Актуальные проблеми російсько-американських відносин

Актуальные проблеми російсько-американських отношений

1. Причини несправджених сподівань розвитку російсько-американського партнерства

Сегодня доводиться констатувати, що російсько-американське партнерство доки відбулося й, можливо, не состоится.

В значної ступеня відповідальність при цьому лежить колишніх керівників російської допомоги ззовні й військової політики, які змогли розробити зважену та здійснити реалістичну програму розвитку відносин із Вашингтоном. Розрив між деклараціями і реальністю російсько-американських відносин стався, і внаслідок грубих помилок нашої дипломатії, особливо у період після розвалу Радянського Союзу. Складалося враження, що готові вдатися до будь-які поступки американцям, щось вимагаючи замість — ні відповідних поступок, ні будь-яких гарантій. Надавши ініціативу хіба що цілком і повністю американській стороні, ми змогли забезпечити рівноправний характер проголошеного партнерства.

Такая готовність російської дипломатії визнати незаперечне лідерство американців призвела до того, що у Вашингтонові звикли, що Москву можна порушувати перед доконаним фактом. Як писала англійська газета «Індепендент», «діалог між Заходом й Росією кінцевому підсумку полягав в офіційним зустрічам, у яких Росії пропонувалося можу погодитися з рішеннями, прийнятими іншими правительствами».

В результаті розширення зрештою прагнення за будь-яку ціну задовольнити запити «старшого партнера» обернулося тим, що США почали дедалі менше рахуватися з російськими інтересами. Запізнілі спроби Росії змінити такий характер декларативного партнерства викликали в Вашингтона лише раздражение.

В останнє час зростає список міжнародних питань, де дві держави явно дотримуються протилежні позиції. Під внутрішньополітичних дебатах обидві країни амбіційні політики дедалі частіше використовують риторичні випади на адресу інший боку (чи це Америка чи Росія), щоб набирати очко на ході виборчих баталий.

Конечно, можна списати тривожні симптоми в російсько-американських відносинах на «кон'юнктурні моменти», пов’язані з виборами обидві країни в 1996 року. Тим більше що і зараз такими суб'єктивними причинами пояснювалися регулярні «заморозки» на російсько-американської грунті, які незмінно приходили змінюють черговий «відлиги» у діалозі між Москвою і Вашингтоном.

Однако звичні пояснення потепління, що ускладнення відносин же Росії та США навряд чи можна вважати адекватними принципово нову ситуацію, що виникла після припинення «холодної громадянської війни». Щодо цього є об'єктивні причини. Советско-американские стосунки центральними для епохи «холодної громадянської війни». Відсутність ідеологічного й військової протистояння Москви й Вашингтона неминуче зменшує значення російсько-американських відносин. У сьогоднішньому багатополярний світ домінують інші - неидеологические і невійськові факторы.

Объективно два держави істотно різняться за своїми можливостями і у системі міжнародних отношений.

Видимо, російсько-американське партнерство, навіть якщо буде реалізовано, не може стати центральної віссю нової виборчої системи міжнародних отношений, Прежде всього можна припустити, що цьому перешкоджає нерозвиненість двосторонніх економічних відносин же Росії та США, низький рівень взаємодії економічних інтересів двох держав. Економічно ж. Росія для США в кращому разі третьестепенным партнером. Та й нам Америка істотно поступається таким економічним пріоритетам, як Європи та СНД. Тому таке однобоке російсько-американське партнерство буде врівноважуватися (і навіть переважуватися) іншими зв’язками, передусім економічними, у яких залучені США, Європа, Японія, Китай. Як-от комплекс цих економічних відносин визначати світову політику доступному для огляду будущем.

Правда, Росія має доступу у Світового банку, Міжнародний фонд, ГАТТ, де панівні позиції займають США, але грає там роль прохача, допомогу якому фактично надається тих-таки жорстких умов, як і країнам «третього світу». Один із цього — економічні проблеми, із якими зіштовхнулися США, Західна Європи та Японія по закінченні «холодної громадянської війни». Звісно, навіть допомогу технічного характеру було б досить корисна Росії у нинішніх найтяжких умовах, але це підтримка неспроможна зіграти роль локомотива для виходу російської економіки з кризиса.

Если остаточно 90-х Російської Федерації зможе подолати економічний колапс і почне все швидше розвиватися, вона залишається в ХХІ столітті у другому десятку економічно розвинутих країн, або навіть взагалі своїми показниками ризикує перейти до категорії слаборозвинених держав. Природно, що з позицій економічної слабкості Москва як неспроможна диктувати умови навіть іншим розвиненим державам, і навіть домогтися визнання себе як рівноправному партнерові. Тому не справдилися надії насправді перетворити «сімку» в «вісімку» — Росія дотягує рівня, у якому члени цього обраного клубу змушені були б рахуватися з її інтересами. Формула «сім з першою половиною» — це, на жаль, максимум того що ми можемо насправді рассчитывать.

Другой чинник, слабшання взаємне тяжіння, — відсутність загального ворога, настільки який буде необхідний будь-якого військово-політичного альянсу. Загальні інтереси безпеки Росії і близько США носять скоріш завуальована, ніж прямий і безпосередній характер, як це було попередніми періоди російсько-американського союзництва. Партнерство не проти когось, тоді як у ім'я чогось побудувати досить складно при несиметричності геополітичних интересов.

Среди можливих порушників спокою — держави, які були залишаються сьогодні ключовими союзниками США у межах західного співтовариства. Вашингтон гребує такого зближення з Москвою, яка може викликати підвищену нервозність у Бонні, Токіо чи інших західних столицях. Радше навпаки — пріоритетність зв’язку з західними союзниками зараз вочевидь переважує для США значимість відносин із Россией.

