Західне вплив та церковний розкол у Росії

Западное вплив та церковний розкол в России.

В переломні моменти Російської історії (а моє покоління входить у життя саме у час) прийнято шукати коріння що у її далеке минуле. Справді, тысячелет няя історія Росії таїть чимало загадок. Але навіть серед безлічі проблем є головна, що є однаково актуальною як дещо століть тому, і тепер, одразу на порозі ХХІ сторіччя. І це головну проблему російської історії - вибір шляху разви тия. Як відповідали історики ХІХ століття, специфіка нашої країни — її розташування за українсько-словацьким кордоном Європи та Азії. Після перших норманских князів, покликаних на Русь, і по нашого часу точиться жорстка боротьба між європейських країн і східним впливом, боротьба, кото раю, мій погляд, зрештою яких і визначає историчес київ співати нашої страны.

Традиционно у масовій свідомості, як й у історичної науки, вважається, що вирішальний крок у бік європейського пу ти було зроблено при Петра I на початку XVIII століття. Це — істина, навряд чи потребує підтвердженні. Та заодно процес вибирати шлях зазвичай пов’язують із особистістю, ініціативою, сі лой волі царя, першого імператора Росії Петра I. Роль вели дідька лисого особистості історії незаперечна, але цього факту мало що дозволяє в осмисленні історичного шляху нашої країни, її перспек тив. Нам важливо знати, як складалися передумови пово рота історії країни (не менш глибокого, ніж сьогодні, 90-х років), які (поруч із сильними особистостями) впливали цей процесс.

В даному рефераті робиться спроба показати, що долю блискучих петровських реформ початку XVIII століття вирішувалася наку нуне, у середині століття XVII, до народження великого реформа тору. Перші кроки" назустріч європейських традицій були сдела ны за його отче-царе Олексія Михайловича. Після цього кроки ще замало що важили. Та й головна подія Росії середини XVII століття — церковний розкол — виглядає нескінченно далеких від цих кроків. Традиційно за книжках з історії, підручників рас кіл розглядається або як внутрішньоцерковна явище, або, в у крайньому випадку, як відбиток кризового стану обществен ного свідомості (яке, безумовно, був у першу чергу ре лигиозным).

На цьому сумному тлі великий інтерес представляє концепція ве личайшего історика Росії ХІХ століття Василя Осиповича Ключевс кого, що розглядав розкол відбитка глибокої боротьби у суспільстві у зв’язку з початком європейського впливовості проекту та прагненням церкви цей вплив недопущення. Саме у цьому контексті розглядається проблема європейського влия ния й Вищої церковної розколу й у цьому реферате.

