МВФ і економічне закінчення холодної войны

МВФ і економічне закінчення «холодної громадянської війни «.

Действительно чи завершено «холодна війна»? Так, якщо ототожнити її з біполярним світом. Ні, якщо визнати існування тих протиріч, що укоренилися за умов глобальної конфронтації двох громадських систем. Поява де-факто найкращих і в «Холодній війні» означає, що вона завершено. У переможених країнах «Холодній війні» вдалося пустити глибоке коріння, й тут негативний ефект поразки було бути відразу подолано. Тому другий відповідь досі актуальним: у переможених спроба перетворення своєї системи триває через реформи, які спричинили у себе складніші проблеми. Крім політико-військових і територіальних питань, зазвичай, у проблеми повоєнного регулювання світу включаються фінансові репарації та своєчасне відновлення економіки. Економічне закінчення Першої світової є процесом вирішення цих проблем, і тому потребує більше довгого часу, ніж розв’язання політико-військових проблем. Але щодо «холодної війни», то завданням її економічного закінчення не просто відновлення економіки, а побудова нової виборчої системи економіки, яке економісти називають перехідним періодом. У цій статті ми розглядаємо процеси первоэтапных російських реформ з погляду міжнародних фінансів України й процесу економічного закінчення «холодної громадянської війни» [I], політичну импликацию і відзначаємо дві важливі моменту у цих процесах. Лондонський саміт «сімки» у липні 1991 року, у якому брав участь М. Горбачов як спостерігач, є, на наш погляд, моментом закінчення «холодної громадянської війни» би в економічному аспекті адже цьому саміті була публічно визнана нездатність самостійного розвитку радянської економіки без допомоги Заходу. Як запевняв Л. Абалкин, тодішній радник Президента СРСР, одну з основних завдань Горбачова на Лондонській зустрічі (липень 1991 року) — потрапити до МВФ 1. З іншого боку, черговий обвал рубльової зони у листопаді 1993 року вважається однією з важливих етапів 2 процесу економічного закінчення «холодної громадянської війни» оскільки колишні республіки СРСР, зокрема і Росія, стали незалежними економічними суб'єктами і тим самим економічний розпад СРСР завершився.

Затяжне поразка

Принаймні того й усе чіткіше окреслилася ситуація поразки у «Холодній війні», політики дедалі гіршим бачили реалії у міжнародному становищі та його значення для СРСР. Чому у СРСР спроба загалом перебудувати свою систему розпочата пізніше, ніж у колишніх країнах РЕВ? Щодо новизни реформ СРСР розпочалися з дворічним малюком відставанням від колишніх країн РЕВ. Серед західного співтовариства серйозне обговорення питання щодо надання допомоги 3 СРСР проводилося тільки з 1990 року. Вже 1989 року під час самміту «великий сімки» ухвалили програму PHARE (Польща, Угорщина, допомогу реструктурированию економіки). Проте у 1991 року на саміті «великий сімки» у присутності Горбачова СРСР запропонували розпочати члени МВФ. Факт більш як дворічного запізнення СРСР на початку реформ проти колишніми країнами РЕВ означав, що як одне із ініціаторів «холодної громадянської війни» упирався до його закінчення. Необхідно зупинитися на аналізі незвичного феномена. Вороги, усвідомили втрати ресурсів суперника, вирішили надати йому допомогу і тим самим пролонгувати цю війну. Розгубившись перед раптово приблизившейся перемогою, переможці було невідомо, як він закінчити війну [4, з. 249]. Вони вже до тривалої війні, і існування помірковано опірного ворога не суперечило їхнім особистим інтересам. І тут не історичної сцені з’явився Горбачов. Заходу пощастило знайти його особі таку постать, з якою можна було б розв’язати повоєнні проблеми до офіційного закінчення. Не прогаяли цього джокера, створивши феномен «Горбомании». Пам’ятаючи багато невдачі (зниження цін не на нафту, вибух на Чорнобильською АЕС), пов’язані безпосередньо з ім'ям Горбачова, багато співчувають йому. Але амбіційні кампанії, що проводилися той період (антиалкогольна, прискорення, конверсія тощо. буд.), зазнали невдачі й пошкодили фінансового становища держави 4. У обстановці падіння нафтових цін і наступного його балансово-платежного кризи принципова політика модернізації, підпорядкована імпорту дорогого устаткування з допомогою валюти, було досить необачної. Черговий внутрішній політичну кризу дотримувався за економічної невдачею перебудови, та СРСР підтримував життєстійкість тільки завдяки традиційному коштів, наданих Заходом задля збереження правління Горбачова. Вважаючи майже нульову пряму інвестицію (200 млн. дол., 1991 рік) і останні кредити (3, 25 млрд дол.), які «СРСР із працею отримав міжнародною фінансовому ринку, загальна сума зовнішнього кредитування становила 15, 4 млрд дол. 1990 року і 13, 9 млрд дол. 1991 року. Під час перебудови (1985;1991) зовнішні борги СРСР збільшився у тричі (з 28 до 67 млрд дол.) [6, з. II]. СРСР пролонгував долю системи штучно, набуваючи зовнішні борги 5.

