Концепція української державності в Україні історико-політичній науці міжвоєнної доби

Реферат на тему:

Концепція української державності в Україні.

історико-політичній науці міжвоєнної доби Міжвоєнний період Концепції державності України в українській політоло­гії міжвоєнної доби обґрунтовували академіки ВУАН М. Грушевський, С. Дністрянський, С. Рудницькии, профе­сори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, В. Старосольський, О. Ейхельман, Р. Лащенко, С. Шелухін, доцент О. Бочковський.

У цілому за своєю методологією наукових досліджень, політичними переконаннями вчені державницького напря­му не складали єдиної наукової школи, на зразок народ­ницької. На основі дослідження критеріїв історичної оцін­ки та методологічних підходів, які застосовували україн­ські політологи, автор пропонує диференціацію україн­ської політології міжвоєнного періоду за трьома основни­ми напрямами: народницький (новонародницький), консервативний і національно-державницький. Консерватори (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський) повні­стю відмовляються від методів та ідей учених-народників і намагаються перебудувати методологію політичних досліджень на основі ідей національного консерватизму, вва­жаючи, що без держави немає нації, а є лише народ в ет­нічному розумінні цього слова. Обґрунтовуючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, вони вважали най­більш сприятливою і придатною формою державного правління в Україні консервативно-монархічну державу. Новонародники залишалися на позиціях народництва, од­нак їхня ідеологія уже значно відрізнялася від народницт­ва XIX ст. і не лише намаганням обгрунтувати конкретні концепції державного будівництва, але й наявністю інте­ресу до позитивної культурної та державної творчості ук­раїнської нації, етнополітичних характеристик українсько­го і сусідніх з ним народів (М. Грушевський, Р. Лащенко, С. Шелухін).

Націонал-державники (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький, О. Ейхельман) займали ніби середню позицію між новонародниками та консерваторами. Водночас вони демонстративно відмежовувалися від обох цих течій, вважаючи основним крите­рієм історичної оцінки інтерес нації і держави при домі­нанті пріоритету нації над державою. Характеризуючи основні напрями української політології міжвоєнної доби, вважаємо також за необхідне в даній лекції провести по­рівняльний аналіз дореволюційного і міжвоєнного етапів в українській політології, зокрема, порівняти концепції двох основоположників української політології як нау­ки — М. Драгоманова та В. Липинського.

Основні напрями української політології міжвоєнної доби. Для того щоб з’ясувати теоретичні принципи усіх трьох напрямів української політології міжвоєнної доби, необхідно перш за все визначити провідних учених, які представляли кожен із цих напрямів, їхні основні ідеї, а також притаманну кожному із напрямів методологію та структуру.

Концепції державності в українській політичній науці, як невід'ємна складова частина світової інтелектуальної спадщини, виникли в результаті розвитку зарубіжної та вітчизняної науки, були її органічним продовженням.

Українська політична наука в період між першою та другою світовими війнами отримала свій розвиток на тери­торії Австрії, Чехословаччини і Німеччини. Народницький та національно-державиицький напрями сформувалися на основі досліджень учених, які працювали в Австрії та Чехословаччині, зокрема в Українському соціологічному інституті у Відні, Українському вільному університеті в Празі, Українській господарській академії в Подебрадахпредставниками консервативного напряму були вчені, які працювали в основному на території Німеччини, в Укра­їнському науковому інституті в Берліні. Однак у 30-ті ро­ки фактично єдиним центром українського державознав­ства залишилась Чехословаччина, оскільки саморозпуск (після повернення М. Грушевського в 1924 р. в Україну) Українського соціологічного інституту у Відні і предмет­но-тематична переорієнтація Українського наукового ін­ституту в Берліні (з початку 30-х років) поставили Прагу в становище єдиного представницького центру українсько­го державознавства в еміграції.

