Зарубіжний досвід обліку розрахунків з оплати праці та пов'язаних з нею розрахунків зі страхування

Система соціального страхування Литви, так само, як і більшості колишніх союзних республік, діяла за загальнодержавним сценарієм. Однак у нові часи незалежності виникли проблеми соціального страхування населення, зокрема виділилася проблема з пенсійною системою, її реорганізацією та реформуванням.

Литовський сейм запровадив закон про реформу пенсійної системи, відповідно до якого з 2005 року в Литві введене обов’язкове пенсійне страхування.

Концепцію реформи пенсійної системи уряд затвердив ще в квітні 2000 року, але в умовах зміни влади політичні партії так і не зважилися почати цю реформу.

Відповідно до закону, 5% з нинішніх 25-процентних пенсійних внесків у Фонд соціального страхування «SoDra» повинне переводитися в нові фонди обов’язкового накопичувального пенсійного страхування.

В обов’язковому пенсійному страхуванні повинні брати участь особи у віці до 30 років, що страхуються на всю державну пенсію соціального страхування, а особи у віці від 30 до 50 років можуть платити додаткові внески в рахунок пенсійного страхування за бажанням. По підрахунках експертів, по закінченні пенсійної реформи пенсії повинні збільшитися на 20%.

Підраховано також, що за перші десять років реформи бюджет «SoDra» щорічно буде втрачати приблизно 300 млн. літів доходів.

Таку пропозицію вже підтримали 60 тис. жителів країни. 16 травня 2005 року в Сеймі Литви було зареєстроване відповідне виправлення до закону. Її ініціатори — члени панявежської організації «Рух-55» — пропонують встановити пенсійний вік для жінок з 55 років, а для чоловіків — з 60 років.

Так було в радянський час і в перші роки незалежності. Крім того, висловлюється вимога призначити пенсію по старості особам, що мають обов’язковий виробничий стаж, але не мають страхових доходів.

Ініціатори виправлень указують, що багато люди похилого віку в зв’язку з віком, невідповідною кваліфікацією і змінами на ринку праці не мають можливості одержати роботу, тому позбавляються постійного джерела засобів існування.

Звичайно, відносини в системі соціального страхування в різних країнах відрізняються й визначаються національною культурою, політикою, відомчими інтересами. Однак загальною рисою є досить сильний вплив державного сектору на цю систему та охорону здоров’я загалом (або забезпечення його фінансування), що дає змогу поширити медичне страхування на поліпшення здоров’я населення, роблячи доступною медичну допомогу для всіх й водночас гарантуючи оплату всіх витрат, пов’язаних із погіршенням здоров’я людини.

Украй важливим і невідкладним нині вважають розгляд можливості запровадження в Україні єдиного соціального податку, що, до речі, має і прихильників, і противників.

Передбачається також об'єднання нарахувань на заробітну плату, які роботодавець спрямовував чотирьом різним фондам соціального страхування, в єдиний соціальний внесок. Управління цією системою й акумулювання коштів планують покласти на Пенсійний фонд, що має найповнішу базу даних з питань соціального забезпечення. У підсумку передбачається одержати модернізовану систему обліку коштів на соціальний захист, поліпшення системи управління й, найголовніше, виведення заробітної плати з тіні. Але треба пам’ятати, що всі витрати Пенсійного фонду покриваються державним бюджетом, який забирає для цього гроші інших фондів. Невчасне ж надходження фінансових коштів до інших фондів гальмуватиме страхові виплати й заплановані соціальні заходи.

Якщо в Україні майже вдвічі зменшити нарахування на фонд оплати праці, роботодавець удвічі менше платитиме у фонди соціального страхування. Теоретично можливе існування тільки трьох джерел їх фінансування: нарахування на фонд оплати праці, що здійснює роботодавець, кошти державного бюджету й гроші власно застрахованих осіб. А нині держбюджет України не тільки не має змоги компенсувати витрати фондів, а й змушений за їх рахунок покривати бюджетний дефіцит. Залишиться третє джерело — застраховані особи.

Але й у цьому разі слід пам’ятати: застрахована особа в середньому сьогодні сплачує півтора відсотка в різні фонди. Скоротивши витрати роботодавця, держава автоматично покладе їх на найманих робітників, не враховуючи прибутковий податок. У результаті або фонди не виконуватимуть покладених на них функцій, або, наскільки це можливо, збільшиться виплата внесків від застрахованих громадян. Однак у кожному разі цей деструктивний процес нівелює систему соціального страхування.

Можна констатувати, що у сформованих умовах система соціального страхування не є такою за визначенням, а більше належить до сфери соціального забезпечення. Єдиний податок нічим не відрізняється від інших податків. Соціальним він вважається лише формально, тому що теоретично й практично може втратити цільову функцію. Крім того, перехід до системи єдиного соціального податку не розв’язав проблеми збільшення дохідної частини бюджетів страхових соціальних фондів, а, навпаки, загострив питання їхньої дефіцитності.

Сьогодні не пізно й цілком можливо повернутися на шлях вибудовування нормальної страхової соціальної системи. Для цього насамперед треба створити комісію з регулювання соціально-трудових відносин, провести ревізію всіх ризиків і витрат, які обслуговують і роблять позабюджетні соціальні фонди.

Доцільно розмежувати систему соціального страхування від соціального забезпечення. Нестрахові витрати, не пов’язані з оплатою праці, можливо здійснювати через єдиний соціальний податок, але робити по лінії держбюджету, бо очевидно, що вони належать до соцзабезпечення. А все пов’язане з оплатою праці має входити до системи соціального страхування. Насамперед витрати фондів соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, страхування від нещасних випадків на виробництві, медичне страхування працюючих і непрацюючих, а також членів їхніх родин, які не одержують пенсії, зокрема й дитяче санаторно-курортне лікування й оздоровлення. Адже це не тільки знизить ризики захворювань працездатного населення в майбутньому, а й дасть змогу заощаджувати значні суми, що йдуть на оплату працюючим батькам періодів непрацездатності в разі догляду за хворою дитиною. Тому такі витрати можуть із цілковитою підставою вважатися страховими.

Отже, для вибудовування сучасної й діючої системи соціального страхування слід у рамках комісії виробити консолідовану угоду з визначення певного переліку соціальних ризиків й обсягів фінансових коштів, що передбачаються для їхнього покриття. З огляду на це варто визначити розмір тарифів на соціальне страхування, що мають затверджуватися Верховною Радою як закони. Переходити на таку систему треба вже з 2009 року. Бо ситуація щодо здійснення функцій позабюджетними фондами ускладнюватиметься, породжуючи порочні кола, які неможливо розірвати. Зниження податків жодною мірою не сприяє зміцненню системи соціального страхування.