Політичний розвиток Османської імперії в 70-х роках XIX в. Загострення обстановки на Балканах. 
Повстання в Герцеговині, Боснії та Болгарії в 1875-1876 рр

На початку 70-х років Османська імперія вступила в смугу затяжної кризи, викликаної розкладанням основ феодально-абсолютистського устрою, втратою контролю над окремими територіями, зростаючим втручанням західних держав у її внутрішні справи. Застій місцевого виробництва, посилення податкового гніту, зростаюча дорожнеча життя викликали невдоволення широких верств населення політикою уряду султана Абдул-Азіза (1861−1876). Криза поглиблювалася новим піднесенням національно-визвольної боротьби балканських народів. Політична ситуація в країні що дедалі ускладнювалась створила сприятливі можливості для активізації діяльності «нових османів». Скориставшись амністією, керівники руху на початку 70-х років повернулися в Стамбул. У 1872 р. Намик Кемаль почав видавати газету «Повчання», в якій друкувалися статті, щоб популяризувати ідеї свободи і конституції і різко критикувалися дії султанського уряду. У цей період чітко оформилася програма «нових османів». В її основу було покладено ідею боротьби за економічну і політичну незалежність країни. Найбільшою перешкодою на шляху до досягнення цієї мети «нові османи» вважали феодальний абсолютизм. Тому їх основною політичною вимогою було створення режиму конституційної монархії. Вважаючи за необхідне створити сприятливі умови для розвитку сільського господарства, торгівлі і промисловості, вони вимагали скасування відкупної системи, ліквідації адміністративного свавілля та розвитку народної освіти. «Нові османи» також рішуче виступали за ліквідацію капітуляцій і нерівноправних торгових договорів, критикували політику зовнішніх позик, заявляючи, що подібна міра лише сприяє погіршенню економічного становища країни.

Національне питання «нові османи» пропонували вирішити на основі теорії «османізації». Тим самим вони виступали проти визвольного руху пригноблених народів, за збереження Османської імперії і вірності нормам ісламу. У 1873 р. султанський уряд обрушив репресії на «нових османів», закрив їх газети, заарештував і відправив в заслання Намик Кемаля та інших керівників ліберально-конституційного руху.

Особливо гострою стала ситуація в 1875 р. Два неврожайні роки поспіль призвели до різкого погіршення положення в селі, падіння податкових надходжень в казну. У Центральній Анатолії лютував голод, на південному сході Малої Азії, в Сирії та Лівані спалахнула епідемія холери. Різко впав курс турецької валюти, що призвело до майже повного припинення торгових операцій. Влітку 1875 р. в Боснії і Герцеговині спалахнули повстання, які поклали початок новій «Східній кризі», одному з найбільших міжнародних конфліктів другої половини XIX ст. Повстання почалося 23 червня 1875 в південно-східній частині Герцеговини і до початку серпня охопило майже всю її територію. Безпосереднім сигналом послужив напад загону Тунгуза на турецький караван, що прямував з Мостара в Невесінье. Чорногорське князівство, яке традиційно підтримувало національний рух в Герцеговині, так як ця провінція перебувала у сфері його безпосередніх інтересів, не залишилося осторонь і цього разу.

Звістка про виступ Герцеговини швидко поширилася в Боснії, де вже було підготовлено грунт для антитурецької боротьби. У серпні-вересні і тут спалахнуло повстання. У його ході було виявлено дві основні течії - буржуазна і революційно-демократична. Особливе місце займало угруповання Петра Карагеоргійовича. Нащадок знаменитого Кара-Георгія, який очолив загін добровольців, явно переслідував свої династичні цілі. Його повстанська діяльність повинна була створити йому популярність в Сербському князівстві. Керівники буржуазного крила — Головний комітет повстання в Боснії (Нова Градишка) — основну мету бачили в приєднанні Боснії до Сербії і недооцінювали аграрні вимоги селянства. Сербські правлячі кола, в свою чергу, прагнучи здійснити свою заповітну мрію — опанувати Боснією, надавали допомогу боснійському повстанню, використовуючи при цьому Сербсько-Боснійський комітет в Белграді, що виник ще в 1862 р. з метою розгортання сербської пропаганди за межами князівства. Комітет претендував на керівництво рухом у Боснії, займався відправкою добровольців, пересиланням грошей і зброї, плануванням операцій.

У вересні 1875 сербська скупщина проголосувала за надання допомоги повстанню в Боснії і надання позики в 1 млн дукатів для цієї мети; князівство приступило до військових приготувань.

Революційно-демократичний табір повстанців, очолив Васо Пелагіч. Головним пунктом своєї програми Пелагіч і його прихильники — Угринич, Бостанчіч, Хрвачанін вважали соціальну революцію при знищенні влади османів і здобутті фактичної самостійності Боснії і Герцеговини, хоча і визначали її терміном «автономія». Пелагіч рішуче виступав проти приєднання Боснії до Сербії і Герцеговини до Чорногорії, оскільки там існували антидемократичні, монархічні режими.

Навесні 1876 активізувалися бойові дії. В березні у Відні були зроблені спроби домовитися з чорногорським князем Миколою і з його допомогою нормалізувати становище в Герцеговині. Наслідком чорногорсько-турецьких і чорногорсько-австрійських переговорів стала зустріч керівників повстання з намісником Далмації, на якій останній оголосив пропозиції про умови припинення повстання.