НАЧАЛО ЗАХІДНОГО ВПЛИВУ. Джерело цього впливу — недо вольство своїм життям, своїм становищем, але це невдоволення відбувалося з труднощі, у якому опинилося московське уряд нової династії і який озвалося з більшою або меншою тягарем усього суспільства, у всіх його класах. Складне Становище полягала про неможливість справитися з насущними потребами держави при готівкових домашніх засобах, які давав існуючий стан, т. е. у свідомості необходи мости нової перебудови цього близько, яка надала б недос тававшие державі кошти. Таке складне становище був але востью, не випробуваної у давнє час; необхідність такий перебудови тепер вперше почутилася у московському суспільстві. Але спочатку вона сприяла з того що сталося тепер. З половини XV в. московське уряд, об'єднуючи Великоросію, все жвавіше відчувала неможливість справитися з новими завданнями, поставленими цим об'єднанням, при помо щі старих питомих коштів. Тоді це й взялося будувати але вый державний порядок, потроху розвалюючи питомий. Воно будувало цей порядок без чужій допомоги, зі свого розумі нию, з матеріалів, які давала народна життя, руководс твуясь досвідом та вказівками свого минулого. Вона вірило й у невикористані заповіти своєї країни, спосіб ные стати міцними основами нового порядку. Тому ця пе рестройка лише зміцнювала авторитет рідний старовини, поддер живала в будівничих свідомість своїх народних сил, живила наці ональную самовпевненість. У XVI в. у російському суспільстві склав ся навіть погляд на объединительницу Російської землі Москву, як у центр та опору усієї православної Сходу. Тепер було зовсім те: прорывавшаяся в усьому неспроможність сущест вующего порядку й невдача спроб його виправлення наштовхнули на думку про недоброякісності самих підстав цього близько, змушували багатьох думати, що виснажився запас творчих сил народу і доморослого розуміння, що старовина дасть пригод ных уроків для сьогодення й тож сьогодні в неї нічого більше вчити ся, ми за неї задля чого триматися. Тоді і тут почався глу бокій перелом умонастроїв: у московській урядової середовищі та заворушень з’являються люди, яких гнітить сумнів, заповідала чи старовина всю повноту коштів, достатніх задля її подальшого благополучного існування; вона втрачає старе національне самовдоволення і починають озиратися в протилежні боки, шукати вказівок і уроків у чужих людей, у країнах, дедалі більше убеж даясь у його перевагу і у своїй власної відсталості. Так, на місце падаючої віри в рідну старовину й у сили народу приходить смуток, недовіру до своїх силам, яке широко розчиняє двері іноземному влиянию.

ПОЧЕМУ ВОНО ПОЧАЛОСЯ У XVII в. Важко сказати чому про спливла ця різниця у ході явищ між XVI і XVII ст., поче му раніше в нас потребу не помічали своєї відсталості і могли заговорили українською у торувати творчого досвіду своїх близьких предків: російські люди XVII в. чи що здавалися слабше нервами і убогіший духів ными силами порівняно з своїми дідами, людьми XVI і., чи релігійно-моральна самовпевненість батьків підірвала ду ховную енергію дітей? Швидше за все, різниця відбулася від цього, що змінилося наше ставлення до західноєвропейському ми ру. Там XVI і XVII ст. на руїнах феодального порядку мають місце великі централізовані держави; одночасно з цією і народний працю вийшов із тісній сфери феодального по земельного господарства, до якої він силоміць укладено колись. Завдяки географічним відкриттям і технічним винаходам йому відкрився великий простір для діяльності, і він почав посилено працювати на нових поприщах і новим капита брухт, міським головою й торгово-промышленным, який вступив вусом пешное змагання капітал феодальним, землевласницьким. Обидва ці факту, політична централізація та Київської міської, бур жуазный индустриализм, вели у себе неабиякі успіхи, з одного боку, у розвитку техніки адміністративної, финансо виття та військовою, у пристрої постійних армій, у новій органи зации податків, у розвитку теорій народного і державної господарства, з другого — успіхи у розвитку техніки экономичес дідька лисого, у створенні торгових флотів, у розвитку фабричної промыш ленности, у пристрої торгового збуту кредиту. Росія брала участь в усіх цих успіхи, витрачаючи свої сили і засоби на зовнішню оборону і годівля двору, уряду, при вилегированных класів з духівництвом включно, щось робили і які можуть щось б зробити економічного та духовної розвитку народу. Тож у XVII в. вона була більш відсталою із Заходу, ніж була на початку XVI в. Отже, за падное вплив вийшли з почуття національного безсилля, а ів точником цього безсилля була очевидніше вскрывавшаяся в війнах, в дипломатичних відносинах, в торговому обміні скуд ность власних потребує матеріальних та духовних коштів перед за падноевропейскими, а це призводило свідомості своєї отсталости.