Українські вчені-емігранти досліджували цілий ком­плекс проблем, які ігнорувалися українською радянською наукою. У їхніх працях дається аналіз історичних етапів становлення і розвитку української державності в контек­сті зовнішньополітичних відносин України з іншими краї­нами і народами. Розглядаючи український народ як ок­рему культурно-етнічну одиницю, вони особливу увагу приділяли вивченню його соціальної, національної і територіальної диференціації, визначенню етнопсихологічних характеристик сусідніх народів, можливих форм федера­ції і найбільш сприятливих для України як незалежної держави в контексті геополітики зовнішньополітичних бло­ків, прогнозуванню можливих процесів циркуляції еліт­них груп в Україні, визначенню носіїв національної і со­ціальної свідомості.

Представниками народницького напряму в українській політичній науці були М. Грушевський (до його повернен­ня в Україну). Р. Лащенко і С. Шелухін. Вважаючи най­вищим критерієм історичної оцінки народний добробут і народоправство, вони досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці, ідею мож­ливих федерацій його з іншими народами, питання демо­кратичних традицій в Україні, історико-правних підстав українського народу мати свою власну республіканську державу. Народницька ідеологія учених-емігрантів відріз­нялася від поглядів народників XIX — початку XX ст. перш за все підвищеним інтересом до історії української державності, форм українського державного будівництва.

Учені-народники, розробляючи свої концепції держав­ності України, еклектично поєднали і методологічно транс­формували на український грунт методи пізнання, які використовували народники XIX ст. і М. Драгоманов, со­ціальну теорію солідарності Е. Дюркгейма та психологічну концепцію В. Вундта (М. Грушевський), ідеї російської філософії природного права, ліберальної політико-правової школи в Україні та західноєвропейські федералістичні теорії правової держави (Р. Лащенко, С. Шелухін).

Досліджуючи психологічні характеристики російського, українського, польського та інших народів Європи, форми державних союзів стосовно різних етапів життя України, вчені-народники обгрунтували теорії федералістичної тра­диції в Україні і можливість федеральних об'єднань з тими країнами, з якими вона підтримувала історичні зв’яз­ки, зокрема з Литвою та Білорусією (М. Грушевський), Росією (Р. Лащенко), з чехами, словенцями, сербами, сло­ваками, хорватами (С. Шелухін). Народники вважали, що федерація у тій чи іншій формі лише сприятиме зміцнен­ню української державності. Основні підвалини, на яких має будуватися українська державність, — це опора на власні, історично притаманні українському народові цін­ності - народоправство, демократизм, безкласовість, розу­міння народу як територіального об'єднання усіх грома­дян, що проживають в Україні, незалежно від їхньої на­ціональної, партійної і класової приналежності, віроспо­відань і мов. Народники вважали, що право народу вза­галі і кожної окремої людини зокрема є вищим від права держави, обгрунтовували примат інтересів трудового на­роду в Україні, який, на їхню думку, був єдиним пред­ставником української нації, домінанту визволення праці від експлуатації капіталу, переважання соціальних інтере­сів мас над національними.

Орієнтуючись у справі побудови української державності в основному на Наддніпрянську Україну, вчені на­родницького напряму в своїх концепціях визначали люди­ну як самостійну самоцільну вартість і звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (в ос­новному Росію і Польщу), доводили, що український виз­вольний рух, його історія є неповторними, підкреслювали необхідність опори в майбутньому державному будівниц­тві в Україні на власний політичний досвід і власні тра­диції. Па їхню думку, найбільш сприятливою формою дер­жавного правління в — Україні, в силу історичних особливо­стей і традицій, психологічних характеристик та орієнта­цій українського народу, має бути президентська або пар­ламентська республіка.

Представниками консервативного напряму в україн­ській політичній науці були професори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. Дослідження цих уче­них, які розробляли теорію державності України на осно­ві історичних екскурсів, бажаючи тим самим довести не­обхідність саме монархічного ладу для України і обгрун­тувати його правоправність, оформились у науково завершені концепції вже переважно в еміграції. Українські кон­серватори практично повністю відходять від методів та ідей учених-народників.