Прикладу герцеговинцям пішли й представники боснійських повстанців. У повстанських документах, вироблених на цьому етапі повстань, висувалася вимога введення місцевої автономії в Герцеговині. Важливе місце займало аграрне питання. Так, наприклад, вони вимагали, щоб народ володів принаймні третьою частиною землі, як своєю власністю. Обмежена австро-угорська програма, в якій був відсутній пункт про гарантії здійснення передбачуваних реформ, була негативно зустрінута повсталими.

Значною подією Східної кризи стало Квітневе повстання в Болгарії 1875р. Воно стало яскравим проявом національно-визвольної боротьби болгарського народу проти османського гніту; разом з тим те ж саме стало символом вже зовсім нового явища — революції соціальної, антифеодальної і буржуазної за своїм змістом і спрямованістю.

Географічна близькість Болгарії до Константинополя, а також до басейну Егейського моря робила її об'єктом пильної уваги англійських і австро-угорських політиків, які у всіх діях Росії на користь болгар бачили небезпеку та іншого російського впливу на підступах до зон їх підвищених інтересів. Звідси — ворожість стосовно Болгарії, особливо до можливості відтворення єдиної болгарської держави. Німеччина, при всій зовнішній незацікавленість у Східному питанні, незмінно підтримувала Австро-Угорщину в її прагненні до Егейского побережжя.

Події першого року Східної кризи застали Болгарію в період все наростаючого поглиблення революційної ситуації, коли народному терпінню вже настала межа, а турецька влада, нагнітаючи податкову політику, доводячи християнське населення до крайнього ступеня виснаження, не могли вже репресіями і стратами придушити прагнення болгар до свободи, до знищення ярма османських поневолювачів.

Ця готовність народу до повалення чужоземного ярма була очевидна для керівників болгарського національно-визвольного руху. Водночас 1875 застав у стані кризи і Болгарський революційний центральний комітет, і революційні комітети всередині країни. Відбувалася поступова поляризація двох напрямків.

Трагізм становища збільшувався тим, що від керівництва національним рухом відходять засновники БРЦК на чолі з Любепом Ларавеловим, а його ліве крило ще не зміцніло належним чином.

Христо Ботев відгукнувся на боснійсько-герцеговинське повстання статтею в газеті «Знамя» від 27 липня 1875 р., в якій закликав болгар наслідувати приклад босняків і герцеговинцям. 12 серпня БРЦК на зборах, було прийнято рішення підняти «загальне повстання Болгарії». Вирішено було переправити до Болгарії розрахунки з районів Сербії і Румунії. Терміново зайнялися збором коштів для закупівлі зброї, але воно не отримало відгуку у мусульман.

Багато членів Комітету переправилися до Болгарії, пожвавилася діяльність місцевих комітетів, але діяли вони розрізнено, без належного зв’язку.

Інтенсивна підготовка велася на півдні країни, особливо в районах Копрішгттіци, Панагюриште, де активну роботу вів Тодор Каблешков. Відновилася і агітація революційних комітетів у Велико Тирново, Слівені, Враці.

Під впливом звісток з батьківщини група болгарських емігрантів в Румунії, зібравшись в кінці листопада 1875 р. в м. Джурджу (Гюргево), створила новий комітет. Було прийнято рішення про підготовку повстання. Болгарія була поділена на кілька округів, на чолі яких були поставлені члени Гюргевского комітету — або «апостоли», як їх тоді називали.

Ніколи ще підготовка до повстання по досягала такого всеболгарського розмаху, ніколи ще селяни, ремісники, міська біднота, народна інтелігенція але займалися озброєнням; настільки активно і дружно, як це було перед Квітневим повстанням, ніколи ще революційний дух народу не був настільки піднесений, як у ці знаменні часи. Це і лякало чорбаджіїв, торговельну буржуазію, духовенство, які розуміли, що йдеться про повалення не тільки османського ярма, а й про боротьбу проти всіх експлуататорів народу. Звідси — шпигунство і доноси можновладцям.

7 квітня 1876 відбулися знамениті, перші в історії Болгарії Великі Народні Збори. В лісовій місцевості Оборіште, недалеко від Панагюріте. У ньому брало участь близько 75 чоловік від 60 селищ Південної Болгарії: селяни, городяни, ремісники і духовенство, навіть деякі чорбаджії. Збори затвердили повноваження апостолів на керівництво повстанням.

Далі було освячено головне знамено округу і проголошена республіка. Бепковский зі своїми соратниками почав запеклі бої. Почалися битви; повстанці, погано озброєні, давали відсіч підтягнутим регулярним військам. Проти 80 тис. башибузуків і турецьких солдатів бій вели всього кілька тисячь повстанців. Незважаючи на їх героїзм, до 1 травня повстання було найжорстокішим чином придушене.

Таким чином, Порта бачила головний засіб вирішення економічних і соціально-політичних проблем у розгромі визвольних рухів на Балканах. Тому боротьба з визвольним рухом балканських народів велася під гаслом збереження єдності Османської імперії, що повинно було розпалити вузьконаціоналістичних, панісламістскі настрої серед турецького населення.