Дві передумови гайдарівських реформ

Останній період перебудови більшість російської інтелігенції виступила на користь западнолиберального експерименту в Росії, і народ висловлював позитивну сподіватися перспективи розвитку ринкової економіки Росії. Це, безумовно, означало провал перебудови, яка орієнтована реформи, у рамках соціалістичного режиму. Так «холодна війна» наблизилась до фінального етапу на користь Заходу. Б. Єльцин — природжений политик-популист, чудово відчувала настрій мас, використавши ГКЧП для руйнації центральної влади СРСР і обіцяючи народу швидке економічне відродження незалежної Росії, захопив влада. Чи вірив народ в запевнення Єльцина про відновленні економіки, це інше запитання [9, 10]. Більшість сприймало його як борця з комуністами, ніж як будівельника на новий режим. Принаймні того як змінювалися орієнтації масової свідомості радянського суспільства, дедалі більше змінювалися погляди Єльцина з перспективи реформ у Росії. Нарешті, він припинив слідувати популістським шляхом і він вирішив народом «керувати». Так було в останню мить існування СРСР замість народного напрями реформ підготував імпортовану «шокову терапію» як головну стратегію реформ. Є. Гайдар, упевнений у можливості швидкого успіху реформ, використовуючи факт політичного розпаду СРСР і багаторазово підкреслюючи значення масового кредитування Заходу, зумів захопити на цю ідею Єльцина, який поспішав зруйнувати влада Горбачова. Цим він поєднує підвів економічного обгрунтування під політичне руйнація СРСР [11, з. 334 360]. Стратегія Гайдара грунтувалася двома передумови. Перша пов’язана з тим, що Росія має піти вперед швидко, як локомотив без вагонів, т. е. без інших союзних республік. Що стосується союзних відносин, те, як у захисників, і у противників Союзу були відсутні реальні ставлення до його перспективі. Якщо одні припускали, що Спілка міг зникнути миттєво, то інші покладалися лише на умираючий формальний союз, ігноруючи симптоми розпаду СРСР. Підготовка Союзного договору, проведення референдуму щодо збереженні Союзу, Новоогарьовський процес. Лондонський саміт використовувалися Горбачовим як засобу збереження СРСР, зокрема і його особистою влади. Навіть якщо після ГКЧП автори програми «500 днів» сподівалися зберегти Союз через укладання угоди про економічний союз [12, з. 92]. Друга передумова враховувала міжнародний вагу Росії виглядала як супердержави, що володіє ядерну зброю, що змушувало Захід ефективно допомагати Росії, якщо продемонструє лояльну позицію у сфері міжнародних конфліктів, зокрема в нерозповсюдження ядерних озброєнь біля колишнього Радянського Союзу. Задля реалізації другий передумови реформатори Росії погодились з тим, щоб Захід залучив МВФ як головне інструктора з проведення економічних реформ у Росії. Але МВФ — ця установа, створив рамки сучасних міжнародних відносин, з допомогою яких Захід переміг в «холодній війні». МВФ зіграв роль паровоза в капіталістичної міжнародної сфері під час «холодної війни». Тому було обраний Заходом не як простий фінансовий агент, бо як головне економічне координатор у процесі економічного закінчення «холодної війни». Цього становища він домігся 1990 року, активно включившись у процес реформ Східної Європи. Для такий характеристики МВФ слід пам’ятати, що Росія програла в «Холодній війні», і це природно, що Захід доручить своєму агенту роль куратора по повоєнним економічних проблем цієї країни у користь переможця. У цьому хочеться особливо звернути увагу на відносини МВФ й Росії.

