«Я блукаю і кличу душу свою...» (Волт Вітмен)

" Я блукаю i кличу душу свою…" (Волт Вiтмен) Творчiсть великого американського поета-новатора Волта Вiтмена стала своєрiдною поетичною Бiблiєю. Вiтмен вiрив у пророче покликання поета, який приходить на землю оновити її, «коли втрачають змiст слова i предмети». Своє нове поетичне свiтобачення поет втiлив у збiрцi поезiй «Листя трави», над якою працював протягом усього життя. Цей твiр — свiдчення космiчностi, епiчної всеосяжностi поетичного свiтобачення Вiтмена. Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвiту, вiдкриття i обожнювання Людини i Природи. Все це вимагало якiсно нової образностi та поетичної мови. Головним героєм є сам поет, який стає втiленням нового, вiльного Людства.

Осторонь метушнi стоїть моє Я,.

Стоїть раде, привiтне, спiвчутливе, єдине.

Звiдки ж береться внутрiшня досконалiсть поета?

Я блукаю i кличу душу свою,.

Нахиляюсь, блукаючи навмання,.

розглядаю лiтню травинку.

Образ «лiтньої травинки» символiзує новий Всесвiт, в основi якого не далеке холодне небо, а теплий живий рiдний зелений свiт. «Брунатнi мурахи», «незлiченi стебла», «чоловiки та жiнки» — все живе у ньому за одним законом («Я бачу в них i в собi один i той самий вiчний закон»).

Об'єднуючи численнi образи людей, тварин, комах, Вiтмен використовує художнiй прийом «каталогу» i стверджує гармонiю всього живого.

I всi вони вливаються в мене, i я вливаюсь в них,.

I сутнiсть моя десь така, як у всiх них.

Iз них усiх та з кожного з них я тчу пiсню про себе.

Поет веде дiалог зi своєю душею, i саме вона пiдказує йому, «що основа творiння — це любов». А джерелом любовi поета є Земля:

Тiльки торкнуся землi ступнею.

Звiдти так i зринуть сто любовей…

Саме тому i спiває поет свiй гiмн Землi:

Усмiхнися i ти, млосна iз диханням свiжим, о земле.

…Усмiхнися, бо йде твiй коханець.

А «небеснi закони ще треба доробляти i виправляти» — вважає поет.

Зухвале сонячне свiтло,.

Ти освiтлюєш тiльки поверхнi,.

а я виявляю i поверхнi, i глибини.

Поет пропонує вiдкинути старих богiв («Стiльки ж божеського, а може й бiльше, я вiдкриваю в теслi, що зводить будинок. Я вiддаю йому вищу, нiж Боговi шану») i робить висновок:

Надприродне то все пусте,.

Я сам на свiй час чекаю, щоб стати одним з богiв.

Потому, найвища цiннiсть — це Людина. З чого ж складається її «Я»? З дiйсностi й часу, якi приймає поет, iз землi й моря («Я частинка твоя невiддiльна, я одна твоя хвиля i всi твої хвилi одразу»), з усiх живих iстот, з душ усiх людей («Я всiх вас знаю, я знаю море мук, сумнiвiв, розлуки, безвiр’я»), з невiдомостi («це не хаос, не смерть — це форма, єднiсть, це план… це вiчне життя, це Щастя»). Поет вiрить у своє безсмертя, бо вiн заповiдає себе землi, «щоб прорости травою, яку люблю» .

Отже, тiльки досконале, духовно повне i гармонiйне Я — травинкаможе бути основою нового Всесвiту, а не далекi небеснi закони, — вважає Вiтмен.