Главной метою Вашингтона є збереження системи координації економічної і військово-політичній стратегії Заходу у межах «великої сімки», Північноатлантичного Альянсу та американо-японского союзу як ключових інструментів забезпечення лідерства США з нового багатополярний світ. Росія вписується у цей досить делікатний механізм, погрожуючи порушити сформований там баланс сил.

Первым пріоритетом нинішній американській стратегії стало збереження системи військово-політичних союзів, створених Вашингтоном у роки «холодної війни». Саме НАТО і американо-японський союз дозволяють Сполучених Штатів, використовуючи своє незаперечне військову перевагу, зберігати лідерство стосовно Німеччини, Японії іншим західним державам. Посилення ролі Європейського союзу, де на кількох провідні позиції вийшла Німеччина, всередині західного співтовариства змушує США шукати шляхи і засоби, щоб вдихнути нове життя у НАТО, в якої вирішальне слово досі належить американцам.

Стремление Вашингтона зберегти створений з великими труднощами механізм узгодження інтересів західних союзників гору взяло над відцентровими тенденціями. Це обумовило подальшу еволюцію НАТО як головного військово-політичного союзу Запада.

Таким чином, як й у розпал «холодної громадянської війни», головним інструментом американської політики у Європі залишається військовий блок, єдиним серйозним противником якого не може бути лише Росія. Принаймні, ніхто інший підстави збереження в мирний час інтегрованої військової організації Північноатлантичного блоку більше нет.

Хотя Росія большє нє розглядається як безпосереднього противника Північноатлантичного союзу, вона як і не сприймається як складову частина Заходу. Звісно, там вітали прозахідну орієнтацію російського керівництва. Проте сьогодні зрозуміло, що з Росією, слабкій економіці та непередбачуваною, большє нє грають пріоритетною ролі для США.

Вторым пріоритетом американської політики стало розширення західного співтовариства з допомогою колишніх клієнтів СРСР, але з Росії. Наприкінці 1994 року адміністрація Клінтона винесла необхідність прийняття колишніх радянських союзників по Варшавському договору НАТО, попри заперечення Росії. Протести Москви викликали лише роздратування: як нинішня Росія може означати ще вимагати «право вето» стосовно НАТО?

До того як було зроблено вибір новому західному стратегії, навіть НАТО намагалися недопущення без необхідності приниження гідності Росії. Рішення про розширення НАТО з допомогою колишніх союзників СРСР означає, за словами німецького аналітика Крістофа Бертрама, що Росія «протягом тривалого може бути інтегрована в існуючі західні структури європейського порядка».

Провозглашение цієї стратегії, певне, означає, що Москва більше є найважливішим партнером Вашингтона регулювання багатополярного світу, а натомість виконує роль жупела, потенційній загрозі, що допомагає США зберігати своє лідерство у країнах. Такий новий підхід, ясна річ, значно зменшує центральну у минулому роль російсько-американських відносин також зводить Росію більш низьку щабель в ієрархії глобальних інтересів США.

Такой підхід означає, що механізм безпеки, створений Вашингтоном при біполярної системі, використовується зараз для протистояння загрозам багатополярного світу. Як у часи «холодної громадянської війни», НАТО намагається, відповідно до відомої формулі, «тримати російських подалі, американців ближче, а німців під медичним наглядом». Іншими словами, йдеться у тому, щоб забезпечити військову присутність і політичний лідерство США у Європі запобігти перехід яке об'єдналося Німеччини до самостійної військової техніки та зовнішню політику, аби запобігти німецького домінування на континенті. Росія нині навіть у ролі можливого кандидата на членство НАТО. Останніми роками баланс звичайних Збройних Сил й озброєнь у Європі змінився щонайрадикальнішим чином над нашу користь. Москва втратила своє колишнє перевагу, і з включенням до НАТО східноєвропейських держав перевага Заходу стане подавляющим.

Исключение Москви з системи безпеки під виглядом те, що нібито представляє потенційну небезпеку стабільності у Європі, може цілком обернутися самооправдывающимся пророцтвом. Насправді ця стратегія означатиме, що навіть їх союзники намагаються розширити західне співтовариство, скориставшись перемогою в «холодній війні» заповнення «вакууму сили», що у Східної Європи за поразку Радянського Союзу. Такий розвиток подій створює у Росії враження, що Вашингтон надалі веде із Москвою гру «з нульової сумою», намагаючись зміцнити своєю перемогою в «Холодній війні» з допомогою інтересів проигравшего.

Складывается враження, що відбулося після перемоги у «холодній війні» Захід зацікавлений більш як у створенні «Спільного Європейського дому» з Росією ролі рівного партнера. Схоже те що, що американці зовсім забув про свої колишні ідеях «єдиної й неподільної Європи» та мінуси нової системи безпеки «від Ванкувера до Владивостока». Як колишній державного секретаря Л. Иглбергер, «потрібно створення абсолютно новій „архітектури“, а поліпшення вже існуючих структур… модернізація і пристосування цих інститутів до нової реальности».

Таким чином, пропонується стратегія, яка може закріпити інституційну ізоляцію Російської Федерації від розширюваного під егідою американців західного сообщества.

В певної ступеня ця політика з'єднує у собі низку негативних аспектів мирного врегулювання після Першої та Другої світових війн. Рішення закріпити у себе плоди перемоги, поглинувши колишню радянську зону впливу, відбиває класичний принцип «переможець одержує дедалі», було характерне й для попередніх історичних ситуаций.

