Розвиток живопису та іконопису в XVII-XVIII ст

ПОРТРЕТНИЙ ЖИВОПИС

Найбільш яскраво український портретний живопис опинився в такому жанрі як парсуна (жанр портретного живопису кінця XVI — XVII ст., що використовував прийоми іконопису). Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв’язок з іконописом. Дуже популярним були тоді портрети Б. Хмельницького і козацької старшини, а в Західній Україні - львівських братчиків з різними атрибутами. До найбільш відомих відносяться портрети П. Могили, Р. Маклашевського, полковника В. Сулими і його дружини, генерального обозного В. Родзянко і ін.

В основі козацького портрета лежала потреба піднесення суспільного престижу, що поєднувалося з гуманістичним уявленням про гідність людини і його становою приналежністю. Портрет відзначався проникненням у внутрішній психологічний світ людини, показував ЇЇ характер, вдачу, якості. Вся увага зосереджувалася на обличчі. Одяг не привертав уваги глядача. Не тільки зображення І. Гуляшецького, В. Сулими та інших, але і класичний «козак-бандурист» чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворих воїнів, а лише ознаки елегійних роздумів. Особливістю наддніпрянського портрета є частіше вживання епітафій та епіграфічних текстів, що зближує живописний образ з літературою. Найвідомішими майстрами світського портрета були вихідці з України Д. Левицький і в. Боровиковський.

Портрет, разом з гербом, став однією з важливих ознак приналежності до певної верстви населення: шляхти чи міщанства. Емблемо — і герботворчість українського бароко грунтувалися на пошукові предметів — асоціацій в народному побуті, в природі, оточуючому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів або корпоративних об'єднань. Родовідне дерево важливих осіб стародавніх пологів зображувалося у вигляді виноградної лози, рожевого куща, дуба, лавра (генеологічні дерева Полубинських, Розумовських). Геральдика теж була наповнена знайомою «натурою» — орлами, кіньми, левами, квітами, колоссям і т.д.

У козацькій емблематиці широко використовувались бунчуки, булави, печатки, зброя, порохівниці. Символами для духовних осіб слугували руків'я посохів, митри, оклади євангелій, чаші для причастя та інші речі культу, в яких виявлялися місцеві або індивідуальні уподобання релігійних або світських діячів. Формування цієї символіки завершилося в 90-ті роки XVII ст. — першому десятилітті XVIII ст., в період мазепинського бароко. Емблематика українського бароко не тільки мала художнє значення, а й відігравала свою роль у пошуку генетичних коренів, піднесенні національної самосвідомості українського народу.

У XVII ст. В Україні зароджується пейзажний та побутовий живопис, який був майже до кінця XVIII ст. лише додатком до ікони, портрета або історичної живопису, по суті існуючи в нерозвинутих формах. Лише в кінці XVIII ст. в Україні з’явилося чимало світських творів, у яких пейзаж і побут зайняли основне місце й оформилася в самостійний жанровий направление. Центром живопису епохи бароко був р. Жовква (нині р. Нестеров на Львівщині). Там згуртувалася плеяда видатних митців, які поширювали свою діяльність від Покуття до Волині та Дніпра. Серед них найвідомішими були художники Ю. Шимонович, В. Туткович, Р. Альтомонте.

В художній школі Київської академії працювали художники В. Щирський, Д. Галятовський, Р. Левицький, Л. Тарасевич, І. Мигура та ін.

ІКОНОПИС

Особливим жанром образотворчого мистецтва доби бароко був іконопис (християнський становий культовий живопис — живопис восковими фарбами, мозаїка — в середні віки, а пізніше — живопис олійними фарбами). Одним із вагомих чинників еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. В іконописанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними. Це спостерігається в роботах таких майстрів, як Ф. Селькович, Р. Петрахновіч, а в кінці XVII ст. — В. Рутковича, В. Кодзелевич, В. Бродлакович. Іконопис розвивався в ренесансно-барокових формах. Особливою пишнотою і багатством декору відзначаються іконостаси Єлецького собору, Троїцької церкви в Чернігові та Преображенської церкви в Сорочинцях. В іконографії збереглися прийоми старої школи з її декоративністю, спостерігалась особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва, Львова, Харкова, Чернігова, свідчать про велику кількість іконописних шкіл. Загалом в іконописі збереглися прийоми старої іконографічної школи з її декоративністю.

ГРАВЕРСТВО

Школа Р. Левицького справила великий вплив на граверне мистецтво України другої половини XVIII ст. Найдосконаліша художньо і технічно, вона спиралася на народні традиції та новітні європейські досягнення. Київська граверная школа мала великий вплив на живопис України, Росії, Білорусі. Основоположником української школи граверства був рисувальник, гравер і педагог Олександр Тарасевич (1640−1727), який, отримавши початкову освіту в Україні, удосконалював майстерність в Аугсбурзі (Баварія) в майстерні граверів Кіліанів. На рубежі XVII-XVIII ст. найбільшого розквіту досягла гравюра (вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком малюнка).

У гравюрі, як і живопису, в центрі уваги стояла жива людина з її пристрастями та мріями, зображувалися архітектурні деталі, які втілювалися в практику того часу, в ілюстраціях до книг виражалася ідея твору. Барокове граверне мистецтво важко уявити без супровідних написів, епітафій, монограм, іноді навіть цілих віршованих і прозових текстів. З середини XVIII ст. розвивається граверство в Почаєві. Кращі почаївські гравери брати Гогемські і Т. Стеблицький з'єднали західноєвропейські впливи з традиціями народного орнаменту. З кінця XVII ст. поширилося примітивне популярне граверство на окремих аркушах. Головні центри: Київ, Львів, Почаїв, Унів.