнього «вмовляння», а про церковному відлучення і оголошенні їх «єретиками». У 1229 р. повсталі селяни розгромили лицарів, посланих проти них єпископом Гергардом II. Після цього тато оголосив для боротьби із нею хрестовий похід. Але й хрестоносцям мужні селяни завдавали жорстокі поразки. Взимку 1232/33 р. вони відкинули військо хрестоносців і підкотилися до самого Бремену. Восени 1233 р. хрестоносці поразки зазнали і у своїй втратили свого ватажка графа Бурхарда Ольденбургского.

Папа не скупився на булли, закликали до ще більше рішучих дій. У Бремені зібралася величезна феодальне військо, жадібне до крові й грабежей.

Крестоносные вбивці, послані Григорієм IX, предводительствуемые знатнейшими німецькими феодалами, вчинили поголовну різанину серед вільних німецьких селян— штедингов—за їх небажання підкоритися бременскому архієпископу та одягти він ярмо кріпацтва. У битву біля Альтенеше 27 травня 1234 р. кінні лицарські орди винищили понад 6 тисяч героїчно що селян. Полонених спалювали живими, як «єретиків». А відразу ж, на горбочку, стояло духовенство з хрестом і прапором і благочестиво распевало гімни «задля слави милостивого бога».

Несмотря на терор, хрестоносцям нескоро вдалося домогтися покори та підпорядкування пруссаків. Знадобилося ще цілих 50 років, як завзяте опір волелюбного народу зламалося і завоювання Пруссії закінчилося (в 1283 р.). Переважна більшість населення знищили, а захоплені землі заселені німецькими колонистами.

В Прибалтиці успіхи папських хрестоносців теж були блискучі. У роки правління Григорія IX розгорілася воїна у самому таборі агресорів: мечоносці захопили Естонії землі, зайняті раніше датчанами, а частиною суспільства і ті, які були оголошені прямим володінням «апостольського престолу» (Вирония, Ерве, Гарриен). Ніякі протести папського легата Балдуина Альнского, який перебуває тут після Вільгельма Иоденского, не допомогли. Орден зайняв Ревель (Таллінна), інші ж сили, котрі спромігся зібрати легат, були перебиті. «Трупи звалено у церкві як величезної пирамиды»,—сообщает источник.

Датчане зі свого боку також зробили енергійні дії. Вступивши блок з графом гольчггинским Адольфом, король Данії Вальдемар II вирішив відрізати Прибалтику від зносин з Заходом. Любекская гавань, цей «ключі до Лівонії», була замкнена з допомогою кількох затоплених судів. Ливонские хрестоносці виявилися позбавленими будь-якої можливості здобувати поповнення із Заходу. Протягом кількох років не вдавалося ліквідувати який розгорівся конфликт.

Все це послабило в 1229—1234 рр. активність хрестоносців й у напрямку Русь. Щоправда, у Римі ще продовжували розпалювати ворожість до Русі, і Григорій IX направляє у початку 1229 р. 5 булл, свідчить про цих зусиллях папства, в Любек, Риги. Готланд, Динамюнде і Линчепинг (Швеція). Усі вони містили категоричне вимога домогтися припинення будь-якої торгівлі з російськими з тим, щоб відрізати Новгород із Заходу і позбавити Русь можливості здобувати необхідний виготовлення зброї метал, що йшов звідти, або ж готове зброю. Ці спроби папства тримати Русь під блокадою повторювалися й у дальнейшем.

Но зусилля папства домогтися політичної та економічної ізоляції Русі не увінчалися. Зацікавленість німецького купецтва у підтримці торгових зв’язку з Новгородом, Псковом та інші центрами північно-західній Русі була великою, що, всупереч папським вимогам, невдовзі, коли Рим розіслав свої булли, дві з адресатів — Рига і Готланд—заключили з князем Смоленським Мстиславом Давыдовичем договору про мирних взаємовідносинах, торгівлі та «взаємній благоприятствовании».

Обращает він увагу, що у великому договорі немає жодних згадці про про питання вероисповедных чи церковних. Це доводить вкотре, наскільки такі питання було несуттєві у реальних стосунках між російськими й західними державами і тільки штучно роздувалися самої католицької церквою з політичної пропаганди. Купецтво Любека, Бремена, Готланду та інших місць шукало мирних взаємин та зміцнення давніх економічних зв’язків з Руссю, особливо з Новгородом — найбільшим центром, контролювало всю торгівлю з Востоком.