Есть все підстави укладати, що Захід надалі веде з Росією «гру з травня нульової сумою» і намагається консолідувати перемогу у «холодній війні» з допомогою інтересів переможеної боку. Разом з поступової інтеграцією східноєвропейців в Європейського Союзу розширення має покласти край спадщиною Ялтинських угод й забезпечити прийнятний Заходу рівень стабілізації положення у колишньої зоні впливу СРСР. Це означає, що буферна зона, що виникла результаті розпаду Варшавського Договору та виведення радянських військ, зникне в наступних кілька років. У результаті Європі замість двухблоковой системи безпеки виникне не безблоковая, а одноблоковая структура, ізолююча і «стримуюча» Російську Федерацію. Почався процес нового розділу на континенті, замість Ялтинської формується свого роду нова Версальська система.

Таким чином, можна дійти невтішного висновку, що ухвалено рішення американців про розширення НАТО пояснюється інерцією логіки «холодної громадянської війни» б і відбиває інстинктивне бажання зберегти статус-кво попередньої історичної епохи. Це можуть призвести до небезпечної ілюзії, Сполучені Штати здатні виконувати роль єдиною «наддержави», домінуючою з усіх іншими країнами, включаючи колишніх тих, хто противників, за умов однополярної міжнародної системы.

Следовательно, Росія виштовхується на периферію американських геостратегічних інтересів. Зниження пріоритетності Росії у політиці США — не обіцяє хороших перспектив стратегічного партнерства Вашингтона й допомогу Москви. Схоже, історичний шанс налагодити російсько-американське стратегічне партнерство будь то, можливо упущен.

2. Сфери расхождений

Если у політиці Сполучених Штатів візьме гору прагнення зайняти позицію єдиною «наддержави», то відпаде й необхідність рахуватися з на законні інтереси Російської Федерації. Москва сприйматися як перешкода в американських спробах поширити систему західних спілок нові глобальну структуру міжнародних отношений.

В своє чергу, Росія теж хоче, і неспроможна позбуватися свободи геополітичного маневру. Ідеться як стосунків з Заходом, а й підходів Москви до Китаю, Індії, ісламському світу. Ще найбільше важить для Росії відновлення впливу «пострадянському пространстве».

Интересы Росії, пов’язані із державами, утвореними після розпаду СРСР, є першорядними нашій країні. Від відносин із колишніми радянськими республіками залежить, з одного боку, внутрішня ідентичність Росії, і з інший — її сукупна економічна могутність і вплив політичний вплив. Безсумнівно, ччо Росія, яка спирається економічні та демографічні ресурси СНД, може грати істотнішу роль світової політики, ніж Російської Федерації, затягнута на економічні, етнічні, територіальні і політичні конфлікти з радянськими республіками. До того ж втягування нових незалежних держав у орбіту економічного, політичного й військової впливу інших центрів сили навряд буде прийнятним для России.

Запад, й у першу чергу США, виявляє двоїстий підхід до політики Росії щодо СНД. «Росія посилює заклики до економічної і політичною інтеграції колишніх радянських республік, — зазначає заступник секретаря З. Тэлбот. — Ми виступаємо проти тиску і залякування сусідніх держав в Євразії, як та інших районах світу. Ми підтримуватимемо регіональне співробітництво лише, коли вона справжнє й цілком добровільним і відчиняє двері зовнішньому миру"*.

С однієї боку, Вашингтон зацікавлений у підтримці певного рівня стабільності на «пострадянському просторі в». Без визнання «особливій ролі» Росії таку стабільність підтримати вдасться. І на деяких випадках така роль де-факто визнається американцями. Принаймні, Вашингтон підтримав Москву у ролі єдиної спадкоємиці радянського ядерного потенциала.

С інший боку, США, природно, зацікавлені у відновленні «наддержави» — Радянського Союзу (хоч би яким то було назвою). Це призводить до різкого неприйняттю будь-яких проявів «імперських тенденцій» Росії. Спостерігається явне небажання визнати за СНД статус, рівний іншим міжнародних організацій, особливо у питаннях координації військової техніки та зовнішньої политики.

Наметилось і прагнення до деяких випадках одержати доступ сировинним, особливо енергетичним, ресурсів низки колишніх радянських республік, хоча здебільшого економічна втягнутість США має символічний характер.

В останні роки у підході до держав — спадкоємцям СРСР Вашингтон відмовився від однозначної орієнтації Росію і намагається врівноважувати американо-російські відносини розвитком зв’язків із зарубіжними новими незалежними державами. У цьому США проводять диференційовану політику, по-різному розставляючи акценти у відносинах колишніми радянськими республіками. Зокрема, прибалтійські держави фактично усунуто від «пострадянського простору» і більше розглядаються як частину Заходу (включаючи перспективу участі у НАТО та ЄС). Різко активізувалася американська політика щодо України, яка досить часто розглядається як «буфера» між Росією і Заходом. У державах Закавказзя намітилися спроби американського патронажу як із рішенні этническо-территориальных конфліктів, і у питаннях будівництва нафтопроводів. Менш активно поводяться США у Середній Азії, а й там простежується прагнення «позначити присутствие».

В цілому, проте, навряд чи очікується, що у в довгостроковій перспективі США прагнути встановити своє панування у тих чи інших регіонах «пострадянського простору». Імовірніші що така спроби з боку Німеччини, Китаю, Туреччини, Ірану, деяких інших держав. І тут чимале значення буде мати позиція США у разі виникнення серйозних розбіжностей між Росією і цими державами у боротьбі вплив у республіках СНД. Зокрема, вже тепер можна говорити, що за більшістю питань, є предметом протиріч між Росією й Туреччиною, США схильні займати протурецкую позицию.

В разі, якщо США займуть однозначно жорстку позицію протидії реінтеграції на теренах СНД (навіть якщо вона розвиватися за «імперському» чи «неоимперскому» варіанту), цим виступаючи проти будь-яких форм розширення російського економічного, політичного й військової впливу у СНД, можливо виникнення серйозної загрози життєво важливих інтересів Росії. Такий сценарій загрожує серйозної російсько-американської конфронтацією. Але він перестав бути неминучим, оскільки на відміну від імені Росії інтереси США тут мають другорядне, а чи не пріоритетне значение.

