Особливості літературного стилю бароко

ЛІТЕРАТУРА

В українській літературі XVII-XVIII ст. риси барокового стилю з’явилися в полемічних творах, ораторсько-проповідницькій прозі, паломницькій прозі, в мемуарах-історичних творах, прозовому новелі, драмі, поезії.

У XVII-XVIII ст. продовжує розвиватись полемічна література. Книги письменників-полемістів поширювалися по Україні в друкованих варіантах та в рукописних копіях. їх читали, обговорювали і передавали далі. Роль полемічної літератури в розвитку духовної культури велика. Вона активізувала національно-культурне життя, стимулювала нові художні пошуки. Водночас полемічна література, сконцентрувавши всі сили нації на розвитку цього напряму, гальмувала процес становлення інфраструктури національної культури.

Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про «козацьку славу». Авторами поетичних творів були церковні ієрархи, рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Поезія відзначена значним жанровим та змістовним розмаїттям. Виділялась релігійно-філософська, елітарно-міфологічна, шляхетська, панегірична (поезія хвалебного змісту), міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирична поезія, що тісно перепліталася з народною пісенністю. Вміння складати вірші за всіма правилами книжкової верифікації свідчило про рівень освіченості та інтелектуалізму. С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський К. Транквіліон-Ставровецький — писали в елітарному бароковому стилі. Характерним жанром барокової поезії є епіграма. У цьому жанрі працював В. Величковський. Поезія бароко майже ніколи не втрачала зв’язку з р «ТК Турин» — торгово-туристська компанияеальной життям. У XVII ст. великого поширення набули панегіричні вірші, писані на честь високопоставлених осіб та з нагоди якоїсь урочистої події.

Досить популярними для тієї доби були вірші і пісні на громадсько-політичні теми, що відображають найголовніші події того часу. У другій половині XVII ст. з’явилися думи й історичні пісні про участь козаків у війні 1648−1657 рр., про Б. Хмельницького та його сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні «За світ встали козаченьки», «Не дивуйтеся, добрії люди» та багато інших. Досить часто автори у своїх творах виражали офіційно-урядову оцінку тих чи інших історичних подій.

Значний внесок у розвиток віршованої літератури зробили студенти тогочасних середніх і вищих шкіл. В народі їх називали мандрівними дяками.

Саме їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори цих віршованих оповідань розвінчували духівництво, дворянство, класові домагання козацької старшини.

Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет передаються в пародійному плані, мають назву бурлескних. Основна ознака бурлеску — контраст між темою й сюжетом твору та його словесною формою: про важливі події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою грубих слів і висловів, жартівливим тоном. Бурлескно-травестійні твори різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Традиції бурлеску й травестії (від франц. travesty — переодягати, парадіювати; вид гумористичної поезії, близької до пародії) знайшли своє продовження в новій українській літературі, зачинателем якої був В. Котляревський. У знаменитої «Енеїди» (1798) він талановито відтворив і синтезував у травестійно-бурлескному жанрі народнопоетичні стихію.

Широке поширення набула, популярна в західноєвропейській літературі, громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв були запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай — легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила у Полтаві. Світська лірика першої половини XVIIICT. мала переважно елегійний характер. її автори скаржаться на гірку сирітську долю, убоге життя, на соціальну несправедливість, злих людей. Любовна лірика також перебувала під впливом народно традиції, побутуючи анонімно, в рукописних співаниках, репертуарі кобзарів та лірників. В цілому ліричної бароковій літературі притаманні амбіційність, висока авторська оцінка власних творів, прагнення осмислити творчий та суспільний процес.