Імітаційна модель

Шокова терапія Гайдара, перемігши варіантів програми реформ, виявилася невдалою через її наслідувального характеру. Будь-яка імітаційна модель у Росії була спочатку приречена невдачу. Насамперед ми мають відповісти питанням: «Наслідування кому?» чи «Наслідування чому?». На жаль, трагічний характер російських реформ визначився над процесі безглуздого наслідування західному капіталізму, в час званому «неолиберальным» 6, а процесі послідовного наслідування ще експериментальної перехідною моделі Східної Європи. Які відмінності затяжного перехідного періоду у СРСР [13, з. 28−34]? чи можна було використовувати модель Польщі, у Росії? Нещодавно академік М. Петраков відповів це питання і зазначив три особливості польської моделі: 1) Польща мала приватний сектор, охоплюючий майже всі сільському господарстві, і навіть малий бізнес і сферу послуг; 2) у польській економіці ніколи було такого монстра, як ВПК; 3) Польща протягом 20 років жило умовах «доларизації» [14, з. 187−196]. До цього можна додати відсутність союзного устрою, як і СРСР. Міжреспубліканські економічних відносин нагадують економічних відносин СРСР і РЕВ. РРФСР, як СРСР стосунки з РЕВ, постачала інші союзних республік енергією і паливом й мала стійке позитивне сальдо торгівлі з союзними республіками, будучи їх донором. Через централізованій системі зовнішньої торгівлі, і фінансів у СРСР після перетворення союзних республік в незалежними державами в них існувало адекватних інститутів, дозволяли їм функціонувати як нормальні незалежними державами. У порівняні з Східною Європою, устремившейся і отримувала від цього достатню політичну та фінансової підтримки, колишні республіки СРСР було неможливо будувати таких відносин співробітництва поза колишнього СРСР. З’являлися різні спроби посилити регіональне співробітництво 7, головне місце займали запитання, буде Росія продовжувати поставляти своє сировину, за нижчими від світового рівня життя та як країни близького зарубіжжя погасять своєї заборгованості Росії. Понад те, у сфері валютно-фінансових відносин пострадянських країн процес економічного закінчення «холодної громадянської війни» визначався зіткненням інтересів же Росії та колишніх республік СРСР. З погляду економічних інтересів недозволений питання рубльової зоні вплинув на економіку Росії вулицю значно більше, ніж інші республіки СРСР. Першими пішли зі Союзу країни Балтії, відразу створивши власні валюти, але вони довго зберігали карбованцевий баланс. Масовий приплив рублів з-за кордону у Росію результаті кредитної експансії центральних банків республік стало однією з головних причин різкого збільшення грошової маси Росії і близько, отже, гіперінфляції 8. Що стосується проблеми рубльової зони у Росії існував подвійний стандарт [18]. У принципі так структуру рубльової зони можна було зберегти тільки завдяки традиційному економічного шкоди Росії 9, що хоче зберегти політичний вплив периферію зони рубля. На жаль, тоді в Росії лише політичне бажання, але були економічної можливості прийняти такий збитки. Отже, Росія, що успадкувала емісійний інститут рубльової зони, крок по кроку прагнула відокремити карбованцевий оборот периферії зони рубля від рублевого обороту власне російського. Ряд односторонніх заходів жорсткої кредитно-грошової політики 10, прийнятих Росією, викликав різкий протест республік рубльової зони. Отже, не лише периферія, а й ядро рубльової зони ставали зацікавлені у відокремленні своїх грошових систем й у розпуск рубльової зони [18, з. 45−51]. Тим більше що сумнівна позиція МВФ стосовно проблемі Союзу, і рубльової зоні зберігалася тривалий час після розпаду СРСР. Група експертів МВФ, включаючи Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР), Організацію економічної та розвитку (ОЕСР), проводила дослідження стану радянської економіки 1990 року. Їх висновки та рецепти повністю збіглися з рецептами Гайдара. Але, на жаль, група МВФ не дала відповіді питання про фінансово-економічних взаємовідносин Союзу, і республік. За словами Гайдара, вона чи взагалі дала відповідей, чи дала їх дуже розпливчасто. Виправдовуючи МВФ, він посилався на недолік інформації, нерозуміння деяких явищ і процесів цієї дивної економіки та т. буд. [19, з. 56]. Попри заперечення Гайдара проти рубльової зони, МВФ навіть підтримав би її збереження як єдиної грошової системи та платіжного союзу [15, з. 13−16, 20]. Хоча проблему визначення оптимальної зони єдиної валютної системи була актуальна, проте західні монетаристи ми змогли не лише сформулювати практичних рекомендацій, а й підвести теоретичну базу під існування рубльової зони. Зигзаги у політиці Росії та політиці МВФ відбивали внутрішнє протиріччя рубльової зони і його унікальність. Через двох років після розпаду СРСР листопаді 1993 року МВФ поставила крапку із цього питання тільки тоді ми, коли директор-розпорядник М. Камдессю зумовив подальше кредитування колишніх республік СРСР їх виходом із рубльової зони. Отже, сьогодні розпущена рублевою зоною, і можна сказати, що розпад СРСР завершився у політичної, а й у економічній сфері. Перша передумова Гайдара реалізували за умови й не так політичного, скільки економічного розпаду СРСР. І хоча вже було досвід об'єднання двох Німеччин, де валютне об'єднання сталося раніше політичного, тим щонайменше Росії зірвалася витягти урок з процесу.