Препятствует реалізації російсько-американського партнерства і творчу спадщину гонки озброєнь. При всіх недоліках нинішнього режиму контролю за озброєннями мушу враховувати, що він забезпечує для Росії з усіх видів озброєнь більш сприятливе співвідношення військових сил зі США можуть (і Заходом загалом), ніж що склалося співвідношення економічних пріоритетів і демографічних сил.

Проблемы, пов’язані з розширенням НАТО, дуже ускладнили перспективи ратифікації Договору СНО-2, підписаного президентами Єльциним і Бушем ще у січні 1993 року. Труднощі пов’язані лише з проблемами розділу радянського ядерного спадщини, але й високої вартістю гаданих скорочень. З іншого боку, противники договору виступають проти ліквідації наших важких ракет.

Однако російські опоненти Договору СНО-2 США бачити, що договір дозволяє істотно скоротити найнебезпечніші для Росії контрсиловые кошти США, здатні завдати найбільшої шкоди стратегічних об'єктів, включаючи шахтні пускові встановлення і захищені пункти управления.

Предусматриваемый Договором СНО-2 стелю у 3500 ядерних боєголовок означає як зразкову кількісне рівність стратегічних ядерних сил Росії і близько США, а й ліквідацію засобів попереднього удару, як 100 новітніх МБР «MX», скорочення 2,5 разу морського компонента американської стратегічної тріади (в тому числі стелю у 1750 боєголовок на БРПЛ Д-5), дворазове зменшення авіаційного компонента (причому вперше буде зараховуватися реальна завантаження американських важких бомбардувальників). Слід також сказати нагадати, що під час переговорів із СНО-2 Вашингтон погодився складувати на берегових базах ядерні крилаті ракети морського базування і припинити виробництво новітніх боеголовок.

Следует також враховувати, у разі нашого відмовитися від ратифікації Договору СНО-2 США без праці зможуть зберегти свої стратегічні озброєння теперішньому рівні, у те час як Україна через закінчення термінів експлуатації і різкого зменшення фінансування буде змушена скоротити свої стратегічні сили у протягом найближчих 7−8 років за крайнього заходу вдвічі. Отже, зрив ратифікації Договору СНО-2 станеться одностороннє роззброєння Росії, а США отримають до середини наступного десятиліття дворазову перевагу з нас. Щоб недопущення цього, Росії знадобиться вдатися до незмірно великі витрати, ніж того вимагає Договір СНВ-2.

Что стосується потенціалу «швидкого довооружения», що дозволяє американцям з допомогою розміщення додаткових боєголовок на БРПЛ Д-5 розмістити ними у разі порушення Договору СНО-2 ще 1,5−2 тис. боєголовок, такий гіпотетичний варіант виключати не можна. Але це — теоретичний варіант, а без Договору СНО-2 американське перевага буде неминучим і подавляющим.

К до того ж в умовах погіршення російсько-американських відносин, чому сприятиме в чималої мері відмови від ратифікації Договору СНО-2, цілком можливо, що у Вашингтоні візьмуть гору прибічники одностороннього розриву договору з ПРО, до чому особливо активно закликає контролює конгрес республіканська партія. Отже, Росія зіштовхнеться з перспективою новий виток гонки стратегічних озброєнь як наступальних, і оборонних, що навряд чи під силу нашій країні. Разом про те час замислитися з того, яке негативне впливом геть російсько-американські відносини надає успадкована від «холодної громадянської війни» модель взаємного ядерного стримування. Військово-технічні аспекти радянсько-американського суперництва переживали зникнення ідеологічних і розширення політичних причин для конфронтації. Стратегічні ядерні сили двох держав як і щодня, щогодини і щохвилини протистоять друг другу, перебувають у готовності до ответно-встречному удару по військовим, економічним і політичною цілям з іншого боку. Попри ліквідацію ракет середній і меншою дальності, 50-відсоткове скорочення стратегічних наступальних озброєнь за Договором СНО-1 і зняття з озброєння більшу частину тактичної ядерної зброї, навіть Росія ніяк ще мають ядерним потенціалом, багаторазово перевищують рівень взаємного уничтожения.

Ненацеливание американських і російських ракет лише створює видимість розв’язання проблеми. Адже, щоб перенацілювання потрібно кілька хвилин. Така ситуація збережеться навіть по здійснення Договорів СНО-1 і СНО-2 (коли його ратифікований). Тому американські ударні субмарини постійно чергують в українських баз стратегічних підводних човнів, а договір з ПРО продовжує залишатися основою стратегічної стабільності, хоч і Росія та США зацікавлені у розгортанні обмеженою ПРО захисту від третіх стран.

Такой моделі відносин, як взаємне ядерне стримування, сьогодні в інших держав (відносини між Індією і Пакистаном непорівнянні), що дає російсько-американським стратегічним відносинам особливий та ба, не позитивний характер. За логікою цієї моделі, Росія та США як і готуються до ядерної війні друг проти друга. Поки, на жаль, як короткострокове, але і посередньоі довгострокове військове планування Москви й Вашингтона залишається в полоні формули взаємного ядерного стримування. І це постійно привносить конфронтаційний той час у відносини з-поміж них і неминуче підриває рух до стратегічного партнерства — адже ядерне стримування (причому у формі взаємного ядерного стримування) залишається основою воєнно-стратегічної доктрини як Росії, і Сполучених Штатов.

Видимо, час починати пошук початку інший моделі російсько-американських взаємин у ядерної сфері, які мають носити більш коопераційний характер, ніж жорсткі конфронтаційні правил гри у межах взаємного ядерного стримування. Рішення це завдання зажадає часу, який буде необхідний поступового зміни технологічного і доктринального компонентів ядерної політики двох держав, а також налагодження безпрецедентного взаємодії між двома державами у такому делікатній сфере.