ПОСТЕПЕННОСТЬ ВПЛИВУ. Західне вплив, наскільки вона сприймався і проводилося урядом, розвивалося до вільно послідовно, помалу розширяючи полі свого дейс твия. Ця послідовність струменіла з бажання, швидше зі необхідності для уряду узгодити потреби государс тва, які штовхали убік впливу, з народною психологією і власної костностью, від цього отталкивавшими. Уряд стало звертатися до іноземців за сприянням передусім на задоволення найбільш насущних матеріальних своїх потреб ностей, що торкалися Ізраїлю, військової справи, у яких осо бенно сильно відчувалася відсталість. Воно брала через межі цы військові, і потім та інші технічні вдосконалення знехотя, не заглядаючи далеко вперед, до можливих наслідки своїх починань і довідуючись, якими зусиллями западноев ропейский розум досяг таких технічних успіхів, і який погляд на світобудову і завдання буття направляв це. Понадо билися гармати, рушниці, машини, кораблі, майстерності. У самій Москві вирішили, всі ці предмети безпечні для душевного спасі ния, і навіть навчання всього цього хитрощів було визнано справою нешкідливим і байдужим в моральному відношенні: ще й церковний статут допускає у разі потреби відступ від кано нических описів у подробицях щоденного побуту. Зате в заповітної області почуттів, понять, вірувань, у якому вищі, керівні інтереси життя, було вирішено не поступатися іноземному впливу жодної пяди.

НАЧАЛО РЕАКЦІЇ ЗАХІДНОМУ ВПЛИВУ. Потреба нової науці, зустрілася у московському суспільстві від вкоріненою тут століттями нездоланної антипатією і підозріливістю до всього, що відбувалося з католицького і протестантського Заходу. Щойно московське суспільство отведало плодів цієї науки, як він вже починає володіти важке роздумі, безпечна вона, не заговорили українською у редит чи чистоті ще віри і моралі. Це роздумі - другий той час у настрої російських умів XVII в., нинішній за недо вольством своїм становищем. Він також супроводжувався чрезвычай але важливими последствиями.

ЦЕРКОВНЫЙ РОЗКОЛ. Російським церковним розколом називається відділення значній своїй частині російського суспільства від панування ющей російської православній церкві. Це поділ почалося царювання Олексія Михайловича внаслідок церковних новий шеств патріарха Никона. Розкольники вважали себе так само православними християнами, якими вважали себе і церковники. Старообрядці не йшли супроти церковниками ні з одному догматі віри, в жодному підставі віровчення; але де вони отколо лисій від пануючій церкви, перестали визнавати авторитет церковного уряду в ім'я «старої віри », нібито поки нутой цим урядом; тому їх вважали не єретиками, лише розкольниками. Розкольники називали церковників ніко нианами, а себе старообрядниками чи староверами, держащимися древнього дониконовского обряду і благочестя. Якщо старооб рядцы не розходяться з церковниками в догматах, в засадах ве роучения, то, питається, чому б сталося церковне поділ, чому значної частини російського церковного про щества виявилася за огорожею російської пануючій церкви.