Учені консервативного напряму, розробляючи свої кон­цепції, методологічно використали і трансформували на український грунт західноєвропейські теорії еліти (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс). Разом з тим В. Липинський при обгрунтуванні своєї теорії еклектично поєднав ідеї польської консервативної історико-політичної школи (Й. Шуйський, В. Калинка, С. Тарнавський, В. Яворський), німецької політичної історії (Л. фон Ранке), ран­ні теорії соціального конфлікту (Л. Гумплович, Ф. Оппенгеймер, Г. Ратценгофер), західноєвропейський раціона­лізм кінця XIX ст. (М. Вебер). Концепція С. Томашівського поєднала в собі, окрім впливів М. Драгоманова, В. Липинського, і Л. фон Ранке, елементи західноєвропейської прагматичнорелятивістської філософії (У. Джеме, О. Шпенглер), італійського національного клерикалізму (Г. Ферреро, Д. Мацціні), теорію циклізму (Р. Віппер). На концепції В. Кучабського позначилися ідейні впливи його вчителів В. Липинського і Ф. Мейнеке, а також сві­тоглядні позиції С. Томащівського, німецьких геополітиків Ф. Рацеля та Р. Челлена.

Теоретики української консервативної держави дотри­мувалися різних поглядів у питаннях, що стосувалися її майбутньої форми правління (обгрунтовували концепції трудової легітимної (В. Липинський), клерикальної (С. Томашівський), мілітарної (В. Кучабський) монар­хії), геополітичної орієнтації майбутнього державного будівництва (В. Липинський і В. Кучабський вважали, що його доля вирішуватиметься на Наддніпрянщині, С. Томашівський — в Галичині). Незважаючи на ці розходження, учених консервативного напряму об'єднувало те, що всі вони сповідували однакові критерії історичної оцінки (са­мостійна самоцільна вартість людини, етичні засади гідності і честі, ірраціональні впливи, релігійний етос, українська держава з її конкретною формою правління). Ос­новні причини втрати Україною своєї державності вони вбачали у внутрішній слабкості самого українського народу, підкреслювали особливу роль провідної верстви — еліти. Слідом за вченими-народниками консерватори вва­жали, що український рух є неповторний і має спиратися на свій власний політичний досвід, традиції та історію.

Учених консервативного напряму в українській полі­тичній науці об'єднували три спільні ідеї: 1) критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу- 2) визнання домінуючої ролі держави в суспіль­но-економічному житті- 3) пошуки нових методів організа­ції державного ладу та суспільних відносин, що спирали­ся б на представництво усіх класів. Визначаючи націю як територіальне згуртування усіх громадян (незалежно від їхньої національності), які проживають на території Ук­раїни, навколо ідеї української державності, вчені-консерватори будували свої концепції на основі дослідження історії монархічних традицій у Галицько-Володимирській (С. Томашівський), козацько-гетьманській (В. Липинський), українських державах 1917;1920 pp. (В. Кучаб-ський), аналізували причину утворення і занепаду аристо­кратичного ладу в різні періоди української історії. На їхню думку, вирішення усіх державотворчих питань для України можливе лише за умови створення суверенної не­залежної держави, де єдиною спільною ознакою для лю­дей різного національного походження, різних релігій і мов стане державна приналежність до України.