3. Можливі шляху подолання російсько-американських противоречий

Таким чином, в російсько-американських відносинах після ейфорії 1991;1993 років перший план стали виходити розбіжності спочатку по другорядним, та був і за більш важливих питань. Втративши глобальної ролі, Москва спробувала окреслити коло своїх особливих інтересів, а США відмовляються визнати таку зону у Центральній і Східній Європі, або на Близькому і Середньому Сході, а й у території Союзу. Список розбіжностей виглядає дедалі більше переконливо: війна у Боснії, санкції проти Іраку, продаж ядерної технології Ірану, розширення і соціальна політика Москви стосовно країн СНД. Останні двоє ключових запитань мають життєво важливого значення для России.

За п’ять років Москві, отбросившей систему геополітичних пріоритетів СРСР, зірвалася завоювати місця для себе в ключових економічних, політичних вимог і військових органах, створених Заходом під час «холодної громадянської війни». Через війну Росія, по суті, втратила можливість серйозно проводити розвиток світових економічних і розширення політичних процесів. Напрям, характері і темпи розвитку цих процесів став визначати Захід на чолі зі США можуть. Природно, що заодно НАТО виявилася у центрі що формується нової виборчої системи безпеки на європейському континенті, а Москва — практично у повній изоляции.

Попытки повернутися до «стримування» Росії, швидке розширення з допомогою колишніх союзників Москви й жорсткий опір будь-яким реинтеграционным тенденціям на основі добровільності та поглибленням взаємної вигоди біля колишнього СРСР можуть обернутися різким погіршенням американсько-російських отношений.

Однако всі ці об'єктивні проблеми можна було б здолати, якби Москва і Вашингтон змогли останніми роками створити реальний дієвий механізм стратегічного партнерства.

Думается, що теза про «неминучою ворожнечі» Росії і близько США так само необґрунтований, як і міф про «природною дружбі» росіян і американців. Як свідчить нинішній двохсотлітня історія, і царська Росія, і сталінський Союз у критичні елементи історії, коли порушувався баланс наснаги в реалізації багатополярний світ, виявлялися партнерами і навіть союзниками Америки. І так було й у період Американської революції, й раніше громадянської війни США, і під час двох світових війн. Причина цього полягала у збігу ключових інтересів безпеки двох держав, що вони зіштовхувалися з викликом якоїсь третьої держави (чи коаліції). Загальна небезпека допомагала знайти спільну мову двом дуже несхожим друг на друга странам.

Россию та міг би об'єднати важливі справді стратегічні інтереси, їхня загальна зацікавленість з підтримки стабільності та безпеки світі. Однак за тих минулі чотири року Москва і Вашингтон не зуміли виробити систему узгодження та координації своєї політики. Проте сформуватись реального стратегічного партнерства Росії і близько США далеко ще не исчерпаны.

Институционализация російсько-американського партнерства, як свідчить досвід, можлива за наявності з трьох основних компонентів, а именно:

— системи визначення загальних интересов;

— спільного механізму прийняття решений;

— спільного механізму здійснення цих решений.

К жалю, всі ці складові блоки стратегічного партнерства сьогодні у російсько-американських відносинах відсутні. Через війну відсутності елементарної координації дій Росії і близько США перевищив на першому плані стали виходити розбіжності спочатку по другорядним, та був і за більш важливих питань. Стратегічне партнерство може бути ефективним, а то й створено механізм тісного військово-політичного взаимодействия.

Чтобы не допустити остаточного розвалу стратегічного партнерства, треба, доки пізно, подолати розрив деклараціями і реальністю. Рівноправний партнерство припускає й спільне визначення спільних інтересів, й створення механізму консультацій після ухвалення рішень, і навіть органів постійного взаємодії робочому рівні. Що Зберігаються сфери розбіжностей мають потенціалом повернення до конфронтаційної моделі відносин між Росією та. У такому розвитку подій зацікавлені впливові політичні сили у обох країнах. Приводом до нової конфронтації може бути, з одного боку, возобладание у політиці Вашингтона курсу на закріплення однополярного статусу системи міжнародних відносин, з другого — рецидиви «наддержавності» в політиці России.

Наибольшую небезпека у плані представляє протистояння між Росією і Заходом в питанні про розширенні НАТО, якщо навіть їх союзники будуть ігнорувати заперечення Росії і близько форсувати процес абсорбції східноєвропейських країн західне співтовариство. Росія може мати справу з вибором — або визнати принизливе геополітичне поразка, або піти жорсткі відповідні заходи, зокрема військового характеру (відмова від виконання договорів, нарощування ядерних і спонукає пересічних озброєнь, створення «нового Варшавського Договору» тощо. п.).

Необходимо визнати, що ілюзії щодо розпуску НАТО зазнали краху. Необгрунтовані та економічні розрахунки для перетворення Північноатлантичного блоку в невійськову політичну організацію. Вочевидь, у майбутньому НАТО як збережеться, а й рано чи пізно розшириться з допомогою нових членов.

Сегодня Москва неспроможна заблокувати рішення про розширення НАТО. Можливі заходи із боку Росії (відмови від кредитів МВФ і від Світового банку, розрив договорів про контролю за озброєннями, окупація колишніх радянських республік тощо. п.) були б скоріш контрпродуктивными. Відсутність реальних важелів економічного і для політичного впливу може перетворити на блеф надмірно жорстку позицію Росії. Зберігається лише надія оформити «особливі відносини» між Російської Федерацією і НАТО в військово-політичній сфері, і створити механізми практичного взаимодействия.