Обіцянки переможців

У 1989 року «велика сімка» доручила подати допомогу у формі PHARE тодішньої комісії Європейського Співтовариства. Це підтверджує прагнення «сімки» вирішувати проблему входження Східної Європи на «велику Європу». Проте факт появи МВФ як головного координатора цього процесу продемонстрував, що питання ринкових змін у соціалістичних країнах переходив межі і тільки проблемою часу було включення Росії у список країн, якими управляє МВФ. Офіційно «велика сімка» немає ніяких організаційних відносин із МВФ. МВФ, згідно з договором і статуту, — спеціалізований заклад ООН, що було розпорядливий орган, має компетенцію у сфері міжнародних фінансів як координатор по ліквідним проблемам своїх членів. Але слід зазначити, що фонд МВФ збирається за квотами між членами, цим квота визначає кількість голосів. За даними на січень 1998 року, країни «Великої сімки» мають 45, 92% всієї квоти і відповідно 44, 80% від України всього голосовательного права. Вони є званими крупними акціонерами МВФ і вони справді управляють МВФ. До останнього час йшла бурхлива дискусія про додаткової дотації США-18 млрд дол. в резервний фонд МВФ. Уряд США з великими труднощами одержало дозвіл Конгресу США за умови жорсткого адміністративного контролю США над МВФ і спроби деяких обмежень у діях МВФ. Цей процес відбувається свідчить у тому, що «велика сімка», особливо США, домінує у діяльності МВФ 11. Відносини «сімки» і МВФ на стосунки цк кпрс і Верховної ради СРСР. На відміну від керівної ролі партії, певної в ст. 6 Конституції СРСР, керівна роль «Великої сімки» підтримується квотами і пишатися кількістю голосів на раді директорів МВФ. Щорічна осіння конференція МВФ (182 члена) збирається відразу по закінченні зустрічі міністрів фінансів України й представників центральних банків країн «великий сімки» щодо одного й тому самому місці. Як постанови Верховної ради СРСР повторювали рішення КПРС, центральне напрям політики вирішується головними постатями «сімки», а МВФ покірно приймає таке рішення і виконує його. За пропозицією (1990 року) Р. Коля про допомогу СРСР розмірі 15 млрд дол. слід було пропозицію Дж. Буша допомоги Росії у сумі 24 млрд дол. (квітень 1992 року), включаючи 6 млрд дол. до пайового фонду стабілізації рубля, і Токійське пропозицію (квітень 1993 року) у сумі 43, 4 млрд дол. Однак ці пропозиції були втілені у життя через складної структури проекту допомогу й незграбної кооперації між країнами «Великої сімки». Нині можна проаналізувати деталі пропозиції Буша у тому, аби зрозуміти ліміт міжнародного співробітництва у допомоги Росії. 24 млрд дол. складалася з чотирьох частин (11 млрд дол. з одностороннього кредитування, 4, 5 млрд дол. з міжнародних інститутів — МВФ, МБРР, ЄБРР, 2, 5 млрд дол. з боргів СРСР і шість млрд дол. в CSF-фонд стабілізації валюти, т. е. рубля). Насправді односторонні кредити були реалізовані більше (12, 5 млрд дол.) обіцяних, але не формі готівкових коштів, а формі торгового кредитування за товари, що вони продавали, і тому росіяни не відчули ефективність цих кредитів. Що ж до CSF, котрий обіймав важливе місце у програмі Гайдара, його можливість розглядалася у межах не резервного фонду. МВФ, a GAB (Генеральну угоду про позиках), що дозволяє МВФ запозичати