ЕГО ПОЧАТОК. До патріарха Никона російське церковне про щество було єдиним церковним стадом із вищим пастирем; але у ньому час і із джерел виникли й ут вердились деякі місцеві церковні думки, звичаї і обря ды, які від які у церкви грецької, від якої Русь прийняла християнство. Це був двуперстное хресне знамення, образ написання імені Ісус, служіння літургії на семи, а чи не на п’яти просфорах, ходіння по-солонь, т. е. по сонцю (від лівої руки до правої, звернувшись на вівтар), у деяких свя щеннодействиях, наприклад, при хрещенні навколо купелі або за вінчанні навколо аналоя, особливе читання деяких місць символу віри («царствию його несть кінця », «й у духу святого, істинно го і животворящого ») двоїння вигуку аллилуия.0. Деякі з цих обрядів, і особливостей було визнано російської церков іншої ієрархією на церковному соборі 1551 р. отже по лучили законодавче твердження із боку вищої церков іншої влади. З другого половини XVI в., коли у Москві нача лось книгодрукування, ці обряди і різночитання стали проникати з рукописних богослужбових книжок на друковані їх видання і чого рез них поширилися у всій Росії. Отже, пе чатный верстат додав нову ціну цим місцевим обрядам і текс туальностям і розширив їх вживання. Деякі з цих різновидів внесли до своєї видання справщики церковних книжок, надрукованих при патріархові Йосифі у 1642−1652 рр. Оскільки взагалі текст російських богослужбових книжок був несправний, то наступник Йосипа патріарх Никон від початку уп равления російської церквою ревно розпочав усунення цих несправностей. У 1654 р. він провів на церковному соборі постанову ж про перевиданні церковних книжок, виправивши їх за вірним текстам, по слов’янським пергаментним і древнім гречес кім книгам. З православного Сходу, і із різних куточків Росії у Москву навезли гори древніх рукописних книжок грецьких і церковнослов’янських; виправлені із них нові видання були розіслані по російським церквам з наказом відібрати і істрі бити несправні книжки, старопечатные і старописьменные. Жахнулися православні російські люди, зазирнувши у ці новоисп равленные книжки і знайшовши у яких ні двуперстия, ні Ісуса, ні інших прицерковних часом обрядів, і накреслень: вони усмотре у цих виданнях нову віру, через яку не рятувалися древні суперечку святих отців, і прокляли ці книжки, як єретичні, й продовжує робити служіння і молитися за старими книгам. Московський церковний собор 1666−1667 рр., у якому присутс твовали два східних патріарха, поклав на непокірних клятву (анафему) за опір церковній владі і відлучив їхнього капіталу від православній церкві, а відлучені перестали визнавати отлу чившую їх ієрархію своєї церковної владою. З того часу і рас кололось російське церковне общество.

МНЕНИЯ Про ЙОГО ПОХОДЖЕННЯ. Чому ж таки відбувся розкол? За поясненням старообрядців, від те, що Никон, виправляючи богослужбові книжки, самовільно скасував двоперстя та інші церковних обрядів, складові святоотеческое древнеправос лавное переказ, якого неможливо врятуватися, і, коли вірні древньому благочестю люди стали при цьому переказ, російська ієрархія відлучила їхнього капіталу від своєї зіпсованою церкви. Однак у такому поясненні в усіх ясно. А як двоперстя чи ходіння по-солонь зробилося для старообрядців святооте ческим преданьем, якого неможливо врятуватися? Яким про разом простий церковний звичай, богослужбовий обряд чи текст міг придбати таку важливість, стати недоторканної святі ній, догматом? Православні дають глибше опис. Розкол стався від невігластва розкольників, від вузького поні манія ними християнської релігії, від цього, що де вони вміли від личить у ній істотне від зовнішнього, зміст від обряду. Однак це відповідь не дозволяє всього питання. Поклавши, извест ные обряди, освячені преданьем, місцевої старовиною, могли по лучити неподобне їм значення догматів; адже й авторитет церковної ієрархії освячений старовиною, до того ж не місцевої, а вселенської, та її визнання необхідне порятунку: суперечку святих отців не рятувалися ж без нього, як без двуперстия. Яким чином старообрядці вирішили пожертвувати одним церковним постановле нием іншому, наважилися рятуватися без керівництва закон іншої ієрархії, ними відкинутої? Але релігійний і обряд, як і кожен обряд і текст з практичним, життєвим действи їм, крім спеціально богословського мають ще загальне психологи ческое значення і з цього боку, як і житейська, т. е. історичне, явище, може підлягати історичному изу чению.

ПАТРИАРХ НИКОН. Процес розколу у російській православній церкві, про який промову на даному рефераті, назрівав де сятки років. Реформа церкви була неминуча. Втім, кожне историчес де подія реалізується лише за діяння конкретних історії ческих особистостей, які силою власного розуму, свою волю з права заслуговують звання великих особистостей. Однією з цих великих і загадкових особистостей у історії XVII в. є патріарх Никон.