Следует враховувати, що виникнення нової конфронтації зі США можуть і Заходом загалом буде проходити із повною відсутністю в Росії досить серйозних союзників на міжнародній арені. У світі антиамериканські сили (серби, Іран та т. п.) скоріш можуть стати тягарем для Росії, але ще не дозволять докорінно змінити баланс наснаги в реалізації користь Москви. Немає особливих підстав розраховувати те що, що Китай віддасть перевагу підтримувати у тому протистоянні Росію. Радше навпаки, перенапруження Росії у конфронтації Заходу може стимулювати експансіоністські тенденції в Китаї. Не виключена і аналогічна реакція зі боку деяких наснаги в реалізації ісламському мире.

Наконец слід також, що новий силове протистояння Заходу зажадає ще більшої мобілізації всіх національних ресурсів, ніж було у радянський період. Така мобілізація може здійснювати аж методами, що виключають політичну демократизацію і до ринкової економіки. Конфронтація Росії зі США можуть і з американськими союзниками буде практиці означати автоматичний відмови від продовження реформ всередині страны.

Можно також думати, що реальна підготовка Договору ОВСЕ-2 дозволить вдасться підняти певні питання, пов’язані із військовими аспектами гаданого розширення НАТО. У всякому разі, і є підстави вимагати, щоб нинішній кількісний рівень озброєнь НАТО не зростав ані за яких обставин (себто і у цьому разі, тоді як його склад ввійдуть деякі східноєвропейські держави — колишні члени Варшавського Договору). Ці розмови дадуть змогу також порушити питання про неразмещении військ та баз НАТО біля колишніх країн Варшавського Договору. Таке розміщення суперечить як суті Договору ВІВСІ, а й умовам домовленості про об'єднання Німеччини з формулі 4+2. Якщо вдасться запобігти розширення, треба постаратися мінімізувати можливі витрати цього процесу. Адже є різні моделі участі у НАТО (наприклад, французька, норвезька, ісландська). Поки що немає ясності по ключовим і не байдужим для Росії питанням, що стосується розширення Північноатлантичного альянсу. Є й можливості досягнення домовленостей між Росією і НАТО, які дозволять забезпечити політичні та військові інтереси Москви у Европе.

При всіх сьогоднішніх розбіжностей і асиметричності економічних і полі-тичних позицій в Москви й Вашингтона зберігаються багато загальні інтереси у підході до ключовим проблемам міжнародної безпеки. У полицентрической системі міжнародних відносин, що складається межі XX-XXI століть, ми навряд зможемо знайти сильного партнера, ніж Сполучені Штати. Будь-який інший центр сили поставляють на світовий арені (Китай, Японія, Німеччина, та ін.) у майбутньому навряд буде можна порівняти за своїми можливостями з США.

В багатополярному світі йде неминуча дифузія сили — економічної, військової, політичної. Ні ми, ні американці не можуть зацікавлених у тому, щоб сталося різке посилення однієї з нових центрів сили та поява нової «наддержави» у світі. Ні ми, ні американці не можуть зацікавлені у поширенні створення ядерної зброї, інших засобів масового знищення, надсучасних звичайних озброєнь. Є в же Росії та США загальний інтерес у цьому, аби запобігти розростання перебігу етнічних та релігійних конфліктів у різних регіонах. Є в двох країн та інші паралельні інтереси. Це дозволяє сподіватися, що мені вдасться недопущення розростання розбіжностей і повернення до геополітичної конфронтації - цього разу не так на ідеологічної основі, а результаті нездатності забезпечити взаємодія з урахуванням національних інтересів обох держав.

Формирование справді взаємовигідного партнерства же Росії та США буде складним завданням — занадто різні сьогодні можливості двох держав. Але цілком досяжно створення такий механізм партнерства, що дозволить забезпечити найбільш важливі геополітичні інтереси России.

4. Передумови стратегічного партнерства же Росії та США

После «холодної війни», коли відпали ідеологічні імперативи конфронтації між Москвою і Вашингтоном, змінився баланс інтересів між Росією і Сполучені Штати. Хоча ідеологічний чинник ні із єдиним джерелом протиріч, в першу чергу він забезпечував суму переважання конфронтаційних взаємовиключних інтересів між СРСР і Сполучені Штати. На початку 1990;х років першому плані висунулися загальні чи паралельні інтереси Росії і близько Сполучених Штатів, це означає, що вони немає інтересів незбіжних чи расходящихся.

Исходные передумови російського керівництва після Біловезької Пущі: у країні - перехід до ринкової економіки й створення демократичного державного устрою. Відповідно, щоб забезпечити сприятливі умови для проведення внутрішніх реформ, в зовнішній політиці Росія, відкинувши ідеологічні догми минулого, мала як покласти край спадщиною протистояння епохи «холодної громадянської війни», а й швидко приєднатися до «до цивілізованого світу», під яким розумілося західне співтовариство. Орієнтація в західний бік, передусім — США, мала забезпечити, з одного боку, вивільнення внутрішніх ресурсів, з другого — широкомасштабну підтримку ринкових реформ в России.

При цьому Росія протягом якогось часу справляла враження готовності беззастережно прийняти американське лідерство. З будь-якого питання світової політики Москва стала автоматично підтримувати Вашингтон. Вочевидь, А. Козирєв розраховував, що коли з всіх цих питаннях, де Радянський Союз перед протистояв Сполучених Штатів, посткомуністична Росія діаметрально змінить свій підхід, то США на свій чергу докладуть всі сили, щоб забезпечити максимально безболісний і швидку інтеграцію Російської Федерації у західний співтовариство. Передбачалося, що проамериканська орієнтація принесе негайні плоды:

— Москва і Вашингтон встановлять військово-стратегічне партнерство;

— Росія прийнято ролі повноправного учасника в «Велику сімку», НАТО, інші ключові західні институты;

— США на чолі розвинутих країн нададуть Росії великомасштабну економічну допомогу — новий «план Маршалла».