Національно-державницький напрям в українській по­літичній науці, що базувався на ідеї беззастережного виз­нання права кожної нації як історичної спільності на власну автономію і державну незалежність, найбільш пов­но проявився у дослідженнях академіків ВУАН С. Дні­стрянського та С. Рудницького, професорів О. Ейхельмана і В, Старосольського, доцента О. Бочковського. Мето­дологічною основою для обгрунтування концепцій держав­ності їм послугували: теорія соціальної солідарності Е. Дюркгейма (О. Бочковський), ідеї російської філосо­фії природного права (В. Старосольський, О. Ейхельман), західноєвропейські федералістичні теорії правової держа­ви (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Ейхельман), німецька геополітична школа Ф. Рацеля і Р. Челлена (С. Рудницький, В. Старосольський)) ранні теорії соціа­льного конфлікту Л. Гумпловича, Г. Ратценгофера і Ф. Оппенгеймера (В. Старосольський), ідеї Ф. Мейнеке, Г. Ферреро, Д. Мацціні (В. Старосольський, С. Рудницький). Водночас учені національно-державницького напря­му методологічно використовували у своїх концепціях теорії спілки і спільності Ф. Тонніса (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський), авторитету, автоно­мії і автаркії держави В. Вундта (С. Дністрянський, О. Ейхельман), етичного мінімуму Г. Єлінека (С. Рудни­цький, С. Дністрянський, В. Старосольський), живого пра­ва Г. Ерліха (С. Дністрянський), історичних та неісторич-них народів Г. Гегеля і Ф. Енгельса (О. Бочковський).

Учені національно-державницького напряму, обгрунтовуючи для України концепцію національної держави і право народного самовизначення, спиралися на свої дос­лідження історії національно-визвольного руху україн­ського народу, його давніх демократичних традицій. Концепцію національної держави вони будували у формі внутрішньої сполуки народів (С. Дністрянський), федера­ції земель (О. Ейхельман), балтійсько-чорноморської фе­дерації (С. Рудницький). Основним критерієм історичної доцільності тієї чи іншої форми державного будівництва вони вважали Інтереси нації і держави при домінанті су­веренності .нації над суверенністю держави. Захищаючи право українського народу на самовизначення у межах своєї власної етнічної території, вони вбачали в ідеях де­мократії та республікансько-демократичної державності основу життя української нації, визначали національну ідею і національну психологію як сутність нації, що ске­ровує народ на боротьбу з територіальними зазіханнями іншої держави. Вважаючи український народ окремою ет­нічною одиницею, вчені національно-державницького на­пряму приділяли велику увагу державному будівництву України, використанню досвіду національно-визвольних рухів у інших країнах, переорієнтації національної свідо­мості, обгрунтуванню ролі Галичини як П'ємонту України.

Розглянуті вище напрями в українській політичній нау­ці, незважаючи на притаманні їм особливості і розбіжно­сті в теоретичних концепціях, водночас мали й багато спільного. Так, представники народницького і національ­но-державницького напрямів, розглядаючи український народ як окрему етнічно-культурну одиницю, що має спи­ратися на власні демократичні і романтичні традиції, вод­ночас акцентували увагу на необхідності для України федеративних зв’язків з іншими народами, обстоювали де­мократичну форму правління.

Спільними для народницького і консервативного напря­мів були ідеї трактування людини як самостійної само­цільної вартості, розуміння нації як територіального об'єд­нання усіх громадян, що проживають в Україні, обгрунтування неповторності та своєрідності українського руху, опори в державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.

Учених — представників консервативного і національ­но-державницького напрямів — об'єднувало розуміння на­ціональної ідеї як основи буття нації та її боротьби за незалежність, необхідності побудови суверенної і незалеж­ної української держави, визнання особливої ролі в цьому процесі Галичини як П'ємонту України.

Концепції українських політологів міжвоєнної доби збагатили світову політичну науку. Своєрідність і склад­ність державного будівництва в Україні в 1917;1920 pp. змушувала їх звертатися до здобутків світової політичної науки і, застосовуючи їх у нових умовах, відкривати нові сторінки в політичній теорії та історії. Саме те, що Украї­на протягом тривалого часу входила до складу інших дер­жав і майже не мала власного досвіду державного будівництва, спричинило топ факт, що українські вчені-політологи багато в чому попередили цілий ряд рис ортодоксаль­ної та радикальної парадигм у світовій політичній науці, розробивши відповідні підходи і концепції на грунті укра­їнської науки вже в 20−30-ті роки.