Он народився 1605 р. в селянському середовищі, з допомогою своєї грамотності став сільським священиком, але по обстоя тельствам життя рано вступив у чернецтво, загартував себе суро вым способом життя в північних монастирях та здібністю сильно проводити людей придбав необмежене довіру царя, доволь але швидко досяг сану митрополита новгородського і, нарешті, в 47 років всеросійським патріархом. З російських людей XVII в. Никон був й своєрідним діячем. У спокой ное час у щоденному побуті він була важкою, примхливий, запальний і властолюбний, найбільше самолюбив. Але це чи були його справжні, корінні властивості. Він вмів виробляти величезне моральне враження, а самолюбні люди прийшли на це нездатні. За жорстокість у боротьбі його вважали злим; та його гнітила всяка ворожнеча, і він легко прощав ворогам, якщо замі чал у яких бажання піти йому назустріч. З упертими ворогами Ні кін був жорсткий. Але він забував все побачивши людських сліз та страждань; благодійність, допомогу слабкому чи хворому ближньому була нього не було стільки боргом пастирського служе ния, скільки підсвідомим потягом доброї природи. За своїми розумовою і моральним силам він був великий ділок, желав ший і здатний робити дрібниця, але великі. Що вміли робити всі, він робив найгірше; але хотів й умів робити то «за що ні вмів взятися ніхто, однаково, добре це усе було чи поганий. Його поведінка батьків у 1650 р. з новгородс кими бунтівниками, яким дав себе побити, щоб їх обра зумить, потім під час московського мору 1654 р., коли він відсутність царя вирвав з зарази його родину, виявляє у ньому рідкісну відвагу і самовладання; але легко губився і це ходив з себе через життєвої дрібниці, щоденного вздора: ми нутное враження розросталось аж в настрій. У найважчі хвилини, ним собі створені і потребували повної ра боти думки, він займався дрібницями і був через дрібниці підняти велике шумне справа. Засуджений і засланий в Фера понтів монастир, він отримував від царя гостинці, і, коли той раз цар надіслав йому багато хорошою риби, Никон образився і південь від ветил закидом, чому надіслали овочів, винограду, яблук. При доброму настрої він був спритний, дотепний, але, скривджений і роздратований, втрачав всякий такт і примхи озлобленого вооб ражения приймав за дійсність, У ув’язненні заходився лікувати хворих, але з стерпів, ніж кольнути царя своїми цілющими чудесами, послав йому список вилікуваних, а царс кому посланцю сказав, що відібрано в нього патріаршество зате дана «чаша лікарська: «лікуй болящих ». Никон належав до людей, які цілком переносять страшні болю, але охають і майже остаточно дійшли розпач від булавочного уколу. У нього було слабкість, якій потерпають нерідко сильні, але не витриманий ные люди: він нудьгував спокоєм, не вмів терпляче вичікувати; йому постійно треба було тривога, захоплення сміливою чи думкою чи широким підприємством, навіть хоча б сваркою з людиною. Це як вітрило, що тільки бурі буває самим собою, а затишшя термоситься на щоглі непотрібної тряпкой.