В мемуарах-історична проза української літератури XVII-XVIII ст. представлена козацькими літописами та хроніками. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями із старшинської верхівки. Основними джерелами були спогади самих авторів, свідчення сучасників подій, давньоруські літописи, праці іноземних авторів, літературні пам’ятки, народні думи, перекази, легенди. Історичні відомості в козацьких літописах викладено в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат. бароко український мистецтво іконопис Кращими літописами XVII — початку XVIII ст. стали козацькі літописи: Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. У «Хроніці» Т. Сафоновіча, в «Обширному синопсисі руському». Кохановського зроблена спроба систематичного опрацювати українську історію з найдавніших часів. Наприкінці XVIII ст. виникла ще одна визначна пам’ятка в мемуарах-історичної прози- «Історія Русів», у якому відображені події від давніх часів до 1769 р.

Найяскравішою постаттю XVIII ст. став Григорій Савич Сковорода. Значну частину свого життя він присвятив просвітницької роботи серед українського народу, став для нього, за висловом В. Срезневського, «мандрівним університетом та академією». Його по праву називають «українським Сократом» та «слов'янським Ж. -Ж. Руссо». Аристократ духу, він жив, як і античні філософи, за канонами свого вчення. «Світ ловив мене, але не спіймав» — ці слова Сковороди стали лейтмотивом його життя.

Творчість Р. Сковороди стоїть на перехресті двох історико-культурних епох. Вона підбиває підсумок старій бароковій літературі і одночасно започатковує просвітницький реалізм, розвинутий у XIX ст. Спадщина вченого яскрава і різноманітна за жанрами. За його життя вона передавалася з уст в уста, поширювались у рукописах, але видана вже після смерті. Вона включає філософські трактати, діалоги («Наркіс», «Узнай себе», «Асхань» та ін), проповіді, лірику (філософська, духовна, сатирична, пейзажна, інтимна, громадсько-політична), байки («Басні харьковские»), притчі, канти («Всякому городу нрав і права», оди, монологи, панегірики, псалми, послання, епіграми, афоризми, переклади античної літератури). Найвідомішою є збіркою віршів «Сад божественних пісень», до якої увійшло 30 творів, написаних у 1753−1785 pp. Поезія Сковороди відзначається тематичною різноманітністю, глибиною думки, оригінальністю поетичної форми.

Філософська система Сковороди базується на античній спадщині (ідеях Платона, Сократа, Плутарха, Квінтіліана, що становили теоретичну основу його вчення). По суті, Сковорода, не маючи попередників, відновив неоплатонізм в українській духовній культурі, став засновником української класичної філософії, започаткувавши новий науковий напрям — філософію серця, яка грунтовно розроблена в XIX ст. у працях П. Юркевича та ін Серце в розумінні Сковороди означало душу людини, думку, вищий розум, Бога, тому було рушійною силою, «пружиною» усього. У собі, вважав Сковорода, потрібно шукати «істинну людину», Бога. «Пізнай себе» , — закликав він слідом за Сократом, акцентуючи увагу на самопізнанні та самодосконалості.

Вчення Сковороди, хоч він і не прийняв геліоцентричної теорії Коперника («Кинь Коиерникові сфери, глянь в сердечнії печери»), поєднує в собі й ідеї просвітництва. Він сіяв знання, освіту і розум серед свого народу, привернувши тим самим увагу освічених кіл до простолюду («А мой жребій з голяками»), пропагував загальнолюдські цінності, сформував ідею «сродної праці» (тобто вибору життєвого шляху за природними нахилами та обдаруваннями людини), яка мала лягти в основу життя як суспільства так і конкретної людини, поширював ідеї стоїцизму та гуманізму, закликав до поміркованості, повчав керуватися «твердим глуздом», вплинув на становлення просвітницького реалізму в російській літературі з його соціально-побутовим напрямами та чіткістю думки («Всякому городу нрав і права», «Сад божественних пісень») і, нарешті, відкрив нові жанри в українській літературі: сатиричну і пейзажну лірику та байку. Його наука раціоналістична в тому розумінні, що навчала людей не абстрактним поняттям, а мудрості життя, осмисленню суперечностей навколишнього світу і самої людини.

Спадщина Сковороди є дорогим надбанням української та світової культури. Пам’ять про Григорія Сковороду вшановують в Україні та в усьому світі. Широко відзначаються знаменні ювілеї великого мислителя.