Про громадянську відповідальність учителя

Реферат на тему:

Про громадянську відповідальність учителя Учителі, викладачі вищої школи за всіх часів і у всіх народів становили кращу, найбільш підготовлену і прогресивну частину суспільства. Саме ця частина національної інтелігенції завжди забезпечувала процес її відтворення. І якісний склад інтелігенції, її громадянські позиції багато в чому визначалися саме Вчителем. Звідси особливий інтерес до позиції та поводження вчителів — викладачів усіх освітніх рівнів, звідси гострота і складність їхніх взаємин із владою.

Інтерес до цієї проблеми в Україні завжди був украй високим і через болісну гостроту теми. Звання Вчителя, наставника учнівської молоді і студентства в нашій країні завжди розглядалося як особливо відповідальне і почесне, таке, що потребує постійної роботи над собою, постійної активної участі не тільки у навчальній і науковій, а й у суспільній діяльності.

У сучасних умовах проблема формування громадянської відповідальності привертає до себе увагу всієї світової спільноти, заклопотаної загостренням суперечностей між вихованням громадян у дусі демократії і волі і зниженням рівня громадянської відповідальності, посиленням дестабілізації суспільства і відсутністю гарантій безпеки особистості. Про це свідчить «Декларація і програма виховання громадян у дусі волі і демократії, виховання, заснованого на усвідомленні людиною своїх прав і обов’язків», яку було ухвалено на 104-ій сесії Комітету Міністрів Ради Європи (членом якого є й Україна) 6−7 травня 1999 р. в Будапешті. Громадянськість у даному документі визначається як соціальна свобода особи і її вища відповідальність перед своєю батьківщиною. Ця проблема є особливо гострою для України, де навіть у теоретичному плані змішують поняття громадянськості і національного патріотизму, де в ході багаторічної згубної політики деідеологізації виник духовний вакуум, який небезпечніший, ніж економічна і політична кризи разом узяті, хоча б тому, що його наслідки переборюються значно довше і важче, не дозволяючи ефективно боротися ні з економічними, ні з політичними труднощами. На підтвердження цієї духовної деградації наведемо два загальновідомі факти: до кінця 90-х років Україна впевнено посіла провідне місце серед країн СНД з експорту повій і з експорту інтелектуальних ресурсів.

І це у постіндустріальну епоху, коли щогодини для будь-яких дій і реформ необхідні люди інтелектуальної праці, а в Україні відбувається загальне зниження кількості вчених, педагогів, діячів культури. У 1992 р., коли бюджет на науку був зненацька урізаний у 8 разів, кожен другий вчений України, думаючи про хліб насущний, змушений був змінити професію. Багато хто змінив і батьківщину. Для них зовнішня трудова міграція послужила способом збереження професії. Вона виявилася певною мірою й альтернативою внутрішньому «відпливу мізків» — відходу вчених у сторожі і «човники», а вчителів — на панель і ринок.

У чому ж причина того, що відбувається? Чим обумовлюється безпрецедентна еміграція української інтелігенції? Причин чимало. Ми спробували представити їх у стислій формі на схемі (рис. 1).

Але, напевно, найголовніша причина, що особливо болісної її сприймає інтелектуальна еліта, полягає в тому, що українська економіка і політика не помічають і практично не використовують результати навіть видатних досліджень вітчизняних учених. І науковці, і викладачі відчувають найбільший дискомфорт від непотрібності своєї роботи, особистої своєї незатребуваності, неповажного ставлення до себе, до своєї нелегкої роботи.

У новорічному зверненні до харків'ян харківський губернатор писав у газеті «Время»: «…нашою стратегічною задачею повинно стати забезпечення нормального матеріального становища вчителів і викладачів вищої школи і в такий спосіб повернення їм мотивації до роботи та становища в суспільстві, гідного їхньої роботи» [1]. Не піддаючи сумніву необхідність нормалізації матеріального становища представників інтелектуальної праці, хотілося б, однак, змінити акценти: головне стратегічне завдання полягає в тому, щоби забезпечити затребуваність роботи інтелігенції, відновити її колишній авторитет і значущість. А це завдання комплексне і значно складніше, ніж погашення заборгованості щодо виплати зарплат. І розв’язуватися воно повинно на різних рівнях, але на основі єдиної ідеології.

Ідеологія, у її класичному розумінні, необхідна сьогодні нашому суспільству як повітря. А інтелігенція і її стрижень — вчителі і викладачі вищої школи, у силу їхніх професійних якостей і соціальної ролі, сприймуть її швидше за інших. І натхненні ідеєю і перспективами Батьківщини, за ситим життям не виїдуть. Їм необхідні яскраві і ясні цілі, але не в ім'я кого, а в ім'я чого? Їм завжди був потрібний допінг духовної піднесеності. Цим, власне, вони і відрізняються від інтелектуалів-прагматиків .