додаткові кошти на від керівних членів «великий десятки» (насправді 11 країн) за ринковими відсоткам. Ідея фінансування CSF через GAB пов’язана, з одного боку, — технічно, з квотою Росії, з іншого боку, — політично, з процесом прийняття рішень в країнах-кредиторах. Крім SRF (Додатковий резервний фонд), недавно заснованого у зв’язку з азіатським кризою, загальна сума кредитів, наданих МВФ з урахуванням SBA (угоди про резервному кредиті) 12, EFF (Розширений фонд), має перевищувати 100-відсотковій квоти — річний, 300%-ной — акумуляційний, зі страной-реципиентом. Дізнавшись граничну суму за квотою Росії, вони розглянули можливість активації GAB з метою пошуку додаткові засоби, хоча теж зумовлено укладанням SBA. Однак у про те, що надання CSF жадає від реципієнта дуже жорстких умов і термін фінансування досить короткий, історія МВФ CSF жодного разу реалізувався — це мертвий фонд. Західні лідери воліли опосередковане кредитування через МВФ прямому кредитування оскільки їм було запропоновано уникнути глухих кутів в переговори з Росією і внутрішньої критики у зв’язку з кредитуванням Росії, особливо у процесі ратифікації своїми парламентами договорів про надання зовнішнього кредиту. Хоча активацію GAB могли вирішити уряду учасників GAB самі, все-таки її успіх був сумнівний бо неї МВФ мав координувати інтереси кожного учасника GAB і окремо домагатися їхньої згоди з його активацію. Що стосується активації GAB завжди існувала бурхлива дискусія, остання активація був у 1978 року. Вже у лютому 1992 року міністри фінансів «сімки» відхилили прохання Гайдара про надання 12 млрд дол., включаючи фонд стабілізації рубля. Натомість вони вимагали від Росії жорсткішого контролю над грошовим оборотом й видатками бюджету та взагалі негайну приватизацію. Вони натякали те що, що МВФ вивчить питання Росії у МВФ в найкоротший термін. У період правління Гайдара довгоочікуваний кредит МВФ давався лише разів, і становив лише 1 млрд дол. Отже, ті, хто добре знає статут і традиційну практику МВФ і розуміє міжнародне становище після розпаду СРСР, змогли б побачити неможливість реалізації багатьох пропозицій Заходу. Мотивування кредитування Росії Німеччиною, що була ініціатором з цього питання, послабилась після об'єднання, хоча залишався питання евакуації ЗГВ (Західна група військ). Японія підготувала батіг замість пряника у зв’язку з рішенням територіального питання. Попри те що що Ніксон, який проводив політику детанту, розглядав допомогу Росії виглядала як плату за, більшість західного співтовариства не вірила у те, що Росія змогла б знову загрожувати світу. План Маршалла виправдовувався загрозою експансії комунізму. Та на початку 90-х немає держав, які мають загрозу світу і реально протиборчих Заходу, особливо США. Попри те що що Захід намагався шукати чергового ворога як у Близькому Сході, і на Балканах, «вороги» були настільки сильні, щоб їх існування стимулювало відродження Росії у противагу їм. У цьому сенсі СРСР був першим союзником у відновленні Європи. Якщо розпливчаста позиція МВФ по рубльової зоні побічно перешкоджала реалізації першої передумови Гайдара, то невірні міркування Гайдара про реалії у міжнародному становищі же Росії та бюрократизм МВФ завдали удару реалізації другий його передумови.