По-видимому, під відомим впливом цих купецьких елементів, особливо сильних у Ризі, виявився який діяв Прибалтиці новий папського легата Балдуин Альнский. Цей Цистерцианский чернець, котрий замінив Вільгельма Моденского, користувався більшу довіру тата, неодноразово захищали його від різких нападок, яким Балдуин Альнский піддавався із боку численних своїх недругів у Прибалтиці, особливо у особі ордена, в тому числі нового ризького єпископа Миколи. Проте, його політика у Прибалтиці розходилася із загальним політичним курсом римської курії, спрямованим в розвитку католицької експансії Сході і захоплення нових земель. Заходи Балдуина Альнского як і мали на меті створити, й зміцнити папське церковне князівство, до складу якої він намагався включити нові володіння. Але, очевидно, не вважав найкращим методом досягнення цього війну, і грабіж. Він вважав за краще методи переконання, зманюючи зважується на власну бік більш податливі групи місцевого населення у складі більших землевласників, але він не виключав і застосування насильства у випадках, коли зустрічав опір. Балдуин бачив у лицарів як грубих захватчиков—вояк, проливающих кров безневинних людей через видобутку, а й небезпечні папства конкурентів, хоч і прикрывающихся папським прапором, але які мають вузькокорисливі мети, які йшли супроти інтересами папства. Нарешті, Балдуин явно утримувався від посилення агресивних дій, спрямовані проти сусідів, зокрема проти Руси.

Политика Балдуина Альнского викликала різке невдоволення серед агресивно налаштованих хрестоносців в Лівонії, які змогли підпорядкувати своєму впливу нового ризьке єпископа Миколи. Невдовзі останнім і легатом мають місце надзвичайно натягнуті відносини. Балдуин пішов у Рим шукати підтримку і спромігся її знайти, викликавши татова ще більшу довіру себе, особливо, що він представив укладений нею з куронами договір, де вони виявляли свою згоду підкоритися папського престолу. Повернувся Балдуин до Прибалтики наділеним ще більшими повноваженнями, ніж, яким він мав раніше. Однак політична лінія легата була як і неприйнятна для дійсних господарів становища, якими було захопили прибалтійські землі і прагнули до подальшого розширенню своїх володінь Сході імениті «хрестоносні» феодали світського та духовної звання. Вони домоглися, у лютому 1234 р. тато позбавив Балдуина усіх її легатских повноважень. У Римі вважали найбільш придатним обличчям, яке міг би налагодити расстроившийся механізм папської політики на сході, того самого єпископа Моденского.

В березні 1234 р. Вільгельм Моденский вирушив вдруге на північний схід як повноважного «апостолического легата». Почалася його поїздка з явного провалу: усі його спроби світом покласти край штедингами залишилися безрезультатними. Повстання тривало. Так само Вільгельму Моденскому домогтися і зняття датчанами морської блокади на Балтиці, і татові довелося звернутися до загрозу інтердикту і відлучення, аби впливати на неслухняного короля.

Поздним влітку 1234 р. новий папського легата прибув Риги і вирішив негайно розпочав провести ряд заходів, мали метою наведення порядку у таборі хрестоносців. Перш всього, він змінив ризького єпископа, призначивши замість відставленого Миколи з ордена цистерцианцев доминиканца Генриха.

Эта зміна показова. У цей період в усій «місіонерської» діяльності папства цистерцианские ченці замінюються ченцями з так званого ордена проповідників (доминиканцев). Лише незадовго доти виниклого й у короткий час захопив до рук монополію «боротьби за віру». У вересні 1230 р. тато видав особливу булли про передачі домініканцям проповіді «хрестових походів» в Пруссію, відібравши цю місію у цистерцианцев, а ще через три року домініканці починають проникати й у Лівонію, швидко витіснивши і звідти своїх предшественников—цистерцианцев, які, вслід за Мейнардом ішли у Прибалтику, розглядаючи її як свій монопольну вотчину. Цистерцианцы діяли у інтересах місцевої церковній владі, особливо у сфері ризького єпископа, ними він спирався боротьби з мечоносцями, а часом і з папським легатом. Тим більше що орден доминиканцев був папським орденом. Григорій IX зробив головним знаряддям своєї ідейно-політичною боротьби з імператором Фрідріхом II. Домініканці становили кадри папських агітаторів на місцях. І тепер, спрямовуючи в Прибалтику, тато покладав ними великі надежды.

Усилением ролі доминиканцев у Прибалтиці Вільгельм Моденский прагнув зміцнити ідейно-політичну базу папства. Для виконання подальших цілей наміченої програми цього майже немає. У обстановці жорстокої винищувальної війни, яка вже півстоліття тривала у Прибалтиці і де останніми роками феодально-католические агресори стали явно втрачати своїми панівними позиціями, необхідно була насамперед зміцнити військово-політичні кадри. На той час вони перебували головним чином із рыцарей-меченосцев; проте постійні грабіжницькі війни, сделавшиеся їх професійним заняттям, внесли глибоке моральне розкладання до лав цього «христова воїнства», які становище великих землевласників, які осіли на захоплених ними територіях, не дозволяло татові прогнозувати них як у «вірних сынов».

При підготовці даної роботи було використані матеріали з сайту internet.