В такий постановці була якась логіка. Адже якщо метою був перехід до економічної і політичною системі західного типу, то припинення «холодної війни» було замало. Америка як лідер Заходу розглядалася як «природного союзника» нової, реформованої Росії. Усі інше виглядало другорядним і відволікаючим від вирішення головного завдання. Адміністрації Буша, та був Клінтона, здавалося, були схильні підтримати такий. Кэмп-дэвидская декларація у лютому 1992 року. Хартія російсько-американського партнерства і дружби у червні 1992;го. Ванкуверская декларація у квітні 1993 року проголосили стратегічне партнерство будь навіть Росії, яке під час відвідин Клінтона Москву чи в січні 1994 року був оголошено «зрілим». У вересні 1994;го там підписано заяву про засадах і цілях розвитку торгового, економічного і інвестиційного співробітництва — «Партнерство для економічного прогресу». У 1995;1990 роках відбулися чергові російсько-американські зустрічі у верхах. Були підписані нові декларації, проведено ставши звичними пресс-конференции.

Опросы показують, що у американському громадській думці істотно змінилося ставлення до Росії. Зник колишній стереотип «імперії зла». Відповідно до опитувань, Росія стала сприйматися як дружня країна (54 відсотка), поступаючись лише таким традиційним союзникам США, як Канада (73 відсотка) і Великобританія (69 відсотків), але рівні Італії (58 відсотків), Німеччини) і Мексики (57 відсотків), Франції (55 відсотків), Ізраїлю й Бразилії (54 відсотка), Японії (53 процента)*.

Итак, у новій системі міжнародних відносин, що складається після «холодної громадянської війни», життєво важливі інтереси Москви й Вашингтона зовсім на роблять неминучою їх конфронтацию.

Россия, хочемо ми цьогорічних чи ні, зовсім не від суперничає з Америкою економічної сфері. Загроза торговельно-економічних війн для США пов’язана з нами, і з головними американськими союзниками у щойно що закінчилась епоху «холодної війни», ні з Китаєм і нафтовидобувними країнами. І саме обставина, що Росія сприймається більше як явна і очевидна загроза, призвело до з того що раніше затиснуте ідеологічними і військово-політичними імперативами економічне суперництво західних союзників починає виявлятися все заметнее.

В цілому економічні зв’язки та мають другорядне значення Москви і третьорядне значення для Вашингтона. Перед Сполучених Штатів доводиться приблизно 5,5 відсотка російської зовнішньої торгівлі - у кілька разів менше, ніж частку Європейського Союзу й країн СНД. * Американські приватних інвестицій більш помітні, але загалом грають мізерну роль російської економіці. Щоправда, поставки «ніжок Буша» задовольняють більше половини російських потреб у імпорті бройлерів. Однак у цілому частка Росії у американської зовнішню торгівлю та зарубіжних інвестиціях — менше половини відсотка. Навіть із самим оптимістичним розрахунках вона навряд чи зможе досягти у майбутньому хоча б чверті обсягу відповідних економічних перетинів поміж навіть Китаем.

В експорті Росії у США переважають сировину й товари первинної переробки — алюміній, чорний метал, нікель, коштовним камінням; в імпорті - м’ясо і м’ясні субпродукти, устаткування. Практично припинилися великомасштабні поставки американського зерна, котрі обіймали чільне місце у радянському імпорті США, оскільки різке скорочення поголів'я худоби Росії призвело до значного зменшенню потреб у кормовому зерне.

Характерно, що в основних документах, як-от щорічне послання президента США про зовнішньоекономічної діяльності, ані слова про про російсько-американських деклараціях типу «Партнерство для економічного прогресу», а Росія зазвичай згадується у зв’язку з затягуванням ратифікації Договору заохочення і побудови взаємної захисту капіталовкладень і відсутність законодавства охороні інтелектуальної власності. Міністерство торгівлі США — не включило Російську Федерацію до списку 10 «народжуваних ринків», проти яких проводиться відповідна політика. Невиправдано затяглося надання Росії статусу країни знайомилися з «перехідною економікою». Зростає список російських товарів, оподатковуваних антидемпінговими митами. Не скасовані становища сумно знаменитої поправки Джексона — Вэника.

Хотя США є з найбільших іноземних інвесторів у Росії, загальний обсяг американських прямих капіталовкладень (за оцінками, 3 — 4 мільярда доларів) виглядає мізерним проти масштабами економік двох десятків країн. Дуже обмежена американська допомогу дітям і з державної лінії. Показово, що серед країн — кредиторів Росії Сполучені Штати, з урахуванням боргів Радянського Союзу, перебувають у 4−5 місці. Борги Вашингтону припадає лише лише 5 відсотків загального боргового тягаря Москви, котрий виріс до 120 з лишком мільярдів долларов.

Лишь вузькому сфері торгівлі зброєю і технологіями подвійного призначення Росія має якийсь конкурентоспроможністю. Та ця галузь навряд чи грає пріоритетну роль для економіки кінця століття, де, безперечно, домінує невільна продукція. Після «холодної громадянської війни» головні її різко скоротили попит на військову продукцію, а що розвиваються нездатна забезпечити платоспроможний попит, здатний компенсувати звуження світового попиту озброєння. Щоправда, це загострило суперництво на світові ринки (причому Росія постраждала найбільше), але загалом конкуренцію у цій сфері не можна визнати причиною для створення нового американо-російського противоборства.

Тем щонайменше між Росією та відбувся цілий ряд сутичок з цих питань. Продаж кріогенних ракетних технологій Індії, постачання зброї Китаю, виняток Росії з ядерної операції з КНДР, продаж ядерного реактора Ірану, надання зенітного комплексу С-ЗОО Кіпру — такий далебі неповний список протиріч між Москвою і Вашингтоном. У цьому Сполучені Штати зовсім на демонструють бажання компенсувати втрату Росією її традиційних радянських ринків збуту (Східну Європу, «прогресивні» режими в «світі) допуском російської своєї продукції ринки США, інших західних і прозахідних країн. Не був надано Росії рівноправний статусу і у системі створених Сполученими Штатами міжнародних органів, здійснюють контроль за експортом технологий.