Саме ця відмінність інтелігентів і інтелектуалів повинна стати стрижнем нової соціальної ідеології. Сьогодні не тільки у західній, а й у вітчизняній науковій літературі поняття «інтелігенція» наполегливо витісняється поняттям «клас інтелектуалів». Одним із перших про клас інтелектуалів заговорив ще у 50-ті роки Р. Дарендорф, який визначив цю соціальну групу як правлячий клас постіндустріального суспільства [2]. Цей підхід пізніше був розвинутий З. Бжезинським, на думку якого клас інтелектуалів покликаний контролювати і направляти процеси, що визначаються логікою розвитку технологічного прогресу. Належність до класу інтелектуалів визначається, за Бжезинським, з одного боку, високим рівнем освіченості, а з іншого, — тим, якою мірою в той чи той момент життя цей рівень перевершує аналогічний показник середньостатистичного працівника. Головна мета життя для інтелектуалів — постійне самовдосконалення, професійне зростання і особистий матеріальний добробут. Причому в останні роки добробут стає усе більш переважаючим, пріоритетним [3].

У вітчизняній літературі наприкінці 90-х років стає усе більш розповсюдженим твердження про те, що ринковому суспільству інтелігенція не потрібна, що ринок диктує жорсткі і жорстокі умови, у яких інтелігентність приречена на крах і животіння. У чому ж ми бачимо головну відмінність інтелігентів від інтелектуалів?

За всіх часів і у всіх країнах інтелігенція розглядалася як найбільш інтелектуальна і висококультурна частина суспільства. Однак інтелігенцію не можна відзначити просто як певну соціальну спільноту, що складається з високоосвічених людей, професійно зайнятих інтелектуальною роботою. Життя підтверджує, що це ще і специфічна спільнота людей, які бачать зміст свого існування в тому, щоб нести плоди освіченості (культури, науки, освіти тощо) у маси, і які розмінюють цю діяльність як свою головну культурно-історичну місію. І сьогодні саме педагогічна інтелігенція здатна забезпечити розробку і реалізацію ідей громадянської освіти і виховання.

Один із лідерів легального марксизму в Росії П. Б. Струве розглядав інтелігенцію як певний тип людей відповідного рівня знань і світоглядних принципів, важливою рисою яких є висока освіченість і така специфічна моральна якість, як інтелігентність, зміст якої, на думку Струве, полягає в особливому світосприйнятті, прийнятті гуманістичних ідеалів і цінностей освіти.

А це значить, що хоча уявлення про інтелігенцію неможливо відокремити від інтелектуальної діяльності, у ньому все-таки неминуче присутня і така етична якість, як інтелігентність. Основними ознаками інтелігентності є: подвижництво, висока громадянськість, совість, вільнодумство і толерантність. Інтелігентність не сумісна з нетерпимістю і непримиренністю стосовно інших людей. Вона нерозривно пов’язана з моральністю, що розуміється не як комплекс моральних якостей і не як дотримання загальноприйнятих заповідей і норм, але як пізнання цінностей особливого, іншого, як настанова на розуміння, співчуття і сприяння. А саме ці якості складають стрижень громадянської освіти.

Підготовка кадрів інтелігенції є давно знайомою і звичною справою для нашої вищої школи. Кожен випускник ВНЗ з одержанням диплома про вищу освіту ставав фахівцем і відповідно до статистики поповнював лави інтелігенції як специфічного соціального прошарку. Однак далеко не кожен із них ставав інтелігентною людиною. Існує навіть думка, що потрібною є завзята моральна праця не одного покоління, щоб людина повною мірою увібрала у себе дух інтелігентності, дух щирої моральності, гуманізму, громадянськості і подвижництва.

Саме ці якості завжди були притаманні українській інтелігенції, чому значно сприяв український менталітет, що завжди відрізнявся прагненням до спілкування, до теплоти щиросердечних контактів, взаєморозуміння, взаємодії і взаємопідтримки.

Рис. 1. Чинники, що породжують еміграцію вчених і молодих спеціалістів з України.

Інтелігентність, національні традиції й історична пам’ять народу, загострене почуття стурбованості глобальними проблемами сучасності і відповідальності за долю своєї Батьківщини повинні стати фундаментом формування громадянськості, змістом всієї роботи щодо громадянської освіти і виховання, тому що інтелект без духовності, без гуманістичного стрижня може бути соціально небезпечним. А воля і демократія без соціальної компетентності і відповідальності призводять до результатів діаметрально протилежних очікуваним. Світ знає це з історичного досвіду, а ми — із досвіду входження України в ринкові процеси.

Література:

АСТАХОВА В. І. Ще раз про громадянську відповідальність учителя // Український соціум. — 2005. — № 1 (6). — C.10−14.

www.politik.org.ua.