Так, народники, зокрема М. Грушевський, орієнтували­ся у своїх проектах української держави здебільшого на методологію традиційної парадигми, водночас застосову­ючи психолого-антропологічні характеристики російсько­го, українського та польського народів, характерні для сучасної політичної антропології і біхевіористського під­ходу в політичній науці.

Учені консервативного напряму, не відкидаючи тради­ційних підходів до монархічної форми побудови україн­ської держави, вже орієнтувалися на англо-американську державну модель, допускаючи неформальні (групові) структури і функції, обґрунтовували необхідність взаємо­дії між різними групами і класами суспільства у вирішен­ні політичних питань. Зазначені характеристики, прита­манні ортодоксальній парадигмі в сучасній, політичній науці, особливо яскраво проявилися у теорії класократії В. Липинського, де питання влади та управління розконцентроване і раціонально розподілене між багатьма цент­рами влади.

Національно-державницький напрям увібрав у себе складники, що характеризують сьогодні три існуючі пара­дигми світової політичної науки. Орієнтовані на загально­людські цінності цивілізації концепції С. Дністрянського та О. Ейхельмана сполучали в собі риси сучасного біхевіористського і традиційного підходів. У теоріях О. Бочковського та В. Старосольського, навпаки, яскраво вира­жені методологічні засади, характерні для сучасної ради­кальної парадигми у світовій політичній науці.

У цілому можна стверджувати, що завдяки зусиллям вітчизняних дослідників українська політична наука у міжвоєнну добу досягла досить високого рівня. У теоре­тичному і концептуальному відношенні вона наближалася до рівня найбільш розвинених на той час німецької та іта­лійської політологій. Водночас, незважаючи на високий рівень європейської політології як науки, саме в Німеччи­ні та Італії у міжвоєнну добу переміг фашизм, а в Украї­ні, на терені Галичини, — найбільш близький до нього ін­тегральний націоналізм. На нашу думку, феномен цього явища пояснюється рядом причин: по-перше, Німеччина, Італія та Україна в результаті першої світової війни почували себе обділеними. Україна не досягла державності, Німеччина була переможена, а Італія, хоча й воювала на-боці Антанти, після переможного завершення війни не одержала нічого з того, на що вона розраховувала, навпаки, зазнала величезних матеріальних і людських утратпо-друге, повсюдне розчарування у цих країнах в діяль­ності традиційних партій, які підтримували в Німеччині кайзера Вільгельма, в Італії - Антанту, а в Україні про­грали справу державностіпо-третє, сприятливий грунт для постання нових ідеологій: расизм у Німеччині, що еволюціонував від пангерманізму, теорія Риму в Італії та ін­тегральний націоналізм Д. Донцова в Галичиніпо-четвер­те, відомо, що між теоретичною політологією і практич­ною політикою існують суттєві відмінності, і, як свідчить досвід історії, нерідко високий теоретичний рівень політо­логії як науки служить ефективним засобом у руках спритних політиків для вироблення власної стратегії і так­тики, протидії реальним політологічним прогнозам задлядосягнення своїх політичних цілей.

Попри трансформацію на український грунт основних теоретичних принципів західноєвропейської, російської і польської, а також вітчизняної політології, українські по­літологи міжвоєнної доби, як уже згадувалося вище, внес­ли певний вклад у розвиток не лише вітчизняної, але й світової політології. У цьому плані слід назвати насам­перед теорію класократії В. Липинського, концепцію орга­нічних суспільних зв’язків С. Дністрянського, концепцію геополітики С. Рудницького і подальшу розробку В. Старосольським теорії німецької психологічної школи В. Вундта і Ф. Тонніса.