Пожалуй, лише американська допомогу з закону Нанна — Лугара для знищення ядерних озброєнь і «відкриття ринку США для російського урану можуть зіграти помітну роль, але, до жалю, у тому в іншому випадках бюрократичні, а можливо, і політичні причини послабили їх значення. Понад те, при фактичному відсутності за інші форми російсько-американського взаємодії ця допомогу стала нерідко сприйматися як прагнення односторонньому роззброєння России.

Правда, діяльність комісії Гор — Черномирдін дозволила вирішити низку практичних питань російсько-американської торгівлі. Зокрема, було досягнуто домовленість про збільшення російської квоти в космічних запусках комерційних супутників (ракети «Протон») з 8 до 20 на період до 2000 года.

Однако слабкість і нерозвиненість взаємодії економічній сфері можуть бути більш як компенсовано збігом ключових інтересів США у сфері міжнародної безопасности.

Сегодня немає політичні й економічні підстави російсько-американського воєнного зіткнення, тим паче ракетно-ядерній війни між колишніми ворогами в «Холодній війні». Рівень глобального військового протистояння між Москвою і Вашингтоном різко знизився. На цілий ряд театрів «холодної громадянської війни» сталося фактичне військове роз'єднання Російської Федерації та, переважно завдяки ліквідації нашої військової присутності цих театрах.

Ни у Росії, ні і в Америці большє нє сприймають одна одну як пряму і явну військову загрозу. Більше цього Вашингтон, ні Москва зацікавлені в неконтрольованому перерозподілі військової могутності серед учасників багатополярного світу. Загальний інтерес же Росії та США у тому, аби запобігти такий дифузії сили, яка можуть призвести до виникнення в ХХІ столітті нових наддержав. А появи таких претендентів не можна исключать.

Россия та не зацікавлені у різкому нарощуванні військової могутності третіми країнами, які можуть спробувати домогтися регіональної гегемонії у Європі, на Близькому Сході, в АТР, що нафта може дестабілізувати і глобальний баланс військової сили. Це — головний стимул співробітництво між Росією та сфері безпеки. Якщо ж брати інших сфер, то тут можна знайти значно менше стимулів співробітництво і набагато більше протиріч та проблем.

Поддержание стабільності і стійкості нової виборчої системи міжнародних відносин вимагає координації зусиль колишніх суперників у «Холодній війні» за цілою низкою ключових питань світової политики.

Первое напрям — це надання більш універсального характеру режиму контролю за озброєннями, котрий спочатку мав на меті регулювання передусім радянсько-американських відносин. Скорочуючи надмірні Збройні сили і озброєння, створені під час «холодної громадянської війни», Росія та США нині об'єктивно зацікавлених у тому, щоб дати межі зростання озброєнь інших держав. Нерозповсюдження створення ядерної зброї, знищення хімічного і біологічної зброї, контроль над засобами доставки зброї масового знищення, запобігання поширенню найсучасніших видів звичайних озброєнь — усе це загальний інтерес Москви й Вашингтона.

Второе напрям — миротворчість. Припинення радянсько-американської конфронтації не призвело до автоматичному припинення регіональних еліт і локальних конфліктів. Понад те, зникнення жорсткої дисципліни біполярного світу відкрило шлях численним територіальних конфліктів етнічного і релігійного характеру. Це загрожує поновленням «класичного» суперництва великих і створює перспективу появи нових регіональних центрів сили, роблять ставку на військові кошти власної гегемонії. Політичне врегулювання регіональних конфліктам та запобігання їх ескалації необхідне забезпечення стійкості полицентричного світу, що також відповідає інтересам же Росії та США.

Наиболее складної є проблема застосування військової сили проти порушників міжнародного світу та безпеки на регіональному рівнях. Зрозуміло, що, якщо невійськові кошти примусу виявилися неефективними, застосування сили для відновлення світу може бути останнім засобом на агресора. Вочевидь, що ефективність застосування військової сили у інтересах підтримки миру та, значно складніше, примусу до світу істотно зросте, якщо найбільші військові держави діятимуть совместно.

Об цьому, в частковості, свідчить розвиток подій Боснії, де Росія погодилася на тісне, але зовсім рівноправне співробітництво зі США можуть і НАТО. Вочевидь, що розвитку цього досвіду потребує більше тісній інтеграції як на військовому рівні, а й відповідного участі у механізмі прийняття рішень щодо цим вопросам.

Видимо, ці міркування і зіграли на вирішальній ролі в проголошення невдовзі після припинення «холодної громадянської війни» російсько-американського стратегічного партнерства. Але, як показують події останніх, Москва і Вашингтон допустили гігантський розрив деклараціями і реальністю двосторонніх відносин з-поміж них, в результаті що з 1995 року помітне охолодження російсько-американських отношений.

Список литературы.

1. «The Independent», January 8, 1997.

2. Christoph Bertran. Europe in the Balance: Securing the Peace Won in the Cold War. W., 1997.

3. Christoph Bertran. Europe in the Balance., London, 1997., June.

4. «The New York Times», February 24, 1997.

5. Л. Подберезкин. Виклики безпеки Росії.- Москва. 1997.

6. «American Public Opinion and U.S. Foreign Policy 1997». Ed. by John Reily. Chicago, 1997.

7. «Росія цифрах 1996». М., 1997.

8. «Statistical Abstract of the United States 1996». W., 1997.

9. Савялов Рубен Валерійович. Актуальні проблеми російсько-американських отношений.