Обмеження ролі МВФ

Критика на адресу МВФ щодо його дії під час останньої азійської кризи стосується таких моментів: 1) зміцнення функції попередження кризи; 2) швидке прийняття рішень; 3) гнучка політика та ефективна інтервенція з урахуванням особливості країни-реципієнта; 4) прозорість у процесі рішень. Крім першого пункту інші три збігаються з критикуемыми діями МВФ під час проведення початкових реформ в Росії (1992 р.). Гайдар символізував бюрократизм в МВФ, і доказом цього було запізнення з прийняттям Росії у члени МВФ. Твердження ж МВФ про виняткової швидкості процесу прийняття до членства МВФ може бути виправданням проведення найважливіших реформ, без фінансування. Гайдар виконував так звану тіньову програму, що було не офіційної, а необхідною щоб одержати майбутніх кредитів. Коли золотовалютні резерви Росії впали майже нуля, без гуманітарної допомоги Заходу не змогла б уникнути масового голоду [19, з. 49]. Надання кредитів Росії у формі STF (Систематичний трансформаційний фонд), придуманого лише країн затяжного перехідного періоду, схвалили радою директорів МВФ в квітні 1993 року. Третій пункт критики є найбільш дискусійним. Через війну несподіваного падіння в усіх країнах — реципиентах МВФ посилилася критик у адресу останнього. Вказували на політику високих відсотків і зменшення загального обсягу інвестицій, скупе кредитування, масове безробіття, непродуману економічну лібералізацію, зловживання у проведенні і наступні для цього лиха, регресію через жорсткого бюджетного контролю, смуту через стрімкої девальвації. Усі негативні наслідки програми МВФ пагубні навіть економіки з відносно добре розвиненими ринковими інститутами. Хоча програма МВФ проводилася в повному обсязі протягом 1992;1993 років, її негативні наслідки проявилися у ще більше важкої формі: було припинено інвестиції (крім мінімальних іноземних інвестицій); ринкової економіки виявилася безкоштовно (неплатежі між підприємствами і розповсюдження бартеру) 13; виникла приховане безробіття, зміцнився статус природних монополій; країна перетворилася на сировинної придаток Заходу; спостерігалися масову втечу капіталу, неплатежі бюджетникам і взаимонеплатежи уряду та підприємств, надмірна валютна спекуляція і імпортна інфляція 14. Коли обговорюють проблему прозорості, зазвичай мають на увазі розкриття інформації, отриманої МВФ під час оцінки реального економічного становища країни-реципієнта і саме процес прийняття рішень на МВФ. Але, враховуючи особливості Росссии, слід розглядати четвертий пункт — проблему прозорості дій МВФ під особливим кутом зору. Росії проблема полягає у прихованих відносинах МВФ з його російські колеги. Чим важче для МВФ надати чималі кошти стране-реципиенту, тим важливіше зберегти добрі стосунки МВФ з колеги країни-реципієнта. Можна здогадуватися, що за умови обмеження використання головної зброї МВФ кредитування природно зменшується його впливом геть процес прийняття прийняття рішень та їх виконання в країні-реципієнті. МВФ відчуватиме великі труднощі, якщо головну посаду в країні-реципієнті займе його опонент чи инакомыслящая постать. У цьому плані Гайдар був ідеальним партнером для МВФ. Попри невдоволення Гайдара щодо запізнення кредитів МВФ і, отже, охолодження їхніх стосунків, МВФ здавалося, що Гайдар був ядром російських реформ. Однак у з невдачею лібералізації цін тиск Верховної Ради і невдоволеність населення Росії спровокували Єльцина відмовитися від повної підтримки Гайдара. Символом такого відступу стало повернення У. Геращенко і У. Черномирдіна на раніше займані ними посади (влітку 1992 р.). До грудня 1992 року МВФ прагнув зберегти Гайдара вважається символом російських реформ, не через фінансування, а шляхом здійснення політичного тиску через «велику сімку». Однак у результаті невиконання своїх обіцянок почала знижуватися авторитет, МВФ у Росії, а й серед що у російських реформах груп у країнах, хоча МВФ публічно зізнавався координатором повоєнних труднощів і вся допомогу зумовлювалася попереднім схваленням МВФ. До того ж тертя між МВФ і силами, які до приходу МВФ вже втрутилися у процес російських реформ або добре використовували тимчасову тріщину між МВФ і Росія, обмежувало сферу поведінки МВФ у початковому процесі реформ у Росії. Дії багатьох інститутів, мали американське походження, Гарвардського інституту міжнародного розвитку, що був Дж. Саксом; LJSAID (допомогу США) і багатьох представників, мали право розподілу односторонніх торгових кредитів, — виходили далеко за межі контролю МВФ [25]. З одного боку, вони офіційно чи неофіційно давали поради російським реформаторам інформації з уряду і Президента Росії з питань приватизації, лібералізації зовнішньої торгівлі, і інвестицій. З іншого боку. вони конкурували з МВФ із метою спричинити процес реформування і найчастіше йшли супроти МВФ докладно проведення реформування і навіть публічно критикували його, представляючи альтернативну політику розвитку реформ у Росії, хоча здебільшого подібну з політикою МВФ 15. Для країни-реципієнта публічна конкуренція, взаємна критика і розбіжності між західними інститутами носять непросто негативного характеру. Існування таких інститутів дозволяє стране-реципиенту протистояти МВФ, чи ці конкуруючі інститути самі протистоять МВФ, що здатен інколи змінити догматичну позицію МВФ. Однак у Росії був перетворений у життя найгірший варіант. Багато західних радники зміцнили свої персональні зв’язку інформації з уряду Росії, що зашкодило єдності російських реформаторів. Через різні установи, якими керували їх прибічники, проводилися багато маловідомі експерименти, які підтримували поглибленню невиразній ситуації у процесі реформ у Росії. За іронією долі, відставка Гайдара призвела до збільшення фінансування Росії з боку МВФ. Щоб посилити впливом геть колег, які дотримуються різних точок зору, і намагається домогтися переваг боротьби з конкурентами, внесок яких обмежений сферою технічної допомоги, було потрібно надати фінансову допомогу у помірному розмірі. Після дозволу процедурної проблеми МВФ почав малювати схему реформ страныреципиента у своїй звичайному стилі. З цих позицій треба розглянути період правління Черномирдіна, у якому чималі кошти притікали з Росією, але були готовності бюрократичної системи адекватно використовувати ці гроші. Такий аналіз допоможе з відповіддю: якби МВФ надавав кошти вчасно на початку реформ, інакше кажучи, якби реалізувалася друга передумова Гайдара, Росія уникнула б невиразною ситуації у початковий період реформ?