Внешние лиха, які має Русь і Візантію, уединили російську церква, послабивши її духовне спілкування з церквами пра вославного Сходу. Це скаламутило у російському церковному суспільстві думка про вселенської церкви, підставивши під неї думка про церкви російської, як єдиною православної, яка замінила собою цер ковь вселенську. Тоді авторитет вселенського християнського свідомості був підмінений авторитетом місцевої національної цер ковной старовини. Замкнена життя сприяла нагромадженню у російській церковної практиці місцевих особливостей, а преувели ченная оцінка місцевої церковної старовини повідомила цим особливий ностям значення недоторканної святині. Життєві спокуси і здійснювати релігійні небезпеки, принесені західним впливом, нас торожили увагу російського церковного суспільства, а його руко водіїв пробудили потреба збиратися на силі для майбутньої боротьби, озирнутися і прибрати, підкріпитися сприянням інших православних товариств, а цього тісніше зійдеться з ними. Так було в кращих російських умах близько середини XVII в. пожвавилася замиравшая думка про вселенської церкви, обнаружи вавшаяся патріарх Никона нетерплячою і рвійній дея тельностью, спрямованої до обрядовому зближенню російської церк ві зі східним церквами. Як ця ідея, і обстоя тельства її пробудження і особливо засоби її здійснення викликали у російському церковному суспільстві страшну тривогу. Думка про вселенської церкви виводила це з його спокійного релігійного самовдоволення, з національно-церковного самому нения. Рвучке і роздратування гоніння звичних обрядів ображала національне самолюбство, не давало стривоженої совісті схаменутися і переломити свої звички й забобони, а спостереження, що латинське вплив дало перший поштовх цим преосвітнім поривам, наповнило уми панічним жахом при догадку, що цим ламкою рідний старовини рухає прихована зла рука з Рима.

СОДЕЙСТВИЕ РОЗКОЛУ ЗАХІДНОМУ ВПЛИВУ. Церковна буря, порушена Ніконом, далеко ще не захопила всього російського церков ного суспільства. Розкол почався серед серед російського духовенс тва, і на початку йшла власне між російської правлячої ієрархією і тією частиною церковного суспільства, що була захоплена опозицією проти обрядових нововведень Никона, проведеної агітаторами з підлеглого білого і чорного духо венства. Навіть вся правляча ієрархія була спочатку за Никона: єпископ коломенський Павло на засланні вказував поки що не трьох архієреїв, подібно йому берегли древнє благочестя. Єдність тут встановлювалась лише тоді, як цер ковный суперечка пересувався з обрядової грунту на канонічну, перетворювалася на питання опір пастви законним пастирям. Тоді, у правлячої ієрархії всі зрозуміли, що справа над древньому чи новому благочесті, суть у тому, залишитися чи єпископської ка федре без пастви чи піти з паствою без кафедри, подібно Павлу коломенському. Маса суспільства разом із царем ставилася до діла двояко: приймали нововведення за обов’язком церковно го слухняності, але з співчували нововводителю над його від талкивающий характері і образ дій; співчували жертвам його нетерпимості, але з могли схвалювати непристойних витівок його несамовитих противників проти влади й установ, які звикли вважати опорами церковно-нравственного порядку. Сте пінних людей не могла не викликати роздумі сцена в соборі під час зняття протопопа Логгина, котрий за знятті з нього одне рядки і каптана з лайкою плював через поріг до вівтаря правді в очі Никону та забравши із себе сорочку, залишив її межи очі патріарху. Мислячі люди намагалися вдуматися в справи, щоб знайти для своєї совісті точку, якої давали пастирі. Ртищев, батько ревнителя наук, говорив однією з перших жнива осіб за стару віру княгині Урусовой: «бентежить мене одне — не відаю, за істину чи терпіть ». Вона могла запитати і, за ів тину їх мучать. Навіть диякон Федір, з перших борців за розкол, у в’язниці наклав він посаду, щоб отримати, що є неправильного у колишньому благочесті І що правильного з нового. Деякі з таких недовірливих сягало ще розкол; більшість заспокоювалася на угоді із чистою совістю, залишалися щиро пре дано церкви, але відокремлювали від нього церковну ієрархію і повний байдужість до останнього прикривали звичним наружнопочтитель ным ставленням. Правлячі державні сфери були решитель неї. Тут надовго запам’ятали, як глава церковної ієрархії дуже хотів стати вище царя, як і на вселенському судилище в 1666 р. осоромлював московського носія верховної влади, і, визнавши, що з цієї ієрархії, крім смути, чекати нічого, мовчазно, без слів, загальним настроєм вирішили надати її самої се бе, але до діяльного участі у державному управлінні недопущення. Цим закінчилася політична роль давньоруського духівництва, завжди погано поставлена і ще гірше исполняе травня. Позаяк у цьому церковно-політичному кризу сварка царя з патріархом невловними узами поєдналася з смутою, піднятою Ніконом, що його дію на політичне значення ду ховенства можна вважати непрямої послугою розколу західному впливу. Розкол надав йому більш пряму послугу, послабивши дію іншого перешкоди, що заважало реформі Петра, совершавшейся під цим впливом. Підозріле ставлення до демократичного заходу поширене було з всім російському товаристві і навіть у керівних колах його, особливо легко поддававшихся західно му впливу, рідна старовина ще втратила своє місце чарівності. Це вповільнювало преобразовательное рух, послаблювало енергію нововводителей. Розкол впустив авторитет країни, піднявши в ім'я її заколот проти церкви, а, по зв’язки Польщі з з нею й проти государс тва. Більшість російського церковного суспільства тепер увиде ла, які погані відчуття провини і нахили може виховувати ця старовина і яким небезпеками загрожує сліпа до неї прив’язаний ность. Керівники преосвітнього руху, ще коле бавшиеся між рідний старовиною і Заходом, тепер із полегшений іншої совістю рішучіше і сміливіше пішли своєю власною дорогою. Осо бенно сильне дію, у цьому напрямі надав розкол на самого перетворювача. У 1682 р. невдовзі після обрання Петра в царі, старообрядці повторили своє заколотницький рух в ім'я старовини (суперечку вирішено на Грановитій палаті 5 липня). Це рух, як враження дитинства протягом усього життя врізалось в душу Петра і разрывно зв’язало у свідомості ставлення до рідний стари не, розкол, і заколоті: старовина — це розкол; розкол — це мя теж; отже, старовина — це заколот. Зрозуміло, у який від носіння до давнини ставила перетворювача така зв’язок предс тавлений.