Ряд концептуальних схем та політологічних теорій ук­раїнських політологів міжвоєнного етапу перекликаються із нашим сьогоденням. Це насамперед: 1) дослідження народниками психологічних характеристик українськогої російського та польського народів, їхні ідеї щодо можли­вої федерації України з іншими народами, конкретні про­екти цих федерацій, розроблені ними питання народоправ­ства та демократичних традицій в Україні- 2) консерва­тивні концепції української монархії, зокрема ідеї про-особливу роль провідної верстви, територіальний патріо­тизм, а також державотворчі характеристики народів Га­личини та Наддніпрянської України, вироблені консерва­торами, визначення останніми типів, видів і форм держа­ви- 3) теорії суспільних зв’язків та національної держави, дослідження національно-визвольних рухів у інших краї­нах, аналіз соціально-класової структури українського на­роду та визначення носіїв національної свідомості і, нарешті, національно-державницькі проекти конституцій України. Слід зазначити, що ряд ідей та концепцій В. Липинського, зокрема, його концепція територіального патріотизму та ідея органічного поєднання впливів Сходу і За­ходу у власній нації, нині знаходять практичне втілення у політичному житті сучасної України.

Порівняльний аналіз концепцій М. Драгоманова і В. Липинського. М. Драгоманов і В. Липинський по праву вважаються основоположниками української політології як науки. Політичні концепції цих учених, що розроблялися па різних історичних етапах розвитку української інтелек­туальної думки, справили визначальний вплив на розви­ток політичної теорії українського державознавства і за­початкували нові напрями політологічних досліджень в Україні та в еміграції. Оскільки обидва дослідники були ключовими фігурами дореволюційного та міжвоєнного ета­пів у розвитку української політології, саме порівняльний аналіз основних елементів їхніх політологічних концепцій дає можливість найбільш точно охарактеризувати обидва ці етапи.

М. Драгоманов — типовий представник ідеї суспільного прогресу. Вихідний пункт прогресу, за Драгомановим — це вільна людина, яка шляхом добровільного об'єднання з іншими людьми у більші чи менші колективи поступово приходить до вищих форм суспільного життя. Прогрес від­бувається неначе сам по собі, завдяки здоровим розумо­вим силам людини. На думку вченого, наука, знання — це той світоч, що визволяє людство з темряви і веде його до вершин розумової організації.

У В. Липинського вирішення проблеми політичного прогресу чи регресу залежить насамперед від творчих яко­стей еліти. Еліта може бути демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж характеру набуває та держава або народ, де ця еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на гармонійній співпраці еліти з масою (класократія), або ж на підіграванні і по­шуках спільного альянсу з анархічними, руїнницькими ін­стинктами маси (демократія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).

Людство і нації - це два поняття, до яких В. Липин­ський по-різному підходить у вирішенні проблеми прогресу в своїй фундаментальній праці «Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1926). Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії. В історії усіх націй завжди точилася і нині точиться боротьба між будуючими і руйнуючими, об'єднуючими і роз'єднуючими силами, оскільки сама нація за своєю природою переживає добу організації, об'єднання або ж зазнає впливу деструк­тивних сил, які обов’язково приводять її до роз'єднання.

Якщо у М. Драгоманова прогрес завжди був сталим, рухом уперед до вищих щаблів суспільного життя, то у В. Липинського життя нації прямує або конструктивним: шляхом, тобто вгору, або шляхом дегенерації, тобто вниз. Сутність цього явища знаходить своє вирішення в тому, хто. саме отримує провід усередині нації - організатори чи руїнники. Підкреслюючи, що лінія розвитку може вест вгору або й униз, Липинський відзначав, що шлях цієї лі­нії залежить виключно від співвідношення тих позитивна і негативно діючих людських індивідів, які визначають зміст діяльності національного колективу. Цей процес у житті нації, на нашу думку, можна назвати просто еволю­цією.