Замість закінчення

Називаючи період правління Гайдара «пропущеною шансом», російські вчені часто ставлять запитання про можливість коригування курсу реформ. Найчастіше задаваемый стосувалося послідовність здійснення політики реформ, що також активно обговорювали Східної Європи під час запуску реформаторського двигуна. Питання послідовності заходів макроекономічну стабілізацію та реструктуризації економіки, простіше, послідовності лібералізації цін, і приватизації безпосередньо з проблемою швидкості проведення реформ. Багато побачили більшовицький характер методів проведення реформ Гайдара, але, з погляду, Гайдар не розумів більшовизму: як Ленін використовував теорію союзу пролетаріату і селянства практично? чому більшовики пішли шляхом поступки, погодившись на неп? У цьому сенсі Гайдар неможливо нагадує більшовика. У 1991 року у Росії не існувало такого синтетичного теоретика, який би мав власну ідеологію і можливість реально говорити про міжнародне становище Росії. З іншого боку, актуальним залишається питання, яким ресурси повинні спиратися реформи. У цьому сенсі який любив народну модель приватизації Р. Попов чудово розумів, що Захід збирався нічого давати, крім сум, достатніх покриття відсотків з позикам і предотвращающих крах Єльцина, але з тих сум, потрібних Росії для виходу з кризи. Тому, за умови вимушеного використання ресурсів МВФ крім ретельного обліку міжнародних політичні й економічні обставин навколо його фінансування має була розроблятися адекватна система розподілу засобів у країні. Щоб мобілізувати і розподілити ресурси ефективно, потрібно було перетворити бюрократію. Нещодавно дослідники почали звертати увагу на ставлення централізованої бюрократії до феномену децентралізації, чи ослаблення центральної влади [27−29]. Тривалий час внутрішні і його зовнішні спостерігачі сприймали радянську бюрократію як непорушну і централізовану. Питання, була радянська влада справді централізованої, залишається питанням відкритим. Останнім часом реформатори, бажаючі відновити зруйновану ними центральну влада, посилюють політичну атаку під маскою економічної доцільності. На противагу цього прагнення їхні політичні опоненти, досі відчужені від деяких сфер центральної влади, з одного боку, наполягають на устрої сильного держави й зміцненні державного регулювання економіки нашої країни, з іншого боку, влаштовують саботаж у регіонах і тих секторах економіки, де їх домінують, висуваючи стратегію виживання. Спочатку реформатори втратили підтримку ВПК, АПК і лобіювання відповідних регіонів, потім природні монополії стали відверто протистояти уряду, а фінансові олігархи повертатися до них спиною. Отже, ніякі сили не підтримують центральну влада. У цьому МВФ зазначив необхідність боротьби на відновлення ослабленою центральної влади [30]. Ми розглянули значення сфери міжнародних фінансів, игнорированной радянським блоком під час «холодної громадянської війни», та у процесі російських реформ з погляду процесу економічного закінчення «холодної громадянської війни». Ми вже переконалися у цьому, дві Передумови діяльності Єльцина — розпад СРСР і західна допомогу — базувалися на нереальною оцінці, игнорировавшей реалії міжнародного політичного й економічного становища. Історія виявляє (на жаль, із запізненням) недоліки міжнародних інституцій у координаторской працювати з програли країнами після двох світових війн. Не виключаючи МВФ, всім институтам-посредникам зірвалася запобігти такі війни. Другої світової війни йшла за першої, після Другої з’являлася «холодна» і у результаті закінчення «холодної громадянської війни» ми варті перед всебічної економічної війною, особливо у сфері фінансів 16. Ряд фінансових криз 90-х показує, що справжня економічна війна очевидна. Капитулирующие країни займають чергу перед дверима