В висновок — кілька висновків. Як засвідчили в рефераті, церковна реформа в России в цілому закінчилася поразкою. Це, звісно, звучить парадок сально — адже нові канони, нові обряди було затверджено, вони увійшли до церковну практику і донині, коли Православна Церква переживає новий розквіт після семи де сятилетий забуття. Але тоді, у середині XVII століття, розкол мав два безпосередніх результату: зняття з посади ідеолога реформи патріарха Никона і відхід офіційній церкві біль шой частини верующих-старообрядцев. Після Никона не було ніколи настільки впливових патріархів, що б монархам-реформаторам у виконанні їх преобразований.

Таким чином, від імені Никона Православна Церква XVII століття зазнала подвійну поразку — в прагненні стати вище царя й у спробі протиставити західному впливу пожвавлення впливу грецького, візантійського, не небезпечної православ іншої традиції, і панування самої православної церкви стране.

Поражение церкви означало зняття найпотужнішої перепони по дорозі європейського впливу у Росії, того впливу, яке здійснилося повною мірою через реформи Петра Великого на початку XVIII століття. Цей приклад доводить, що це успіх глибин ных реформ у такому складної країні, як Україна, можливі лише тому випадку, якщо корінним перетворенням економіці, по литическом ладі, спосіб життя передує серйозна подго товка суспільної свідомості (у разі - релігійного) протягом кількох десятиліть. Інакше країну чекає не розквіт петровській Русі динамічною, спрямованою у майбутнє, а низка глибоких криз у сфері економіки, поли тики, соціальній та сфері суспільної свідомості. Саме тому дано ная концепція подій Росії середини XVII століття як на мене актуальною сьогодні, у середині 1990;х років ХХ століття.

1. Ключевський В. О. с/с о 9-й тт. т.3 М. Думка 1988.

2. Костомаров Н.І. Російська історія в життєписах її найголовніших діячів. М. 1991.

3. Рибаков Б. А. Історія СРСР із найдавніших часів до кін ца XVIII століття. М. 1983.

_.