Якщо М. Драгоманов — прихильник ідеї лінеарного-прогресу, то у В. Липинського лінія розвитку нагадує ко­ло. В. Липинський говорить про три вічні стадії, які на­слідують одна одну і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охло­кратія). Будь-який із цих типів панування врешті-решт неминуче приводить до панування демократії, але й сама демократія у процесі дегенерації викликає до життя еле­менти диктаторського характеру і грубої сили, тобто охло­кратію. Охлократія — це механічний засіб панування, але її тверда влада завдяки своїй прямолінійності і войовни­чості викликає до життя таку ж безкомпромісну і тверду войовничу опозицію, однак з конструктивними творчими якостями, тобто класократію. Крім цього головного кола, В. Липинський припускає у своїй концепції існування й, додаткового кола, яке складається уже з двох елементів — охлократії і демократії.

Якщо М. Драгоманов, виходячи з реальних обставин абсолютистської Росії, в умовах якої він виховувався, об­стоював принцип свободи, то В. Липинський висував на перший план принцип авторитету і позитивного значення правдивої монархії, що, в свою чергу, пояснювалось його походженням і вихованням, умовами життя та природни­ми нахилами, а також було реакцією на ліберально-соціа­лістичну Україну 1917;1920 pp.

У М. Драгоманова інтелігенція — визначальний еле­мент прогресу в його ідеальному безкласовому товаристві людей, які користуються однаковими правами і ведуть спільне господарство. У В. Липинського, навпаки, інтелігенція стоїть надзвичайно далеко від керівництва держави. Він уважає, що ті люди в нації, які не зайняті безпосе­редньо війною та обороною своєї батьківщини або ж ство­ренням матеріальних, необхідних для життя цінностей, — де здекласована інтелігенція, якій можна довіряти лише «праву допомоги національній аристократії і роль-опосе­редкованих помічників.

Якщо у Драгоманова свобода і самоуправа — ідеали людського громадського життя, а сама самоуправа має певну чудодійну силу, то в Липинського державний прин­цип трудової монархії визначається формулою — автори­тет і відповідальність зверху, свобода — знизу. Липинський розглядав авторитет і свободу як окремі сфери діяльності.

М. Драгоманов — еволюціоніст. Ідеальний безкласо­вий, самоуправний устрій людського життя, на його думку, мав прийти вільно, сам собою, шляхом еволюції. Його по­літична програма була ліберальною за своєю суттю, і то­му-то, особливо після царевбивства в 1881 p., він звертає свої погляди до ліберально-конституційної платформи, покладаючи основні надії на ліберальних земців. В. Липин­ський виходив із протилежності між творчою меншістю і пасивною масою. Історичний процес, на думку вченого, залежить від того, наскільки ця меншість зуміє, ведучи за собою масу, збудувати національно-державне життя. Тут вирішального значення він надавав моральному автори­тету еліти та її провідним здібностям.

М. Драгоманов був інтернаціоналістом і розумів істо­ричний процес як процес універсальний, однаковий за своєю суттю і неоднаковий у формах вияву. Суттю цього процесу, за Драгомановим, виступала абсолютна всесвіт­ня правда. Натомість В. Липинський захищав правду своєї землі - традиційно історичної України. Його основна ідея полягала в об'єднанні всіх людей незалежно від їхнього походження, усвідомленні приналежності до спільної тери­торії. Він був територіальним патріотом і вірив, що патрі­отизм, як усвідомлення своєї території, лежить в основі буття і могутності держав.

Якщо, за Драгомановим, шлях до утвердження нації пролягає через політичну автономію, яка безпосередньо залежить від загальної політичної автономії, то Липин­ський вважає націю наслідком державності і обгрунтовує думку, що лише через свою державу і безпосередньо в державі формується нація. Позитивіст, раціоналіст, послі­довник О. Конта і Г. Спенсера М. Драгоманов вірив у со­ціальний прогрес, розум і науку, які приходять на зміну релігії. В. Липинський, навпаки, кожне своє рішення вивіряв па основі інтуїтивного, ірраціонального характеру ду­мок і релігійних принципів, які виходили з підсвідомого буття і співвідносились із його власними аристократични­ми принципами.

Література:

Вступ до політології. В. Й. Схиба Політологія. І.С.Дзюба Політологія. О.І.Семківа.

Історія української політології. В. А. Потульчицький.