МВФ щоб одержати рятівного кредиту. Відмінність фінансової війни від попереднього війн — у тому, що не бачить військового характеру, і тому у переможених, а й в переможців ніякої перспективної програми з закінчення цієї війни немає. З іншого боку, МВФ, який впорався зі проблемами реформирующихся країн, одержав ще складнішу місію — заспокоїти світову фінансову смуту. Понад те, його фондовий резерв котиться до нуля і це викликає природні сумніви щодо його ролі рятувальника в бурхливому море фінансової кризи 17. Але й зрозуміти обмежені можливості МВФ як міжнародної організації у зв’язки України із труднощами процесу збору фінансових ресурсів у його членів і пасивної позицією США найбільшого акціонера МВФ в розподілі фінансового навантаження. Отже, проблема не в організаційних обмеженнях МВФ, а обмеження у виконанні дорученої йому ролі. Хочеться відзначити, що протягом деяких сфер видатні експерти МВФ із багаторічним досвідом надають дуже корисні рецепти, хоча деякі критики називають їх догматичними. На ті складні питання, які МВФ неспроможна вирішити, ніякі інститути та міжнародних організацій ще в змозі однозначно відповісти. Обмеження режиму МВФ відбиває обмеження міжнародного економічного порядку. Під «глобалізацією» часто мається на увазі обмеження міжнародного економічного порядку. З допомогою стратегії глобалізації, що прагне миттєво поширити багатовікової досвід розвитку капіталізму Заходу усьому світові (включаючи що розвиваються із зовсім іншим досвідом розвитку капіталізму і країни затяжного перехідного періоду з новими досвідом розвитку капіталізму). Захід намагається зміцнити свою перевагу у економічній сфері, а й в усіх галузях житті людства. Хоча ідея глобалізації приваблює своєї логічністю і раціональністю, тим щонайменше вона досягла ще статусу універсальної ідеології 18. Тим більше що реформаторська Росія наштовхнувся, не досягнувши навіть порога глобалізації. Народ Росії більше немає ілюзії про масової допомоги Заходу і симпатії до демократичного заходу. Ще незрозуміло, чого Захід домігся під час рішення повоєнних проблем, але очевидно, що вона втратила у цей самий час. Головна втрата у тому, що у довгий час знищена грунт, де знову виростуть прозахідні реформаторські сили Росії.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Лельчук B. З., Броварник Є. І. СРСР і «холодна війна». М., 1995. 2. Абалкин Л. До мети через криза. Через рік… М., 1992. 3. Lavigne M. The Economics of Transition. From Socialist Economy to Market Economy. London, 1995. 4. Hohshawm E. The Age of Extremes. A History of the World, 1914;1991. New York, 1996. 5. Gregory Paul R., Robert З. Stuart. Soviet Economic Structure and Performance (4th ed.). New York, 1990. 6. Соколін Б. Кризова економіка. Росія межі тисячоліть. СПб., 1997. 7. May У. А. Економіка і міська влада. М., 1995. 8. Фарбарів У. Наркотик нафту // Експерт. 1998. 42. 9. Анкасов У. Л., Елисеев З. М., Ланцов З. Л. Легітимація влади у постсоціалістичному російському суспільстві. М., 1996. 10. Попов Р. Модель МВФ початку ринку // Питання економіки. 1993. 2. 11. Бурлацький Ф. Росіяни государі. Епоха реформації. М., 1996. 12. Нємцов Б. Провінціал. М., 1997. 13. Євстигнєєв У. Р. Російська реформа і натомість світового досвіду: з порівняльного аналізу ходу економічних реформ країн Європи, Китаю, В'єтнаму й Росії // Питання економіки. 1993. 2. 14. Петраков М. Я. Російська рулетка: економічний експеримент ціною 150 мільйонів життів. М., 1998. 15. Gaidar Ye. The IMF and Russia // American Business Review. 1997. Vol. 87. 2. 16. Ілларіонов Л. Природа російської інфляції // Питання економіки. 1995. 3. 17. Абалкин Л. Економічні реалії і абстрактні схеми: Про концептуальні засади монетаристської програми фінансової стабілізації // Питання економіки. 1996. 12.