Роман-хронiка Василя Барки «Жовтий князь» — широке полотно вiдтворень трагедiї голодомору

Роман-хронiка Василя Барки «Жовтий князь» — широке полотно вiдтворень трагедiї голодомору.

Хто знав, хто вiв смертям i стратам лiк?

Де фiльм, який нам показав би голод?

Отой проклятий 33-й рiк?

Голодний 33-й рiк! Скiльки горя, слiз, смертей?! Страждала Україна, страждали старi й малi, сподiвались на краще, але не бачили його нi восени та взимку 32-го, нi навеснi та влiтку 33-го. Досить надовго прикрива ли цю трагiчну сторiнку людської пам’ятi. Та чи можна таке приховувати? Не недорiд з'їдав людей, а тоталiтарна сталiнська система. Настав час — i вiдверто заговорили. Чи не найвiдвертiше, не найвичерпнiше розповiв нам про голодомор невiдомий донедавна Василь Барка — наш український письменник з дiаспори. Переживши цю трагедiю, вiн мав повне моральне право бути суддею, але В. Барка вiдвiв собi iншу роль: «Свiдок для суду — розповiдати, що сталось у життi». 25 рокiв вiн виношував у своєму серцi, як незагойну рану, болючi спогади про голодомор. Та час все ж настав — i 1961 року з’явився високохудожнiй правдивий твiр про голод «Жовтий князь» .

На сторiнках роману вiдтворено всi подробицi лихолiття, пережитi нашим народом i самим В. Баркою. Головна частина у творi — це власнi спостереження i враження. Закарбувались у пам’ятi письменника тi образи: голоднi, виснаженi, пухлi вiд голоду людибачив, як важко було їм ходити — сили не булобачив i мертвих. I всi свої болi передав у романi через реалiстичне зображення нещастя в сiм'ї селянина Мирона Катранника, боротьбу темряви зi свiтлом, Бога з дияволом, людини з людиною. Його хвилює вiчне болюче питання: для чого людина приходить у цей свiт? А щоб дати вiдповiдь, Барка знайомить нас з численними рiзноплановими образами, а умовно дiлить їх на людей-варварiв i людей-жертв.

Партiєць Отроходiн — найяскравiший представник людей-варварiв. Вiн слiпо виконує партiйну волю: «Забрати хлiб увесь! До зернини!» А хто такi хлiботруси, хлiбохапи, хлiбобери? Люди без iменi, вони втратили людську подобу, а прийняли варварську, сатанинську, це вони викошують голодною смертю українських селян. Головнi ж винуватцi людського лиха присутнi незримо. Ми бачимо портрет вождя свiтового пролетарiату: «Охрою горить вигляд iстоти, що нiма до сльози i хижа до життя» .

З невичерпним горем i спiвчуттям В. Барка розкриває характер селян-гречкосiїв. Вiн розповiдає про справжнiх мученикiв, про родину Катранникiв, про український народ. Вiн називає жертви переслiдування i гонiння, болiсно сприймає їхнi пережитi страждання. Немов на пiдтвердження цiєї думки, Василь Барка створює свiй календар:

вересень — розбоєнь.

жовтень — худень.

листопад — пухлень.

грудень — трупень.

сiчень — могилень.

лютий — людоїдень.

березень — пустирень.

квiтень — гумень.

Iз вражаючою силою i правдивiстю автор показує, як українська земля, що завжди несла радiсть хлiборобовi, який горнувся до землi, жив у гармонiї з природою, перетворилася для селян у зону смертi, могилу… Дехто iз селян не мiг збагнути, хто ж спричинив їхнє лихо, а тому вiрили у прихiд антихриста. Вони були охопленi мiстичним жахом, бо не могли зрозумiти абсурдної логiки винищення своєю владою своїх же людей i тому вiрили, що наближається кiнець свiту. Зляканi, вони в усьому вбачали знаки бiди: в бiблiйному числi 666, у апокалiптичному завершеннi XX столiття, в падiннi з неба мертвих птахiв, у червоному прапорi, що набухає i чорнiє вiд пролитої кровi. Батюшка ж закликає людей не уподiбнюватися до слуг антихриста, а мати в душi злагоду, мир, любов i прощення.

З метою яскравiшого, переконливiшого змалювання картин голодомору письменник використовує цiлий ряд образiв-символiв. Мiсяць — мов карб, мiсяць — мов крейдяна печатка на блакитний папiр, мiсяць — як нагайка проти каїнства. Асоцiюються цi порiвняння iз легендами та повiр’ями про Каїна i Авеля, переростають у символ бiблiйної кари за зло. Символiчним i вражаючим є той факт, що руйнацiя духовностi йде разом iз фiзичним знищенням людей. Чи не найяскравiший приклад i доказ цього — руйнування сiльської церкви: «Дзвiн летить, як блискавкасвiтнув, обкинутий сонцем, i з громовим гуркотом ударився об цеглу бiля дзвiницi… Нечутно, але з страшною луною духовною вiдгукнувся той звук навколо — в цiлому селi. Стало сумно, як пiсля пожежi» .

Хлiб — ще один символiчний образ, то головна вiсь, навколо якої обертається все в романi. Церква у селi Кленовичi — то «Давня церква. Бiла, як празниковий хлiб». Органiчне єднання людини — Божого творiння i церкви — посередника мiж Богом i людьми.

I створена В. Баркою кольорова жовто-чорно-бiла гама допомагає ще чiткiше, повнiше i яскравiше вiдтворити на сторiнках роману народне горе. Жовтий колiр збуджує апетит, чорний i бiлий заспокою ють, нейтралiзують усi почуття. Жовтий — ненаситнiсть, спустошенiсть, а у поєднаннi iз словом князь утверджує зверхнiсть, могутнiсть, непоборнiсть i повновладдя. Уявляється мiфiчна iстота, подiбна до гоголiвського Вiя, що своїм поглядом все спопеляє. Тож створивши правдиве полотно — роман «Жовтий князь», автор вiдповiв на своє запитання: «Чому?» Український народ має спокушувати свiй грiх, який полягає у вiдступництвi вiд вiри, неординарному ставленнi до Бога, руйнуваннi храмiв, закриттi їх, масовому гонiннi вiруючих. Роман-хронiка розкриває перед читачами широку панораму штучного голодомору 33-го, але над усе розкриває свiтовi болючу правду про тоталiтарну систему, яка нищила все свiтле й гуманне на своєму кривавому шляху, «пожирала своїх дiтей», бо сама була «жовтим князем» .

В. Барка з достоїнством виконав свою мiсiю свiдка для суду, i «Тепер правда народна, як бiлий привид, — в кровi, постає на весь зрiст перед людством, правда непереможна: через страждання i саму смерть» .